Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. – (Змін. та допов.).
- Закон України «Про судоустрій і статус суддів» за № 2453-VI вiд 07.07.2010 // Відомості Верховної Ради України. – 2010 – № 41. – ст.529. – (Змін. та допов.).
- Кримінально-процесуальний кодекс України за № 1001-05 від 28.12.1960 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961 – № 2 . – ст. 15 – (Змін. та допов.).
- Проект кримінально-процесуального кодексу України від 13.12.2007 за № 1233 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // www.portal.rada.gov.ua. – Заголовок з екрану.
Киян Татьяна
СПЕЦИАЛЬНЫЕ ЗНАНИЯ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СУДЕБНОГО ЭКСПЕРТА. СООТНОШЕНИЕ ПОНЯТИЙ «СУДЕБНЫЙ ЭКСПЕРТ» И «СПЕЦИАЛИСТ»
В соответствии со ст. 65 УПК Украины доказательствами в уголовном деле являются любые фактические данные, на основании которых в определенном законом порядке орган дознания, следователь и суд устанавливают наличие или отсутствие общественно опасного деяния, виновность лица и другие обстоятельства, имеющие значение для правильного разрешения дела.
Эти данные устанавливаются: показаниями свидетеля, показаниями потерпевшего, показаниями подозреваемого, показаниями обвиняемого, заключением эксперта, вещественными доказательствами, протоколами следственных и судебных действий, протоколами с соответствующими приложениями, составленными уполномоченными органами по результатам оперативно-розыскных мероприятий, и иными документами [1].
В настоящее время практически невозможно встретить уголовное дело, при расследовании которого в той или иной форме не использовались бы специальные знания. Специальные знания используются с целью непосредственного обнаружения, фиксации, предварительного изучения, оценки и использования доказательств, решения вопроса об их относимости и допустимости, правильной квалификации содеянного, качественного проведения процессуальных действий при раскрытии и расследовании преступлений.
Участию специалистов в уголовном судопроизводстве уделено внимание в криминалистических и процессуальных трудах Л. Е. Ароцкера, В. Д. Арсеньева, А. И. Винберга, Е. И. Зуева, Г. Г. Зуйкова, Г. М. Миньковского, Н. А. Селиванова, А. А. Эйсмана, А. Н. Эртевциана и др. Наряду с этим в теории уголовно-процессуального права остаются не урегулированными и требуют дальнейшего исследования некоторые положения указанной проблематики.
При расследовании преступлений важно разграничивать два способа установления существенных для дела фактов: а) непосредственное восприятие; б) исследование скрытых свойств и иных взаимосвязей. Успешное установление скрытых свойств и взаимосвязей предметов и явлений требует применения специальных познаний, под которыми понимают познания, приобретаемые посредством специального (профессионального) образования и опыта. Смысл применения специальных познаний при расследовании преступлений состоит в обнаружении и оценке признаков, представляющих информацию о подлежащих установлению фактах.
Закон не определяет понятия «специальные знания», но надо полагать, что это знания, выходящие за рамки общеобразовательной подготовки, житейского опыта и требующие особой квалификации, профессиональных навыков.
По мнению Р.Белкина специальные знания – это «профессиональные знания и умения в области науки, техники, искусства или ремесла, приобретенные при получении специального образования и в процессе практической деятельности по конкретной специальности, необходимые для решения вопросов, возникших при расследовании и рассмотрении конкретных дел» [4, c. 215].
Специальные познания складываются из знаний, умений и навыков, которые используются во всех сферах человеческой деятельности. Криминалистические познания составляют лишь их незначительную часть. Основное отличие криминалистических познаний от всех иных состоит в том, что их носители специализируются на обнаружении, закреплении и изъятии доказательств, т. е. это специалисты, чья деятельность постоянно связана с расследованием преступлений. Специалист – это физическое лицо, обладающее специальными познаниями, навыками в определенной области, вызванное следователем, органом дознания для участия в производстве следственных действий и оказания содействия в обнаружении, закреплении и изъятии доказательств.
Специалист обязан участвовать в производстве следственного действия, используя свои специальные знания и навыки для содействия следователю в обнаружении, закреплении и изъятии доказательств; обращать внимание следователя на обстоятельства, связанные с обнаружением и закреплением доказательств; давать пояснения по поводу специальных вопросов, возникающих при производстве следственного действия [1]. Установленные специалистом фактические данные фиксируются в протоколе следственного действия.
Существуют различные формы применения специальных познаний при расследовании преступлений. Процессуальная форма: непосредственное использование следователем специальных познаний; участие специалистов в производстве следственных действий; производство судебных экспертиз; документальная ревизия. Непроцессуальная форма: консультационная деятельность следователя; справочная деятельность следователя; проведение предварительных исследований специалистом; оказание следователю технической помощи.
Помощь специалиста следователю выражается в: обнаружении доказательств – выявлении следов и предметов (в том числе и микроскопических размеров), выявлении маловидимых и невидимых следов; объяснении механизма образования следов и повреждений; оказании помощи в фиксации доказательств. Специалисты при этом: помогают грамотно и полно описать обнаруженные доказательства в соответствующем протоколе; используют наглядные средства фиксации для запечатления доказательств (фото-, кино-, видеосъемка, составление планов, схем, чертежей и т. п.); изготавливают всевозможные оттиски, слепки и копии следов, передающие признаки внешних свойств следообразующего предмета. Кроме того, криминалисты помогают следователю правильно изымать и упаковывать обнаруженные доказательства; а также получать образцы для сравнительного исследования.
Выбор той или иной формы применения специальных познаний должен быть тактически обоснован. В первую очередь необходимо учитывать существенность устанавливаемого факта. Если факт, устанавливаемый с использованием специальных познаний, является доказательственным, т.е. может быть использован как аргумент в процессе последующего доказывания, как средство подтверждения или исключения выдвинутых при расследовании версий и особенно когда признакам, на основе которых этот факт устанавливается, может быть дано различное объяснение, необходимо производство экспертизы.
