Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Інститут імпаундменту в системі «стримувань і противаг» Участь молоді у розв`язанні проблем розбудови правової держави Свобода слова як складова частина свободи вираження поглядів. теоретичні аспекти Секція ii. Нні пфкм хнувс Характеристика інституту суду присяжних в україні та іноземних державах Роль рішень конституційного суду україни в системі джерел права україни Міжнародне переслідування винних у злочинах проти миру та людства Щодо питання про рівень соціальної напруги в сучасному українському супільстві Науковий керівник Про Канцелярію Президента України «особиста безпека людини та діяльність

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ІНСТИТУТ ІМПАУНДМЕНТУ В СИСТЕМІ «СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ»

О. Плешань,

студентка 1 курсу

юридичного факультету

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна


Актуальність детального дослідження системи «стримувань і противаг» та, особливо, окремих її елементів полягає в необхідності знайти шляхи вирішення деяких державних питань без великих затрат часу, однак за участі хоча б двох гілок влади. Для вирішення фінансових та стратегічних проблем, що виникають під час виконання бюджету, в американському державному механізмі розвинувся інститут імпаундменту як заключної, альтернативної стадії врівноваження головою виконавчої влади державного бюджету.

Бюджетний процес є ключовим елементом системи «стримувань і противаг», адже у ньому проявляється найактивніша взаємодія законодавчої та виконавчої гілок влади в багатьох країнах. Особливий інтерес представляють повноваження різних гілок влади у сфері виконання бюджету. В державній практиці США особливе значення має відмова виконавчої влади витрачати для певної мети суми, асигновані конгресом. [3, с. 111] Оскільки це явище є характерною рисою сильної президентської влади саме в США, в деяких наукових джерелах для цього поняття зустрічаємо кальку з англійської мови – імпаундмент (impoundment of funds). [4, с. 420; 5, с. 221] Бюджетний процес – елемент «системи стримувань і противаг», а імпаундмент – елемент бюджетного процесу, тому імпаундмент – піделемент системи «стримувань і противаг».

Появу інституту імнаундменту можна розглядати як розширення стримувальних повноважень президента в площини виконання бюджету. Так як конгрес контролює та обмежує виконавчу владу виданням законів та можливістю імпічменту голови виконавчої гілки, то й остання за логікою «стримувань і противаг» повинна мати аналогічні повноваження по відношенню до законодавчої влади. [6, с. 146] Початок практики імпаундменту заклав ще Томас Джефферсон у 1803 році, відмовившись від використання відведеної суми коштів на певний проект. [3, с. 111] З усіх вето, використаних Грувером Клівлендом, 79% стосувалися бюджетних законопроектів, оскільки бюджетний дефіцит неухильно зростав. Спробу покінчити з бюджетними чварами планували реалізувати через доручення складання бюджету експертам виконавчої влади та посилення ролі президента як об’єднуючої особи. [1, с. 105] Легалізацію та деталізацію добросовісного відрахування бюджетних коштів пов’язують з Актом проти бюджетного дефіциту 1906 року, виданим конгресом (The Antideficiency Act). [3, с. 111-112] Конституційність цього Акту було поставлено під сумнів, тому при становленні інституту імпаундменту вирішальну роль відіграв Верховний суд США, який рішенням «Кенделл проти Сполучених Штатів» 1938 року визнав право відрахування бюджетних коштів конституційним обов’язком президента піклуватися про чесне виконання законів. [3, с. 112] Відповідно до цього рішення, Акт 1906 було визнано конституційним. Пізніше Верховний суд визнав неконституційність процедури відрахування коштів, хоча така практика досі зберігається. [6, с. 147]

Повноваження в бюджетній сфері не закріплені Конституцією США за жодною гілкою влади. 1972 року Комітет зі спільного розслідування контролю за бюджетом (Joint Study Committee on Budget Control) визнав важливість того, що дефіцит бюджету не повинен перевищувати або бути меншим від того, який встановлюється конгресом. [2] Приводом для імпаундменту був саме дефіцит бюджету, отже президентська влада у названій сфері обмежувалася цим рішенням.

На сучасному етапі імпаундмент регулюється Актом про контроль бюджету та імпаундменту 1974 року. Створення цього закону стало результатом свавільного відрахування коштів президентом Ніксоном, що призвело до так званої «війни відрахування» - The Impoundment War. [3, с. 115; 1, с. 109] Відбувається вдосконалення імпаундменту в системі «стримувань і противаг»: оскільки видання бюджетного закону є прерогативою законодавчої влади, саме вона має останнє слово і може відвернути відрахування бюджетних коштів. Акт 1974 року зменшив силу імпаундменту, встановивши два способи здійснення даної процедури. Відстрочення (deferral) дозволяє президентові відкладати витрачання коштів на певний час в одноособовому порядку. [1, с. 108; 3, с. 115] Будь-яка палата конгресу може використати законодавче вето для того, щоб звільнити бюджетні фонди від відрахування. Відміна (rescission) надає президенту повноваження звернутися до конгресу з проханням відмінити певні витрати. [1, с. 108] Протягом 45 днів конгрес має прийняти відповідне рішення, інакше бюджетні кошти повинні йти за призначенням. [1, с. 108; 3, с. 115] Процедура контролю за відстроченням коштів складна та громіздка, для її виконання потребується багато часу. Створено Комітети з асигнувань (Appropriations Committees) для розгляду цих пропозицій президента. [2; 3, с. 115]

