Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Д.О. Трескін,
студент 2 курсу юридичного факультету
ДНУ ім. О.Гончара
Конституційно-правова відповідальність – це самостійний вид юридичної відповідальності, що настає за порушення конституційних норм та реалізується у конституційних санкціях. Вона має складний соціальний, політичний та правовий характер, специфічну структуру змісту, особливі підстави та процедуру застосування.
Головні та принципові відмінності конституційно-правової відповідальності від політичної відповідальності в теоретичному аспекті є такі, що перша спрямована на захист норм конституційного законодавства, закріплена у нормах Конституції України, Законах України з чітким переліком підстав і зазначеною процедурою та передбачає накладення чітко визначених санкцій на правопорушника, в той час як друга може нести лише оціночний характер дій, що суперечать політичним принципам та політичній культурі, не має юридичної форми та не може мати наслідки юридичного характеру. Але про чітке розмежування цих двох видів соціальної відповідальності в практичному аспекті можна казати лише тоді, коли норми матеріального та процесуального права, регулюючі конституційно-деліктні правовідносини, будуть узгоджені з іншими нормами конституційного законодавства з урахуванням тенденцій становлення українського конституціоналізму.
Саме тому на сьогодні в Україні за відсутності чіткого механізму правового регулювання конституційно-правової відповідальності більш дієвою є політична відповідальність, яка дає можливість оцінити діяльність вищої посадової особи на основі існуючих політичних принципів та культури.
Дана тема на сьогодення актуальна у зв’язку з тривалою політичною кризою в Україні, яка може бути подолана та ефективно врегульована виключно у правовий спосіб, зокрема встановивши чітку процедуру притягнення вищих посадових осіб до юридичної відповідальності за порушення норм конституційного права.
Питанням і проблемам становлення та розвитку інституту конституційно-правової відповідальності присвячені роботи таких вчених як В. Шаповал, В. Демиденко, А. Червяцова, Г. Задорожня, О. Сушинський. Разом з тим дослідженню механізму реалізації конституційно-правової відповідальності приділено недостатньо уваги.
До основних прогалин норм матеріального права належить невизначеність стосовно суб’єктів конституційно-правової відповідальності: нема чіткого визначення та переліку вищих органів державної влади, які можуть підлягати притягненню до такого виду юридичної відповідальності (у ст. 87 Конституції України колективна відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України прописана недостатньо чітко), та відсутність законодавчо визначеного поняття «політичний діяч», що могло би суттєвим чином полегшити притягнення до юридичної відповідальності вищих посадових осіб (у ст. 111 Конституції України індивідуальна відповідальність Президента України у порядку імпічменту прописана з відсутністю особливостей його діяльності та компетенції); сфери суспільних відносин, які регулює конституційно-правова відповідальність (деякі адміністративні правовідносини можуть мати певний конституційний характер, тому до їх порушників можуть застосовуватися заходи конституційно-правової відповідальності).
Відносно процесуальних норм слід зазначити те, що вони прописані вкрай нечітко. Крім того, взагалі не існує єдиного механізму реалізації конституційно-правової відповідальності.
Для реалізації конституційної відповідальності потрібно застосовувати наступну узагальнюючу схему притягнення вищих посадових осіб до юридичної відповідальності через введення 3 стадій:
1) позитивна конституційно-правова відповідальність є факультативним елементом, бо залежить від процедури обіймання посади та характеру роботи вищої посадової особи (прийняття присяги). Цей елемент розглядається як обтяжуюча обставина при реалізації наступної стадії, бо особа до вчинення конституційного делікту детально ознайомилася зі своїми посадовими обов’язками та зобов’язалася утримуватися від будь-яких протиправних дій під час обіймання відповідної посади. Тим більше, що в багатьох випадках ця процедура (прийняття присяги) відбувається у письмовій формі;
2) негативна конституційно-правова відповідальність є обов’язковим елементом притягнення вищих посадових осіб до юридичної відповідальності з урахування можливих обтяжуючих обставин, передбачених попередньою стадією, дає правову оцінку політичного характеру конституційного правопорушення (відсторонення або звільнення з посади, зняття недоторканності). Шляхом притягнення до негативної конституційно-правової відповідальності обтяжуюча обставина може спричинити встановлення заборони на обіймання посади, з якої була звільнена вища посадова особа, або подібних за повноваженнями посад на чітко визначений термін;
3) інший вид юридичної відповідальності, до якого може бути притягнена вища посадова особа у разі вчинення відповідного делікту (адміністративна, кримінальна, дисциплінарна, цивільна, матеріальна).
