Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
Система державного контролю діяльності учасників фінансового сектору охоплює як нормативно-правову базу, так і органи, що здійснюють державний контроль, а також форми та методи контролю. Водночас, наявність значних обсягів фінансових порушень вказує на необхідність посилення контрольної функції держави, закріплення на законодавчому рівні права держаним контролюючим та правоохоронним органам проводити ревізії та перевірки фінансово-господарської діяльності на державних підприємства, установах та організаціях незалежно від одержання грошових коштів з бюджетів усіх рівнів.
Удосконалення контролю діяльності учасників фінансового сектору, що здійснюється у відповідності до положень державно-правової реформи, сприятиме поліпшенню державного контролю шляхом усунення існуючих деформацій, уточненню та перерозподілу контрольних повноважень між гілками державної влади, запровадженню збалансованості та координації здійснюваних ними контрольних дій.
Берднік Віктор
АДМІНІСТРАТИВНІ КОМІСІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ЮРИСДИКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Адміністративно-правова реформа, яка здійснюється в Україні, є складовою частиною загальної державно-правової реформи і передбачає якісне удосконалення галузі державного управління, розробку механізмів надійного захисту прав громадян від неправомірних дій органів та посадових осіб виконавчої влади і місцевого самоврядування, а також забезпечення та охорону відповідних суспільних відносин [1, с. 2]. Охорона суспільних відносин забезпечується також нормами адміністративно-деліктного законодавства та діяльністю адміністративно-юрисдикційних органів.
Стосовно системи органів адміністративної юрисдикції сьогодні точаться дискусії, зміст яких зводиться до відповіді на одне питання – чи потрібно і надалі зберігати в Україні величезну кількість органів, які вправі розглядати справи про адміністративні правопорушення та притягувати осіб до адміністративної відповідальності? Сьогодні глава 17 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУАП) нараховує близько сорока органів адміністративної юрисдикції, серед яких своє місце займають і адміністративні комісії. У зв’язку з цим гостро постає проблема реформування органів адміністративної юрисдикції, обґрунтування необхідності функціонування в системі органів адміністративної юрисдикції адміністративних комісій, а також проблема вдосконалення нормативної бази, покликаної регулювати їх юрисдикційну діяльність.
Якщо проаналізувати всі існуючі підходи вчених до змісту адміністративної юрисдикції, то можна виділити з них три основних. Перший полягає в тому, що адміністративна юрисдикція – це тільки розгляд і вирішення справ про адміністративні правопорушення, а також розгляд адміністративних публічних спорів в адміністративних судах. Другий підхід полягає в тому, що адміністративна юрисдикція, крім вищезазначеного, містить у собі також групу заходів адміністративного припинення і забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, а також іншу діяльність компетентних органів, пов’язану з притягненням особи до адміністративної відповідальності (наприклад, складання протоколу про адміністративне правопорушення). Третій підхід полягає в тому, що адміністративна юрисдикція розглядається як діяльність компетентних органів (посадових осіб) щодо застосування заходів адміністративно-правового примусу. Тобто у зміст адміністративної юрисдикції, на відміну від другого підходу, включається також і діяльність щодо застосування заходів адміністративного попередження (контрольні перевірки, встановлення карантину, перевірка документів і ін.) [2, с. 359-360].
Вважаємо, що адміністративно-юрисдикційна діяльність – це діяльність компетентних органів щодо застосування заходів адміністративно-правового примусу у зв’язку з адміністративним публічним спором, а також у зв’язку із вчиненим адміністративним правопорушенням.
Виходячи з запропонованого вище визначення, можна констатувати, що адміністративні комісії сьогодні є суб’єктами адміністративно-юрисдикційної діяльності, адже згідно зі ст. 213-215 КУАП адміністративні комісії є колегіальними органами, які вправі вирішувати усі справи про адміністративні правопорушення, за винятком віднесених КУАП до відання інших органів (посадових осіб). А ст. 218 КУАП дає перелік справ про адміністративні правопорушення, які сьогодні виключно розглядаються адміністративними комісіями.