Президент США може накладати вето лише на весь закон в цілому. Практика відрахування є в певній мірі заміною вибіркового, постатейного вето, не передбаченого Конституцією. Процедура прийняття бюджету в США відбувається у два етапи, на кожному я яких президент має право вето. [3, с. 108] Продовженням цього права є право імпаундменту. Щоразу конгрес має можливість протиставити свою думку.

Таким чином, бюджетний процес у системі «стримувань і противаг» є ланцюжком із взаємоконтролю законодавчої та виконавчої гілок влади, в який може втручатися і судова гілка. Право імпаундменту в даній системі дозволяє вносити певні корективи до прийнятого разом закону про бюджет без складних законодавчих процедур. В цьому проявляється гнучкість, яка надається системі «стримувань і противаг».

Як висновок треба зазначити, що голова виконавчої влади США спільно з Конгресом можуть вносити корективи до державного бюджету на стадії його виконання. Для цього Президент використовує своє право імпаундменту. Імпаундмент – це піделемент системи «стримувань і противаг» в рамках бюджетного процесу, що дозволяє відраховувати кошти державного бюджету на стадії його виконання за ініціативою президента та згодою конгресу (Авторське визначення).

Список використаної літератури:

1. Spitzer, Robert J. President and Congress: executive hegemony at the crossroads of the American government. New York: McGraw-Hill, Inc, 1993. – 309 pages.
   
2. The Congressional Budget and Impoundment Control Act of 1974. [Електронний ресурс] – Режим доступу: .house.gov/archives/jcoc2y.php/14.03.2009/14.20.
   
3. Мишин А.А. Принцип разделения властей в конституционном механизме США. – М.: «Наука», 1984. – 189 с.
   
4. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: ИД «Форум»; ИНФРА-М, 2000. – 488 с.
   
5. Большой юридический словарь /Под ред. А.Я. Сухарёва, В.Е. Крутских. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 704c.
   
6. Пронкин С.В., Петрунина О.Е. Государственное управление зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 416 с.
   

УЧАСТЬ МОЛОДІ У РОЗВ`ЯЗАННІ ПРОБЛЕМ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Н.Д. Полюшкіна,

Е. Терьохіна,

студентки 3 курсу Макіївського економіко–гуманітарного інституту

Початок ХХІ століття ознаменований різким загостренням соціальних проблем молоді у різних країнах світу. У більшості з них молодь приблизно вдвічі частіше, ніж представники старших вікових категорій, опиняється в маргінальному становищі при виборі місця праці, непропорційно великою є її частка в когорті безробітних, найнижчими показниками характеризується рівень її доходів й стартові можливості отримання освіти та самоствердження. В умовах формування ринкового середовища вітчизняна молодь вимагає особливої соціальної підтримки та соціального захисту як така, що перебуває в стані формування і утвердження життєвих позицій, складає більше половини працездатного населення держави, має свої орієнтації, інтереси і потреби, болісно відчуває на собі тягар економічної кризи та недостатність державних асигнувань на соціальні потреби. Водночас молодь є майбутнє держави, а тому від забезпечення стартових умов її діяльності залежить подальший розвиток нинішнього суспільства, а також майбутніх поколінь. Цими обставинами пояснюється актуальність дослідження проблем зайнятості та соціального захисту молоді на сучасному етапі національного державотворення України.

Постановка проблеми молоді є одним з головних показників розвитку суспільства. Для того, щоб формування молоді відбувалося адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль і місце в суспільстві, з’ясувати її проблеми. Серед них є традиційні – кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім’ї тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Не менш актуальними є здоров’я, освіта молоді, спілкування її з дорослими й однолітками.

До числа особо тривожних проблем відноситься падіння престижу загальної та професійно-технічної освіти.

Необхідно більше інформувати студентську молодь про заклади та організації, в яких вони можуть отримати психологічну та юридичну допомогу.Таку юридичну допомогу надає Макіївський економіко-гуманітарний інститут. Юридична клініка - неприбуткова неурядова організація, яка є структурним навчально-практичним підрозділом Макіївського економіко-гуманітарного інституту (МЕГІ) та заснована у 2005 році.