Слід зазначити, що заміна стадій місцями є неможливою, бо тоді запропонована схема втрачає сенс. Окрім цього, наступна схема є характерною лише у випадку, коли порушення норм права вчинила вища посадова особа одноосібно, не в складі колегіального органу, тобто ця схема притаманна лише індивідуальній конституційно-правовій відповідальності. Що ж стосується колегіальних органів, то автор вважає, що для них механізм притягнення до юридичної відповідальності повинен бути вдосконалений з урахуванням відповідних особливостей колегіального характеру їх діяльності.
Науковий керівник: В.О. Чукаєва
ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА НА ЖИТЛО
А.С. Шалиганова,
слухач магістратури Харківського
національного університету внутрішніх справ
Житло для людини – одна з основних матеріальних умов існування поряд з їжею та одягом. Правильне розуміння права на житло має важливе значення не тільки тому, що задоволення житлових потреб людини – важлива функція соціальної держави, але й тому, що від визнання чи невизнання за тією чи іншою особою права на житло залежить вирішення більшості спірних правових питань, які постійно виникають у практиці судових та правоохоронних органів України.
У вітчизняному праві вперше право на житло було закріплено у ст. 44 Конституції СРСР 1977 р. та у прийнятій на її основі Конституції УРСР 1978 р. (ст. 42), яка встановлювала, що громадяни Української РСР мають право на житло, яке забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.
Після відновлення незалежності України, право на житло знайшло відображення у ст. 47 Конституції 1996 р., в якій воно визначено по-новому. Відповідно до вказаної норми кожен має право на житло, задля чого держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Проголошуючи право кожного громадянина на житло, п. 3 ст. 47 Конституції встановлює і гарантію охорони цього права: ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Отже, законодавче закріплення права на житло у Конституції СРСР 1977 р., Конституції УРСР 1978 р., а згодом і в Конституції незалежної України зумовило появу значної кількості наукових праць, присвячених характеристиці поняття та розкриттю сутності права на житло.
Питанню аналізу конституційних норм щодо права на житло та визначення поняття, змісту і правової природи права на житло присвячено роботи Є.В. Богданова, М.К. Галянтича, В.П. Грибанова, І.Б. Мартковича, В.П. Маслова, Є.О. Мічуріна, П.І. Седугіна, Ю.К.Толстого, Є.О. Харитонова та ін. Разом з тим немає єдиної думки щодо вирішення вказаних проблем.
На думку П. М. Дятлова та В. А. Золотаря право на житло за своїм змістом входить до складу соціально-економічних прав, спрямованих на забезпечення та захист потреб та інтересів людини. У цілому така думка поділяється більшістю науковців. Проте, з питань юридичної (правової) природи, змісту та поняття права на житло у юридичній літературі вже багатьох років триває дискусія.
Різні судження вчених з приводу визначення юридичної природи права на житло О. Аврамова пропонує поділити на дві групи: 1) погляди на право на житло як на елемент цивільної правоздатності; 2) погляди на право на житло як на суб'єктивне право громадян.
Аналіз літератури дозволяє також виокремити третю групу суджень, які можна назвати компромісними. Так, наприклад, Р.Б. Досанова стверджувала, що конституційне право на житло, що є суб’єктивним правом по лінії державного права, поряд із цим виступає як елемент правоздатності громадянина по лінії адміністративного та цивільного права. І.Б. Марткович наголошував, що «ані поняттям правоздатності, ані поняттям правосуб’єктності не можна охопити… конституційне право громадян на житло», що право на житло є «елементом правового статусу громадян СРСР». П.І. Седугін стверджував, що «по своїй юридичній природі конституційне право на житло є державно-правовим інститутом».
