Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Адміністративна відповідальність за порушення паспортного режиму Сертифікація капітанів суден флоту рибної промисловості україни Судово-правова реформа в україні та міжнародні стандарти судового захисту прав людини Поняття і види методів адміністративно-правового регулювання юридичної освітньої діяльності Относительно правовой природы процессуального решения

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Література:

1. Васильев А.С. Административное право Украины (общая часть). Учебное пособие. – Х.: Одиссей, 2001. – 288с.

2. Миколенко О.І. Процесуальна форма як гарантія відшкодування матеріальної шкоди в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – Одеса, 2000. – №1. – С. 70-73.


Коробочкіна Любов

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПАСПОРТНОГО РЕЖИМУ

В умовах глобалізації міжнародних відносин, прозорості інформаційних, економічних, соціальних та культурних кордонів між державами особливої актуальність набувають проблеми забезпечення паспортного режиму України. Ці проблеми вимагають використання різноманітних правових засобів, серед яких перше місце відводиться заходами адміністративної відповідальності.

Мета даної статті – проаналізувати норми чинного законодавства, що передбачають адміністративну відповідальність за порушення паспортного режиму, окреслити коло проблемних питань та запропонувати можливі варіанти їх вирішення.

Аналіз норм діючого законодавства дає змогу констатувати той факт, що на сьогоднішній день не існує сталого поняття «адміністративні проступки в сфері паспортного режиму». Стаття 222 КУпАП передбачає відповідальність за порушення правил паспортної системи, до яких відносить діяння передбачені ст. ст. 197 – 201 КУпАП [1]. Такий підхід зберігся з радянських часів, коли порушеннями правил паспортної системи вважали порушення вимог Положення про паспорт.

Паспортний режим є збірним, багатоаспектним явищем правової дійсності, являючись цілісним утворенням, може входити до складу інших аналогічних юридичних конструкцій. Будучи різновидом адміністративно-правових режимів, він являє собою специфічний порядок правового регулювання, особливий спосіб впливу права на суспільні відносини, механізм реалізації сукупності засобів правового впливу, а також результат цього впливу (використання певного набору юридичних засобів).

В широкому сенсі паспортний режим слід розглядати як нормативно визначені правила поведінки фізичних осіб та порядок здійснення своїх повноважень Державною міграційною службою України та іншими державними органами управління, якщо це прямо передбачено законом, в сферах паспортизації та реєстрації фізичних осіб, іноземців, осіб без громадянства, забезпечені можливістю використання сукупності адміністративно-правових засобів впливу, оснащених необхідним організаційно-технічним механізмом для їх фактичної реалізації, застосування примусових заходів та притягнення винних до відповідальності, з метою охорони життя та здоров’я громадян, створення умов для реалізації ними своїх прав і виконання обов’язків, підтримання стану громадського порядку та безпеки.

Таким чином, паспортний режим в частині здійснення реєстраційної роботи є складовою міграційного та прикордонного режиму, адже ця діяльність є складовою всіх зазначених адміністративно-правових режимів. Дані режими взаємопов’язані і є елементами загальної системи адміністративно-правових режимів країни. Тому при порушенні встановленого порядку реєстрації, зміні місця проживання іноземцями та особами без громадянства, при вчиненні дій, спрямованих на незаконну реєстрацію іноземців та осіб без громадянства й оформлення документів на їх проживання, при невжитті заходів для забезпечення своєчасної реєстрації іноземців, апатридів і при порушенні режиму в пунктах пропуску через державний кордон України можна вести мову про порушення паспортного режиму України.

Паспортний режим покликаний сприяти громадянам в реалізації їх прав, адже для цього в більшості випадків необхідно мати документ, який посвідчує особу. Основним таким документом є паспорт. Існуюче законодавство прямо не передбачає відповідальності посадовців за невидачу паспорту без законних на то підстав (окрім дисциплінарної – за невиконання або неналежне виконання обов’язків). Ситуація 2010 року, коли масово по всіх регіонах України було припинено видачу національних та закордонних паспортів в зв’язку з відсутністю паспортних книжок, продемонструвала відсутність процедури захисту прав і свобод громадян за таких обставин. Тимчасові посвідчення, що видавались на прохання громадян, не дозволяли реалізовувати права в повному обсязі, зокрема укладати правочини, зареєструвати шлюб, виїхати за кордон і т.п.

Реєстраційна робота є важливою складовою паспортного режиму, тому законодавець приділяє значної уваги діянням спрямованим перешкодити здійсненню цієї функції. Протиправними визнаються не лише проживання без реєстрації, але й невжиття заходів для забезпечення своєчасної реєстрації іноземців і осіб без громадянства. Існуюча процедура притягнення особи до адміністративної відповідальності за порушення паспортного режиму, практично виключає можливість звільнення особи від адміністративної відповідальності (це можливе лише за малозначністю). Навіть у випадках, коли людина в силу об’єктивних обставин не мала змоги зареєструватися в установлені законом строки (наприклад, із-за лікування в стаціонарі), має бути відкрито провадження, складено протокол про адміністративний проступок і вирішено справу по суті. При виявленні факту порушення строків реєстрації співробітники органів внутрішніх справ (здійснюють повноваження до завершення формування системи органів Державної міграційної служби України) не мають законних підстав для закриття провадження по справі. Зважаючи на значну завантаженість органів внутрішніх справ та судів, вважаємо, раціональним передбачити можливість відмови у порушенні провадження за обставин, що свідчать про реальну неможливість виконання особою, покладеного на неї законом обов’язку, за умови підтвердження відповідними документами. До таких обставин пропонуємо віднести серйозну хворобу особи, підтверджену довідкою лікаря або випискою з лікарні.

