Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
Розділ V
АДМІНІСТРАТИВНЕ І АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО: ФОРМУВАННЯ «ДОРОЖНЬОЇ КАРТИ» ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ЛЮДИНИ
Занфірова Тетяна
ІДЕОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ЛОКАЛЬНИХ НОРМ ТРУДОВОГО ПРАВА
Проблема правової природи локальних нормативних актів не є чимось новим у теорії трудового права. Вона досить докладно була розглянута одним із засновників теорії вітчизняного трудового права М. С. Талем, який вказував, що особливість правової організації господарських підприємств виявляється в трьох аспектах:
а) вона має суворо обмежену й зазвичай значно меншу сферу застосування, ніж загальні норми права, бо стосується лише внутрішнього ладу й життєдіяльності певної соціальної одиниці;
б) вона не має дерогаторної сили щодо примусових норм закону;
в) вона нерідко набуває особливих форм і має свої спеціальні джерела.
Правова організація господарських підприємств здійснюється, за термінологією Л.С. Таля, «автономними актами», правовий сенс яких збігається за своїм значенням із сучасним поняттям «локальний нормативний акт». Не викликає заперечення, що поява локальних нормативних актів визначається у трудових відносинах господарською владою. Як відомо, до господарської влади входять три види функцій: диспозитивна, дисциплінарна та нормативна. Під диспозитивною владою (правом дирекції) розуміють надання господареві можливості конкретизувати ті чи інші норми трудового договору щодо обов’язків працівника, вказувати їх зміст. Дисциплінарна влада спрямована на здійснення завдань і цілей підприємства, тобто на реалізацію функції охорони або підтримання в ньому належного порядку. Нарешті, нормативна функція господарської влади полягає у встановленні та виданні норм, що визначають внутрішній порядок підприємства.
Локальна нормотворчість спрямована на встановлення локальних правових норм, необхідних для ефективного забезпечення праці та на первинне правове регулювання соціально-трудових відносин в організації. Водночас обсяг та зміст локальних нормативних актів визначається багатьма факторами. На основі порівняльного аналізу вітчизняного й зарубіжного трудового законодавства можна зробити висновок про те, що основними серед цих чинників, на наш погляд, є ідеологія трудового права, правова культура працівника і роботодавця, а також національна специфіка. Практично в усіх країнах з розвинутою соціально-ринковою економікою господарська влада у вигляді локальних нормативних актів не є абсолютною й обмежена, з одного боку, обумовленими в законодавстві повноваженнями роботодавця, а з іншого – тими трудовими правовідносинами, які слід регламентувати шляхом узгодження з органами, що представляють інтереси працівників.
Як можна переконатися, встановлення локальних норм права є однією з ключових проблем теорії і практики трудового права. На наш погляд, обсяг і зміст локальних норм великою мірою визначається панівною політичною ідеологією в цій сфері суспільних відносин. Структурно ідеологія складається з трьох елементів: образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним); аксіологічної системи (ієрархії цінностей); практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ).
Різні ідеологічні концепції перебувають у постійній боротьбі між собою за реалізацію свого бачення існування й розвитку суспільства в цілому, надаючи переваги власному класу. Проте важливо пам’ятати, що ідеологія відрізняється від науки тим, що не досліджує суспільне буття, а переважно відображає певне ставлення до цього предмета.
Нинішній період глобальних соціально-економічних перетворень, перехід на ринкові відносини спричинив серйозні дискусії стосовно вибору ідеологічних концепцій трудового права. Практично в Україні також існує два підходи до ідеології трудового права. Один орієнтований на всебічну підтримку роботодавця, усунення особливих прав і юридичних гарантій, наданих чинним законодавством робочим, службовцям, їх об’єднанням. Прихильники такого розуміння трудового права виходять з того, що ідеологія державного захисту найманого працівника обмежує ініціативу, одноосібне володіння, ефективне користування, розпорядження власником засобами виробництва, господарську владу і відповідальність роботодавця у процесі праці.
Інший підхід до ідеології трудового права, орієнтований на традиційну роль трудового законодавства, що виражається в захисті більш слабкої сторони трудових відносин – працівника, на думку представників профспілкових організацій, не є визначальним для українського законодавця. Саме це протистояння між представниками двох підходів у кінцевому підсумку є основною причиною такого тривалого неприйняття нового Трудового кодексу.
