Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Заключение договора аренды земли коммунальной собственности
Проблеми забезпечення інформаційних прав людини в україні
Складові елементи права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві україни
Особливості договору дарування та відмежування його від інших договорів
Правова природа договору дарування
Науковий керівник

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 32

ЗАКЛЮЧЕНИЕ ДОГОВОРА АРЕНДЫ ЗЕМЛИ КОММУНАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТИ

А. Ю. Бєломєстнов,

студент 4 курсу экономіко-правового факультету

Донецького Національного університету

Обеспечение правильного и своевременного заключения договора аренды земли является одной из острейших проблем современной экономической и предпринимательской деятельности в Украине. Актуальность темы исследования предопределена большим значением надлежащего правового регулирования отношений в сфере заключения таких договоров для стабильного функционирования экономики и становления правового государства.

Оснoвной пpoблемой в пpoцессе заключения договора аренды земли коммунальной собственности стала неопределенность порядка проведения земельных аукционов. Попытка Кабинета Министров определить порядок проведения земельных аукционов привела к тому, что Пpезидент Украины приостановил действие двух постановлений правительства по этому вопросу и внес соответствующие представления в Конституционный Суд Украины, основанные на том, что, утверждая указанный Порядок, Кабинет Министров вышел за пределы полномочий, определенных для него Конституцией Украины. Действительно, согласно Земельному кодексу, порядок продажи земельных участков на земельных торгах должен определяться законом, а не постановлением правительства.

Выходом из сложившейся ситуации является урегулирование указанных отношений путем принятия необходимого закона. Такой закон должен закрепить порядок проведения аукциона по приобретению права аренды, правила выставления лота на продажу, полномочия органов местного самоуправления и государственной власти при проведении торгов, права и обязанности покупателей, определить правила участия в аукционе.

Для того чтобы договор считался заключенным, прежде всего, нужно достичь согласия по всем его существенным условиям (ст. 638 Гражданского кодекса Украины). Конкретный перечень существенных условий договора аренды земли приведен в ст. 15 Закона «Об аренде земли».

При заключении договора аренды земли коммунальной собственности сторонам следует согласовать и однозначно толковать существенные условия договора. При этом особое внимание следует обратить на условия относительно порядка выплаты и исчисления арендных платежей, передачи участка в натуре.

Договор аренды земли составляется в письменной форме и по желанию сторон может быть удостоверен нотариально. Однако положения Хозяйственного кодекса Украины и Инструкции о порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины от 3 марта 2004 года прямо указывают на обязательную нотариальную регистрацию.

Поэтому целесообразно обязательно нотариально регистрировать договор с целью обезопаситься от признания такового незаключенным.

Отказ органов местного самоуправления в предоставлении земельного участка в пользование или оставление ходатайства о передаче земельного участка в аренду без рассмотрения в установленный законом срок могут быть обжалованы в судебном порядке.

Следует отметить, что решение дел c участием oрганов местного самoуправления вo время реализации хoзяйственной кoмпетенции в сфере земельных вопросов отнесены к компетенции хозяйственных судов Украины.

При этом понуждение органов местного самоуправления к совершению в интересах субъектов хозяйствования определенных действий, в частности заключению договора аренды земельных участков, противоречит действующему законодательству Украины. Такое обращение к судебной власти со стороны арендатора возможно лишь с целью воздействовать на орган самоуправления, использовав компетентное мнение суда в качестве разъяснения и рекомендации.

Науковий керівник: В.В. Воронін

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

А.В. Биканова,

студентка 2 курсу экономіко-правового факультету

Донецького Національного університету

Однією з відмінних ознак сучасного світового соціального прогресу є зростання значущості інформації у суспільних відносинах, перехід від індустріального до інформаційного суспільства, від енергетичних технологій до інформаційних.

Стаття 19 Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, надає кожному право шукати, отримувати, розповсюджувати інформацію та діяти будь-якими засобами і незалежно від кордонів.