В сфері реєстрації спірним лишається питання реєстрації новонароджених. Наприклад, уповноважені співробітники СГІРФО Полтавського РВУ МВС Полтавської області, посилаючись на ст. ст. 197, 199 КУпАП [1], ст. ст. 141, 160 СКУ [2], ставлять в обов’язок батькам зареєструвати дитину протягом десяти діб з моменту реєстрації факту народження, за невиконання якого притягають до адміністративної відповідальності за ст. ст. 197, 199 КУпАП [1]. Вважаємо протиправними такі дії співробітників органів реєстрації. Обов’язок реєстрації нового місця проживання/перебування протягом десяти діб не означає автоматичного обов’язку батьків реєструвати своїх новонароджених дітей протягом того самого строку. Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [3] чітко зазначає, що реєстрація протягом десяти діб є процесом, який складається з двох актів. Перший передбачає внесення відомостей про місце проживання/перебування до паспортного документа. Звичайно, у новонародженого такого документа немає, що зумовлює внесення змін до даного процесу. Змістом другого акту є внесення зазначених даних до реєстраційного обліку. У випадку реєстрації новонародженого відомості вносяться до реєстраційної картки одного з батьків, що вже відрізняє процес реєстрації громадян, які не досягли 15 років, від загального. Закон не передбачає прямого обов’язку батьків реєструвати немовля протягом десяти діб, але їм не можуть відмовити в цьому, значить – це скоріш право, ніж обов’язок. Диспозиція статті 197 КУпАП не містить ніяких положень, щоб давали змогу вести мову про наявність спеціальних ознак у суб’єкта даного проступку, отже, батьки не є суб’єктом даного адміністративного проступку. При цьому маємо зазначити, що ст. 29 ЦК України зазначає, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків чи одного з них, з ким вона проживає [4]. Таким чином, достатньо реєстрації батьків чи одного з них, з ким проживає дитина, для визначення її місця проживання.

У ст. 199 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за допущення громадянами проживання в їх оселях осіб без реєстрації. Диспозицію умовно розділимо на дві частини: стосовно першої – суб’єкт даного проступку має володіти спеціальною ознакою – бути відповідальним за дотриманням правил паспортної системи; другої – до проживання мають не допускатися особи, які зобов’язані зареєструватися, а новонароджений не має такого обов’язку. Як наслідок, батьки і в даному випадку не є суб’єктами адміністративного проступку.

Стаття 201 КУпАП передбачає відповідальність за незаконне вилучення паспорту посадовою особою, але при цьому поза увагою лишаються ситуації, коли таке вилучення здійснюють інші особи. Наприклад, батьки з метою перешкодити від’їзду свого нащадка за кордон «вилучають» паспорт. Крім того, в статті зазначено «паспорт», тобто мається на увазі національний паспорт громадянина України, вважаємо доречним замінити цей термін на «паспортний документ», так як останній охоплює собою всі різновиди документів, передбачені ст. 5 Закону України «Про громадянство»[5], в тому числі і закордонний паспорт.

Доречним, на наш погляд, буде використати досвід інших країн, зокрема близького зарубіжжя, і передбачити адміністративну відповідальність за надання неправдивих даних для отримання паспортного документу.

На ДМС України покладено обов’язок притягати до адміністративної відповідальності за порушення порядку реєстрації фізичних осіб, видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство. Згідно Указу Президента ці дії можуть виконуватись безпосередньо або через підрозділи міліції міграційного контролю Міністерства внутрішніх справ України [6]. При цьому не було внесено жодних змін до КУпАП. Повноваження співробітників ДМС та підрозділу міграційного контролю МВС стосовно притягнення осіб до адміністративної відповідальності мають знайти своє відображення в нормах КУпАП. Крім того, на законодавчому рівні мають бути чітко розмежовані повноваження в даній сфері між атестованими співробітниками ДМС та МВС.

Література:

1. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради УРСР, 1984.– додаток до № 51.– Ст. 1122.
   
2. Сімейний кодекс України: Закон від 10.01.2002 р. № 2947-ІІІ // Офіційний Вісник України.- 2002.-№ 7.- С. 1.- Ст. 273.
   
3. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні: Закон України від 11.12.2003 р. // Офіційний вісник України.– 2004. – №1.– Ст. 4.
   
4. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. №435-ІV // Офіційний вісник України.- 2003.- № 11.- С. 7.- Ст. 461.
   
5. Про громадянство України: Закон України від 18.01.2001 р. № 2235-III // Офіційний вісник України.– 2001.– № 9.– С. 1.– Ст. 342.
   
6. Питання державної міграційної служби: Указ президента №405/2011 від 06.04.2011 року // Офіційний вісник України.- 2011.- № 10.- С. 34.- Ст. 558.
   