На думку французького економіста М. Альбера, різноманіття ринкових економік прагне до біполяризації, поділу на два основних типи: англосаксонський (неоамериканський) і рейнський. Англосаксонська модель заснована на провідній ролі ринку, дерегулюванні, індивідуалістичній ідеології, максимізації прибутку в короткостроковій перспективі. Рейнська модель передбачає більшу участь держави в регулюванні економіки, високий рівень соціальної захищеності, практику довгострокової кооперації на всіх рівнях тощо. Для англосаксонських країн характерні гнучкі ринки праці та індивідуалізація заробітної плати, різноманітні системи соціального партнерства там не інституціоналізовані. У континентальній Європі існують законодавчо закріплені системи участі працівників у власності, прибутку й управлінні. У таких системах передбачається представництво найманих працівників у наглядовій раді компанії. Також передбачено створення окремого органу, який представляє інтереси найманих працівників – робочої ради та ради підприємства.
Таким чином, як уже зазначалося вище, Україна сьогодні перебуває в стані вибору між двома типами капіталізму, що, безсумнівно, є основним чинником, який визначає розробку норм трудового права. Саме в дискусіях між представниками роботодавців та об’єднанням працівників, включаючи профспілки, народжуються формулювання проекту Трудового кодексу України. На наш погляд, перевагу необхідно віддати «рейнській моделі», яка в економічному плані більш ефективна, а в соціальному – більш справедлива. Якщо це так, тоді треба терміново змінити ті норми проекту Трудового Кодексу, які потенційно спроможні суттєво погіршити соціально-економічний стан найманих працівників. Трудовий Кодекс України повинен мати чітко визначені межі впровадження господарською владою локальних нормативних актів, дія яких буде набагато ефективнішою, якщо вони будуть узгоджуватися із профспілковими органами, або іншими представниками найманих працівників. Треба законодавчо стимулювати, по перше, створення незалежних профспілок, а, по-друге, всебічно сприяти формування високої правової культури як роботодавців, так і найманих працівників. Саме тоді можливо зменшиться кількість неправових практик в стосунках між роботодавцями і працівниками.
Миколенко Олександр
ТЕОРІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: МИНУЛЕ, СУЧАСНІСТЬ ТА МАЙБУТНЄ
Не можна досліджувати вузьку прикладну тему, не маючи перед собою чогось основоположного, на чому можна було б базувати свої висновки. Наукова діяльність є різновидом творчої діяльності, а тому вчений сам задає собі напрям дослідження. При цьому можуть бути поставлені хибні цілі та недосяжні завдання. Тому важливо проводити дослідження, яке б зв’язувало минулі дослідження з сучасними та майбутніми. В цьому аспекті важливе значення набуває понятійний апарат відповідної науки. Без нього кожний вчений буде писати про своє і на своїй мові, що не тільки не сприяє розвитку науки, а й віддаляє дослідника від неї.
Слід визнати, що сьогодні втрачений не тільки зв’язок між теорією та практикою, а й між теорією держави та права і галузевими юридичними науками. Такий зв’язок відсутній частково тому, що галузеві науки іноді намагаються розвиватись самостійно, без врахування напрацювань теорії держави та права. Особливо це помітно по термінології, яка впроваджується та використовується галузевими науками без корегування і узгодження з іншими юридичними науками. Представники, як відносно нових, так і сталих юридичних наук (наприклад, конституційного, господарського, екологічного права тощо), намагаються «винаходити велосипед» тоді, коли відповідна термінологія чи відповідний правовий інститут вже існує і достатньо досліджені в межах інших юридичних наук. Наприклад, дивує використання термінів «конституційна відповідальність», «господарська відповідальність» та «екологічна відповідальність» в тих випадках, коли мова йде лише про санкції, спрямовані на припинення протиправного діяння, на відновлення стану, що існував до вчинення протиправної поведінки, чи на забезпечення процесуального провадження. Теж стосується і використання в межах адміністративного права терміна «адміністративний договір», який так і не набув свого конкретного змісту. Також представники галузевих юридичних наук чомусь вважають, що теорією повинні займатись тільки представники теорії держави та права, а їхня наукова діяльність полягає в аналізі питань практично-прикладного характеру. Таким чином виникає розрив між напрацюваннями теорії держави та права і галузевих юридичних наук. Теоретик не завжди цікавиться нюансами галузевого регулювання певної групи суспільних відносин, а представник галузевої науки іноді ігнорує напрацювання теорії держави та права.