Лицо, обладающее специальными познаниями в определенной отрасли знаний, привлеченное к установлению обстоятельств уголовного дела и обязанное представить заключение, называется экспертом. Сам процесс исследования экспертом с помощью его специальных познаний, а также подготовки и формулирования выводов принято называть экспертизой [5, c. 43].
Судебная экспертиза – это исследование экспертом на основе специальных знаний материальных объектов, явлений и процессов, содержащих информацию об обстоятельствах дела, которое находится в производстве органов дознания, досудебного следствия или суда [2, c. 77-78].
Вопрос о назначении экспертизы решается в каждом конкретном случае исходя из обстоятельств уголовного дела. Экспертиза назначается в случаях, когда для разрешения определенных вопросов при производстве по делу необходимы научные, технические или другие специальные знания [1].
Исключение составляют познания права, которыми в достаточной степени должны обладать сами органы досудебного расследования и суда. Эксперт не вправе делать выводы по вопросам правового характера. Например, он не должен делать заключения по поводу виновности или невиновности, квалификации совершенного как убийство или самоубийство, хищение или халатность.
Ознакомившись с заключением эксперта, следователь имеет право допросить эксперта с целью получения разъяснения или дополнения к заключению. О допросе эксперта составляется протокол.
Согласно Инструкции о назначении и проведении судебных экспертиз эксперт может проводить экспертизы, которые оформляются заключением эксперта. Ход и результаты других исследований излагаются в заключении специалиста. Результат исследования специалиста составляется по форме заключения экспертизы с такими исключениями: лицо, которое проводит исследование, именуется не экспертом, а специалистом; во вступительной части заключения указывается, кто и когда обратился в учреждение с просьбой провести исследование; упускается запись, которая касается ответственности лица, которое проводит исследование, за дачу заведомо ложного заключения [3].
Сходные черты деятельности специалиста и эксперта: они оперируют специальными знаниями; их участие в процессе возможно в соответствии с требованиями законодательства, а деятельность должна протекать по определенным процессуальным правилам.
Отличительные черты участия специалиста: специалист – самостоятельный субъект процесса; его функции отличаются от функций эксперта (главное для эксперта – добыть новую информацию, фактические данные, т.е. доказательство); главное для специалиста – оказать помощь в выявлении и фиксации фактических данных при осуществлении конкретного следственного действия; результаты деятельности специалиста не оформляются заключением эксперта (оформляются заключением специалиста) и не считаются самостоятельным доказательством в процессе; заключение специалиста составляется по аналогии с заключением эксперта с той лишь разницей, что специалист не привлекается к уголовной ответственности за дачу заведомо ложного заключения ввиду отсутствия данной статьи в УК Украины.
В ст.65 УПК Украины отсутствует такой вид доказательства, как заключение специалиста. Поэтому заключение специалиста является непроцессуальной формой использования специальных познаний (так называемым предварительным исследованием) и может использоваться, например, в оперативных целях: при выдвижении версий по делу и т.п.
В отличии от УПК Украины в УПК РФ в 2003 г. в ч.2 ст.74 «Доказательства» был введен п.3-1. К источникам доказательства были отнесены заключение и показания специалиста [6, c. 265].
Следовало бы и в УПК Украины внести в перечень источников доказательств заключение специалиста. Коль заключение специалиста будет являться доказательством, в УК Украины следовало бы внести положение о том, что специалист за дачу заведомо ложного заключения несет уголовную ответственность, как и эксперт.
Таким образом, судебная экспертиза и предварительные исследования являются важнейшими процессуальными формами использования специальных знаний, которые имеют исключительно важное значение в процессе раскрытия и расследования преступлений. В связи с этим очень важно использовать знания современной науки, так как результаты судебных экспертиз и иных исследований, наряду с другими доказательствами, оказывают неоценимую помощь в установлении истины по делу, правильной квалификации преступлений, в доказывании вины лица, совершившего преступление.
Литература:
Уголовно-процессуальный кодекс Украины от 28.12.1960 г. // ВВР. – 1961. – №2. – ст.15. С изменениями и дополнениями на 02.06.2005 г. – №2631-ІY.
- Про судову експертизу. Закон України від 25 лютого 1994 р. \\ Голос України. 21.04.1994. №74 (824). // Судово-експертна діяльність: Довідник для суддів. – К.: Ін Юре, 2003, – 912 с.
- Інструкція про призначення та проведення судових експертиз. Затв. Наказом МЮ №53\5 від 08.10.1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. № 46.
- Белкин Р. С. Криминалистическая энциклопедия. –М., 2000.
- Громов Н.А., Зайцева С.А., Гущин А.Н. Доказательства, их виды и доказывание в уголовном процессе: Учебно-практическое пособие. – М.: Приор-издат, 2006. – 80 с.
- Комментарий к УПК РФ \ Отв.ред.И.Л.Петрухин. – М., 2008.
Будков Володимир
ФОРМИ ТА МЕТОДИ ВИЯВЛЕННЯ ПРОКУРОРОМ ПОРУШЕНЬ ЗАКОНІВ У СФЕРІ РОЗШУКУ БЕЗВІСНО ВІДСУТНІХ ГРОМАДЯН
Конституція України передбачає захист прав і свобод кожного громадянина та гарантує, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю. Правова охорона конституційних прав і свобод людини набуває особливого значення, коли мова йде про розшук безвісно відсутньої особи, адже найчастіше причиною зникнення громадян є вчинене щодо них протиправне діяння. Обов’язок щодо здійснення розшуку осіб, які безвісно зникли, покладено на оперативні підрозділи органів внутрішніх справ (далі – ОВС).
Дієвим засобом забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ при провадженні розшуку безвісно зниклих та встановленні особи є прокурорський нагляд, який здійснюється у відповідності до однієї з основних функцій прокуратури, закріплених у ст. 121 Конституції України – нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.