Ми поділяємо точку зору П.І. Седугіна, зауважуючи, що право на житло є складним та багатозначним поняттям, а отже зводити його до суб’єктивного права чи до елементу правоздатності – означає значно звужувати це поняття. Визначати право на житло як суб’єктивне право громадянина чи елемент правоздатності особи можна лише в контексті конкретних правовідносин. Крім того, варто зауважити, що право на житло як державно-правовий інститут найбільш точно використовувати у контексті конституційних правовідносин (тобто в значенні закріплення і гарантування права на житло Конституцією України). Беручи до уваги, що реалізація права на житло здійснюється у різних видах правовідносин (конституційних, адміністративних, майнових, житлових та ін.), найбільш вичерпним буде визначення права на житло як комплексного правового інституту, ядро якого складають норми Конституції України.
Продовжуються в наш час також дискусії з приводу змісту права громадян на житло. Треба зазначити, що зміст права на житло за різних історичних періодів змінювався. Тому є суттєва відмінність між змістом права на житло, що визначався за часів СРСР, та права на житло за сучасних умов.
Проаналізувавши спеціальну літературу, пропонуємо визначити зміст права на житло через наступні юридичні права та можливості, а саме: можливість стабільного, стійкого, постійного користування наявним у громадянина житлом; набуття житла, шляхом його придбання, побудови чи взяття в оренду; покращення житлових умов у будь-який законний спосіб; отримання житла безоплатно чи за доступну плату за передбачених законодавством умов; захисту житлових прав усіма законними способами; вільного вибору місця проживання; недоторканність житла; забезпечення здорового та безпечного для життя навколишнього середовища; забезпечення неможливості свавільного позбавлення житла.
Отже, з огляду на все вищевикладене, у цілому можна погодитися з визначенням права на житло, запропонованим М.К. Галянтичем, як права на задоволення своїх фізичних, психологічних, моральних та соціальних (життєво необхідних) потреб, що знаходять свій вияв у постійному (тривалому) задоволенні останніх за допомогою житла.
ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТА В УКРАЇНІ
С.С. Шевченко,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Після набуття незалежності Україна стала перед вибором форми правління, за умов якої інститут президентства був би досить впливовим органом державної влади, здатним сприяти реалізації необхідних демократичних перетворень і економічної реформи.
Офіційно посаду Президента України було засновано 5 липня 1991 року згідно з внесеними до Конституції України 1978 року змінами. За цією Конституцією Президент України проголошувався «главою держави і главою виконавчої влади» [2; ст. 114-1]. Як глава держави Президент України гарантував національну безпеку, свободу громадян, державний суверенітет, додержання Конституції та законів України; як глава виконавчої влади -здійснював керівництво та спрямовував виконавчу діяльність уряду -Кабінету Міністрів України.
Водночас за цієї моделі вищої державної влади Президент України був змушений співпрацювати з Прем'єр-міністром України, якщо останнього підтримувала парламентська більшість, навіть у разі наявності розбіжностей між ними з приводу стратегії та тактики розвитку держави. При цьому Президент не мав права розпустити опозиційно налаштовану до нього Верховну Раду України. Разом із тим, Президент України був наділений рядом важливих повноважень, у тому числі, у сфері здійснення законодавчої влади. Так, Президент України мав право брати участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, підписувати закони, застосовувати щодо них «відкладальне» вето. Таким чином, в Україні були створені передумови формування президентсько-парламентської форми правління [5, с. 109].
Важливою віхою в історії розвитку інституту президентства в Україні стало підписання між Верховною Радою України та Президентом України Конституційного договору 1995 року, адже надані Президентові України цим Договором повноваження щодо впливу на виконавчу гілку влади дозволили вести розмову про перехід держави до президентської форми правління. Значне посилення ролі і місця Президента України в механізмі держави за цим Договором було, втім, змушеною (до того ж - тимчасовою) мірою, обумовленою необхідністю подолання глибокої політичної та економічної кризи, надії на що обґрунтовано пов»язувалися із посадою сильного владними повноваженнями президента
Нова Конституція України, ухвалена у 1996 році, створила правове поле для повернення України знов-таки до президентсько-парламентської республіки. Діюча Конституція України в редакції 1996 року формально вивела Президента України за межі виконавчої влади - він є лише главою держави, щоправда, із надзвичайно широкими повноваженнями майже у всіх сферах здійснення державної влади. Зовнішня політика, національна безпека та оборона, участь у законотворчості, призначення суддів, гарантування Конституції та прав людини, право власної нормотворчості, - лише невеликий перелік з повноважень, виконання яких покладено на главу української держави.