Такий розрив між теорією держави та права і галузевими юридичними науками відбувається і тому, що багато галузевих юридичних наук перестали розвивати «свої теорії». Представники теорії конституційного права, теорії цивільного права, теорії кримінального права, чи, наприклад, теорії адміністративного права і є тими вченими, які: по-перше, зв’язують філософію і теорію держави та права з галузевими науками; по-друге, узагальнюють дослідження практично-прикладного характеру, які потім з успіхом можуть використовувати представники теорії держави та права; по-третє, озброюють дослідників, що тільки розпочинають свою наукову діяльність методологією та категоріальним апаратом, з якими можна більш ефективно проводити дослідження практично-прикладного характеру; по-четверте, зв’язують минулі дослідження з сучасними та дають орієнтири для наступних досліджень.
Наприклад, відсутність чітких системних кроків щодо реформування органів державної виконавчої влади і реалізації інших напрямів адміністративної реформи обумовлюється не тільки відсутністю політичної волі, небажанням населення корінних змін, які можуть суттєво позначитись на їх благополуччі, а й відсутністю розвинутої теорії адміністративного права.
Ця проблема широко висвітлюється в юридичній літературі. Наприклад, в працях В.Б. Авер’янова, Д.М. Бахраха, В.К. Колпакова, Д.М. Лук’янця, Р.С. Мельника, В.М. Протасова та інших видатних вчених. Але поодинокі праці, спрямовані на систематизацію розгалужених знань про адміністративне право як галузь права, адміністративно-правові відносини, адміністративно-правові норми тощо, висвітлені в юридичній літературі лише у вигляді авторських концепцій. Тобто автори зосереджені на обґрунтуванні своєї концепції і на критиці концепцій, запропонованих опонентами. Теорія ж адміністративного права повинна представляти все розмаїття думок щодо правових явищ, уточнюючи переваги та недоліки тої чи іншої концепції чи окремої думки науковця, показувати їх значення та місце у всьому розмаїтті думок, систематизувати та класифікувати їх, зв’язувати загальні напрацювання теорії з конкретними випадками на практиці тощо.
Отже у зв’язку зі змінами, які відбулися з переходом України від командно-адміністративної системи управління до управління в умовах розвитку ринкової економіки, у зв’язку з бурхливим розвитком суспільних відносин в країні та розвитком національного законодавства, у зв’язку з тим, що велика кількість проблем правозастосовчої діяльності пов’язана з невирішеністю теоретичних проблем в юридичній науці, першочерговим завданням науки адміністративного права вважаємо розвиток теорії адміністративного права, яка б систематизувала накопичений за роки незалежності України науковий матеріал та запропонувала напрями перспективних досліджень у цій сфері.
Література:
1. Лук’янець Д. М. Адміністративно-деліктні відносини в Україні: теорія та практика правового регулювання : монографія / Д. М. Лук’янець. – Суми : Університетська книга, 2006. – 367 с.
2. Сорокин В. Д. Правовое регулирование: Предмет, метод, процесс (макроуровень) / В. Д. Сорокин. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. – 661 с.
3. Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу : монографія / О. В. Кузьменко. – К. : Атіка, 2005. – 352 c.
4. Миколенко О. І. Теорія адміністративного процедурного права : монографія / О. І. Миколенко – Харків : Бурун Книга, 2010. – 336.
Пережняк Борис
ДЕРЖАВНЕ КЕРІВНИЦТВО РЕФОРМУВАННЯМ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ
1. Процеси подальшого державотворення в Україні, особливо її євроінтеграційний курс, вимагають подальшого реформування та модернізації механізму державного управління в соціально-культурній (духовній) сфері: підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стиля цього керівництва, розвиток методів управління з урахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин. Необхідно подальше впорядкування, насамперед, системи центральних органів виконавчої влади, підвищення ефективності їх функціонування, зміцнення провідної ролі міністерств як головних суб’єктів вироблення і реалізації державної політики в соціально-культурній (духовній) сфері.
У жовтні 2010 р. у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання «Стратегія гуманітарної політики сучасної України». Виступаючи на парламентських слуханнях, Міністр Кабінету Міністрів А. Толстоухов, зокрема, зазначив: «Стратегічним напрямом має стати розвиток культури, збереження національної культурно-історичної спадщини, забезпечення рівного доступу громадян до культурних надбань, активізація міжкультурного діалогу».
З метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їхніх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління та відповідно до пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України 9 грудня 2010 року Президент України В.Ф. Янукович видав Указ «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 1085/2010. Цим Указом дано старт першому етапу адмінреформи, яка стане важливою складовою загальноадміністративної реформи.