Практика прокурорського нагляду у цій сфері свідчить, що ОВС не завжди забезпечується належний розшук безвісно зниклих осіб: не налагоджено тісної взаємодії з цих питань між слідчими, працівниками кримінального розшуку, експертами; незадовільно виконуються вимоги нормативних актів, які регламентують цей напрям діяльності; та встановлений законом порядок розгляду заяв та повідомлень про безвісне зникнення громадян; не вживаються невідкладні та термінові слідчі й оперативно-розшукові заходи до з’ясування причин і обставин їх зникнення тощо. В результаті ефективність розшуку залишається низькою, протягом останніх років близько половини безвісно зниклих осіб залишаються не розшуканими. За даними статистичних спостережень станом на 1 січня 2010 року в розшуку знаходилось 9470 безвісно зниклих осіб; з них встановлено місцезнаходження – 4092; залишилось нерозшуканими – 4730 безвісті зниклих осіб.
Основним завданням органів прокуратури у цій сфері є забезпечення шляхом нагляду додержання ОВС законів у процесі проведення оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності. Безперечно, ефективність прокурорського нагляду безпосередньо пов’язана з удосконаленням форм і методів здійснення цієї діяльності.
Формою нагляду визнається те, що повинен робити прокурор, а методи нагляду – це те, яким чином або шляхом повинен він це робити [1, 429]. У процесі нагляду прокурор використовує відповідні форми і методи в їхній єдності та взаємозалежності для виявлення, усунення і попередження порушень закону під час: прийому, реєстрації, розгляду та вирішення заяв і повідомлень про безвісне зникнення громадян та здійснення оперативно-розшукової діяльності за такими фактами.
Методи виявлення порушень законодавства, допущених ОВС під час здійснення розшуку безвісти зниклих осіб, які застосовуються прокурорами в різних регіонах України під час здійснення прокурорського нагляду переважно однакові, про що свідчать результати проведеного нами опитування, однак сьогодні є актуальною проблема відсутності єдиної методики прокурорських перевірок у зазначеній сфері.
Аналіз наукової літератури та прокурорської практики дає змогу зробити висновок про наявність двох основних форм реалізації завдань прокурорського нагляду: тематичних (загальних циклічних) перевірок, що проводяться щотижнево з вибіркою заяв і повідомлень про безвісне зникнення) та індивідуально-визначених перевірок додержання вимог закону при веденні конкретної оперативно-розшукової справи за заявою про безвісне зникнення особи.
Основним методичним прийомом здійснення нагляду в цій сфері є регулярне звіряння різних оперативно-службових документів (робочих зошитів чергового ОВС; журналу обліку вхідних і вихідних телеграм, телефонограм, звернень та скарг громадян, відомчої переписки; журналу виїздів на місце події; книги рапортів чергового; наряду добових зведень про події), що містять повідомлення про безвісне зникнення громадян, з матеріалами перевірки цих повідомлень у порядку ст. 97 КПК України і заведенням оперативно-розшукових справ.
У процесі перевірки уповноваженим прокурорам слід вивчати оперативно-розшукові справи зазначеної категорії та розшукові справи (з метою встановлення особи невпізнаного трупу) на предмет виявлення фактів своєчасності їх заведення й повноти проведених заходів [2].
Для виявлення порушень закону при прийманні, реєстрації, обліку та розгляді заяв, повідомлень та іншої інформації про безвісне зникнення громадян, встановлення невідомих осіб та виявлення невпізнаних трупів прокуророві необхідно одержати відомості з відповідних установ, та провести звірки з обліками ОВС за визначений період. На ефективність використання методу взаємозвірки вказують біля 95 % опитаних нами досвідчених прокурорських працівників. Також даними соціологічного опитування встановлено, що переважна більшість респондентів вважають необхідним під час взаємозвірки використовувати інформацію з таких органів: прикордонних служб, пенсійного фонду, податкових органів, судів, середніх та вищих навчальних закладів (вузів, шкіл), РАЦС, місцевого самоврядування, та житлово-експлуатаційних органів, медичних установ, установ утримання дітей, МНС, судово-медичних установ, засобів масової інформації тощо.
Крім того, при організації прокурорської перевірки наведений перелік установ може бути доповнений з урахуванням місцевих умов. Так, в територіальних органах Головної державної інспекції України з безпеки судноплавства слід запитати про події на внутрішніх водних шляхах, в яких пропали безвісті члени екіпажів чи пасажири; [3] у спеціально уповноважених органах державної влади у галузі цивільної авіації України повинна бути витребувана інформація про безвісно зниклих членів екіпажів і пасажирів в авіаційних подіях [4] тощо.
Під час вивчення заяв і повідомлень про злочини прокурор повинен перевірити: наявність на заяві штампу про реєстрацію документа, що надійшов, запису реєстрації заяви в книзі обліку заяв і повідомлень про злочини; дотримання встановлених строків перевірочних дій, надання заявникам відповідних документів про прийом заяв (своєчасність реєстрації заяви). Виявлення не облікованих заяв і повідомлень здійснюється шляхом зіставляння отриманих відомостей між собою.
Нагляд прокурора за дотриманням закону при прийомі, реєстрації, облікові і вирішенні заяв і повідомлень про безвісне зникнення громадян не повинен обмежуватись чи завершуватись порівняльним аналізом обліково-реєстраційної документації ОВС, також слід перевірити виконання ОВС законів про порядок і способи отримання матеріалів для вирішення заяв і повідомлень про безвісне зникнення особи. Прокурор зобов’язаний перевірити законність і обґрунтованість прийнятого по заяві чи повідомленню рішення: про порушення кримінальної справи, про відмову в порушенні справи, про передачу заяв чи повідомлень по підслідності. Здійснювані в цьому напрямі перевірки проводяться прокурором шляхом вивчення матеріалів, за якими прийнято відповідне процесуальне рішення [5, 246-247].
Особливу увагу під час перевірки прокурор повинен звертати на законність і обґрунтованість рішень про відмову в порушенні кримінальної справи. Якщо як результат розгляду заяви вказана відмова у порушенні кримінальної справи, цей запис перевіряється за журналом обліку матеріалів (додаток № 4 до наказу МВС України № 500-91 р.) [6, 271].
