Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
1. Шульга А. М. Кримінально-правова охорона земель від забруднення або псування : дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Шульга Андрій Михайлович. – Х. : Національний ун-т внутрішніх справ МВС України, 2004. – 211 с.
2. Про державний контроль за використанням та охороною земель : Закон України від 19.06.2003 року № 963-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. – Ст. 1432.
3. Кримінальне право України. Особлива частина / за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Київ–Харків : Юрінком Інтер – Право, 2002. – 494 с.
4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 4-те вид., перероб. та доповн. – К. : Юридична думка, 2007. – 1184 с.
5. Уголовный кодекс Украины : научно-практический комментарий / отв. ред. С. С. Яценко. – 3-е издание, исправленное и дополненное. – К. : А.С.К., 2003. – 1088 с.
6. Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды. Общая часть / Ю. А. Вовк. – Х. : Вища школа, 1986. – 159 с.
7. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части : ученик / под ред. Е. Л. Стрельцова. – Х. : ООО «Одиссей», 2002. – 690 с.
8. Комментарий к Земельному кодексу Белорусской ССР / В. Н. Бохуров, И. И. Моисеенко, И. Н. Мороз [и др.] ; под ред. Н. И. Краснова. – Минск : Беларусь, 1978. – 223 с.
9. Кравченко С. Н. Имущественная ответственность за нарушение природоохранительного законодательства / С. Н. Кравченко ; науч. ред. : Г. Н. Полянская. – Львов : Вища шк. Изд-во при Львов. ун-те, 1979. – 184 c.
Нарожна Олена
ОКРЕМІ ПОЛОЖЕННЯ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ АРЕШТУ, ЩО ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ ДО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ
Основні види покарань, що застосовуються до військовослужбовців, – це заходи держаного примусу, що призначаються за вироком суду тільки до військовослужбовців, які визнаються винними у скоєнні злочинів, і полягають у передбачених Кримінальним кодексом України позбавленнях та обмеженнях прав і свобод військовослужбовців у спеціальних умовах проходження військової служби.
Метою застосування спеціальних видів покарань є:
1) відновлення соціальної справедливості;
2) виправлення засудженого військовослужбовця;
3) попередження вчинення нових злочинів як з боку самого винного, так й інших військовослужбовців;
4) військове виховання.
У відповідності з п. 6, 8 та 10 ст. 51 та ч.1 ст. 52 Кримінального кодексу України до основних видів покарань, що застосовуються до військовослужбовців, відносяться: службові обмеження для військовослужбовців, арешт з утриманням на гауптвахті, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Зміст та строки основних видів покарань визначені у ст.ст. 58, 60 та 62 КК України. Режим і порядок виконання основних видів покарань встановлені у главах 10, 12 та 14 Кримінально-виконавчого кодексу України, зокрема виконання покарання у вигляді арешту передбачене главою 12 КВК.
Арешт як спеціальне покарання передбачений у ч.1 ст. 406 КК та ч.2 ст. 413 КК України.
Арешт – новий вид покарання, введений до Кримінального кодексу України 2001 року. Він полягає в утриманні засудженого в умовах суворої ізоляції від суспільства. Це відрізняє його від умов відбування позбавлення волі у виправних колоніях, що зводиться тільки до ізоляції засудженого від суспільства. Однак слід визнати, що позбавлення волі є більш суворим видом покарання, ніж арешт, адже суворість покарання визначається не тільки характером режиму, але й довготривалістю впливу режиму на засудженого.
Арешт призначається на строк від одного до шести місяців [1, ст.60].
У системі покарань ця міра розташована між конфіскацією майна та обмеженням волі. При обчислюванні строків та заліку покарань один день арешту або тримання у дисциплінарному батальйоні відповідає одному дню позбавлення волі. Наприклад, за одним вироком за вчинення крадіжки (ч.1 ст. 185 КК) особі призначений один рік позбавлення волі й за непокору (ч.1 ст. 402 КК) – тримання в дисциплінарному батальйоні строком на один рік. За сукупністю злочинів шляхом повного складання призначених покарань остаточно засудженому може бути призначено два роки позбавлення волі [2, 153].