Кратюк Оксана

СЕРТИФІКАЦІЯ КАПІТАНІВ СУДЕН ФЛОТУ РИБНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Командний склад морського судна організує управління судном, тому важливість його сертифікації відповідно до загальносвітових норм важко переоцінити, особливо в умовах подальшого вдосконалення технічного оснащення флоту, зменшення кількості членів екіпажів та взаємозв’язку між рівнем морської освіти та кількістю аварійних морських пригод [1, с. 48]. Сертифікації персоналу суден флоту рибної промисловості присвячено Міжнародну конвенцію про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року [2] (далі – Конвенція STCW-F). Україна приєдналася до неї відповідно до Закону України вiд 17.01.2002 р. [3]. Проте Конвенція STCW-F на сьогодні ще не є діючим нормативним актом та в Україні для врегулювання процесу сертифікації персоналу суден рибної промисловості наказом Міністерства аграрної політики від 12.01.2005 р. № 7 затверджено Положення про сертифікацію персоналу суден флоту рибної промисловості [4] (далі – Положення). Відповідно до п. 2 Положення капітан належить до складу осіб командного складу судна. Визначення терміну «капітан», як особи, що командує судном, розміщене окремо у пункті 2 Положення. І це не є випадковим, оскільки капітан займає особливе положення серед осіб командного складу. Це в першу чергу пов’язане з характером виконуваних ним обов’язків та функцій, а також умовами морського плавання. Роль капітана визначається тією великою відповідальністю, виключною широтою, складністю та різноманітністю обов’язків, які покладаються на нього. У складних та деколи небезпечних умовах морського плавання капітан є тією людиною, від знань, досвіду та вольових якостей якого залежать безпека довірених йому осіб, судна та майна, що знаходиться на ньому, а також кінцеві результати плавання. Капітан – прямий начальник всього екіпажу судна [5, с. 71]. При цьому «управління судном» розуміється не у чистому вигляді як находження на мостику та безпосереднє управління маневрами судна, а дещо у більш широкому значенні, зокрема, капітан віддає накази екіпажу, приймає рішення про приймання та видачу вантажу, про рух та зупинення судна та про всі ті дії, що необхідні для судноводіння, забезпечення безпеки плавання, захисту та збереження морського середовища, судна, вантажу, підтримання порядку на судні [6, с. 15]. Проте зазначається, що обов’язки капітана зараз зводяться, в основному, до судноводіння і спостереження за виконанням рутинних щоденних робіт і навіть традиційний контроль за укладанням вантажу цікавий тільки з погляду безпеки судна. Комерційна, адміністративна, пов’язана з плануванням завантаження судна робота та інші обов’язки передані на берег, включаючи зміни в складі команди, питання дисципліни, підготовку кадрів тощо [7, с. 42]. Але з таким нівелюванням повноважень капітана щодо змін в складі команди неможливо погодитися, оскільки законодавчо закріпленою є норма частини 1 статті 66 КТМ України [8], відповідно до якої, ніхто з осіб суднового екіпажу не може бути призначений на судно без згоди капітана. Капітан судна здійснює загальне управління судном та несе виключну відповідальність за його безпеку. Обов’язки капітана в управлінні, в тому числі судноводінні, багатогранні та визначаються міжнародними договорами [9, с. 40] та національним законодавством держав, а також інструкціями судновласника.

Відповідно до п. 3 Положення для капітана видаються сертифікати: капітана суден довжиною до 24 м; капітана суден довжиною 24 м і більше; старшого помічника капітана суден довжиною до 24 м. Кандидат на одержання сертифіката повинен бути придатним за станом здоров’я для роботи на суднах, бути не молодшим 18 років (якщо не передбачене інше), мати відповідну схвалену підготовку, початкову підготовку, стаж роботи на суднах флоту рибної промисловості та успішно пройти оцінку компетентності в державних кваліфікаційних комісіях (далі – ДКК) з урахуванням стандартів компетентності, що зазначені у Конвенції STCW-F та Керівництві ФАО/ІЛО/ІМО.

Кандидати на зайняття посади на суднах флоту рибної промисловості, що не представили документального підтвердження про наявність стажу роботи на цих суднах, повинні пройти спеціальну підготовку: для судноводіїв – маневрування та управління риболовним судном, рибопошукові прилади, обладнання та остійність риболовного судна, оброблення та розміщення улову, морське право (обов’язки, що витікають з міжнародних договорів у галузі риболовства, у тому числі Торремоліноського протоколу 1993 року, Кодексу відповідального риболовства); для механіків – експлуатація, технічне обслуговування технологічного і промислового устаткування суден рибопромислового флоту; для операторів ГМЗЛБ – експлуатація, технічне обслуговування радіоелектронних засобів та рибопромислових приладів риболовних суден.

Сертифікати компетентності та підтвердження до них видаються уповноваженими капітанами морських рибних портів.

Сертифікація командного складу великотоннажних суден флоту рибної промисловості має певні особливості. Так, до зайняття відповідних посад на великотоннажних суднах флоту рибної промисловості (для цілей цього Положення до великотоннажних суден флоту рибної промисловості віднесені судна місткістю 500 б.р.т і більше) допускаються кандидати на командний склад (капітана, помічника капітана, суднового механіка, оператора ГМЗЛБ), які мають сертифікат компетентності, що відповідає положенням Конвенції STCW 78 з доповненнями та Керівництва ФАО/ІЛО/ІМО).