За всіма виявленими порушеннями законів при прийомі, реєстрації, обліку і вирішенні заяв і повідомлень про злочини в ОВС прокурор повинен вжити заходів щодо їх усунення, притягнення до відповідальності винних посадових осіб і попередження порушень в майбутньому, використовуючи для цього надані йому повноваження.
Література:
1. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 576 с.
2. Зубрицький М. Проблемні питання здійснення прокурорського нагляду за законністю діяльності із розкриття вбивств, пов’язаних з безвісним зникненням осіб / М. Зубрицький // Вісник Львівського ун-ту. Серія «Право», 2011. – Вип. 52. – С. 366–372.
3. Положення про порядок розслідування і обліку транспортних подій на внутрішніх водних шляхах України, затверджене наказом Міністерства транспорту України від 5.11.2003 р. № 857 // Офіційний вісник України. –2004. – № 3. – Ст. 150.
4. Положення про систему управління безпекою польотів на авіаційному транспорті, затверджене наказом Міністерства транспорту України від 19.08.2003 р. № 650 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 51. – Ст. 3230.
5. Шумський П.В. Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1998. – 336 с.
6. Козьяков І.М. Перевірка прокурором додержання законів при прийманні та вирішенні заяв про безвісне зникнення громадян: організація і тактика / В кн. Організація діяльності районної міської прокуратури: науково-практичний посібник / Г.П Середа, М.К Якимчук, В.М. Куц та ін, За заг. ред Г.П. Середи. – Кіровоград: МПП «Антураж А», 2009. – 468 с.
Орехов Александр
ЗЕМЕЛЬНАЯ МАФИЯ – РЕАЛЬНОСТЬ СЕГОДНЯШНЕГО ДНЯ
Произошедшие в Российской Федерации после 1990 года политические изменения повлекли за собой реформу социально-экономических отношений в стране. В частности, коренным преобразованиям подверглись земельные отношения. Так, на смену исключительной государственной собственности на землю, существовавшей в России в последние 70 лет, пришла множественность форм земельной собственности. Появился и получил дальнейшее развитие институт купли-продажи земли. Все это существенно изменило само содержание земельных отношений. В России появился огромный класс (более 42 млн. человек) собственников земельных участков. Земельные участки стали объектом рыночных отношений.
В настоящее время в России, имеет место интенсивный и массовый переход земель в частную собственность. Более трети всех земель, которые государство считает допустимыми к нахождению в частной собственности, уже были приватизированы и вовлечены в рыночный оборот.
Ситуация становления рынка земли, повсеместного вовлечения земли в рыночный оборот, формирования института частной собственности на землю характеризуется значительным ростом административных правонарушений и уголовных преступлений.
Во многих регионах России идет массовая скупка земель сельскохозяйственного назначения. При этом скупленные земли не обрабатываются и фактически выводятся из аграрного сектора. В начале года губернатор подмосковья, говоря о крупных приобретателях сельхозземель заявил, что «практически все они имеют проблемы с документами на землю». Аналогичная ситуация складывается в Карелии, Свердловской области, Красноярском крае, Архангельской области. Похоже, в стране не осталось ни одного региона, где не было бы подобных явлений.
Большой вред обществу, интересам людей наносят уголовно-наказуемые деяния в сфере земельных отношений, т.е. земельные преступления, объектом которых являются оборот земли и отношения землепользователей.
Специфика совершаемых земельных преступлений заключается в том, что основная масса посягательств относится одновременно и к корыстной, и к экономической, и к экологической, и к организованной преступности.
Данное обстоятельство, в свою очередь, неизбежно привело, с одной стороны, к появлению более ухищренных, замаскированных и дерзких способов, а с другой – к распространению данных преступных посягательств, позволяющих говорить в целом о специфическом направлении преступной деятельности в рамках «криминального рынка».
К преступлениям этой группы можно отнести:
– совершение незаконных сделок с землей путем фальсификации документов, необходимых для купли-продажи, аренды земельного участка;
– подкуп должностных лиц с целью незаконного получения земельного участка;
– мошеннические действия с земельными участками;
– принуждение к совершению сделки с земельным участком или к отказу от ее совершения;
– вымогательство земельного участка либо отчуждение права собственности на него;
– получение либо вымогательство взятки за содействие в получении земельного участка либо за ускорение процесса его получения;
– умышленные действия, направленные на банкротство невыгодных покупателю предприятий, с целью завладения недвижимостью, земельным участком;
– регистрация незаконных сделок с землей и т.д.
Повышенную опасность представляют преступления, направленные на завладение землей, сопровождающиеся убийствами, вымогательством. Их раскрытие крайне затруднительно ввиду постоянного расширения контроля в сфере преступного бизнеса при совершении криминальных сделок с недвижимостью со стороны преступных сообществ, усиления с их стороны противодействия расследованию.
При этом действующий Государственный земельный кадастр не только до конца не сформирован в некоторых регионах, но и не содержит конкретных сведений о реальной стоимости земли. В связи с вышеизложенным в настоящее время, пользуясь правовой неосведомленностью и информационным дефицитом о реальной стоимости земли, повсеместно на территории России земля скупается недобросовестными предпринимателями за бесценок по явно заниженным ценам. После чего приобретенные участки некоторое время «консервируются», а затем перепродаются по рекордно высоким ценам под строительство коттеджей, предприятий, заправок, частных домов отдыха и для других целей.
Наибольшее количество преступлений, связанных как с регистрацией незаконных сделок с землей, так и с порчей земли, совершается в Южном, Центральном и Северо-Западном регионах России.
Анализ динамики преступлений, связанных с регистрацией незаконных сделок с землей, свидетельствует о росте посягательств, связанных с незаконным завладением и регистрацией незаконных сделок с землей, коррупцией.
Самую значительную часть посягательств в сфере оборота земли на сегодняшний день составляют посягательства, связанные с незаконным завладением землей: самозахваты и завладение земельными участками в результате мошеннических действий. Имеет место тенденция роста причиненного ущерба по всем зарегистрированным посягательствам.