Цікаво, що за Конституцією України 1996 року Президент України не відноситься до жодної з перелічених у статті 6 Основного закону гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Водночас він, як вже зазначалося, зберігає досить широкі повноваження (установчі та контрольні) щодо органів виконавчої влади і наділений важливими прерогативами в сферах здійснення законодавчої та судової влад. Таке конституційне визначення статусу глави держави характеризує його особливе місце в системі поділу влади, що, на думку деяких учених, дозволяє вести розмову про наявність у Президента ознак самостійної гілки влади [6, с. 4].
Конституційна реформа в Україні 2004 року, основний зміст якої полягав у перерозподілі повноважень стосовно органів виконавчої влади між Президентом і парламентом на користь останнього, призвела до переходу України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Водночас запроваджена цією реформою модель парламентсько-президентської республіки у деяких своїх аспектах не відповідає меті наближення України до класичної парламентарної республіки, адже за новою редакцією Конституції України уряд, як і раніше, несе відповідальність, у тому числі, перед Президентом України (ст.113), що дозволяє останньому здійснювати вплив на діяльність вищого органу виконавчої влади та виконавчої гілки влади в цілому.
І на останок стосовно наступного. Наявність у Президента України важливих засобів впливу на усі гілки влади обумовлює гостру потребу забезпечення президентові певної аполітичності, надпартійності. Логічним кроком на шляху удосконалення інституту президента в Україні може стати проголошення на конституційному рівні його безпартійності, адже «партійність президента - це завжди можливість домінуючого впливу на зміст його діяльності однієї або декількох партій» [6, с. 11], що для всенародно обраного глави держави є неприпустими.
Історія вдосконалення державної форми правління України, і, зокрема, інституту президентства, пройшла довгий шлях і, очевидно, ще не скінчилася. Зміни триватимуть далі і залежатимуть від рівня розвитку суспільства.
Література:
1. Конституційне право України : навчальний посібник : / В.В.Кравченко . - 6-те вид., випр. та доп.. - К. : Атіка, 2007 . - 591с.
2. Конституція (Основний Закон) України; Прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української PCP дев'ятого скликання 20 квітня 1978 року / rada.gov.ua
3. Конституція України від 28.06.1996 p.; Відомості Верховної Ради
(ВВР), 1996, N30, ст. 141.
4. Парламент, Президент, уряд: через взаємостримування до рівноваги : / Н.А.Жук . - X. : Харків Юридичний, 2007 .-318 с.
5. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку: Навч.посібник для вузів : / І.Ф. Курас, Ф.М. Рудич, Р.В. Балабан и О.В. Клинченко . - К. : Парламентське видавництво, 2002 .-326 с.
6. Стримування і противаги в системі поділу влади в Україні (загальнотеоретичні проблеми) : автореф.дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 : / Н.А.Жук . - X. : Б.в., 2006 . - 20 с.
Науковий керівник: Н.А. Жук
ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ВИКОНКОМІВ ТА ІНШИХ ВИКОНАВЧИХ ОРГАНІВ МІСЦЕВИХ РАД В УКРАЇНІ
А.В. Шпаковська,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
В сучасній юридичній науці питання правового регулювання організації та діяльності виконкомів та інших виконавчих органів місцевих рад України не отримали належного висвітлення. На нашу думку, ці питання розглядаються фрагментарно - тільки в деяких статтях, тезах та окремих доповідях вчених на науково – практичних конференціях. Відсутність більш ретельних і комплексних досліджень у цьому напрямку надає грунт для їх вивчення.