Взагалі за характером компетенції адміністративні комісії відносяться до спеціальних адміністративно-юрисдикційних органів, адже головним і єдиним їх призначенням є розгляд справ про адміністративні правопорушення. Повноваження адміністративних комісій доволі об’ємні, адже до їх відома віднесено розгляд справ, які передбачені статтями, що входять практично у всі глави Особливої частини КУАП. При цьому компетенція адміністративних комісій, що утворюються при виконавчих органах міських рад, значно ширша за компетенцію відповідних комісій, що утворюються при сільських та селищних радах (чч. 1, 2 ст. 218 КУАП).
Слід зазначити, що дотепер дослідження адміністративно-юрисдикційної діяльності адміністративних комісій залишається епізодичним і неповним. Хоча останнім часом у вітчизняній і зарубіжній літературі проблемам удосконалення правового регулювання інституту адміністративної відповідальності надається належна увага. З огляду на незначний інтерес з боку науковців і практиків до проблем вивчення особливостей правового регулювання адміністративно-юрисдикційних проваджень адміністративних комісій, і відповідно недостатній рівень наукових досліджень даної проблеми, її ґрунтовне дослідження сьогодні набуває особливого змісту та актуальності.
Література:
- Шильник В.Ю. Адміністративні юрисдикційні провадження та їх здійснення органами внутрішніх справ: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кан. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право и процес; фінансове право; інформаційне право» / В. Ю. Шильник: Харківський національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2004. – 20 с.
- Миколенко О.І. Адміністративний процес та адміністративна відповідальність в Україні : навчальний посібник / О.І. Миколенко. – Харків : ТОВ «Одіссей», 2010. – 368 с.
Близнюк Людмила
ПРИМУСОВЕ ВИКОНАННЯ АКТІВ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА ЯК ФОРМА ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СТЯГУВАЧА
Правове регулювання з необхідністю передбачає не лише реалізацію нормативно-правових актів, що діють в юрисдикційному просторі держави, але і виконання індивідуальних актів застосування права, винесених у окремій юридичній справі компетентним органом. Останнім часом питання про правову природу виконавчого провадження знаходиться у полі зору фахівців, як теоретиків, так і практиків, що пов’язане з проблемами виконання правозастосовчих актів в умовах сучасної України. Основним завданням як судочинства в цілому, так і виконавчого провадження зокрема є захист порушених або оспорюваних прав, свобод і інтересів фізичних і юридичних осіб, що охороняються законом, а також охорона суспільних і державних інтересів.
Виконавче провадження по своїй правовій природі є продовженням юридичного процесу, оскільки в його основі закладені ті ж самі матеріальні відносини, що і в основі судового рішення. З винесенням правозастосовчого акту (судового рішення) лише змінюється статус сторін. Через свій комплексний характер виконавче провадження є одночасно і етапом юридичного процесу, і сферою діяльності органів виконавчої влади.
Виконавче провадження можна визначити як встановлений нормами права порядок примусової реалізації актів судових і інших юрисдикційних органів, що мають на меті забезпечення реального захисту порушених або оспорених суб’єктивних матеріальних прав або інтересів, що охороняються законом. У виконавчому провадженні, таким чином, виражається як примусова реалізація юрисдикційного акту, винесеного в захист права або інтересу, так і опосередкована примусова реалізація самої правомочності стягувача. По суті виконавче провадження є механізмом оперативного і ефективного виконання нормативних розпоряджень, виражених в тому, що вступив в законну силу в правозастосовчому акті.
Статтею 3 Конституції України визначено, що головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Отже, дотримання прав людини – фундаментальна конституційна засада в Україні, дія якої спрямовує всю сукупність суспільно-політичних відносин, закладає підвалини для подальшого законодавчого утвердження механізмів реалізації прав і свобод людини і громадянина. Значна частина законодавчих актів України не відповідають європейським стандартам у сфері правового регулювання механізмів реалізації конституційно визнаних прав людини, не дозволяють громадянам України безперешкодно і в повному обсязі реалізувати свої права. Саме тому удосконалення існуючих та запровадження нових законодавчих форм реалізації прав і свобод людини визначається одним із пріоритетних напрямів законопроектної діяльності Міністерства юстиції і розглядається як важлива складова процесу утвердження громадянського суспільства в державі.