Больше всего таких правонарушений выявлено в г. Москве, Дагестане, Башкортостане, Татарстане, Красноярском, Краснодарском, Пермском краях, Ярославской, Самарской, Тюменской, Кировской областях.
Данную проблему можно решать, в том числе и через совершенствование практики применения имеющихся уголовно-правовых норм.
Кроме того, в уголовном законе имеется норма об ответственности за регистрацию незаконных сделок с землей – ст. 170 УК РФ. Незаконность завладения землей и есть, прежде всего, нарушение правил оборота земель, предусматривающих обязательную регистрацию прав на земельные участки или сделок с ними уполномоченным органом государственной власти. Если исходить из того, что самовольный захват земельного участка – это преступление, посягающее на установленный порядок приобретения земли, то наличие в УК РФ составов регистрации незаконных сделок с землей и самоуправства в достаточной степени обеспечивает правовую охрану отношений по законному приобретению прав на землю как посредством совершения гражданско-правовых сделок, так и в административном порядке.
Конечно, законность в данной сфере зависит не только от наличия или отсутствия той или иной статьи в УК РФ. Важный вклад в дело соблюдения законности, защиты прав и законных интересов граждан, общества и государства в целом делает точное и единообразное применение всех установлений закона гражданами и, в особенности, должностными лицами.
Саінчин Сергій Олександрович
ТАКТИЧНІ ОПЕРАЦІЇ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ДІТОВБИВСТВ
Статтею 27 Конституції України визначено, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Основний закон нашої держави не тільки декларує, але й гарантує захист життя людини, його прав і свобод, покладаючи ці функції на державу. Крім цього, в Основному Законі, а саме у ст. 3 зазначається, що людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є в Україні найвищою соціальною цінністю. Затвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Предметом нашого дослідження є проблеми, пов’язані з розслідуванням дітовбивств. Особливостям розслідування даного виду вбивств були присвячені роботи відомих учених-криміналістів і судових медиків, таких як: Авдєєв М.І., Бородін С.В., Відонов Л.Г., Міньковський Г.М. [1], Колмаков В.П. [2], Попов Н.В. [3], Саінчин О.С. [4]. Однак слід зазначити, що в зазначених роботах деякі проблеми розслідування дітовбивств знайшли своє відображення не на достатньому рівні. Усунення цієї прогалини і є метою даної статті.
Нашу увагу звернули особливості проведення окремих слідчих дій, а саме алгоритм дій на першочерговому етапі.
Відомий науковець з криміналістики Саінчин О.С. провів дослідження кримінальних справ про дітовбивства за період з 1997 до 2005 року, що дало йому змогу припустити, що першопочаткова слідчо-оперативна ситуація стосовно категорії справ, що розглядається, на початковому етапі перевірки інформації може бути наступною:
Ситуація перша – до чергової частини МВС надійшло повідомлення чи заява про зникнення у жінки вагітності чи новонародженої дитини.
У тому випадку, коли в заяві чи повідомленні містяться відомості про зникнення дитини, належить встановити: а) чи дійсно зник новонароджений малюк, за яких обставин та яка його доля; б) наскільки обґрунтована та передбачена ймовірність насильницької смерті дитини.
Перевірку слід починати із з’ясування та встановлення обставин, викладених в заяві. При цьому необхідно отримати відповіді на такі запитання: 1) про яку жінку повідомляє заявник; 2) що відомо заявнику про строки вагітної жінки; 3) що він знає про обставини пологів та місцезнаходження дитини; 4) хто, крім заявника, знає про викладенні факти.
Ситуація друга – є слідчо-оперативна інформація про зникнення вагітності останніх місяців чи новонародженої дитини у певної жінки.
Під час перевірки інформації, що надійшла до слідчого, вагому допомогу можуть надати працівники міліції безпосередньо оперативно-розшуковим шляхом, що направлений на встановлення особи, якій була віддана дитина на виховання. За допомогою органів міліції і дитячих будинків перевіряється, чи не була виявлена на місці, вказаному підозрюваною, підкинута дитина. Якщо підозрювана заперечує, що була вагітна чи в неї в певний час виникли пологи, це можливо перевірити шляхом направлення її на судово-медичну експертизу.
На розгляд експерту ставляться наступні питання: 1) чи народжувала особа, що оглядається; 2) якщо особа, що оглядається, народжувала, то який строк після пологів; 3) чи знаходилась особа, що оглядається в післяпологовому стані.
Коли після пологів пройшов час, експерт може не відповісти на питання про строк давності вагітності. В таких випадках експерти відмежовують встановленням факту колишніх пологів та відповідають на питання чи народжувала жінка, безвідносної давнини пологів. Такий висновок експерта не дає можливості перевірити пояснення підозрюваної, якщо труп немовля знайдено через 2-3 місяці. У зв’язку з цим необхідно використовувати інші докази відносно часу вагітності та пологів, зокрема до них можуть бути віднесені медичні документи, складені у зв’язку із зверненням жінки за час вагітності до жіночої консультації, пояснення свідків та інше.
Ситуація третя – до правоохоронних органів надійшла заява матері новонародженої дитини про смерть дитини, чи мати новонародженої дитини з’явилась з повинною про дітовбивство.
Для того щоб довести винний характер дій чи без діяльності матері, необхідно з’ясувати та надати оцінку приблизно наступному обсягу обставин: 1) налаштовувалась мати до народження дитини, придбала для дитини речі; 2) чи казала вона комусь про своє бажання мати чи не мати дитину; 3) чи приховувала вона від когось свою вагітність й виказувала бажання, щоб дитина народилась мертвою; 4) чи була вона на обліку вагітних в жіночій консультації, чи використовувала дикретну відпустку; 5) чи зверталась вона за проведенням аборту в медичний заклад або намагалась зробити аборт поза медичного закладу; 6) чи відмовлялась вона від отримання медичної допомоги за час пологів та чому пологи відбулись за межами медичного закладу; 7) хто був присутній при пологах, чи немає різниці між свідченнями підозрюваної та присутніх при пологах людини, причини смерті дитини; 8) чи приховувала мати труп новонародженого, та з чим це пов’язано; 9) чи є різниця між поясненням підозрюваної та висновком судово-медичної екпертизи про народження живої дитини та причини її смерті. Якщо мати пояснює, що народила мартву дитину, необхідно встановити та надати оцінку її відношення до цього факту (наприклад, чи була мати розчарована смертю дитини та ін.); 10) хто батько дитини, яке відношення його до народження дитини; 11) чи знали про вагітність і пологи батьки, родичі жінки та інші.
