Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Поняття розпорядчого акту
Верховенство права та правова держава: їх співвідношення
Поняття та ознаки категорії зловживання правом
Ментальні передумови українського правового нігілізму

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 32

ПОНЯТТЯ РОЗПОРЯДЧОГО АКТУ

Т.П. Даниленко,

студентка 5 курсу юридичного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

В розпорядчих актах втілюється розпорядча діяльність державних органів і посадових осіб. Вона не спрямована на встановлення, зміну або скасування норм права, не вносить нових нормативів у правове регулювання, не встановлює певної міри поведінки. У таких актах не зазначається строк їхньої дії, за змістом вони є актами, що втрачають силу після виконання приписів, що в них містяться. Їхня ефективність та виконуваність мають значення в найближчий період після їхнього видання, тому що саме вони представляють оперативну реакцію органів на зміни в управлінській ситуації. Зміна ситуації може викликати видання нових розпорядчих актів з новими приписами щодо тих самих питань. Цим вони відрізняються від правових норм і являють собою директиви про те, як найбільше ефективно ці норми виконувати. Причому, незалежно від ступеня деталізації розпорядчих приписів в них, як правило, не визначаються способи відповідної діяльності, не встановлюються які саме міри й кроки потрібно вчинити, щоб досягти поставленої мети. Вибір найбільш доцільних шляхів реалізації таких приписів звичайно залишається на розсуд адресата й у певній мірі випливає з його статусу та змісту регламентованої діяльності.

Передбачається, що нормативно-правові акти й акти застосування повинні повністю забезпечувати ефективне регулювання суспільних відносин, оскільки перші містять загальні нормативні приписи, а другі - індивідуально-конкретні веління для тих випадків, коли нормативні приписи вимагають владного піднормативного впливу. Однак, ефективність регулювання не завжди досягається за допомогою нормативно-правових актів; нерідко вони не «спрацьовують» на певних рівнях суспільних відносин.

Правозастосування в силу своєї трудомісткості також не вирішує проблеми ефективної роботи механізму правового регулювання. Таким чином, окремі суспільні відносини, охоплені правовим регулюванням, проте, не вводяться в правові рамки ні дією нормативних актів, ні дією актів застосування. У зв'язку із цим виникає необхідність "передачі дії" нормативного акту, його нормативних приписів на ті рівні суспільних відносин, куди вони не проникають, не діють ефективно або практично не діють. На досягнення намічених законодавцем цілей однаковою мірою впливають і якість змісту норм, і механізм їхньої реалізації.

Інакше кажучи, складність і різноманіття громадського життя, фактори якого неможливо повністю врахувати при нормотворчості, об'єктивно спричиняють самостійну стадію правового регулювання. Вона пов'язана з видовою піднормативною регламентацією суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, на відміну від правозастосування, що здійснює індивідуальну регламентацію приписів для конкретного випадку. Така піднормативна регламентація відносин видових суб'єктів має субординаційний характер, спрямована на організацію здійснення приписів норм права. В цьому вона подібна із застосуванням права.

При цьому, якщо правозастосовні акти можуть містити приписи як державним органам і посадовим особам, так і окремим громадянам, то розпорядчі акти адресовані лише державним органам і посадовим особам.

Розпорядчі акти являють собою особливий вид правових актів, виражають діяльність у досить значимій галузі піднормативного регулювання й спрямовані на посилення ефективності нормативних приписів. Вони є одним з елементів, що забезпечують безперервність правового регулювання суспільних відносин.

Виходячи з виділених формальних ознак, можна сформулювати наступне визначення. Розпорядчий акт – це офіційний письмовий документ субординаційного характеру, що видається уповноваженим органом держави або посадовою особою, які визначають мету й основні напрямки діяльності підлеглих державних органів, посадових осіб з реалізації нормативно-правових актів у певній соціальній ситуації.

Список використаної літератури:

1. Васильєв А.М. Правові категорії. - М., 1976.