Для сертифікації на посаду капітана суден флоту рибної промисловості довжиною 24 м і більше, кандидат повинен відповідати вимогам щодо сертифікації старшого помічника капітана суден флоту рибної промисловості і мати: документ про освіту на освітньо-кваліфікаційному рівні не менше спеціаліста; сертифікат компетентності старшого помічника капітана суден флоту рибної промисловості довжиною 24 м і більше; медичне свідоцтво моряка та, у разі потреби, свідоцтво про вакцинацію міжнародного зразка; довідку про плавання, що підтверджує стаж роботи на суднах флоту рибної промисловості не менше 18 місяців, з них на посаді старшого помічника капітана – не менше 12 місяців на суднах флоту рибної промисловості довжиною 24 м і більше; загальний диплом оператора ГМЗЛБ; підтвердження про проходження підготовки на радіолокаційному тренажері (далі – РЛТ), тренажері засобів автоматичної радіолокаційної прокладки (далі – САРП) або РЛТ без САРП; документ про проходження додаткової підготовки за Програмою підготовки для капітанів та старших помічників капітанів; протокол складання кваліфікаційного іспиту.

Для сертифікації на посаду капітана суден флоту рибної промисловості довжиною до 24 м кандидат повинен відповідати вимогам щодо сертифікації старшого помічника капітана суден флоту рибної промисловості довжиною до 24 м та бути не молодше 20 років і мати: документ про освіту на освітньо-кваліфікаційному рівні не менше кваліфікованого робітника; сертифікат компетентності старшого помічника капітана суден флоту рибної промисловості довжиною до 24 м; медичне свідоцтво моряка; довідку про плавання, що підтверджує стаж роботи на суднах флоту рибної промисловості довжиною до 24 м на посаді старшого помічника капітана не менше 24 місяців; загальний диплом оператора ГМЗЛБ; підтвердження про проходження РЛТ; документ про проходження додаткової підготовки за Програмою підготовки для капітанів та старших помічників капітана; протокол складання кваліфікаційного іспиту.

Таким чином, Положенням про сертифікацію персоналу суден флоту рибної промисловості, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики від 12.01.2005 р. № 7 визначено основні правові підстави та процедури сертифікації капітанів суден рибної промисловості України. Норми Положення відповідають Міжнародній конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року та враховує стандарти цієї Конвенції та Документа про Керівництво з підготовки, сертифікації і несення вахти для персоналу суден флоту рибної промисловості ФАО/ІЛО/ІМО), що свідчить про покращення стану впровадження міжнародних стандартів сертифікації персоналу суден рибної промисловості у національне законодавство України.

Література:

1. Аверочкіна Т.В. Шляхи імплементації міжнародно-правових стандартів професійної підготовки плавскладу в українському законодавстві : 12.00.03 : Дис. ... канд. юрид. наук / Т.В. Аверочкіна; ОНЮА. – О., 2006. – 172 с.

2. Міжнародна конвенція про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua

3. Про приєднання України до Міжнародної конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року: Закон України від 17.01.2002 р. № 2993-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21. – Ст. 139.

4. Положення про сертифікацію персоналу суден флоту рибної промисловості, затверджене наказом Міністерства аграрної політики від 12.01.2005 р. № 7 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 5. – Ст. 285.

5. Жудро А.К. Морское право: Учебник для учащихся судоводительской специальности высших инженерных морских училищ / А.К. Жудро, Ю.Х. Джавад. – М. : Транспорт, 1974. – 383 с.

6. Чистяков В. Власть капитана / В. Чистяков // Судоходство. – 1999. – № 11. – С. 15.

7. Передерієв Є. Основні проблеми механізму впровадження міжнародно-правових норм, що забезпечують стандартизацію умов і якості участі України у світовій торгівлі / Є.Передерієв // Морська держава. – 2004. – № 2. – С. 42 – 45.

8. Кодекс торговельного мореплавства України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 47 – 52. – Ст. 349.

9. Морское право. Учебное пособие / В.Г.Еромолаев, О.В.Сиваков. – М.: 2003. – 255 с.


Крижановський Валентин

СУДОВО-ПРАВОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ ТА МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Сучасний етап судово-правової реформи, початком якого стало прийняття 7 липня 2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів», передусім, націлений на підвищення ефективності механізму судового захисту прав людини.

Судова влада в Україні виступає як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина.

Усі зусилля в судово-правовій реформі спрямовані на реальне забезпечення ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина. Саме для цього в Україні здійснюються заходи щодо створення на принципах територіальності та спеціалізації системи судів, яка б, з одного боку, була доступною для громадянина і дозволила б на високому професійному рівні вирішувати конфлікти, що виникають у суспільстві, з іншого – шляхом перевірки судових рішень в апеляційній і касаційній інстанціях максимальною мірою унеможливлювала судову помилку, забезпечувала однакове застосування законодавства, насамперед, судами різних юрисдикцій, а на основі конкретних судових прецедентів – і всіма державними органами, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, тобто забезпечувала функціонування державного апарату на засадах законності як основної умови побудови правової держави.

2. Судовий захист прав людини не обмежено національною системою судів, він включає міжнародні судові органи, зокрема Європейський Суд з прав людини, що функціонує як найефективніший правозахисний механізм.

Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ – далі Суд) є міжнародним судовим органом у системі міжнародного контролю за виконанням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року державами, які до неї приєдналися. Умови заснування Суду, його структура та основні положення діяльності встановлені у Конвенції. Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 р.

Винесене Європейським судом рішення носить обов’язковий характер, є остаточним і оскарженню не підлягає. Прецедентне право Європейського суду впливає на судову практику держав і сприяє дотриманню основних прав і свобод людини.