Ситуація четверта – знайдено труп новонародженого, особа трупа, причина смерті, особа злочинця не встановлені.
У випадках, коли основою для порушення кримінальної справи було знайдення трупа новонародженого, до первинних слідчих дій й оперативно-розшукових заходів відносяться: 1) огляд трупа новонародженого та місця його знайдення; 2) пошукові заходи, направлені на встановлення осіб, які мають причетність до вчинення дітовбивства; 3) призначення судово-медичної експертизи трупа.
Огляд трупа дитини важливо поєднати з оглядом поблизу розташованих житлових або інших помешкань для виявлення слідів пологів, якщо маються основи вважати, що труп дитини було винесено з якоїсь квартири, де були пологи, чи було вчинене дітовбивство. Огляд місця події повинен проводиться разом з оперативно-розшуковими заходами. На основі даних, отриманих на місці події, слідчий та працівники міліції приймають невідкладні міри, а саме: 1) обстежують район пригоди за межами території, що оглядається, з метою виявлення слідів чи предметів; 2) виявляють та опитують можливих свідків; 3) встановлюють осіб, які можуть впізнати речі, виявлені на місці огляду; 4) визначають коло осіб, серед яких необхідно шукати матір новонародженої дитини, труп якої знайдено, або осіб, які мають причетність до злочину.
Крім вищевказаних типових ситуацій, про які вже писали відомі вчені в галузі криміналістики, проаналізувавши матеріали кримінальних справ за вказаний період до цього часу, нами зроблено висновок, про те, що існує п’ята типова слідча ситуація: до чергової частини міліції з медичного закладу надійшло повідомлення про звернення жінки з вираженими ознаками недавніх пологів поза медичним закладом.
При перевірці такого повідомлення необхідно отримати від вказаної жінки пояснення про обставини й строк вагітності, час і місце пологів, а також місце знаходження новонародженої дитини чи її трупа, незалежно від того, живий він чи ні, відповідно до її пояснень, це був плід мертвонародженим чи живим.
Як показує вивчення кримінальних справ про дітовбивства, жінки в таких випадках зазвичай не відмовляються від вагітності, та при першому допиті вказують на місцезнаходження трупа новонародженого, однак заявляють про те, що відбувся аборт, виникли пологи, дитина народилась мертвою та т.п. В тому випадку, коли жінка не відмовляється вказати місцезнаходження новонародженого, питання про порушення кримінальної справи залежить від результатів огляду трупа та його медичного обстеження.
Виходячи з вищевикладеного, можливо зробити висновок про те, що в теперішній час спостерігаються зміни слідчих ситуацій, а саме з’являються нові типові слідчі ситуації, дослідження з яких ще не проводились.
Література:
1. Пособие по расследованию убийств / Авдеев М.И., Бородин С.В., Видонов Л.Г., Власов В.П., и др.; отв. ред.: Гусев С.И.; Редкол.: Жуков А.И., Звирбуль В.К., Игнатов А.Н., Ларин А.М., Миньковский Г.М. – М.: Юрид. лит., 1977. – С. 48.
2. Колмаков В.П. Расследование убивств – М.: ВЮЗИ., 1958. – С.14
3. Попов Н.В. Учебник судебной медицины – М.: Медгиз., 1946. – 43 с.
4. Саинчин А.С. Особенности расследования детоубийств. Монография. / А.С. Саинчин – Одесса: Юрид. Лит., 2005. – С. 65-75.
Кіян Олена
ОСКАРЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ (БЕЗДІЯЛЬНОСТІ) ТА РІШЕНЬ
Положеннями Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Здійснення завдань і функцій держави щодо дотримання прав і свобод людини неможливо без належної роботи усіх гілок влади, посадових і службових осіб, які відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Чинним законодавством України передбачено можливість кожного громадянина оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, досудового слідства та суду. Так, відповідно до ч. 4 ст. 25 Закону України «Про міліцію» дії працівника міліції можуть бути оскаржені у встановленому порядку до органів внутрішніх справ, суду або прокурору; згідно з положеннями ч. 4 ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору або до суду.
Окремі аспекти інституту оскарження в кримінальному процесі розглядались у деяких дисертаційних дослідженнях: (Острогляд О.В., Костюченко О.Ю., Федотова Г.В., Сліпченко В.І.), однак у більш вузькому сенсі – апеляційне оскарження судових рішень у кримінальному процесі, оскарження дій міліції як органу дізнання. Зокрема, не досліджувались можливість та правові підстави для оскарження дій (бездіяльності) та рішень органів досудового слідства, органів прокуратури та суду при порушенні
кримінальної справи або відмові в її порушенні.
Оскарженню підлягає будь-яке процесуальне рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, якщо вони порушують конституційні права та законні інтереси особи, яка приймає участь у кримінальному судочинстві. Зазначене положення випливає зі змісту ст. 55 Конституції України, якою передбачається судовий захист прав і свобод людини і громадянина, а також гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності, зокрема, органів державної влади, посадових і службових осіб.
Відповідно до ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Це означає, що кримінальне судочинство покликане гарантувати всім його учасникам створення належних умов для повної і безперешкодної реалізації їхніх законних прав та інтересів, у тому числі, і їхніх спеціальних прав як учасників кримінального судочинства.
У зв’язку з цим важливе місце у системі кримінального процесу посідає провадження з перевірки законності та обґрунтованості дій, рішень органів дізнання та досудового слідства, відповідності чинному законодавству та фактичним обставинам справи вироків, постанов і ухвал суду, яке водночас служить гарантією недопущення судових помилок, охорони прав та законних інтересів учасників процесу, сприяє виконанню завдань кримінального судочинства та зміцненню законності.