Засуджені судом військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті (у відповідності ч.2 ст. 60 КК України; ст. 14, ч. 1 ст. 50 та ч. 1 ст. 55 КВК України). Роздільно тримаються: а) засуджені військовослужбовці з числа офіцерського складу окремо від інших категорій військовослужбовців; б) засуджені військовослужбовці, які мають звання прапорщиків, мічманів, сержантів і старшин, окремо від військовослужбовців рядового складу; в) засуджені військовослужбовці, які проходять службу за призовом, окремо від засуджених військовослужбовців, які проходять службу за контрактом [3, ст.55]; г) військовослужбовці, заарештовані за рішенням суду, затримані правоохоронними органами, тримаються на гауптвахті окремо від заарештованих у дисциплінарному порядку [4, п. 26].
Адміністрація гауптвахти вправі притягти військовослужбовців, засуджених до арешту, до праці та до занять з військової підготовки.
На військовослужбовців, засуджених до покарання у вигляді арешту, розповсюджується дія глави 12 «Виконання покарання у вигляді арешту». Розкриваючи особливості правового положення засуджених військовослужбовців, норми Кримінально-виконавчого кодексу України звертають увагу на наступне:
1) час відбування арешту до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання не зараховується, крім випадків, коли за сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення у вигляді подяки, дострокового зняття раніше накладеного стягнення чи зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби повністю або частково.
2) під час відбування покарання арешту засуджений військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров’я.
3) засудженим військовослужбовцям під час відбування арешту виплачується оклад за військове звання.
4) за сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення у вигляді подяки, дострокового зняття раніше накладеного стягнення чи зарахування часу відбування арешту в загальний строк військової служби повністю або частково.
5) за порушення порядку відбування покарання до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи стягнення у вигляді догани чи переведення в одиночну камеру на строк до десяти діб.
Правом застосування заходу заохочення у виді зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби користується начальник органу управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. Правом застосування інших заходів заохочення і стягнення користуються начальник органу управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України і начальник гарнізону.
Висновки. По-перше, немає будь-яких обмежень по відношенню до військовослужбовців, до яких може бути застосоване покарання у вигляді арешту (за виключенням випадків, вказаних у ч.3 ст. 60 КК України, тобто вагітних жінок-військовослужбовців та жінок-військовослужбовців, які мають дітей до семи років). По-друге, арешт може бути призначено військовослужбовцям, що проходять службу як за контрактом, так і за призовом. У випадку призначення арешту цим військовослужбовцям вони відбуватимуть покарання лише на гауптвахті. По-третє, порядок виконання покарання у вигляді арешту із утриманням на гауптвахті регламентовано у ст.ст.14, 50 та 55 КВК України, в яких визначено місця відбування цього покарання, режим покарання, що включає роздільне тримання військовослужбовців у залежності від складу, заходи заохочень та стягнень, а також особливості правового положення засуджених. По-четверте, розміщення та конвоювання засуджених до арешту із утриманням на гауптвахті здійснюється у відповідності із положеннями Статуту гарнізонної та вартової служб України.
Література:
- Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст. 131.
- Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання п’яте, перероблене та доповнене / Відп. ред. Є.Л. Стрельцов. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 800 с.
- Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №3-4. – Ст. 21.
- Додаток 12 до Статуту гарнізонної та вартової служб від 24 березня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №22-23. – Ст. 196.
Пушкар Анна
ПРЕДЕЛЫ ПРИМЕНЕНИЯ ПРИНУДИТЕЛЬНОГО ЛЕЧЕНИЯ ПО УГОЛОВНОМУ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ УКРАИНЫ
Общество и окружающая людей социальная среда оказывает мощное влияние на процесс приобщения к наркотикам. Характерные мотивы употребления наркотических средств – это традиционные, социально обусловленные, субмиссивные, гедонистические факторы, иногда попытка купирования различных субъективно неприятных и тягостных психофизиологических расстройств. По данным группы экспертов Всемирной организации здравоохранения, в современном мире отмечается непрерывная тенденция к увеличению числа лиц, злоупотребляющих наркотическими средствами психотропными веществами. В Докладе Международного комитета по контролю за наркотиками (МККН) за 1996 и 2007 г.г. было заявлено, что проблема злоупотребления психоактивными веществами должна решаться одновременно в нескольких плоскостях – правоохранительная деятельность, профилактика, лечение и реабилитация. В аспекте третичной профилактики одной из наиболее сложных, но важных, является проблема оказания медицинской помощи наркозависимым на принудительной основе.