Виконавчі органи є підрозділами системи місцевої ради, кількість і взаємовідносини яких залежать від розміру території, чисельності жителів, характеру їх розселення, кількості та профілю об’єктів управління, а також від функцій, які на них покладаються. Кажучи про цю систему, ми маємо на увазі взаємозв’язок органів і посадових осіб, які здійснюють виконавчу діяльність, оскільки останні є підрозділами саме місцевої ради, які можуть створювати підсистему виконавчих органів. Маючи єдиний законодавчо встановлений статус, виконавчі органи різного рівня повинні вважатися структурними підрозділами місцевої ради, які здійснюють виконавчо-розпорядчі функції.
Згідно зі статтею 11 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані ними виконавчі органи. Виконавчий комітет є колегіальним органом місцевої ради, за допомогою якого забезпечується реалізація конкретних завдань, функцій та повноважень представницького органу у виконавчо-розпорядчій сфері. Основною метою створення такого органу є необхідність колегіального та професійного вирішення питань усіх галузей виконавчої діяльності.
Після проголошення незалежності України і розбудови її як незалежної, суверенної, демократичної держави, наші законодавці не обрали шлях кардинальних системних перетворень у галузі місцевого самоврядування, а віддали перевагу адаптації вже існуючій системі, що будувалась на радянський лад. За тих часів виконавчі органи місцевої ради діяли на засадах тільки принципу колегіальності. Тому багато вчених юристів та практиків таких як Батанов О.В., Тодика Ю.М., Шумілкін В.А., Соляннік К.Є., Серьогіна С.Г вважають сучасну систему органів місцевого самоврядування пережитком радянського надбання організації місцевої влади.
Зараз у відповідності з положеннями Європейської хартії місцевого самоврядування вважається недоцільним функціонування органів місцевого самоврядування тільки за одним принципом. Колегіальна основа має забезпечуватися у виконавчо – розпорядчій діяльності місцевою радою, як керуючого органу місцевої ради в широкому розумінні. Уявляється, що одним з важливих принципів організації та діяльності виконкомів є поєднання колегіальності з єдиноначальністю. Прийняття рішень має відбуватися із забезпеченням демократизації, представництва, плюралізму, широкої дискусії та оперативності, професійної відповідальності. Сприймаючи виконавчий орган місцевої ради як єдиний за структурою й функціями орган місцевого самоврядування, можна стверджувати, що колегіальність прийняття повною мірою може забезпечуватися самим виконавчими органами місцевої ради без залучення виконавчого комітету.
На нашу думку в сучасних умовах розвитку місцевого самоврядування України є необхідність реорганізації існуючої системи виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Існування в цій системі виконавчих комітетів є певним пережитком радянської форми організації влади на місцях, який в сучасних умовах позбавляє виконавчі органи оперативності і головне відповідальності за свою діяльність. Функціонування поряд з цим органом сільського, селищного, міського голови, який має особливе становище в системі місцевої ради, позбавляє виконавчий комітет місцевої ради як колегіальний орган координуючого впливу у системі виконавчих органів місцевої ради. Виконавчий комітет і відповідний голова у внутрішньому управлінні в значній мірі дублюють один одного. Передусім це стосується функцій керівництва цих суб’єктів щодо інших виконавчих органів, спрямування та координації їх роботи.
Крім того, оскільки сільський, селищний, міський голова є суб’єктом конституційно–правової відповідальності перед відповідною територіальною громадою, яка його безпосередньо обрала, то реорганізація виконавчого комітету, як колегіального органу, ліквідувало би процеси розподілу відповідальності за прийняття конкретних рішень між сільським, селищним і міським головою та складом виконавчого комітету, члени якого є командою відповідного голови. Наприклад таких, як підвищення плати за комунальні послуги, ініціатором яких є відповідний голова. Реорганізація виконавчих комітетів надасть організаційній структурі місцевої ради класичної лінійно – функціональної будови. Загальні управлінські функції перерозподіляються між радою та головою, а інші функції між управліннями, відділами та іншими виконавчими органам відповідної місцевої ради.
Науковий керівник: М.М. Воронов
СЕКЦІЯ III
Цивільно-правові аспекти здійснення та захисту прав людини