Сьогодні в Україні основою законодавчого регулювання інформаційних відносин є Закон «Про інформацію». Однак, прийнятий ще у 1992 році, цей закон не відповідає вимогам сучасності і не створює механізму реалізації права на доступ до інформації, а тому потребує докорінних змін. З огляду на це, найбільш оптимальним засобом вирішення проблеми забезпечення інформаційної відкритості органів влади було б внесення змін до Закону України «Про інформацію».

Зокрема, перелік правопорушень, які можуть мати місце в інформаційній сфері, наведено у зазначеному вище законі. Це – необґрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності, несвоєчасне надання чи навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання її поширенню; безпідставна відмова від поширення певної інформації; поширення відомостей, які не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації, внаслідок виконання своїх службових обов'язків тощо.

Докладніше інформаційні права людини регламентуються, зокрема, законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про захист від недобросовісної конкуренції» тощо.

Слід зазначити, що однією з важливих потреб цивілізованого суспільства є юридичне забезпечення прав і свобод людини в умовах їх активного включення в соціальну взаємодію через розвинені інформаційні відносини. Необхідно наголосити, що в сучасному світі інформаційні права і свободи людини становлять невід’ємну частину її фундаментальних прав, оскільки саме людина має розглядатися основним суб’єктом соціальних відносин, зокрема громадянського суспільства. В межах останнього саме вироблюється за допомогою культури розуміння відповідальності людини як перед самою собою, так і суспільством у цілому, а пізніше – державою як політичною організацією суспільства, усвідомлення необхідності соціального консенсусу, вираженням якого стають певні юридичні «правила гри». Ці норми спрямовані на регулювання, зокрема, механізму своєчасної і безкровної зміни державної влади. Тобто громадянське суспільство в принципі визначає головну спрямованість діяльності держави, її функції, цілі, межі її втручання у суспільні справи, виступає головною умовою існування і функціонування демократичної держави, найважливішим елементом усталеності демократії. Саме тому в Україні було прийнято Закон «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». Відповідно до нього, одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя.

Разом з тим, аналіз правозастосовчої практики дає підстави констатувати наявність у нормативно-правовій базі в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізуючих положень і прогалин, що негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Так, частина друга статті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Але вітчизняним законодавством не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення інформації, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України "Про інформацію" закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначений.

Законодавство України поки що не приведено у відповідність з європейськими стандартами у галузі захисту персональних даних у зв'язку із прийняттям України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, у тому числі й інформаційного характеру, регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР.

Через відсутність власної нормативної бази вони і зараз застосовуються в Україні, незважаючи на те, що чимало норм таких наказів, положень і інструкцій суперечать статтям 3, 23, 31, 47, 48, іншим нормам Закону України "Про інформацію", Основ законодавства України про охорону здоров'я, загальновизнаним міжнародним принципам рекомендаційного характеру, зафіксованим у Женевській декларації Всесвітньої медичної асамблеї тощо.

Отже, з метою усунення зазначених вище проблем доцільно заповнити прогалини у національному законодавстві, яке регулює суспільні відносини щодо створення, збирання, зберігання, обробки інформації.

СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

М. Бородіна,

студентка 5 курсу (магістратури)

юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Право на справедливий судовий розгляд займає важливе місце серед прав людини, оскільки основний принцип захисту прав людини полягає в тому, що будь-яке порушене право може бути відновлене за допомогою певної процедури. Якщо в державі відсутня ефективна процедура захисту і відновлення порушеного права, то будь-які інші права, закріплені в законодавстві, є просто декларативними положеннями, юридичною фікцією. Ця обставина зумовлює необхідність підвищеної уваги до вивчення цього права.

Право осіб на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві за своєю природою є комплексним суб’єктивним правом, яке складається з взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих елементів, які повинні бути дотримані при розгляді цивільних справ у суді. Окремі елементи зазначеного права знайшли своє закріплення у нормах міжнародного права та національного законодавства.

Так, відповідно до ст.8 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожна людина має право на ефективне відновлення компетентними національними судами її порушених основних прав, наданих законом. Згідно з п.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, прийнятої Радою Європи 4 листопада 1950 року, кожний має право при визначенні його цивільних прав й обов’язків на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Положення цієї Конвенції знайшли своє тлумачення у рішеннях Європейського суду з прав людини. Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, який містить наступні юридичні гарантії для реалізації права на судовий захист: обов’язок кожної держави-учасниці забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було допущено особами, які діяли як офіційні; обов’язок кожної держави-учасниці забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються; рівність усіх перед судами та трибуналами.