Впервые принудительное лечение осужденных от алкоголизма и наркомании было закреплено в уголовном и исправительно-трудовых кодексах УССР 1960 и 1970 годов соответственно. С принятием действующего Уголовного кодекса положение о принудительном лечении от наркомании было упразднено. Однако дискуссионным остался вопрос о возможности применения принудительного лечения, предусмотренного статьей 96 УК к лицам, которые совершили преступления, и которым поставлен диагноз наркомания. Если ранее законодатель четко указывал на виды заболеваний, наличие которых у лица, совершившего преступления, предоставляло возможность для применения мер принудительного лечения – алкоголизм и наркомания, то в УК 2001 года эти основания объединяются в рамках законодательно неопределенного понятия «болезнь, которая составляет опасность для здоровья других лиц».
На сегодняшний день анализ действующего законодательства не дает возможности четко сделать вывод о том, какие именно заболевания можно считать такими, которые являются опасными для здоровья других лиц. В статье 53 Закона Украины «Основы законодательства Украины об охране здоровье»[1] от 19.11.1992 года предусмотрена возможность применения специальных мер профилактики и лечения карантинных и социально опасных болезней. При этом к социально опасным болезням отнесены: туберкулез, психические, венерические заболевания, СПИД, лепра, хронический алкоголизм и наркомания. Таким образом, к социально опасным заболеваниям относят не только инфекционные заболевания, которые могут передаваться от одного человека к другому, но и те, которые приводят к разным формам девиантного поведения. К «заболеваниям, которые составляют опасность для других лиц» по мнению В.Бурдина «можно отнести только инфекционные заболевания»[5, 208]. Так, в соответствии со статьей 1 Закона Украины «О защите населения от инфекционных заболеваний»[3] от 6.04.2000 года к инфекционным заболеваниям отнесено расстройство здоровья людей, которое вызвано живыми возбудителями (вирусами, бактериями, гельминтами и др.), продуктами их жизнедеятельности (токсинами), патогенными белками (прионами), передаются от зараженного лица к здоровому и склонны к массовому распространению. Вместе с тем, в статье 28 Закона Украины «Об обеспечении санитарного и эпидемиологического благополучия населения»[2], предусмотрена возможность применения принудительного лечения только в отношении лиц, которые болеют на особо опасные инфекционные заболевания. При этом, к особо опасным инфекционным заболевания относят: чуму, холеру, желтую горячку, которые характеризируются тяжелым и стойким расстройством здоровья и значительным количеством больных, высоким уровнем смертности, быстрым распространением этих заболеваний среди населения. Конкретные виды таких заболеваний предусмотрены в «Перечне особо опасных, опасных инфекционных и паразитических болезней человека и носителя возбудителя этих болезней»[4], утвержденным приказом Министерством охраны здоровья Украины от 19 июля 1995 года № 133. Данный перечень к особо опасным инфекционным заболеваниям, в частности, относит СПИД и ВИЧ- инфекцию. Вышеизложенное также подтверждается и постановлением Пленума Верховного Суда Украины от 3.06.2005 года №7 «О практике применения судами принудительных мер медицинского характера и принудительного лечения»[9], в котором в пункте 24 указано, что принудительному лечению на основании статьи 96 УК Украины подлежат независимо от вида назначенного наказания лишь те лица, которые совершили преступление и страдают на заболевание, которое составляет опасность для здоровья других лиц (алкоголизм и наркомания к этим заболеваниям не относятся, потому как они являются социально опасными заболеваниями). Исходя из выше изложенного, можно сделать вывод о том, что наркомания – это социально опасное заболевание, но не составляющее опасности для окружающих лиц. Такая позиция украинского законодателя представляется недостаточно обоснованной и парадоксальной. С ней можно согласится только в той части, что «наркомания не рассматривается как болезнь, которая составляет опасность для окружающих лиц в случае их непосредственного контакта с наркоманами (то есть не передается воздушно-капельным или половым путем), как инфекционное заболевание»[7,69]. Однако, «достаточно сослаться на международные нормативные акты по вопросам противодействия незаконному