Отже, основна мета функціонування міжнародно-правових механізмів полягає в контролі і забезпеченні дотримання міжнародних стандартів з прав людини. Особливо це відноситься до основних прав особистості, реалізація й охорона яких повинна бути забезпечена судовою незалежністю в державі.

3. Ефективною в механізмі судового захисту прав людини є можливість захисту своїх прав у міжнародних інстанціях. Як зазначив міністр юстиції України В.Лавринович, протягом останніх десяти років значно зросла кількість скарг, що подаються до Європейського суду проти України. Станом на грудень 2008 року в Європейському суді на розгляді загалом перебувало 96550 справ проти держав – сторін Конвенції. З них 8500 справ проти України, що становить 8,8 відсотків від загальної кількості справ (станом на початок 2008 р. – 7 відсотків, 2007 р. – 7,6, 2006 р. – 5,7 відсотка). На початок 2010 року кількість справ щодо України, які перебувають на розгляді в Європейському суді, вже зросла до 10000. Така тенденція свідчить про зростання рівня правової культури населення, що, у свою чергу, позитивно впливає на розвиток держави, зокрема утвердження міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини.

Станом на 14 жовтня 2010 року Європейський суд виніс проти України 671 рішення щодо суті, з яких у 400 було встановлено відсутність усіх або декількох стверджуваних заявниками порушень (визнано відповідні скарги заявників частково неприйнятними). У 52 справах Європейським судом постановлено ухвали про затвердження умов дружнього врегулювання. Також Європейським судом було винесено 242 ухвали щодо повної або часткової неприйнятності скарг заявників, поданих проти України. Порівняно з іншими державами за кількістю справ, які перебувають на розгляді Європейського суду, Україна посідає третє місце після Росії та Туреччини. Для виконання рішень Європейського суду держава має вжити заходів індивідуального характеру, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного у відповідному рішенні, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для аналогічних скарг проти України. Виконання рішення Європейського суду є комплексним поняттям і потребує вжиття цілої низки заходів як щодо виправлення конкретного порушення стосовно конкретної особи, так і спрямованим на уникнення аналогічних порушень стосовно інших осіб у подальшому. І лише в разі ефективності вчинення такого комплексу дій рішення може вважатися виконаним. З метою ефективного виконання рішень Європейського суду з огляду на те, що процедура виконання цих рішень є достатньо складною і потребує злагодженої роботи всіх органів державної влади, 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Європейського суду та запобігання новим порушенням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

4. Таким чином, ефективний механізм судового захисту прав людини – це найбільш універсальний демократичний інструмент правової держави (С.В. Ківалов). Нормативна і процесуальна частини механізму захисту прав людини синтезуються інституціональною частиною: державні інститути, використовуючи властиві їм компетенцію і спеціальні засоби, додають дієвість усім частинам механізму. Практично в компетенції органів усіх гілок державної влади – забезпечення прав людини. Виходячи з того, що головним обов’язком держави є затвердження і забезпечення прав і свобод людини, вона відповідальна перед людиною за свою діяльність, зміст і спрямованість якої визначаються правами людини (ст. З Конституції).

Вирішення цих непростих проблем потребує чималих зусиль. Судово-правова реформа, що відбувається в Україні, передусім націлена на підвищення ефективності механізму судового захисту законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. Це визначається Конституцією України, цілою низкою законів, а також міжнародно-правовими зобов’язаннями держави.

При цьому доступ до правосуддя і виконання та дотримання судового рішення мають бути максимально забезпечені. Європейський Суд з прав людини неодноразово наголошував саме на цих параметрах реального забезпечення прав і свобод людини.

5. Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо України свідчить, що основними причинами порушення прав людини в Україні є недосконалість вітчизняного законодавства або його практичного застосування державними органами та судовими інстанціями.

Сучасний досвід участі України в Раді Європи сприяє становленню інститутів демократії і правової держави, удосконаленню національного законодавства з метою забезпечення ефективного захисту основних прав і свобод людини і громадянина.

Важливе значення для забезпечення судового захисту прав і свобод громадян мала ратифікація Україною у 1997 році Протоколів до Європейської конвенції про захист прав і свобод людини 1949 року. Це призвело до розширення переліку гарантованих прав і свобод для громадян України, що підлягають судовому захисту, посиленню ролі і відповідальності органів законодавчої, виконавчої та судової влади за забезпечення їх реалізації.

Ратифікація Конвенції зокрема, обумовила необхідність приведення у відповідність з європейськими стандартами раніше прийнятих Україною законодавчих і нормативно-правових актів щодо прав і свобод громадян.

6. Діючий Основний закон України передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам, міжнародним зобов’язанням України та створить умови для реального захисту прав людини. Прийняття 7 липня 2010 року Закону України «Про судоустрій та статус суддів», який деталізує та наповнює реальним змістом положення Конституції України дає можливість вирішити широке коло питань, пов’язаних з виконанням не лише внутрішньодержавних функції, а й міжнародних зобов’язань України. Новим для України і дуже важливим для національної системи захисту прав людини став інститут апеляційних судів, який розглядається Європейським Судом як один з ефективних засобів захисту прав людини в більшості держав-членів Ради Європи. Однією з пріоритетних проблем організації (реорганізації) системи судів є подолання її багатоланковості.