Національне законодавство закріплює окремі елементи права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві. Але більш традиційними для чинного законодавства є пов’язані зі справедливістю поняття «законність», а також «всебічний, повний та об’єктивний розгляд справи». Наприклад, законність як одна з основних засад судочинства закріплена у п.1 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.8 Цивільного процесуального кодексу України. Національне законодавство також закріплює і такий важливий елемент права на справедливий судовий розгляд, як забезпечення незалежності й безсторонності судів. Зрозуміло, що недоречно говорити про незалежність судді, не маючи на увазі незалежність судової влади загалом. У ч. 1 ст. 1 Закону України від 15 грудня 1992 р. №2862-ХІІ «Про статус суддів» передбачено, що професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. З цього випливає, що, здійснюючи правосуддя навіть одноособово, суддя діє від імені України. Тому можна стверджувати, що не тільки судді незалежні, а й суд і судова влада мають таку особливість, як незалежність.

Розглядаючи національне законодавство, яке закріплює право на справедливий судовий розгляд слід також вказати і Указ Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006, яким було схвалено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (далі – Концепція). Згідно з Розділ II Концепції завданням дальшого розвитку правосуддя є реальне утвердження верховенства права у суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Дальший розвиток правосуддя в Україні має бути спрямований на утвердження верховенства права через забезпечення: доступності правосуддя; справедливої судової процедури; незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів; юридичної визначеності, однаковості судової практики і відкритості судових рішень; ефективності судового захисту.

Таким чином, формулювання «права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві» не міститься у нормах міжнародного права та національного законодавства, останні закріплюють лише окремі складові елементи цього права.

Зважаючи на вище викладене пропонуємо виділяти наступні складові елементи права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві: 1) доступність правосуддя; 2) справедлива та незалежна судова процедура; 3) публічний розгляд справи; 4) розумний строк судового розгляду; 5) незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів; 6) рівність сторін та змагальність у цивільному судочинстві. Кожний із цих елементів невід’ємно притаманний даному праву. Відсутність будь-якого із зазначених елементів призводить до висновку про порушення даного права в цілому.

Отже, для втілення права особи на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві у нормативно-правовому регулюванні важливо закріпити детальну регламентацію кожного із елементів цього права, а також привести їх у відповідність до вимог норм міжнародного права.

Науковий керівник: С.В.Васильєв

ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВОРУ ДАРУВАННЯ ТА ВІДМЕЖУВАННЯ ЙОГО ВІД ІНШИХ ДОГОВОРІВ

В.І. В’юн,

студентка 3 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Не останнє мiсце в потоцi рiзноманiтних життєвих ситуацiй, з якими ми стикаємося, або в якi потрапляємо займають обставини, пов’язанi з питаннями дарування. Найчастiше, звичайно, при цьому згадуються днi народження, де всi ми, фактично не усвiдомлюючи того, вступаємо у цивiльно-правовi вiдносини. Адже тут присутнi i дарувальник, i обдарований, i є предмет дарування - подарунок, щодо якого мiж сторонами фактично укладено усний договiр дарування.

Базовим правовим положенням всiєї конструкцiї нормативно-правових актiв держави, що регулюють правовi основи здiйснення дарування є норма ст. 41 Конституцiї України, вiдповiдно до якої кожен має право володiти, користуватися i розпоряджатися своєю власнiстю. Звiдси, очевидно, випливає i право особи на безоплатну передачу належної їй власностi iншiй особi. Його конкретизовано i унормовано в Цивiльному кодексi України, де законодавець вiдповiдним питанням присвятив окрему главу.

В умовах ринку розширюються межі застосування договору дарування. У формі дарування нерідко відчужуються, наприклад, приватизовані квартири. Договір дарування давно відомий вітчизняному праву. Проте чинне законодавство про дарування передбачає цілий ряд новел.