обороту наркотических средств и психотропных веществ, в которых, указывается, что наркомания представляет серьезную опасность как для лиц, которые болеют наркоманией, так и для здоровья и благополучия социального окружения. Наличие у лица признаков наркомании уже создает опасность для окружающих независимо от совершения тех или других общественно опасных деяний и степени их общественной опасности»[8,93]. Что же касается вопроса о том, угрожает ли наркомания здоровью окружающих людей, то наверное одним из весомых аргументов в пользу положительного ответа, будет являться то, что наркоманы принадлежат к группе риска относительно распространения такого неизлечимого заболевания как СПИД. Кроме этого как утверждают врачи Г.Войтюк и Г. Зилберблат «наркомания вызывает у окружающих (а первую очередь родственников) невротические расстройства различного уровня, вплоть до глубокой депрессии и так называемую созависимость»[6,96]. Поэтому, отграничение наркомании от других заболеваний, которые опасные для здоровья других лиц, нецелесообразно. Если же законодатель, отграничивая указанные группы болезней и оперируя понятием «заболевание, которое составляет опасность для здоровья других лиц», руководствовался спецификой путей передачи наркомании и указанных заболеваний, то наверное, речь должна идти о перечне особо опасных инфекционных заболеваниях, то в любом случае необходимо уточнение и прямое указание на последнюю категорию болезней, так как она является значительно уже, чем заболевания, которые составляют опасность для здоровья других лиц. Если же критерием отнесения того или иного заболевания к такому, которое составляет опасность для здоровья других лиц, является их передача от зараженных лиц здоровым и массовость распространения, то очевидным является и то, что наркомания отвечает таким требованиям с обусловленной спецификой передачи этой болезни другим (например, путем склонения к употреблению наркотиков, незаконное введение в организм наркотических средств и психотропных веществ). О наличие у наркомании такого признака как массовость распространения свидетельствуют статистические данные «в мире по приблизительным подсчетам насчитывается свыше 200 млн. наркозависимых лиц. В Украине за последние пять лет количество потребителей наркотиков увеличилось в 1.5 раза»[10, 24]. Таким образом, на данный момент, исходя из позиции законодателя, статья 96 УК Украины, которая регламентирует применение принудительного лечения в отношении лиц, которые совершили преступление и имеют заболевание, составляющее опасность для здоровья других лиц, не дает возможности применения этой институции к осужденным наркозависимым лицам. По нашему мнению, в силу приведенных выше аргументов, украинскому законодателю следует признать наркоманию не только социально опасным заболевание, но и заболеванием, которое составляет опасность для здоровья других лиц.
При этом, не нужно рассматривать принудительное лечение, как наказание или применение насилия к наркозависимым лицам, осужденным за совершение преступления. Так, если обратиться к этимологии слова «принудить», то в русском языке оно применяется преимущественно как синоним понятия «заставить». Однако этимология этой категории более сложная. Так, «если словянское núditi, nыdim и готское nauþjan действительно означают принуждени, то древненемецкие однокоренные слова niot, niet означают «острое желание, необходимость». Поэтому можно считать, что русское слово «принудить» означает не сколько заставить, сколько «привести к нужде, к острому желанию, стремлению, осознанию»[11, 10]. То есть под воздействием внешнего фактора лицо, хотя и вынужденно, но само должно осознать необходимость определенного действия. В нашем случае, государство, применяя принудительно лечение от наркомании, должно привести наркозависимое лицо к осознанию необходимости лечения своей болезни, а именно наркомании. Поэтому, нужно признать, что в понятии «принудительное лечение» аспект насилия не является доминирующим. Поэтому цель «принудительного лечения это не наказание лица, а его лечение, то есть предоставление определенной медицинской помощи с целью возвращения лица к активному, здоровому бытию без злоупотребления наркотическими средствами и психотропными вещества»[8, 93]. Государство вынужденно применять все возможные, в том числе и правовые, меры противодействия наркотизму.