2. Модернізація і реформування торкнулися і системи центральних органів виконавчої влади в сфері культури.
Так, було утворено:
– Міністерство культури України та Державне агентство України з питань кіно, реорганізувавши Міністерство культури і туризму України, а також поклавши на Міністерство, що утворюється, функції з реалізації державної політики у сферах міжнаціональних відносин, захисту прав національних меншин України, релігії;
– Державну архівну службу України, реорганізувавши Державний комітет архівів України, а також поклавши на цю Службу функції з реалізації державної політики у сфері створення та забезпечення функціонування системи страхового фонду документації.
Була затверджена нова Схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади. Встановлено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, які реорганізується.
Таким чином, нині державне управління в сфері культури в Україні здійснюють:
Міністерства:
– Міністерство культури України.
Центральні органи виконавчої влади:
- Державна архівна служба України;
- Державне агентство України з питань кіно.
Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом:
– Державний комітет телебачення і радіомовлення.
Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних членів Кабінету Міністрів України:
– через Міністра культури України – Державне агентство України з питань кіно.
Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 388/2011 затверджено Положення про Міністерство культури України.
Згідно з цим Положенням, Міністерство культури України (Мінкультури України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінкультури України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо формування державної політики у сфері кінематографії, формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України.
Основними завданнями Мінкультури України визначено:
– формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури, мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України;
– формування державної політики у сфері кінематографії;
– участь у формуванні та реалізація державної політики в галузі спеціальної освіти у сфері культури і мистецтв.
Мінкультури України відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, визначає пріоритетні напрями розвитку у сферах кінематографії, культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України і забезпечує нормативно-правове регулювання у цих сферах; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Мінкультури України, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України та ін.
Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 404/2011 затверджено Положення про Державне агентство України з питань кіно.
Згідно цього Положення, Державне агентство України з питань кіно (Держкіно України) є центральним органом виконавчої влади України, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури України. Держкіно України входить до системи органів виконавчої влади та забезпечує реалізацію державної політики у сфері кінематографії. Основними завданнями Держкіно України є: внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері кінематографії; реалізація державної політики у сфері кінематографії.
14 грудня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про культуру». Цей Закон включає правові засади діяльності у сфері культури, регулює суспільні відносини, пов’язані із створенням, використанням, розповсюдженням, збереженням культурної спадщини та культурних цінностей, і спрямований на забезпечення доступу до них.
Структурно він складається з десяти розділів: Розділ І. Загальні положення. Розділ ІІ. Права і обов’язки у сфері культури. Розділ ІІІ. Діяльність у сфері культури. Розділ ІV. Базова мережа закладів культури. Розділ V. Фінансування і забезпечення господарської діяльності закладів. Розділ VІ. Соціальні гарантії працівників у сфері культури. Розділ VІІ. Участь громадськості у розвитку сфери культури. Розділ VІІІ. Міжнародні культурні зв’язки. Розділ ІХ. Відповідальність за порушення законодавства про культуру. Розділ Х. Прикінцеві положення.
Новий Закон України «Про культуру» покликаний осучаснити всю систему принципів і механізмів державної культурної політики.
Підводячи підсумки, слід зазначити, що процеси подальшого проведення адміністративної реформи щодо перебудови центральних органів виконавчої влади в сфері культури вимагають, зокрема, спрощення системи державного управління цією сферою, ліквідацію її неефективних ланок, запровадження уніфікованих структур апаратів центральних органів виконавчої влади, впорядкування та підвищення рівня заробітної плати державних службовців, маючи за мету створення реальних умов для здійснення відбору державних службовців на конкурсних засадах тощо. Першочерговими мають стати заходи із забезпечення законодавчого врегулювання питань правового статусу центральних органів виконавчої влади в сфері культури.
Дудченко Оксана
ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ МІСЦЕВИМИ ОРГАНАМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
Розбудова України як незалежної, суверенної, демократичної, соціальної, правової держави потребує спеціальних наукових досліджень у галузі державного управління. Одним з важливих питань є дослідження принципів діяльності місцевих державних адміністрації. Відповідно до ст. 118 Конституції України місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі [1].
Значний внесок у дослідження принципів діяльності органів виконавчої влади зробили провідні українські вчені-юристи: О.М. Бандурка, Ю.М. Глущенко, Л.М. Горбунова, І.Б. Коліушко, А.М. Колодій, О.Д. Крупчан, Н.Р. Нижник, О.Ф. Скакун, О.Ф. Фрицький та інші. Проте слід зауважити, що принципи управління місцевими державними адміністраціями незалежної України недостатньо науково розроблені та висвітлені в науковій юридичній літературі. Відтак, метою даної статті є дослідження основоположних засад діяльності місцевих органів виконавчої влади України.