«За договором дарування одна сторона (дарувальник) безоплатно передає або зобов'язується передати іншій стороні (обдаровуваному) річ у власність або майнове право вимоги до себе або до третьої особи, або звільняє або зобов'язується звільнити її від майнового обов'язку перед собою або перед третьою особою.»[2,с.337] Отже, момент укладення договору дарування не пов’язаний з моментом фактичного передання майна. Ця особливість договору має істотне значення та повинна змусити потенційних дарувальників сумлінніше ставитися до зазначеної у договорі дарування обіцянки передати обдаровуваному дарунок у майбутньому через певний строк чи у певний термін або у разі настання відкладальної обставини

Договір дарування є реальним, крім такого виду як договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, так як права та обов’язки виникають з моменту прийняття дарунка обдаровуваним, двостороннім - обов’язки покладаються на обох сторін і безвідплатним – немає зустрічного задоволення з боку обдаровуваного.

«Предметом договору дарування (дарунком) можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші й цінні папери, нерухомі речі, а також майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.»[1,с.56]

«Сторонами договору дарування є дарувальник і обдаровуваний. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальна громада.»[3,с.46]

Основною ознакою, а також і особливістю за якою договір дарування відмежовується від інших цивільно-правових договорів, спрямованих на передання права власності, є вище згадана безвідплатність, адже його правова мета полягає у передачі власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди, а тому дарувальник не може вимагати від обдаровуваної особи зустрічних дій майнового характеру. Проте окремо необхідно зупинитися на відмінностях договору дарування від договору ренти. Відповідно до ч. 2 ст. 734 ЦК України, якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти безоплатно, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються положення про договір дарування. Однак у такому випадку договір ренти по своїй суті не стає договором дарування. У договорі ренти "безвідплатність" при відчуженні майна означає відсутність зустрічного задоволення з боку платника ренти лише у момент передання йому майна. Виконання договору ренти обумовлює отримання одержувачем ренти зустрічного майнового задоволення у вигляді ренти, що йому сплачується, й означає, на відміну від дарування, відплатність цього договору.

Від договору позички договір дарування відрізняється тим, що річ, яка є його предметом, передається у власність, а не в тимчасове користування, як при позичці. Крім того, предметом дарування може виступати не тільки річ, але і майнове право. На відміну від заповіту - односторонньої угоди по розпорядженню майном на випадок смерті - дарування є договором, тобто двосторонньою угодою, а тому може мати місце лише при житті дарувальника. Позика і зберігання зовні нагадують дарування, оскільки речі (гроші) передаються у власність позичальника чи охоронця без будь-якої плати. Але з договору дарування зобов'язання або взагалі не виникає (більшість реальних договорів дарування), або кредитором у цьому зобов'язанні виступає одержувач майна (консенсуальні договори дарування). Тоді як у договорах позики і схову одержувачі майна (позикодавець і охоронець) є боржниками, зобов'язаними повернути замість отриманих раніше речей те саме майно або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Перевага в цивільному обігу оплатних відносин не заперечує й безоплатного передання майна однією особою іншій. Найчастіше таке передання набуває форми трудових або адміністративно-правових відносин. Разом із тим, безоплатне передання майна у власність іншої особи відбувається у цивільно-правових формах. В таких випадках застосовують договір дарування.

Договір дарування належить до найбільш стабільних розділів цивільного права. Завдяки цьому поняття договору дарування у теорії цивільного права залишається практично незмінним ґрунтуючись на положеннях римського права.

Список використаних джерел:

Домбругова А. Правове регулювання відносин за договором дарування // Справочник экономиста. – 2005. - №11. – С.55-58.
Панченко М. І. Цивільне право України: Навч. посібник. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання, 2006. – 583 с. – Вища освіта ХХІ століття.
Погребняк А. Договор дарения // Бухгалтер. – 2004. - №10. – С.45-48.
Цивільний кодекс України. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2007. – 424 с.

Науковий керівник: В.І. Пушай

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ ДАРУВАННЯ

Т.В. Гончарук,

студент 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Відчуження майна не завжди відбувається на платний засадах. Відносини, що виникають при безоплатному переданні майна у власність іншій особі, опосередковуються, зокрема , договором дарування.[1, 717]

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Правова природа будь-якого договору дарування визначена його метою. Мета договору безоплатне передання майна у власність іншій особі.