Відповідно до положень чинного кримінально-процесуального законодавства, дізнання – це одна із форм досудового розслідування, яка полягає у проведенні органом дізнання або уповноваженими ним службовими особами процесуальних та слідчих дій по встановленню обставин злочину та винних у його вчиненні осіб, а також по прийняттю відповідних рішень у кримінальній справі з метою досягнення завдань кримінального судочинства. Дізнання передує досудовому слідству і відрізняється від останнього суб’єктами і строками провадження, але здійснюється в тих же процесуальних формах. Після закінчення дізнання кримінальна справа за відсутності підстав для її закриття передається слідчому (ст.ст. 104, 109 КПК України).
Органами дізнання, відповідно до ст. 101 Кримінально-процесуального кодексу України, є визначені законом органи та посадові особи. Натомість, органами досудового слідства є виключно службові особи – слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки (ст. 102 КПК України).
Зазначене обумовлено тим, що при провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Постанови слідчого, винесені в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами (ст. 114 КПК України).
Додатковими засобами забезпечення законності при проведенні досудового слідства та дотримання процесуальних прав учасників досудового слідства є такі засоби, як відомчий процесуальний контроль, тобто, можливість оскарження дій слідчого до вищестоящої посадової особи (начальника слідчого відділу); прокурорський нагляд, який передбачає право на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого до прокурора; а також судовий контроль.
Разом з тим, чинним законодавством недостатньо повно визначено процедуру оскарження дій (бездіяльності) та рішень вищевказаних суб’єктів на стадії досудового слідства, що негативним чином відображається на процесуальному становищі осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.
Так, ст. 234 КПК України передбачено можливість оскарження дій слідчого прокуророві (зазначені скарги можуть бути як письмові, так і усні, які прокурор або слідчий заносить до протоколу) та безпосередньо до суду.
При цьому процесуальна форма таких скарг чинним кримінально-процесуальним законодавством не визначена. Вимоги до оформлення зазначених скарг також не передбачені положеннями Закону України «Про прокуратуру», ст. 12 якого визначено повноваження прокурора щодо розгляду скарг про порушення прав громадян та юридичних осіб.
Зазначене може призвести до формальної відмови у розгляді скарг осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у зв’язку з нібито недотриманням ними порядку оскарження.
Чинним кримінально-процесуальним законодавством передбачено право осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, та їх представників на оскарження дій, бездіяльності та рішень органів дізнання та досудового слідства до вищестоящої посадової особи, до прокурора та безпосередньо до судових органів. Разом з тим, не достатньо чітко визначено вимоги до оформлення скарг про оскарження таких дій, бездіяльності та рішень, що може суттєво порушити права осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.
Література:
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 12.01.1961 – 1961. – № 2. – Ст. 15.
3. Про прокуратуру: Закон України від 05.1191 № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст.793
4. Про міліцію: Закон України від 20.12.90 № 565-XII // Відомості Верховної Ради УРСР . – 1991. – № 4. – Ст. 20.
Розділ IV
СУЧАСНІ ФОРМИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННИМ ПРОЯВАМ: КРИМІНОЛОГІЧНИЙ І КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ АСПЕКТИ
Хилюта Вадим
ОБЩЕСТВЕННАЯ ОПАСНОСТЬ УКЛОНЕНИЯ ОТ УПЛАТЫ СУММ НАЛОГОВ, СБОРОВ В БЕЛАРУСИ
В современных условиях расширенного вмешательства государства в различные сферы социальной и экономической жизни необходимы значительные денежные средства для обеспечения такого функционирования государства. Во многих развитых фискальных системах на финансовые функции государства перераспределяется более половины реального национального дохода, поэтому такие тенденции не могут не оставить заметного следа на экономическом развитии государства и поведении его субъектов как налогоплательщиков. Так как большая часть этих финансовых средств инкассируется фискальным способом, отсюда следует все возрастающее давление на экономическую мощь субъектов налогообложения (физических и юридических лиц). Если еще учесть основные характеристики этих платежей – их принудительный характер, отсутствие видимой возмездности, однонаправленность средств, то становится понятной реакция плательщика, направленная на избежание выплат по своим обязательствам [1, c. 3].
Как таковая налоговая преступность возникает в определенных и специфических условиях финансовой сферы государства и представляет собой общественно опасное социально-правовое явление, в основе которого лежит конфликт интересов между государством в лице налоговых органов и налогоплательщиком. Отношение государства к преступным нарушениям налогового законодательства существенно зависит от того, какую долю составляют налоги в системе государственных доходов и как обстоят дела с их собираемостью. Соответственно, чем выше уровень налогообложения, тем острее государство реагирует на налоговые преступления и тем выше оценивается степень их общественной опасности. Постоянное изменение степени зависимости государственных финансов от налоговых поступлений приводит к тому, что данные источники доходов получают различную уголовно-правовую защищенность.
Современная система норм об ответственности за налоговые преступления начала складываться в ХХ столетии в связи с изменением социально-экономических функций государства и резким возрастанием доли национального продукта, распределяемого посредством государственного бюджета. До этого существовали лишь единичные, лишенные системного единства нормы о налоговых преступлениях и фактически уклонение от уплаты налогов рассматривалось в качестве разновидности мошенничества [2, c. 429-430].
Сегодня, согласно ст. 56 Конституции Республики Беларусь «граждане Республики Беларусь обязаны принимать участие в финансировании государственных расходов путем уплаты государственных налогов, пошлин и иных платежей». Буквально это означает, что налогоплательщик не вправе распоряжаться по своему усмотрению той частью своего имущества, которая в виде определенной денежной суммы подлежит взносу в казну, и обязан регулярно перечислять эту сумму в пользу государства, т.к. иначе были бы нарушены права и охраняемые законом интересы других лиц, а также государства. Взыскание налога не может расцениваться как произвольное лишение собственника его имущества – оно представляет собой законное изъятие части имущества, вытекающее из конституционной публично-правовой обязанности. В этой обязанности налогоплательщиков воплощен публичный интерес всех членов общества, что закреплено в нормах налогового права. И именно данная особенность налогового права – принудительный характер изъятия части дохода – вызывает особое противодействие налогоплательщиков в ответ на налоговые санкции со стороны государства, выражающееся в уклонении от уплаты налогов [3, c. 33-36].