Основною метою реалізації пріоритету є підготовка нових проектів законів, що забезпечить високий рівень легітимності майбутнього законодавства, його однозначне застосування, мінімізацію неузгодженостей між нормативно-правовими актами у відповідній сфері правового регулювання; удосконалення порядку реалізації конституційних прав та свобод людини (зокрема, права на об’єднання у громадські організації; права на мирні збори; права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів; права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах) шляхом прийняття відповідних законодавчих актів, проекти яких розроблятимуться Міністерством юстиції за участю заінтересованих органів виконавчої влади та громадськості. Також забезпечити проведення правоосвітніх заходів для інститутів громадянського суспільства з метою налагодження їх діалогу з владою та сприяння розвитку громадянського суспільства.
Однією із визначальних ознак дієвості судової гілки влади є забезпечення своєчасного, належного та повного виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).
Основною функцією судового рішення є відновлення порушених прав стягувача. Натомість у чинному законодавстві боржнику створено численні можливості активно протидіяти виконанню судового рішення й не нести при цьому відповідальності.
З метою системного вирішення проблемних питань виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) в Україні Міністерством юстиції проаналізовано стан законодавчого регулювання даної сфери, вивчено проблемні питання, які виникають на практиці, у тому числі й рекомендації Європейського суду з прав людини, та визначено ряд заходів, спрямованих на удосконалення процесу виконання рішень, який має відбуватися на засадах відкритості та прозорості.
Найголовнішим заходом є прийняття Верховною Радою України законів України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень» (р. № 2782) та «Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження дії мораторію на примусову реалізацію майна боржника».
Прийняття цих законів дозволить на законодавчому рівні подолати існуючі на сьогодні проблеми, пов’язані із виконанням рішень судів та інших органів (посадових) осіб та запровадити ефективні механізми захисту прав і законних інтересів стягувача у виконавчому провадженні.
На сьогодні продовжує недостатньо ефективно функціонувати процедура розгляду та прийняття рішень органами прокуратури за поданнями державних виконавців про притягнення боржників до кримінальної відповідальності. Упродовж 2010 року задоволено лише близько 10 % подань державних виконавців до прокуратури про притягнення до відповідальності осіб, які ухиляються від виконання рішень судів.
На сьогоднішній день вкрай необхідно вжиття заходів, спрямованих на підвищення рівня примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), та запровадження ефективних механізмів захисту прав і законних інтересів стягувача у виконавчому провадженні. Одними із першочергових заходів мають бути такі як: розширення повноважень державного виконавця, необхідних для повного та своєчасного виконання акту застосування права та посилення відповідальності боржника, у виконавчому провадженні, за невиконання рішення суду, інших органів та посадових осіб. Адже кожен невиконаний правозастосовчий акт це як мінімум одне, а то і більше, порушених прав та законних інтересів громадян.
Література:
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст.207.
3. Наказ «Про затвердження інструкції про проведення виконавчих дій» від 15.12.1999. – електронний ресурс www.rada.gov.ua
4. Про державну виконавчу службу: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 36-37. – Ст.243.
5. Про державну службу: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст.490.
Драган Олена
ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВИХ ООСНОВ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ
Однією з гарантій захисту прав і свобод громадян в Україні є прокурорський нагляд. Проте й він потребує вдосконалення, зокрема, шляхом внесення змін до законодавства. Так, новими антикорупційними законами суттєво розширено повноваження органів прокуратури у сфері запобігання і протидії корупції. Зокрема, згідно змін, внесених до ст.250 КпАП, при провадженні у справах про адміністративні правопорушення, які передбачені новою главою 13-А КпАП («Адміністративні корупційні правопорушення»), участь прокурора у розгляді справи судом є обов’язковою.
Прокурори наділені широким колом повноважень щодо здійснення нагляду за законністю діяльності органів адміністративної юрисдикції. При цьому можна виділити загальні та спеціальні повноваження. Загальними повноваженнями прокурори наділені відповідно до Закону України «Про прокуратуру», а спеціальними – відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП).