Юридичним наслідком укладення договору дарування є безповоротне припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом даного договору, та виникнення права власності на нього у обдаровуваної особи. Тобто правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Виділяють: договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому (ст.723,724 ЦК України); договір дарування з обов’язком обдарованого на користь третьої особи (ст.725,726 ЦК України); договір про пожертву (ст. 729,730 ЦК України).

У ст. 717 ЦК договір дарування визначається як договір, за яким дарувальник передає або зобов'язується передати у майбутньому обдаровуваному безоплатно дарунок у власність, можна дійти висновку, що він має вважатися реальним, а за певних обставин — консенсуальним.

Договір дарування є реальним (крім такого його виду як договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому), оскільки права та обов’язки виникають у сторін з моменту прийняття дарунка обдаровуваним.

Договір дарування може мати ознаки консенсуальності у разі його укладення з обов'язком передати дарунок у майбутньому відповідно до вимог частин 1, 2 ст. 723 ЦК, які передбачають обов'язкове визначення у договорі предмета дарування та певного строку виконання такого обов'язку або настання відповідної відкладальної умови (див. коментар до ст. 723 ЦК).

Таким чином, консенсуальний договір дарування породжує зобов'язання, за яким дарувальник (боржник) має вчинити певну дію, зокрема передати майно, а обдаровуваний (кредитор) має право вимагати виконання цього обов'язку.

Договір вважається одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язки перед іншою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

Двостороннім є договір, коли правами та обов'язками наділені обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, доручення, перевезення тощо).

Договір дарування завжди є безоплатним. Проте вимога дарувальника до обдаровуваного щодо вчинення певних дій майнового чи немайнового характеру, або утримання від таких дій, не позбавляє дарувальника можливості покласти такий обов’язок не відносно себе, а на користь третіх осіб.

Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

Згідно до ЦК України дарувальник, якщо йому відомо про недоліки речі, або особливих її властивостей, зобов’язаний повідомити про недоліки речі. Одарований має право в будь-який час до прийняття подарунка, відмовитися від нього.

Ст. 718 ЦК України предметом договору дарування можуть бути рухомі речі, в томі числі й гроші, цінні папери, а також нерухомі речі.

Подарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Предметом договору дарування може бути будь-яке майно, не вилучене з обігу і яке може бути у власності особи, якій воно дарується (предмети домашнього побуту, гроші, житловий будинок, квартира, автомобіль, тощо).[2, 404]

З урахуванням положень цивільного законодавства України можна дійти висновку, що сутнісними ознаками договору дарування можна визнати:

безоплатність договору дарування;
збільшення майна обдаровуваного;
зменшення майна дарувальника.
вичерпний перелік способів дарування.

Інші ознаки договору дарування (безстроковість договору, безповоротність переходу прав тощо) мають додатковий, а не обов’язковий характер і можуть мати місце або бути відсутніми в залежності від конкретних відносин між сторонами.

Поєднання вказаних сутнісних ознак договору дарування надає можливість розглядати його як самостійний вид договору серед договорів, які за своєю типовою належністю визначаються як договори про передання майна у власність. При цьому вирішальною ознакою, яка і слугує підставою видової самостійності договору дарування є безоплатність відносин сторін.[3,49]

Договір дарування займає значне місце у системі підстав виникнення цивільних прав і обов’язків, належить цивільно-правовому договору, який є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей і надання послуг, а також досить важливий інститут цивільного права, який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується майнових інтересів людини.

Література:

Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч./ За заг. ред. Я. М. Шевченко. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - Ч. 2. - 896 с.
Цивільне право України (в запитаннях та відповідях):Навчальний посібник. Видання третє, перероблене та доповнене / За ред.. Харитонова Є.О., Дрішлюка А.І., Калітенко О.М. – Х.: ТОВ «Одісей», 2005. – 576с.
Ісаєв А. М. Договір дарування за цивільним кодексом України. С. 49

Науковий керівник: О.В. Розгон

Blog

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Содержание