Литература:
1. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №4. – Ст.19
2. Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення: Закон України від 24.02.1994 // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №27. – Ст. 218
3. Про захист населення від інфекційних хвороб: Закон України від 6.04.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №29. – Ст.228
4. «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» Наказ МОЗ України №133 від 19.07.95 р. //www. zakon.rada.gov.ua
5. Бурдин В. Поняття, підстави та правова природа примусового лікування. // Вісник Львівського ун-ту. – 2009. – №48. – С.208
6. Войтюк Г., Зілберблат Г., Харченков А.. Рецидивна злочинність на грунті алкоголізму та наркоманії // Вісник прокуратури. – 2003. – №6. – С. 96
7. Жук І.В. Окремі питання застосування інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування.// Науковий вісник КНУВС. – 2007. – №1. – С. 69
8. Козаченко О.В. Інституційне визначення лікувальних заходів у контексті розширення повноважень прокурора на стадії порушення кримінальної справи // Вісник прокуратури. – 2006. – №2. – С.93
9.»Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»: Постанова №7 ПВС України від 3.06.2005 р. // www.scourt.gov.ua
10. Тимошенко В., Шаповал А. Наркозалежність як соціальна проблема // Віче. – 2010. – №24. – С.24
11. Юношев О.В. Примусове лікування від наркоманії:кримінально-правовий ти кримінологічний аспект:Автореф.дис.к.ю.н:12.00.0/ Академія адвокатури України. – К.,2006. –С. 10
Сілаєв Семен
СУЧАСНА КРИМІНАЛЬНА ПОЛІТИКА: ШЛЯХ ДО ГУМАНІЗАЦІЇ АБО ЗВИРОДНІЛОСТІ?
Протягом останніх восьми років в Російській Федерації було видано 70 (!) федеральних законів про внесення змін та доповнень у діючий кримінальний кодекс. Цей факт вже сам по собі свідчить про відсутність якої-небудь зрозумілої кримінальної політики, про безсистемність широко розрекламованої кримінально-правової реформи, яка все більше і більше набуває риси самоцілі (або – що є одне й те ж – безцільності). Приблизно рік тому дев’ять найавторитетніших російських вчених-криміналістів, відзначивши у своєму колективному відкритому листі «збезнауковлювання» та «депрофесіоналізацію» законопроектної роботи, з якої науковців попросту «видушили», констатували критичне становище в позитивному кримінальному праві та, закликавши правлячу партію до відповідальності, поставили вимогу покласти край цій «вакханалії» з безглуздою законотворчістю, накласти мораторій на змінювання діючого КК РФ та розробити його нову редакцію, яка б повністю зберегла первинну концепцію цього документа (перш за все, засади підконституційності, узгодженості з міжнародними стандартами та пріоритетного захисту особи, які не підлягають перегляду), але повернула б йому системний характер, щоб він більш не нагадував клаптеву ковдру [2].
На превеликий жаль, ніяких позитивних зрушень у кримінально-правовій дійсності цей крик душі не викликав, та й не міг викликати. Катастрофічне погіршення якості кримінально-правового регулювання – це не російська специфіка, яку б можна було списати на «одвічну дикість» і «вікову відсталість» в поєднанні з «тяжкою спадщиною тоталітаризму», а загальносвітова закономірність, і в цьому плані ми, на жаль, як не можна більше належимо до сучасної «євроатлантичної цивілізації», випробовуючи на собі всю її «красу».