Зазначені у ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» загальні повноваження прокурора можуть мати як самостійне значення, наприклад, у контексті здійснення прокурорського нагляду за діяльністю органу адміністративної юрисдикції взагалі, так і можуть розглядатися у контексті конкретизації змісту спеціальних повноважень прокурора щодо нагляду за виконанням законів при провадженні в справах про адміністративні правопорушення, передбачених, зокрема статтею 250 КпАП.
Порушення провадження у справі про адміністративне правопорушення здійснюється прокурором шляхом винесення відповідної мотивованої постанови відповідно до статті 24 Закону України «Про прокуратуру». В результаті розгляду такої постанови, орган адміністративної юрисдикції зобов’язаний провести відповідне адміністративне розслідування, скласти протокол про адміністративне правопорушення і далі забезпечити належний розгляд справи.
Слід відзначити, що відповідно до установлених у теорії поглядів, прокурор в контексті реалізації повноваження щодо порушення провадження по справі про адміністративне правопорушення не уповноважений самостійно складати протоколи про адміністративні правопорушення, а має направляти відповідну мотивовану постанову органу або посадовій особі, які уповноважені на складання таких протоколів [1, 480-481].
У контексті реалізації згаданого повноваження слід відрізняти ті випадки, коли прокурор реалізує надане йому статтею 255 КпАП право самому складати протоколи про адміністративні правопорушення. Відповідно до цієї статті слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор або уповноважена ним особа з числа працівників прокуратури, складають протоколи про адміністративні правопорушення, склади яких передбачені ч.4 ст.184, ст.185-4, ч.2 ст.185-6, ст.ст. 185-8, 185-11. Крім того, прокурор або уповноважена ним особа з числа працівників прокуратури складають протоколи про адміністративні правопорушення передбачені ч.2 ст.127-1, ст.ст.188-32, 188-35, 212-3. В цих випадках прокурор не здійснює нагляд за додержанням та застосуванням законів у процесі провадження у справі про адміністративне правопорушення, яке здійснюється іншим суб’єктом, а сам є активним учасником провадження. Відповідно тут він виконує іншу процесуальну функцію. В даному випадку він виступає як орган окремої адміністративної юрисдикції, тобто як орган адміністративної юрисдикції, наділений правом реалізовувати одну із стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення, а саме адміністративне розслідування зі складанням протоколу про адміністративне правопорушення. Деякі науковці навіть вважають, що фактом складання протоколу про адміністративне правопорушення прокурор порушує відповідну справу [2,187].
На нашу думку, повноваження щодо складення протоколів про адміністративні правопорушення не завжди відповідають призначенню та змісту діяльності прокуратури. Відповідно до сучасних уявлень, сформульованих у теорії повноважень, повноваження державних органів та їх посадових осіб мають чітко відповідати функціям, які закріплені за відповідним органом [3,182]. Більш того, якщо державний орган є конституційним, а прокуратура є саме таким органом, то його повноваження мають відповідати виключно тим функціям, які закріплені в Конституції України. Варто також відзначити, що у новітніх наукових працях, тією чи іншою мірою присвячених функціям прокуратури, окрема адміністративно-юрисдикційна функція не виділяється [4, 10-12]. З огляду на це, доцільними можна вважати лише повноваження щодо складання протоколів про ті адміністративні правопорушення, які пов’язані із забезпеченням процедур реалізації прокуратурою своїх функції або про ті, що виявляються прокурорами в процесі наглядової діяльності і відсутності державних органів, наділених у цій сфері відповідною компетенцією.
До першої групи можна віднести адміністративні правопорушення передбачені ст.185-4, ст. 185-6, ст.185-8 КпАП. До другої групи можна віднести адміністративні правопорушення, передбачені ч.2 статті 127-1 та ст. 212-3 КпАП. Так, ч.2 ст. 127-1 КпАП встановлено, що видача талона про проходження державного технічного огляду без документа, що підтверджує технічну справність транспортного засобу, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від дев’яноста до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Дійсно таке порушення може бути виявленим при проведенні органами прокуратури перевірок законності в організації державного технічного огляду підрозділами ДАІ МВС України. За таких умов проведення адміністративного розслідування та складення протоколу про адміністративне правопорушення є адекватною формою прокурорського реагування на виявлене порушення. З іншого боку, до компетенції прокуратури не відноситься нагляд за виконанням законних вимог Вищої ради юстиції або Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, відтак абсолютно неприйнятними виглядають повноваження щодо складення протоколів про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 188-32 та 188-35 КпАП. Решту наведених вище спеціальних повноважень прокурора можна поділити на такі, що реалізуються в процесі провадження в справах про адміністративні правопорушення і такі, що реалізуються поза відповідним провадженням.