2. Васильєв Р.Ф. Правові акти місцевих рад. - М, 1975.

4. Лазарєв В.В. Ефективність правозастосовчих актів (Питання теорії).- Казань: Вид-во Казан. ун-та, 1975.

5. Пашутін В.В. Правова природа розпорядчих актів. Автореф. дис. канд. юрид. наук. - Харків,1998.

7. Піголкин А.С., Миколаєва М.М., Студенікіна М.С. Правозастосування в радянській державі. - М.: Юрид. літ., 1985.

8. Черкасов А.Д. Правозастосовчі акти органів внутрішніх справ радянської загальнонародної держави: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - Саратов, 1986.

Науковий керівник: О.Ф. Скакун

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ТА ПРАВОВА ДЕРЖАВА: ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ

Н.О. Зайченко,

студентка 4 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. А там, де закон – владика над правителями,

а вони його раби, я вбачаю порятунок держави…

Платон

…Держава, право, громадяни – три кити, на яких базується уся суспільно-політична структура людства; саме ті домінанти, що під впливом природно-історичних чинників трансформували первісних неандертальців у цивілізованих осіб. Та діалектичний взаємозв’язок держави та права вимагає чіткої підпорядкованості як державних інституцій, так і звичайних громадян діючим правовим нормам. А стрімке підняття українського соціуму по спіралі світового прогресу породжує не лише реформацію уже існуючих суспільно-правових явищ, але й проблеми у їх розумінні.

Так, одним із спірних питань у наукових колах вітчизняної юриспруденції постає дискусія щодо характеру співвідношення принципу верховенства права та правової держави.

Конституція України у ст.1 проголошує нашу державу правовою, а ст.8 закріпляє принцип верховенства права, проте механізм їх взаємодії все ще потребує більш детального доктринального аналізу. Правник А. Заєць влучно відмічає, що конституційні положення щодо найвищої юридичної сили Конституції та її прямої дії не вичерпують принципу верховенства права і не є самодостатніми для його розуміння. І, на його думку, доцільно виділити наступні ознаки, які мають бути віднесені до принципу верховенства права, що випливають із аналізу деяких конституційних положень, а саме: всезагальність права; позапартійність права, його відносна самостійність щодо політичних сил і деідеологізованість; відносна самостійність щодо судової та виконавчої влади; принцип верховенства Конституції та законів України.

Сучасними українськими дослідниками правова держава за соціально-змістовними ознаками позначається як держава, у суспільному і державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали; урегулювання відносин між особою і державою здійснюється за принципом "Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом", встановлена взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова культура, а самі громадяни обізнані з життєво необхідними юридичними законами і вміють використовувати їх.

«Теоретично верховенство закону виражається у тому, що воно є не просто продуктом державної волі, а представляє собою реалізацію правової ідеї, яка сформована правосвідомістю індивідів, із якими держава перебуває у публічно-правових відносинах», - слушно відмічає відомий вчений ЛазарєвВ.В.

Науковцем А.Власовим принцип верховенства права позиціонується наступним чином: «нормативно-правові акти зв’язують ідеальне та реальне в праві, тобто ідеальне уявлення про право знаходить своє відображення у праві, а реальне застосування закону впливає на уявлення людей про ідеальний правопорядок. Якщо система законодавства використовує категорії законний\незаконний, то система верховенства права – категорії ідеальний\реальний.»

Правова держава має здійснювати солідарні інтереси людей. […] І саме тому верховенство права набуває фундаментального значення в національних відносинах, адже право загалом є загальним, рівним, формально-визначеним регулятором людської поведінки безвідносно до національності.

Держава, як публічно-правовий союз народу, є правовою, за умови, коли основою функціонування її є право (як леґітимовані суспільством норми, детерміновані досягнутим суспільством рівнем моралі та етики), що гарантує права й свободи громадян, обмежує державу, а державна влада здійснюється на засадах верховенства права та поділу влади.