Як слушно зазначає сербський професор Зоран Стоянович, «сучасне кримінальне право все більше розширює свою сферу й відкидає як баласт принципи правової держави, що стають перешкодою на шляху до виконання нових завдань. Спостерігається тенденція, що кримінальне право стає все менше реакцією на тяжкі форми заподіяння шкоди громадянам і все більше – засобом внутрішньої політики. Політика замість того, щоб бути рішенням проблеми, сама стає проблемою» [6, 42]. У своєму аналізі ситуації З. Стоянович приходить до висновку, дуже «неприємного» і «незручного» для тих, хто марить «неземною досконалістю» та «надгуманністю» міжнародного права: важливу роль в дегенеративних змінах національних кримінальних законодавств грають міжнародні конвенції. Саме вони відповідальні за те, що кримінальне право перетворюється з ultima чи extrema ratio y solo ratio; саме звідти привносяться нові склади злочинів, сформульовані переважно не як «склади шкоди», а як «склади небезпеки» (часто абстрактної), як підготовчі дії (часто дуже віддалені не тільки від суспільно небезпечних наслідків, але й від самого скоєння), причому ці склади направлені здебільшого на захист «загальних благ» (які найчастіше сумнівні саме з погляду того, чи дійсно вони загальні), а не благ людини, індивіда. «Ці нові інкримінування постають головним чином в тих царинах, де кримінальне право показує свою неефективність: організована злочинність, корупція, тероризм, міжнародні злочини». І саме імплементація міжнародно-правових положень, що зводиться майже завжди до сліпого, бездумного переписування іноземного тексту у вітчизняний кримінальний закон, є головною причиною фрагментарності і неузгодженості кримінально-правового регулювання, до неможливості угледіти в ньому якусь єдину концепцію [6, 37-38]. Тому недивно, що власне «зусилля міжнародного суспільства в боротьбі зі злочинністю» стануть тою необхідною і достатньою умовою екстенсивного розросту кримінальної репресії, який закує людство в глобальну «залізну клітку» [6, 42]. Незважаючи на це, офіційна пропаганда як на пострадянському просторі, так і на Заході постійно декларує «гуманізацію» як головне річище сучасної кримінальної політики. Наскільки ці ідеологеми відповідають дійсності?
Еталонна формула гуманізму, сформульована ще в античну епоху, проголошує: «Людина є мірою всіх речей». Наслідуючи цю традицію, діюча російська конституція проголошує людину, її права і свободи найвищою цінністю, яка визначає сенс, зміст та застосування законів, діяльність законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування та забезпечується правосуддям (ст.ст. 2, 18). Аналогічні за змістом декларації містяться і в ст. 3 Конституції України. Крім того, російський законодавець, на відміну від українського, прямо закріпив принципи кримінального кодексу, включаючи принцип гуманізму, який полягає в тому, що, по-перше, кримінальне законодавство Російської Федерації забезпечує безпеку людини (абсолютно кожної, зокрема реальної або потенційної жертви злочину) і, по-друге, покарання та інші міри кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, не можуть мати на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Звідси витікає, що гуманний кримінальний закон – це такий закон, що захищає перш за все людину, вважаючи посягання на неї найбільш тяжкими і передбачаючи власне за такі посягання найсуворіші покарання, але при цьому не відмовляє злочинцю в його приналежності до людського роду.
Проте, як слушно вважає відомий сибірський вчений-криміналіст В.Д. Філімонов, соціальна спрямованість кримінального законодавства визначається не його Загальною, але Особливою частиною і залежить від того, які громадські відносини цими нормами охороняються [4, 184]. Тому судити про гуманізм треба не по декоративних деклараціях, а по конкретних складах злочинів та санкціях. І тут виникає безліч неприємних питань.
Про який гуманізм може йти мова, коли постійно збільшується кількість складів злочинів, у яких життя, здоров’я та безпека людини передбачені як додаткові об’єкти, тоді як основними об’єктами виступають de iure громадська, a de facto державна безпека та навіть економічні відносини? Наприклад, Федеральним законом від 30 грудня 2008 р. № 321-ФЗ умисне заподіяння смерті людині в процесі терористичного акту або захоплення заручників передбачене як кваліфікуюча ознака відповідних складів злочинів, тобто відняття в людини найціннішого, що вона має, – життя – більш не отримує самостійної правової оцінки й «тоне» в загальній догані тероризму. Пріоритет публічного над приватним в наявності. Один з останніх «шедеврів» такого роду – ч. 2 ст. 1855 КК РФ, що передбачає відповідальність за фальсифікацію рішення загальних зборів акціонерів або ради директорів із застосуванням насильства. Якою мірою треба було ненавидіти людину, щоб зробити її здоров’я й тілесну недоторканність «доважком» до автентичності документів?! І чи може справжній гуманіст вважати одержання хабара тяжчим за умисне тяжке тілесне ушкодження або прирівнювати збут наркотиків (злочин без жертв!) чи сходини «злодіїв в законі» до особливо жорстокого вбивства двадцяти або сорока осіб? Перелік таких нісенітниць в пеналізації діянь можна продовжувати нескінченно...