До перших, зокрема, можна віднести право знайомитись з матеріалами справи, брати участь у розгляді справи; заявляти клопотання; давати висновки з питань, що виникають під час розгляду справи. Право на ознайомлення із матеріалами справи може бути реалізованим прокурором або до початку розгляду справи, зокрема після оформлення всіх необхідних документів та передачі справи на розгляд уповноваженій особі, або після завершення розгляду і винесення відповідної постанови. Що стосується участі прокурора у розгляді справи, найбільш проблемним питанням є те, яку роль виконує прокурор у процесі розгляду. Само по собі право на участь у розгляді є надто загальним і не дає уявлення про можливості прокурора у цьому розгляді. Але в процесі розгляду справи прокурор має два повноваження: заявляти клопотання та давати висновки з питань, що виникають під час розгляду справи. Право заявляти клопотання в процесі розгляду справи про адміністративне правопорушення, крім прокурора, надано ще особі, яка притягається до адміністративної відповідальності (ст.268 КпАП), потерпілому (ст.269 КпАП), їх законним представникам (ст.270 КпАП) та захиснику (ст. 271 КпАП). Закон не містить жодних норм, які б визначали зміст клопотань, які можуть заявлятись при розгляді справи про адміністративне правопорушення, але можна припустити, що ці клопотання мають стосуватись суті справи та процедури її розгляду. З огляду на це можна стверджувати, що це повноваження не є таким, що визначає роль прокурора у провадженні по справах про адміністративні правопорушення.
Більш цікавим з точки зору його змісту є повноваження прокурора щодо надання висновків з питань, що виникають під час розгляду справи. Якщо звернути увагу на те, що надання висновків прокурором стосується реалізації ним його наглядових повноважень у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, то можна стверджувати, що ці висновки мають стосуватись юридичних характеристик діяння, що стало підставою розгляду, а також юридичних характеристик діяльності органу адміністративної юрисдикції стосовно відповідної справи.
Логічно буде припустити, що прокурор, що бере участь у розгляді справи про адміністративне правопорушення може надавати висновки як за власною ініціативою, так і за зверненням інших учасників розгляду справи, яким надано право заявляти клопотання. Якщо на думку прокурора в процесі розгляду виникає потреба у його висновку, він має заявити клопотання про надання йому можливості оголосити свій висновок з відповідного питання. Якщо на думку інших учасників розгляду справи виникає необхідність надання висновку прокурором, то вони мають заявити клопотання про надання висновку з тих чи інших питань саме прокурором.
Особа, що розглядає справу про адміністративне правопорушення може за власною ініціативою звернутись до прокурора із пропозицією надати висновок з певного питання.
У разі, якщо висновки прокурора не були взяті до уваги особою, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, то це створює підстави для опротестування рішення по справі про адміністративне правопорушення.
З приводу опротестування постанови і рішення по скарзі в справі про адміністративне правопорушення на підставі статті 250 КпАП слід зауважити, що це опротестування має певні відмінності від опротестування в порядку статті 21 Закону України «Про прокуратуру» та дає значно більше можливостей для відновлення законності з точки зору результатів розгляду протесту. При цьому опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення в порядку КпАП має часові обмеження, оскільки протест на постанову може бути поданий протягом десяти днів з моменту її винесення. В той самий час опротестування постанови в порядку статті 21 Закону України «Про прокуратуру» не має часових обмежень.
Таким чином, більш доцільним є опротестування за правилами, передбаченими КпАП, ніж статтею 21 Закону України «Про прокуратуру». але якщо пропущено строки опротестування, це треба робити на підставі статті 21 Закону України «Про прокуратуру».