У цьому ключі, на наш погляд, і криється ґенеза взаємозв’язку правової держави та принципу верховенства права у певному сенсі як форми та змісту. Інакше кажучи, без втілення ідеї про панування права (на законодавчому, соціальному рівнях) неможливе функціонування правової держави, яка за своєю суттю уже передбачає повне «підкорення» правовим положенням.

Ми розділяємо думку науковця Пухтецької А. щодо того, що принцип верховенства права на сьогоднішній день вже не обмежується рамками національної правової системи. Адже його зміст, поряд із традиційним розумінням змісту та ролі конституційного принципу верховенства, зазнав певних трансформацій, що проявилися у використанні базового змісту даної категорії провідними європейськими регіональними організаціями в контексті євроінтеграційних процесів та заснування нових форм співробітництва (союзів, правових просторів та їх підвидів etc.).

Принцип верховенства права має сенс лише у разі, якщо право розглядається не просто як сукупність норм, встановлених державою, а як сукупність норм поведінки (масштабу, міри), корпусу правил, які легітимовані суспільством, базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики.

Ми схильні до підтримки такого розуміння постулату про верховенство права, бо у такому разі неможливим буде синонімічне уподібнення закону і права, не існуватиме можливостей у правлячої верхівки для зловживання владою, а дійсні потреби громадянина будуть враховані у кожному нормотворчому документі даної держави.

Західні дослідники часто ототожнюють поняття правової держави та верховенства права, проводячи різницю між ними лише в тому, що перший термін більше пов'язаний із характеристикою держави, а другий – права.

З часів незалежності у дослідженнях вітчизняних вчених основна увага приділялася розмежуванню поняття верховенства права з поняттям правової держави, принципом законності, а також широко відомою стала дискусія щодо співвідношення принципів верховенства права та верховенства закону. Разом з цим важливо згадати те, що впродовж радянського періоду розвитку адміністративного права, радянські вчені досліджували принцип верховенства права переважно з точки зору виявлення негативних ознак буржуазного пригноблення мас трудящих.

То ж на нашу думку, співвідношення принципу верховенства права та правової держави має у певному розумінні симбіотичний характер (але не тотожній!). Адже чітко сформульовані нормативні положення можуть повністю і беззастережно втілюватися, займати верховний статус у суспільстві лише у правовій державі, яка у свою чергу здатна функціонувати на повну потужність виключно на правових засадах. Але на теренах України феномен правової держави поки що сірим привидом блукає у коридорах вітчизняної влади, а принцип верховенства права, на жаль, ще залишається привілегією тих, у кого воно, це право знаходиться…

Використана література:

1 .Власов А. Реалізація верховенства права як принципу конституціоналізму в Європейському Союзі\\ Юридична Україна. - 2007. - №10. - с.17-21.

2. Заєць А. Правова держава: історія, теорія і практика та її значення для судової діяльності\\www.judges.org.ua\02.04.09.

3. Колодій A.M. Принципи права України\ НАВСУ. -1998.

4. Конституція України\\ ВВР України - 1996. - №03. - Ст.141.

5. Общая теория права и государства: Учебник \ Под ред. В.В.Лазарева. - 3-е изд., перераб. И доп. - М: Юристь, 2002. - 520с.

б.Пухтецька А. Еволюція доктринального тлумачення принципу верховенства права: від зарубіжної доктрини до вітчизняного право розуміння\\www.justinian.com.ua\\ 02.04.09.

7.Пухтецька А. Європейські погляди на принцип верховенства права\\ 02.04.09.

8. Рабіїювич П.М. Сучасні концепції правової держави // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. Короткі тези доповідей та наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції 9-11 листопада 1995р.-Харків, 1995.-Є. 6-7.