Принципи державного управління визначаються як основні, вихідні положення, на яких ґрунтується і функціонує управлінська діяльність і які можуть бути сформульовані у вигляді певних правил [2, с. 26]. Вітчизняний учений А.М. Колодій зазначає, що під об’єктивною обумовленістю принципів права загалом треба розуміти їх відповідність характеру суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються в суспільстві. Іншими словами, принципи права – це такі правові явища, які безпосередньо пов’язують зміст права з його соціальним основами – тими закономірностями суспільного життя, на яких дана правова система побудована і які вона закріплює. Саме ця залежність і обумовлює характер правотворчості, зміст правових норм, способи і методи реалізації права [3, с. 21].
В українській юридичній науці вчені виокремлюють основні принципи органів державної влади України, зокрема, демократизм, національна рівноправність, законність, суверенність, розподіл влад, соціальна справедливість, гуманізм і милосердя, поєднання переконання і примусу, гласність, відкритість і врахування громадської думки тощо [4, с. 26–27].
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV місцеві державні адміністрації діють на засадах: відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права, законності, пріоритетності прав людини, гласності, поєднання державних і місцевих інтересів [5].
Конституцією України закріплено, що людина, її життя, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. місцеві державні адміністрації забезпечують додержання прав і свобод громадянина. Громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні питань, що належать до сфери повноважень місцевих державних адміністрацій. Посадові особи місцевих державних адміністрацій зобов’язані розглянути звернення громадян і не пізніше ніж у визначений законом термін прийняти рішення або дати обгрунтовану відповідь. Посадові особи проводять особистий прийом громадян у порядку, визначеному законом. Рішення посадових осіб місцевих державних адміністрацій можуть бути оскаржені Президенту України, органу виконавчої влади вищого рівня, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини або до суду [5]. Як стверджує український дослідник Ю.М. Глущенко даний принцип є гарантом демократичності правотворчого процесу у відносинах між місцевими державними адміністраціями і жителями відповідної адміністративно-територіальної одиниці, прийняття правових актів управління є одним з найбільш важливих правових механізмів реалізації та захисту прав і свобод людини [6. с. 67].
Принцип верховенства права закріплений ст. 8 Конституції України та ст. 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно з ст. 7 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законом України «Про місцеві державні адміністрації» та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим – також рішеннями та постановами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їх повноважень.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Сутності принципу законності полягає в застосуванні, виконанні й дотриманні Конституції, законів та інших нормативно-правових актів місцевими державними адміністраціями при прийнятті правових актів управління. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій належить вирішення питань забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян.
Принцип демократизму проявляється в тому, що діяльність місцевих державних адміністрацій спирається на загальні демократичні засади.
Принцип гласності означає обов’язковість інформування населення місцевими державними адміністраціями про свою діяльність.
Принцип відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність передбачений ст. 3 і 49 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Посадові особи місцевих державних адміністрацій несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Матеріальна шкода, завдана незаконними рішеннями голів місцевих державних адміністрацій, наказами керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави. Держава має право зворотної вимоги (регресу) до посадової особи місцевої державної адміністрації, яка заподіяла шкоду, у розмірах і порядку, визначених законодавством.
Принцип поєднання колегіальності та єдиноначальності в діяльності місцевих державних адміністрацій України. Відповідно до Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої адміністрації, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1569 колегія місцевої держадміністрації є постійним консультативно-дорадчим органом і утворюється для погодженого вирішення питань, що належать до їх компетенції, та для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності [7]. Специфіка колегій полягає в тому, що вони як колегіальні органи створюються в єдиноначальних органах, а їх рішення набувають обов’язкової юридичної сили у вигляді розпорядження. До складу колегії можуть входити за згодою керівники територіальних органів центральних органів виконавчої влади та посадові особи органів місцевого самоврядування, а до складу колегії обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації – також голови районних держадміністрацій. До складу колегії місцевої держадміністрації можуть бути включені за пропозицією громадських організацій, підприємств, установ та організацій їх представники.
Таким чином, можна зробити висновок, що додержання конституційних принципів діяльності місцевих державних адміністрацій є обов’язковою передумовою розбудову України як незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.