Таким образом, общественная опасность уклонения от уплаты сумм налогов, сборов состоит в умышленном невыполнении конституционной обязанности каждого платить законно установленные налоги и сборы, что препятствует поступлению денежных средств в бюджетную систему Республики Беларусь. Конституционная обязанность платить законно установленные налоги и сборы имеет публично-правовой. а не частноправовой (гражданско-правовой) характер. Ее реализация в соответствующих правоотношениях предполагает известную субординацию, властное подчинение одной стороны другой. Налогоплательщику вменяется в обязанность своевременно и в полном объеме уплатить суммы налога, а налоговому органу, действующему от имени государства принадлежит полномочие обеспечить ее исполнение налогоплательщиком. Налогоплательщик не вправе распоряжаться той частью принадлежащего ему имущества, которая в виде определенной денежной суммы подлежит взносу в казну, соответствующие же органы публичной власти наделены правомочием в односторонне-властном порядке, путем государственного принуждения взыскивать с лица причитающиеся налоговые суммы.
Итак, суть преступления, установленного ст. 243 УК заключается в том, что лицо совершает целенаправленные противоправные действия, связанные с занижением или неуплатой установленных в законодательном порядке налогов или сборов в бюджет государства. Очевидно, что уклоняясь от уплаты налогов или сборов, налогоплательщик стремится, прежде всего, вывести из-под налогообложения причитающиеся ему материальные ценности (денежные средства, недвижимость, транспортные средства, полученный доход и т.п.). При этом лицо пытается ввести в заблуждение органы налогового контроля относительно имеющихся у него объектов налогообложения и их размеров посредством представления в налоговые органы ложной информации. И лишь после того, как такой «налоговый» обман состоялся, правонарушитель получает возможность удержать сокрытые денежные средства и иное имущество или использовать их по своему усмотрению [4, c. 35].
Основным негативным последствием уклонения от уплаты налогов является неполучение должного дохода государством, в результате чего оно существенно утрачивает свою платежеспособность. Это причиняет существенный вред его финансовой деятельности. Не уплачивая (уклоняясь от уплаты) налог или сбор лицо в некой степени причиняет имущественный ущерб государству, потому как оно (государство) не получает должного – сумма налога (сбора) не поступает в соответствующий бюджет. Фактически в данной ситуации можно вести речь о противоправном (обманном) уклонении от исполнения установленного обязательства, потому как основные черты данного деяния связаны с совершением умышленного деяния, направленного на причинение имущественного ущерба, в результате чего неуплачивается налог, посредством обмана (предоставлением ложных сведений или непредставлением сведений в нарушение правовой обязанности).
Как правило, налоговые преступления имеют следующие общие признаки: а) причиняют крупный имущественный ущерб (свыше тысячи базовых величин) экономическим интересам государства; б) отличаются своеобразием способов совершения уклонения от уплаты налогов, сборов и характеризуются высокой латентностью; в) связаны с конкретными особенностями экономического механизма, и детерминированы одними и теми же социально-экономическими факторами.
Как таковые, налоговые преступления подрывают нормальное функционирование государственной экономики, недополучение налоговых платежей приводит к задержкам в выплате заработной платы, пенсий, льгот и различных компенсаций, дефициту заработной платы, сворачиванию социальных программ, научных исследований, затруднениям при оказании государственной социальной помощи малоимущим слоям населения и т.д. Это требует от государства развития самостоятельной налоговой и уголовно-правовой политики в сфере налогообложения и в борьбе с экономической преступностью.
Вместе с тем, несмотря на принимаемые органами государственной власти меры, собираемость налогов и иных обязательных платежей продолжает оставаться одной из самых острых проблем, стоящих сегодня перед государством. Уклонение от уплаты субъектами хозяйствования и гражданами налогов и сборов подрывает устойчивость бюджетной политики, провоцирует социальную напряженность и политическую нестабильность в обществе. О реальных масштабах налоговой преступности в той или иной степени свидетельствуют следующие показатели:
– значительный разрыв между официальными и реальными доходами населения;
– очевидная разность между расходами отдельных граждан на потребление (приобретение ими дорогостоящих объектов недвижимости, автотранспортных средств, предметов домашней обстановки и дорогостоящих услуг) и декларируемыми ими доходами;
– скрытая занятость населения (осуществление незаконной предпринимательской деятельности) и получение заработной платы «в конвертах»;
– рост объема денежной наличности, находящейся вне банковского оборота (использование лжепредпринимательских структур для обналичивания денежных средств, «черного нала» для оплаты труда или при расчетах с другими организациями);
– обострение кризиса неплатежей;
– увеличение бюджетной недоимки и снижение собираемости налогов;
– повышение объемов капиталов, незаконно вывозимых за рубеж (легализация денежных средств и иного имущества).
Сегодня все еще можно говорить о том, что перелома в правовом сознании налогоплательщиков пока не произошло, уровень профилактической работы по предупреждению налоговых правонарушений и преступлений является недостаточным, государство продолжает недополучать огромные денежные средства, что неблагоприятно отражается на жизни всего общества и угрожает экономической безопасности страны. В условиях социально-экономической нестабильности уголовно-политические решения могут стать одним из важных и актуальных средств стабилизации общества и ее налоговой системы.
Литература:
1. Тупанчески Н.Р. Уклонение от уплаты налогов (корпоративный анализ): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – М., 2002.
2. Клепицкий И.А. Система хозяйственных преступлений. – М., 2005.
3. Соловьев И.Н. Реализация уголовной политики России в сфере налоговых преступлений: проблемы и перспективы: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. – М., 2004.
4. Кучеров И.И. Налоговая преступность: криминологические и уголовно-правовые проблемы: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. – М., 1999.
Кльован Неля