9.Савченко О. Принцип верховенства права - нормативна основа громадянського суспільства та правової держави\\Юридична Україна. - 2006. - №12. — с. 17-20

Науковий керівник: А.А. Письменицький

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ КАТЕГОРІЇ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ

С.В. Зюбан,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

У сучасному міжнародному і національному праві права і свободи людини визнаються найвищою суспільною цінністю. Кожна особа від народження наділяється цілим рядом прав і свобод, які вона самостійно і безперешкодно здійснює. Однак людина живе у суспільстві, тому міра свободи, яка закладена у її правах має певні межі, які зобов’язана дотримуватись особа при здійсненні своїх прав. Вихід за ці межі призводить до зловживання правом.

Зловживання правом не є абстрактним поняттям – це явище, яке існує у дійсності та безпосередньо впливає на стан законності та правопорядку у суспільстві. Але разом з цим теоретичне розроблення цієї проблеми не повною мірою передає основну сутність цього правового феномену. Так, чинне законодавство України не містить легального визначення поняття зловживання правом, що призводить до того, що поняття і види зловживання правом у переважній більшості випадків є оцінними поняттями. У зв’язку з цим визначення поняття зловживання правом розробляється юридичною наукою, але думки вчених з цього приводу є розділеними, що свідчить про відсутність єдиного розуміння правової природи і сутності правового феномену зловживання правом.

Аналізуючи існуючі в юридичній науці визначення поняття зловживання правом, можемо виділити наступні притаманні цьому явищу правової дійсності ознаки:

Наявність в особи суб’єктивних прав [3, с.632; 2]. Зловживання правом має місце лише у тому випадку, коли особа, яка його вчиняє, має певне суб’єктивне право, яке вона реалізовує.
Зловживати правом можна лише під час його здійснення [3, с.632; 2]. Ця ознака дуже тісно пов’язана із попередньою. Самої лише наявності в особи суб’єктивного права не достатньо для того, щоб мало місце зловживання правом, ця особа повинна реалізовувати надане їй право.
Зловживати можна лише своїм, а не чужим правом. При зловживанні правом уповноважений суб’єкт допускає недозволене використання свого права, але при цьому спирається на суб’єктивне право.
Використання прав усупереч їхньому соціальному призначенню [3, с.632] або виходячи за встановлені законом рамки здійснення права. Зловживання правом має місце лише тоді, коли уповноважений суб’єкт, діючи в рамках належного йому суб’єктивного права, використовує такі форми його реалізації, які суперечать його соціальному призначенню або виходять за встановлені законом рамки здійснення права.
Незважаючи на форму зловживання правом (здійснене з наміром спричинити шкоду іншій особі, або без такого наміру) воно завжди завдає шкоду іншій особі. Як зазначає М.М. Хміль, «зловживання правом являє собою таке здійснення суб’єктивного права, що заподіює зло» [4, с.10]. У випадку, якщо реалізація особою свого права не призводить до спричинення шкоди іншим суб’єктам правовідносин, зловживання правом не має місце.
Відсутність порушення конкретних юридичних заборон або обов’язків [3, с.632; 2]. Саме цією ознакою, як буде зазначено далі, зловживання правом відрізняється від правопорушення. Оскільки зловживаючи своїм правом, особа не порушує певні юридичні заборони, тобто у поведінці особи, як відмічає О.Ф. Скакун, відсутня виражена протиправність [3, с.632], а вона лише реалізує своє право, виходячи при цьому за межі свого суб’єктивного права. Тобто «особа має діяти чітко у межах закону» [2].
У разі встановлення факту зловживання суб’єктивним правом, юридичні наслідки не традиційні: відсутня юридична відповідальність, що характерна для правопорушення [3, с.632]. Хоча чинне законодавство все ж таки передбачає настання певних юридичних наслідків у випадку встановлення факту зловживання правом. З цього приводу хочемо зазначити, що відповідно до чинного в України законодавства (ч.6 ст.13 Цивільного кодексу України) наслідки недодержання меж здійснення цивільних прав полягають у тому, що суд може зобов’язати особу, яка своїми діями порушила вимоги ст.13 ЦК України, припинити зловживання своїми правами. Якщо здійснення особою належного їй цивільного права призвело до заподіяння шкоди майну та (або) майновим інтересам третіх осіб, то така особа може бути зобов’язана судом не тільки утриматися в подальшому від зловживання своїми правами, але й відшкодувати заподіяні збитки на підставі ст.22 ЦК України [1, с.32].