Аналізуючи стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав людини, слід зазначити, що владою здійснюються певні кроки щодо приведення законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів прав людини та їх запровадження на практиці. Проте сьогодення вимагає посилення заходів для забезпечення виконання взятих Україною зобов’язань у галузі прав і свобод людини. В цьому плані слід підтримати пропозицію Н. Карпачової про розробку Національної програми щодо адаптації законодавства України до міжнародних стандартів у галузі прав людини, де визначити перелік універсальних та регіональних конвенцій з прав людини, які потрібно ратифікувати у першочерговому порядку.


Мартинов Микола

ПОНЯТТЯ І ВИДИ МЕТОДІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Протягом усіх років незалежності України зміст та пріоритети реформування вітчизняного освітнього простору постійно змінювались. Якщо на початку 90-років ХХ ст. стратегічним напрямком розвитку освіти стала підготовка юристів та фахівців інших гуманітарних професій, то на сьогодні соціальна система відчуває нестачу фахівців в сфері природничих наук. В цьому зв’язку актуальним стає переосмислення змісту державного впливу на систему підготовки спеціалістів з вищою, зокрема юридичною, освітою та їх подальшого використання на ринку праці. Постає низка питань щодо обсягу державного фінансування юридичної освіти, меж державного втручання у діяльність установ, які готують фахівців-юристів, в умовах дії законів ринкової економіки, ефективності використання коштів (фізичних і юридичних осіб) на підготовку юристів тощо. Правильні відповіді на ці питання та їх відображення у нормах права повинні забезпечити розвиток українського суспільства на паритетних засадах із народами інших країн (у т. ч. самовідтворення, конкурентоспроможність, взаємовигідний обмін). Процеси глобалізації, інтеграція України до міжрегіональних і міжнародних структур, зокрема в сфері освіти – через адаптацію вітчизняного законодавства до вимог Болонського процесу – також проблематизують окреслені вище питання.

Вітчизняні вчені приділяють велику увагу проблемам юридичної освіти в нашій країні, наприклад, С. Богачов, В. Тацій (загальнотеоретичним аспектам вищої юридичної освіти в сучасних реаліях), А. Селіванов (перспективам розвитку юридичної освіти), О. Святоцький (акредитації навчальних закладів). Водночас не були проаналізовані належним чином найбільш ефективні методи адміністративно-правого регулювання юридичної освіти в Україні та низка інших питань. Тому вважаємо за потрібне з’ясувати зміст тих методів, які держава повинна використовувати для якісного управління освітньою системою підготовки юристів і просвітницької діяльності з права серед інших громадян.

В загальнотеоретичному значенні термін метод (від грец. μέθοδος – «шлях до чогось») – це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність [1, 278]. Вчені у своїх визначеннях поняття «метод» в контексті наук з адміністративного права і державного управління сходяться на тому, що це спосіб, прийом, засіб суб’єкта управління (органів та їх посадових осіб) досягнення цілі, цілеспрямованого впливу на соціальну систему (Д. Бахрах) [2, 74-75]. Відмінності їх понять полягають в подальшій конкретизації суб’єктів, об’єктів і змісту поняття «метод адміністративно-правового регулювання». А. Єршов, О. Коренєв, М. Шульга підкреслюють, що застосування цих методів полягає у досягненні цілей, практичній реалізації завдань та функцій виконавчої діяльності органів управління, тобто здійсненні управлінських функцій, впливу суб’єкта на об’єкт управління [3, 85; 4, 103; 5, 155-156]. По суті погоджуючись з таким визначенням, Д. Овсянко і А. Безуглов відповідно додають, що суб’єктом управління є орган виконавчої влади [6, 65] та органи місцевого самоврядування [7, 214], В. Колпаков акцентує увагу на тому, що об’єктом впливу є свідомість, воля і поведінка керованих [8, 180]. Інші вчені уточнюють, що об’єктом впливу стають: процеси суспільного та державного розвитку, діяльність державних структур і конкретних посадових осіб, що здійснюється державними органами офіційно в межах їх компетенції та в установленому порядку (В. Козбаненко) [9, 420-421]; керована система або конкретний об’єкт управління, за допомогою якого досягаються цілі, вирішуються поставленні завдання (В. Малков) [10, 149].

Таким чином, методи адміністративно-правового регулювання – це способи, прийоми і засоби досягнення цілей, вирішення завдань та здійснення функцій і повноважень публічної влади, у т. ч. шляхом організації діяльності об’єктів управління, що обумовлені характером тих чи інших суспільно-державних відносин і характеризують особливості впливу суб’єкта управління на об’єкт.

За критерієм спрямування волі публічної влади, методи адміністративно-правового регулювання сфери юридичної освіти можна класифікувати на прямі і непрямі (як правило, економічні). Прямі методи передбачають ухвалення індивідуально-правового акту і/або іншу форму доведення волі суб’єкта управління безпосередньо до навчального закладу (наприклад, встановлення обсягу набору студентів на юридичну спеціальність конкретному вищому навчальному закладу). Застосування непрямого методу означає опосередкований (різними засобами, в правових і неправових формах) вплив, через створення сприятливих чи несприятливих умов для діяльності об’єкта управління, стимулювання необхідної суспільству соціальної активності і надання можливості обирати варіант поведінки (наприклад, встановлення підвищеного, порівняно зі спеціальностями технічних наук, рівня оподаткування доходів від плати за надання освітніх послуг з підготовки фахівців-юристів).

