Geum.ru

Матеріали VI (XVIII) Всеукраїнської науково-практичної конференції Київ нтуу «кпі» 2010

Вид материалаДокументы

Содержание


Державне регулювання в сфері науково-інноваційно діяльності.
Розвиток регіональних технопарків в україні
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   141

Державне регулювання в сфері науково-інноваційно діяльності.


Демденко К. В., ФММ, групи УМ-82, НТУУ « КПІ»


Глобальна економічна криза оголила найгостріші проблеми сучасної української економіки, основною з яких є науково-технічна відсталість усіх галузей вітчизняного виробництва. Про це свідчать дослідження трансферту технологій в Україні на основі ліцензійних угод, згідно з якими абсолютна більшість ліцензійних технологій надходить до українського виробника майже з 10-річним запізненням! Як наслідок – загальна стагнація промисловості, та банкрутства сировинно-залежних галузей: хімічної, металургійної, будівельної. В умовах руйнування цих наріжних каменів української економіки годі й казати про додаткове державне фінансування науково-дослідницьких центрів, соціальну підтримку науковців (якщо розділити весь об’єм держзамовлення в 2003 році на науково-технічну продукцію, на кількість виконавців, то вийде лише 400 грн. в рік на людину). Іншими причинами занепаду науково-технічної галузі є зменшення попиту виробничого сектора на науково-технічні розробки, викликане насамперед стрімким скороченням чисельності високотехнологічних виробництв. А т і, що ще залишилися на плаву віддають перевагу іноземцям. Що є цілком зрозумілим, адже знецінення та конкурентонеспроможність українських науково-технічних розробок внаслідок нівелювання інноваційних здобутків від міжнародних науково-виробничих проектів та відсутності національних ініціатив у здійсненні науково-технічної кооперації стали тенденціями. Немає покупця - немає виробництва. Отже маємо замкнене коло: внаслідок недостатнього державного фінансування занепад наукового сектору, який призводить до збутової діяльності підприємств і зниження виробництва, зменшуючи надходження до держбюджету і як наслідок – нестача коштів на підтримку науково-інноваційної діяльності.

На мій погляд, в цій складній ситуації варто звернутися до позитивного досвіду інших країн. Аналізуючи найефективніші на сьогодні китайську та японську моделі зростання дійдемо до висновку, що основною парадигмою їх існування є науково-технічний прогрес, «економіка знань», активна державна інноваційна політика. Діючою є і німецька модель економічного розвитку, що базується на централізованому тарифному розподіленні коштів між лабораторіями за нормами та встановленими відповідним законом категоріями, що знижує можливість хабарництва, адже кошти надходять безпосередньо до науково-дослідницьких центрів минаючи корумповані бюрократичні установи. Щодо позитивного досвіду наших найближчих сусідів в сфері впровадження науково-технічних розробок, то в Білорусі існує довгострокова державна стратегія розвитку науки й технологій. Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку передбачає створення і розвиток механізмів стимулювання інноваційної діяльності (податкові пільги й субсидії для інноваційних підприємств), інноваційну спрямованість діяльності банківсько-фінансової сфери, створення оптимальної структури органів державного управління наукою. Щодо Російської Федерації, слід зазначити порівняно активну участь громадськості в науково-технічному житті та співпрацю громадських і державних установ у формуванні державної науково-технічної політики. Оскільки держбюджету недостатньо для введення інноваційних технологій у виробництво, то потрібні нетрадиційні методи і джерела фінансування українських наукових досліджень і технологічних розробок. Таким джерелом можуть стати пропозиції від європейських проектів і програм, а також дослідницьких інституцій, про взаємодопомогу у сфері науки і технологій. На сьогоднішній день Україна намагається активно співпрацювати з іноземними компаніями у сфері впровадження інновацій у виробництво (договори з компаніями KNAUF, DAK, REHAU, ASAL, «Volvo»). Одним із методів надання наукової допомоги є вкрай необхідне для України фінансування досліджень (гранти); наприклад, з боку Канадського агентства міжнародного розвитку, компанії ПАДКО, в рамках реалізації проекту “Голос громадськості” у директорат освіти і культури Єврокомісії було подано заяви до участі в 2-х проектах за програмою «Joint European Project» TEMPUS TASIS ІІІ, в яких академія виступала як координатор проектів. Україна також бере участь у програмі НАТО “Безпека через науку”. Ця програма не фінансує проведення наукових досліджень, а сприяє співпраці науковців з різних країн. Не слід забувати й про програми науково-технічного співробітництва провідних єв­ропейських країн «ЧЕС» а також "Еврика" та її провідні проекти ЕURIMUSS, EUROFOREST, SCARE. Іншим джерелом фінансування науково-технічних досліджень може стати перерозподіл державних коштів у промисловості. Замість того, щоб тягнути на собі тягар збиткових відсталих галузей, кошти, які йдуть на їх підтримку можна розподілити між життєздатними підприємствами, розширивши виробництво отримати нові робочі місця та прибуток.