Таким чином, можемо дати наступне визначення категорії зловживання правом – це міжгалузевий комплексний інститут; особливий вид правової поведінки, що має місце при здійсненні особою своїх прав, яка не порушує конкретні юридичні заборони або обов’язки, і полягає у використанні цих прав усупереч їхньому соціальному призначенню або з порушенням встановлених законом меж здійснення цього права, що завдає шкоду суспільним або особистим інтересам.

Література:

1. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. І. – 832 с.

2. Онищенко Г. Проблема існування категорії «зловживання правом» // Юридичний журнал. – 2007. – №2. [Режим доступу до журналу: nian.com.ua/article.php?id=2551].

3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енцеклопедичний курс): Підручник. – Харків: Еспада, 2006. – 776 с.

4. Хміль М.М. Принцип неприпустимості зловживання правом (теоретико-правовий аспект): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.01 / М.М. Хміль. – Х., 2005. – 20 с.

Науковий керівник: А.А. Письменицький

МЕНТАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ

А.І. Квітка,

студентка 4 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Вже шістнадцять років – з часу проголошення незалежності – Україна прагне демократії. Здавалося б, Конституція вказує на те, що наша держава є демократичною, а суспільство – дійсно громадянським. Але чи це так? Чи вірить середньостатичний українець у панування закону? На жаль, ні. Саме це явище і є правовим нігілізмом, сутність якого – у загальному негативному відношенні до права, закону, нормативного порядку, а щодо джерел – в юридичній відсталості, правовій невихованості основної маси населення [1, 65]. Останнє обумовлене ще багатовіковою традицією, бо бере свій початок аж у розвитку князівських міжусобиць Давньої Русі, постійній боротьбі за владу, плутаних наказах, що забезпечували перш за все права та свободи вищих суспільних верств, протистояння на всіх рівнях влади – тому, що підтримувало уявлення про право виключно як про "указ керівництва" [2, 564]. Період будування в нашій країні "суспільства розвиненого соціалізму" також аж ніяк не сприяв формуванню високої правосвідомості, бо диктатура марксизму суспільну роль права фактично не визнавала. Не дивно, що все вищеназване дало потужну базу для виникнення особливого національного правового менталітету. Що ж він являє собою?

Згідно визначення В. Л. Храмової, менталітет можна охарактеризувати як деяку «психологічну особливість» представників певної етнокультури, що допомагає уяві об’єднати окремі епізоди світосприйняття в єдину цілісну картину. Така «особливість» є обумовленою різноманітними соціологічними, етнічними, релігійними та іншими стереотипами людей, тобто закономірною. У цьому контексті правовий менталітет виступає консервативним явищем зі специфічним набором підсвідомих та свідомих установок, ідей та моделей поведінки по відношенню саме до права та закону, виконання нормативно-правових приписів.

Кожна людина як один з членів певного суспільства є немов «зараженою» менталітетом, що підсвідомо впливає на її поведінку [3, 46]. Таким чином, саме він є коренем правового нігілізму, який охопив нашу країну. Якщо ж казати про зв'язок українського менталітету із правовим нігілізмом, можна виділити ряд особливостей:

1) згадане вище негативне відношення до права;

2) неаргументована орієнтація на державну владу. Для прикладу, на Заході особа більше покладається на власні можливості; держава ж є "юридичним арбітром", що охороняє права людини;

3) до специфічних рис психології нашої ментальності можна віднести ірраціональність, алогічність, імпульсивність, деяку ідеалістичність, потяг до справедливості, терпимість. У цьому можна вбачати певний зв'язок з релігійними приписами християнства;

4) логічно, що з попередньої ознаки випливає й інше – психологічна нестійкість, ідеолого-правова нестабільність, непослідовність економічних, політичних та навіть культурних поглядів, а відтак – розкіл у суспільній свідомості, поєднання в ній несумісних ментальних схем та стереотипів;