З теорії права нам відомі універсальні методи правового регулювання: переконання, заохочення і примус, які взаємодоповнюючи один одного, забезпечують правомірну поведінку учасників управлінських відносин. Адміністративна реформа в нашій країні, яка здійснюється з кінця минулого століття, переконує у тому, що зазначені методи використовуються для управління відносинами в сфері освіти в цілому. Більше того, в нинішніх умовах інформатизації і демократизації юридичної освіти ці методи повинні раціонально поєднуватись на основі врахування об’єктивних чинників і підпорядковуватись загальній меті керівного впливу у цій сфері – вдосконалення системи юридичної освіти, приведення її у відповідність із світовими вимогами, створення умов для задоволення потреб громадян у сучасній юридичній освіті та реалізація права на працю за здобутою спеціальністю, повне забезпечення потреб органів державної влади, правоохоронних органів, інших сфер юридичної практики у фахівцях-юристах [11], в контексті створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації [12].

Методи державного примусу (судового і адміністративного) – полягають в ухваленні нормативно-правових і/або індивідуально-правових актів, які містять приписи вчинити конкретні дії чи утриматися від їх вчинення, чи вжити організаційних заходів з метою попередження та припинення правопорушення, притягнення винних до юридичної відповідальності за його вчинення, або застосування засобів психологічного (та фізичного) впливу на свідомість і поведінку людей з метою належного виконання встановлених правил (захисту майна особи, її прав і свобод), розвитку відносин у сфері юридичної освіти в межах правового закону, забезпечення правопорядку.

Однак описаний вище метод є допоміжним до методу переконання – цілеспрямованого впливу на вищі навчальні заклади та їх студентів, шляхом роз’яснення їх прав і обов’язків, нагадування про необхідність дотримання дисципліни, підтримання оптимального рівня поєднання інтересів студента (чи іншого об’єкта впливу) з інтересами держави і суспільства. В результаті переконання об’єкти управління (в основному освітні установи, їх працівники і студенти) добровільно виконують правові норми, які виражають волю народу і сприяють швидкому розвитку суспільства. Ці методи найбільшим чином забезпечують високий рівень правосвідомості в сфері юридичної освіти. Основні форми переконання: організація державних і громадських заходів (контроль, нагляд, облік, ухвалення документів, проведення зборів та інших заходів), виховання, особистий приклад, роз’яснення, критика, а також заохочення.

Заохочення в сфері управління юридичною освітою виявляється в двох напрямках: 1) у внутрішньому – об’єкт управління з метою належного виконання покладених на нього завдань і функцій в межах своєї структури вживає організаційних, моральних, матеріальних заходів заохочення; 2) зовнішньому – суб’єкт управління вживає зазначені заходи до об’єкта управління, переслідуючи мету ефективного управління і досягнення соціального корисного результату (наприклад, пільги для видаткових матеріалів, спрощення адміністративних процедур, дерегуляція діяльності в сфері надання юридичної освіти).

Отже, метод адміністративно-правового регулювання в сфері юридичної освіти – це спосіб, прийом, засіб суб’єкта управління (публічних органів влади та їх посадових осіб) для досягнення його цілей, реалізації завдань та функцій, через вплив на об’єкт управління. Види методів: прямі і непрямі; примус, переконання і заохочення, серед яких два останні вважаються найбільш ефективними.

Література:

1. Философский словарь / [Под ред. И. Т.Фролова]. – М. : Политиздат, 1987. – 882 с.
   
2. Бахрах Д. Н. Основные понятия теории социального управления / Д. Н. Бахрах. – Пермь: Изд-во Пермск. ун-та, 1978. – 102 с.
   
3. Ершов А. Д. Основы управления и организации в таможенном деле : [учебное пособие] / А. Д. Ершов. – СПб. : Изд-во ЛГУ, 1999. – 415 с.
   
4. Административное право. Общая и особенная части : [учебник] / Под ред. А. П. Коренева. – М. : МВШМ МВД СССР, 1986. – 487 с.
   
5. Адміністративне право : [підручник] / Ю. П. Битяк кер. авт. кол. ; [Гаращук В. М., Богуцький В. В. та ін.] ; за заг ред. Ю. П. Битяка та ін. – Х. : Право, 2010. – 624 с.
   
6. Овсянко Д. М. Административное право : [учебное пособие] / Д. М. Овсянко. – М. : Юрист, 1995. – 525 с.
   
7. Советское строительство : [учебник] / Под ред. А. А. Безуглова. – М. : Юрид. лит., 1985. – 544 с.
   
8. Колпаков В. К. Адміністративне право України : [підручник] / Валерій Костянтинович Колпаков. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
   
9. Государственное управление. Основы теории и организации : [учебник] / Под ред. В. А. Козбаненко. – М. : «Статут», 2000. – 912 с.
   
10. Теория управления в сфере правоохранительной деятельности / Под ред. В. Д. Малкова. – М. : Академия МВД СССР, 1990. – 321 с.
    