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що лише інтенсивна науково-технічна та інноваційна політика стане запорукою успішного вирішення проблем двосторонніх та міждержавних відносин України. Важливим компонентом такої політики має стати концепція поглиблення міжнародного наукового та науково-технологічного співробітництва, яка передбачає вдосконалення та перебудову всіх сфер державного контролю та підтримки науки, включаючи за необхідністю приватизацію установ науково-дослідної сфери, наближення до європейських стандартів як вимог до виробленої продукції так і соціального забезпечення науковців.

РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНИХ ТЕХНОПАРКІВ В УКРАЇНІ


Єфремова К.Ю УС-51м, Редько О.В.УЗ-62, НТУУ « КПІ»

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.[1]

Основна мета технопарків — досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

Основні переваги науково-технічних парків:
  1. інтеграція різних стадій інноваційного процесу;
  2. промисловість дістає швидкий доступ до нових розробок;
  3. скорочуються терміни впровадження та поширення нововведень (новинок);
  4. спрощується спосіб взаємодії між навчальними, науковими та промисловими розробниками науково-технічного прогресу;
  5. створюються умови та можливості для створення нових видів бізнесу, виробництва, відкриттів;
  6. виробництво отримує доступ до консультантів, лабораторій;
  7. студенти мають змогу здобувати не лише теоретичні, а й практичні знання.

Згідно із Законом України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» режим інноваційної діяльності поширюється на 16 технологічних парків.

Найбільші діючі технопарки України: «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона», «Інститут монокристалів», «Вуглемаш» , «Інститут технічної теплофізики», «Київська політехніка» , «Інтелектуальні інформаційні технології», «Укрінфотех». З 2000 по 2004 роки технопарки в Україні випустили інноваційної наукомісткої продукції на суму 3,4 млрд. грн. (11% усієї інноваційної продукції України). У 2006 році було реалізовано інноваційної продукції на 2 280,2 млн. грн. У 2007 році було реалізовано інноваційної продукції на 2 557,2 млн. грн., з них на зовнішньому ринку – 311,7 млн. грн [2].

Причини зростання кількості технопарків
  1. вичерпаність ресурсів для розвитку промисловості та стагнація традиційних галузей важкої промисловості, які вже давно не модернізувалися;
  2. потреби в розвитку технологій, які визначають економічне обличчя промислово розвинутих країн, а також в нових наукомістких галузях виробництва, що створюються на базі цих технологій;
  3. перспективність форм активної і постійної взаємодії науки і виробництва; їхнє функціонування можливе тільки за умови органічного поєднання новітніх наукових ідей, сучасних технологій і техніко-впроваджувальної діяльності, доведеної до стадії масового випуску нової  продукції;
  4. потреби в реконструкції деяких великих підприємств і створенні малих і середніх інноваційних підприємств, як більш динамічного і гнучкого високотехнологічного сектора економіки, від  якого нерідко залежить майбутнє міжнародної конкуренції [2].

Розробка стратегічних шляхів науково-технічного розвитку (НТР) окремо взятої країни передбачає створення науково обґрунтованих засад формування державної науково-технічної політики; методологічних засад аналітичного та евристичного прогнозування розвитку науково-технічного потенціалу (НТП); удосконалення інформаційно-аналітичної системи прийняття управлінських рішень щодо розвитку НТП; формування інформаційних ресурсів для прийняття стратегічних рішень, регіональної моніторингової мережі із сучасними інформаційними та телекомунікаційними технологіями [3].

Створення технопарків і технополісів сприяє залученню капіталів у той чи інший регіон країни, що розширює можливості їх комплексного розвитку, але головним їх завданням є стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі розвитку регіональних науково-технічних центрів високого технологічного рівня.

Література:

1.Петрина, М. Методика оцінки інноваційного потенціалу технопаркової структури / Марія Петрина // Регіональна економіка. - 2006. - № 3. - С. 119-129: табл., сх.

2.Симсон, С. Створення та діяльність технологічних парків в Україні та за її межами: порівняльно-правовий аналіз. // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 12. - С. 74-78.

3.Іщук, С.І. Формування Київського технополісу: суспільно-географічний аспект. // Український географічний журнал. - 2005. - №4. - С. 51-56.