5) «посттоталітарний синдром», тобто повна (у т. ч. і правова) дезорієнтація українців, зумовлена, за виразом М. Матузова, «надлишком свободи»;

6) таким чином бачимо, що після розпаду СРСР український правовий менталітет ще й досі не знайшов нові правоаксіологічні установки, нову необхідну парадигму у філософії права; певні правові цінності та інститути вже не відповідають потребам молодої Української держави; це породжує нестабільність, невпевненість громадян у праві, а зрештою – правовий нігілізм;

7) і, нарешті український правовий менталітет є невиправдано заполітизованим. Це пов’язано з крайньою полярізованістю українського суспільства [4, 101].

Виходить немов би своєрідне «замкнуте коло» – негативні риси українського правового менталітету є ніби продовженням правового нігілізму, який, у свою чергу, міцно базується на тому ж менталітеті. Звісно, не можна відділяти правовий нігілізм від певних соціальних причин, що його обумовлюють (недостатнє соціальне забезпечення громадян, бюрократія, корупція в органах влади і т. ін.). З вищесказаного можна зробити висновок: середній українець постає перед нами як людина, що відноситься до права в кращому випадку з презирством, не вірить у можливість реального захисту своїх прав, розглядає чиновників як людей, котрі "можуть все" тому, що влада та закон на їхньому боці. Така людина ніяким чином не може сприяти розвитку, закріпленню та охороні ідей про сильне громадянське суспільство, верховенство права й закону, досягнення правової держави та ін. Але чи могли подібні люди спричинити бурхливий сплеск суспільно-політичної активності наприкінці 2004 року під час президентських виборів? Чи свідчило це про деякий рівень зменшення правового нігілізму у нашій державі, а саме про те, що суспільство чи, принаймні певна його частина, повірила у силу права та закону, у можливість охорони своїх прав? Мабуть, так, але лише частково – лише як емоційно-психологічний багатомільйонний протест проти корупції, бюрократизму, що впродовж багатьох десятків років руйнували сферу суспільних відносин. Пониження або повне знищення правового нігілізму громадян, з однієї сторони, спонукало б їх свідомо та систематично брати участь у здійсненні державної влади через різні інститути громадянського суспільства. З іншої сторони, знищення правового нігілізму правлячої еліти виявлявся б у досконалості нормативно-правових актів, розробці дійсно працюючих механізмів їх реалізації, відсутності конфронтації між різними політичними силами.

Висновок: правовий нігілізм – невід'ємна частина свідомості середнього українця, а тому державі та суспільству слід звернути більшу увагу на тотальне поширення цього зла і вжити якомога більше заходів, необхідних для стабілізації положення. Перш за все, для цього необхідно створити широку базу інформування громадян про їх фундаментальні права та свободи, інновації у сфері законодавства, виносити на обговорення громадськості певні аспекти запланованих у ньому змін (особливо це стосується взаємодії громадян з органами місцевого самоврядування), проводити конференції та круглі столи із запрошенням експертів та представників ЗМІ, а також розробити юридичний механізм, функцією якого буде недопущення порушень основних прав та свобод людини і громадянина (як, наприклад, система безкоштовних для громадян юридичних консультацій).

Література:

1. Волошенюк А.В. Правовой нигилизм: общетеоретическая характеристика. – Х.: ООО “ ПРОМЕТЕЙ-ПРЕС ”, 2005. – 104 с.

2. Политология для юристов: курс лекций/Под ред. академика НАН России, проф. Н. И. Матузова. – М.: НОРМА, 2003. – 754 с.

3. Храмова В. Л. Ментальные предпосылки украинского парадокса //Наука та наукознавство. – 2007. - № 1. – С. 47-69.

4. Осика І. Правовий нігілізм та правова культура // Право України. – 2001. – № 7. – С. 98-101.

Науковий керівник: А.А. Письменицький

Blog

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Содержание