Як «торжество гуманізму» підноситься «винахід» нібито нових видів покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також нових видів звільнення від покарання або його відбування. Але насправді ці зміни існують лише на папері: ніяких додаткових можливостей індивідуалізації кримінальної відповідальності суди не отримують, бо йдеться лише про дублетні форми відомого ще з радянських часів умовного засудження. Це стосується і нової версії обмеження свободи, і чекаючої свого часу відстрочки відбування покарання хворим на наркоманію. Що будуть являти собою загадкові «примусові роботи», за введення яких днями проголосувала Державна Дума (притому, що російське законодавство вже знає роботи обов’язкові і виправні), – страшно навіть уявити... Не може вважатися гуманізацією й розширення сфери застосування штрафів (особливо коли взяти під увагу постійне підвищення їх розмірів), тому що це означає ще більше підкреслення разючої соціальної диференціації та фактичне відродження найцинічнішої з латинських юридичних максим qui non habet in crumena, luat in corpore (чи, як кажуть у нас, хто не має капшука, має спину).
Ще одне улюблене дітище «гуманізаторів» – декриміналізація, яка чомусь стосується виключно підприємницьких порушень і посягань на особу. Ще в 2003 р. було скасовано кримінальну відповідальність за необережне заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров’ю та тепер протягають декриміналізацію наклепу та образи – ймовірно, щоб представники всіх ешелонів влади та «бізнесу» могли поливати один одного брудом, не соромлячись такої «дрібниці», як «ніякий» кримінальний закон. Здається, тільки тепер стає зрозумілим справжній сенс відомого висловлення Франца фон Ліста: «Особлива частина кримінального уложення є хартією особистої свободи громадян», яке довгий час розцінювалося радянською правовою доктриною виключно як «буржуазна демагогія» [1, 68 і 108].
Весною 2010 р. діюча російська влада майже повністю декриміналізувала ухилення від сплати податків, щоб не допустити повного розорення нещасних «ефективних власників» в умовах «кризи». Проте чомусь жоден офіціозний «гуманіст» не побажав в умовах тієї ж «кризи» декриміналізувати, наприклад, ухилення від призову на військову службу, щоб звільнити молодих людей від вибору між страхом чи не назавжди позбутися роботи за спеціальністю та страхом кримінального переслідування за невиконання «громадянського обов’язку».
А щоб «проли» бачили турботу про них кримінального закону, по всьому світу розвернулася «боротьба з педофілією», яка не обійшла стороною і Росію. Окрім осоружних рекомендацій запровадити хімічну кастрацію злобних педофілів, «гуманна» кримінально-»правова» думка зробила відкриття, що вказівка на завідомість в складах злочинів проти статевої недоторканності неповнолітніх – це результат підступів зловісного «педофільського лобі», а тому від неї треба негайно позбавитися. Такого роду спроби «усунути прогалини в законі» є не що інше, як проштовхування об’єктивного ставлення в провину, тобто відмова від принципу вини. Річ, відверто кажучи, не дуже гуманна і зовсім не інноваційна...
Під сумнів береться й інший принцип – принцип справедливості, який є передумовою індивідуалізації покарання, у тому числі і співучасникам злочинів. Яскраве тому свідоцтво – ст. 2051 КК РФ, особливо її частина третя, що у ряді випадків передбачає за пособництво в здійсненні теракту суворіше покарання, ніж за його виконання. Безперечно, екстремістськи настроєні корупціонери-педофіли, які займаються терористичною діяльністю, – люди архіпогані. Але це зовсім не привід, щоб створювати дещо на зразок «кримінального права для ворогів» (Feindstrafrecht) Гюнтера Якобса – одного з новітніх «сутінкових геніїв» німецького кримінального права [5, 783]. Не слід забувати, що, як писав Е. Феррі, «кримінальне уложення є уложення, призначене для негідників» [3, 511]; але якщо ми бажаємо бути кращими за цих «негідників», ні на хвилину не можна допускати думку, що в боротьбі з ними годяться всі засоби.
Ми переконані, що гуманістичний ідеал в кримінальному праві є досяжний, але для цього треба перш за все добитися, щоб проблеми злочину й покарання перестали бути димовою завісою, якою бездарні популісти відволікають увагу населення від насущних соціально-економічних проблем, тобто щоб кримінальний закон нарешті став інструментом кримінальної політики, а не політиканства.