11. Постанова Кабінету Міністрів України від 10.04.2001 р. № 344 «Про затвердження Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 року» // режим доступу : da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=344-2001-%EF
    
12. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.11.1993 р. № 896 «Про Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»)» // режим доступу : da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=896-93-%EF
    

Молчанский Алексей

ОТНОСИТЕЛЬНО ПРАВОВОЙ ПРИРОДЫ ПРОЦЕССУАЛЬНОГО РЕШЕНИЯ

В рамках юридической науки понятие «решение», к сожалению, остается малоисследованным. Фрагментарно исследовались понятия «решение юридического дела» (С.С. Алексеев), «управленческое решение» (А.С. Васильев, А.М. Бандурка, М.В. Джафарова, В.В. Коноплев, Ю.А. Тихомиров и др.), «процессуальное решение» (Н.В. Глинская, В.С. Зеленецкий, П.А. Лупинская и др.) и др. Поэтому исследование правовой природы решений, влекущих за собой юридически значимые последствия, остается одним из перспективных направлений юридической науки.

Можно ли рассматривать «решение» в качестве суждения? Этот вопрос является спорным в юридической науке.

Например, Б.В. Шейндлин, характеризуя норму права, в своих работах утверждает, что «логические суждения и абстракции относятся к сфере общественного сознания, а норма права – к сфере практической общественной жизни» [1, с. 25].

С такой характеристикой нормы права не соглашается В.К. Бабаев. Он утверждает, что нельзя «суждение» отрывать от социальной действительности, как это делает Б. В. Шейндлин, так как тогда «норма права» противопоставляется «суждению». По его мнению, нормы права – абстракции (как и все суждения), сформулированные людьми (в этом смысле они субъективны). Но эти абстракции, во-первых, есть отражение и обобщение действительности и ею обусловливаются (в этом их объективность), во-вторых, они рассчитаны на урегулирование жизненных ситуаций, в чем и проявляется их специфика [2, с. 30-37].

Свойство «решения» компетентного органа, принятого в ходе правотворческой или правоприменительной деятельности, быть велением, властным предписанием, устанавливающим определенный образ действия субъектов, не позволяет некоторым ученым-правоведам признать такое решение суждением. Характеризуя признаки «эффективного решения» Питер Ф. Друкер утверждает, что решение представляет собой суждение. По его мнению, это выбор оптимального варианта из имеющихся альтернатив. В основе его лежит выбор между правильным и неправильным. В лучшем случае решение есть выбор между «почти правильным» и «вероятно, неправильным», но гораздо чаще решение – это выбор между двумя направлениями действий, верность которых нельзя доказать [3].

А.С. Васильев, анализируя управленческие решения в производственных организациях, пришел к выводу о том, что, во-первых, в управленческих решениях заключается содержательная характеристика управленческих действий и операций, включая предполагаемые формы, методы и средства их осуществления, во-вторых, в управленческих решениях определяются и обосновываются предполагаемые результаты и цели управленческой деятельности, на основе которых формулируется комплекс организационных идей о путях и средствах достижения этих целей. По своей сущности, говорит А.С. Васильев, управленческое решение есть мыслительно-волевой акт, заключающий в себе идею о выборе целесообразного курса действий (деятельности) субъекта и объекта управления в сложившейся производственно-практической ситуации. Эта идея может быть объективирована в устной, письменной или иной специальной форме, фиксирующей содержащуюся в решении управленческую информацию (с помощью записи на магнитную ленту, с использованием графического изображения, путем цифрового изображения, математических или логических формул и т.п.) [4, с. 82-83]. Если упростить предложенное ученым определение, то «решение» можно охарактеризовать как ответ на вопросы, возникающие в жизнедеятельности субъекта. Такие ответы всегда будут иметь форму суждения.

Например, на стадии рассмотрения и принятия постановления по делу субъекту административной юрисдикции приходиться отвечать на многочисленные вопросы – Следует ли удовлетворить ходатайства, поступившие от участников производства? Правильно ли оформлены документы на стадии административного расследования? Достаточно ли доказательств по делу, подтверждающих вину нарушителя? Есть ли обстоятельства смягчающие или отягчающие ответственность? Есть ли дополнительные обстоятельства, которые необходимо учесть при назначении наказания? Какой вид взыскания будет наиболее эффективным для реализации функций административной ответственности? И многие другие вопросы.

Ответы на поставленные вопросы всегда будут в форме суждений. Например, полученное от потерпевшего ходатайство необходимо удовлетворить, так как для этого есть все предусмотренные законом основания. Или, полученные материала дела имеют грубейшие ошибки в оформлении, что не позволяет на законных основаниях признать лицо виновным и привлечь к административной ответственности. В дальнейшем эти суждения-решения воплощаются (объективируются) в предусмотренной процессуальным законодательством форме – выноситься определение об удовлетворении ходатайства, материалы дела возвращаются субъекту административного расследования для устранения допущенных ошибок и т.п.

Изложенное с полным основанием позволяет утверждать, что в юридической науке понятие «процессуальное решение» можно рассматривать как суждение, при этом следует четко разграничивать само «процессуальное решение» от «правоприменительных актов» и «процессуальных документов».

Литература:

1. Шейндлин Б. В. Сущность советского права / Б.В. Шейндлин – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1959. – 198 с.

2. Бабаев В.К. Норма права как истинное суждение / В. К. Бабаев // Правоведение. – 1976. – № 2. – С. 30-37.

3. Питер Ф. Друкер Эффективный управляющий [Електронний ресурс] / Питер Ф. Друкер: Management.Com.Ua. – Режим доступу: ement.com.ua/bp/bp020.phpl. – Назва з екрану.

4. Васильев А.С. Управленческие решения в производственных организациях (правовой аспект): монография / А.С. Васильев. – Киев-Одесса: Вища школа, 1986. – 198 с.