Завдання юридичної клініки полягають у наступному:

1.сприяння підготовці в МЕГІ кваліфікованих фахівців у сфері правознавства;

2.практичне навчання студентів-юристів МЕГІ;

3.надання безкоштовної правової допомоги населенню та іншим заявникам (клієнтам) юридичної клініки;

4.сприяння випускникам МЕГІ у працевлаштуванні в якості юристів.

Методичну та консультаційну допомогу юридичній клініці здійснює Макіївське міське управління юстиції.

Студенти і викладачі факультету у 2006 році брали участь у навчальних семінарах та Літніх школах для викладачів і студентів юридичних клінік України та тренінгу з теоретичних і практичних аспектів застосування Кодексу адміністративного судочинства України.ної свідомості майбутніх юристів.

Тим самим надається допомога молоді в вирішені їх соціальних проблем: працевлаштування.

Забезпечення соціального становлення і розвитку молоді, реалізації її конституційних прав та свобод потребує посилення координації зусиль держави і громадськості в цьому напрямі, обумовлює необхідність прийняття Верховною Радою України Загальнодержавної програми підтримки молоді .

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сучасних умов, необхідно через систему освіти зберігати й розвивати усталені традиції, духовні здобутки соціальних програм, убезпечити від негативних явищ світового культурно-інтеграційного процесу; міністерству України в справах сім’ї, молоді та спорту для вирішення ціннісних та соціально-психологічних проблем необхідно розробити сучасну державну молодіжну політику для вдосконалення системи виховання та освіти молоді, методів реалізації соціально-економіних й духовних потреб; розробити програму національно-патріотичного виховання, спрямовану на подолання взаємовідчуженості молоді різних регіонів України та консолідацію української нації; забезпечити виконання державних і регіональних програм культурологічного спрямування, удосконалити практику проведення культурно-дозвіллєвих заходів, відновлення й будівництва соціокультурних, спортивних та інших об’єктів дозвілля дітей і молоді; поліпшити доступність освіти через систему кредитування, позаконкурсний прийом малозабезпечених, сиріт, інвалідів, а також систему соціальної підтримки учнів, студентів та молодих учених; міністерству України в справах сім’ї, молоді та спорту розробити Програму здорового способу життя, розгорнути через інформаційні ресурси пропагування здорового способу життя, забезпечити підтримку всеукраїнських і регіональних програм популяризації спорту, удосконалення й розширення системи змагань на рівні районів, міст, областей.

Науковий керівник: О.С. Терзі


СВОБОДА СЛОВА ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

К.О. Хименко,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Демократія не можлива без свободи. Принцип свободи - «душа» демократії, передумова рівності як її елемента. Це реальна можливість політичного самовизначення особи чи групи осіб, їхньої активної участі в управлінні. Свобода реалізується через права людини. Права людини передбачає не сам перед розвиток особистості . Права людини - це сукупність правових норм, які лежать в основі взаємин вільних індивідів, а також з державою і суспільством , що створюють умови діяти.

Свобода слова – одна з демократичних свобод, визначених Конституцією України.

Вона передбачає висловлення незалежних поглядів та переконань як в усній, так і в письмовій формі; є ознакою не корумпованого суспільства.

Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови Кабміну, Закони („Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації в Україні”, „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо).

Свобода слова повністю залежить від свободи в широкому розумінні. А остання в свою чергу передбачає не лише вільні дії та погляди, а й цілковиту відповідальність за скоєне, написане, або сказане.

Відповідно до Цивільного Кодексу України, кожен, про кого поширено недостовірну інформацію, може захистити свої права в суді. Проте, найбільше, чого можна досягти шляхом зіпсованих нервів та втраченого часу – це публічне вибачення обвинувачуваного.

Свобода слова є складовою частиною свободи вираження поглядів. В свою чергу існує три стадії свободи вираження поглядів. Шляхом порівняльного аналізу встановлено схожість і різницю у значеннях названих понять, а також причинно-наслідковий взаємозв’язок між ними. Щодо свободи слова, то слід розрізняти два її вектори: 1) журналістський; 2) нежурналістський.

Реалізація права на свободу слова не означає автоматично реалізації права на свободу преси, що найчастіше проявляється в обмеженні доступу до друкованих ЗМІ.

Термін “свобода вираження”, який застосовується здебільшого в сфері міжнародного права, є підпорядковуючим, об’єднувальним (узагальнюючим) відносно свободи слова, свободи преси, свободи інформації та інших перелічених вище похідних від родового слова “свобода” видових понять, а останні, відповідно, - підпорядкованими. Основними елементами свободи вираження думки (поглядів) є:

1) право мати думку і дотримуватись її;

2) право на висловлювання й поширення думки;

3) право мовчати.

Виявлено три стадії (фази, етапи) реалізації свободи вираження поглядів:

1) свобода думки;2) свобода слова; 3) свобода преси.

Свобода вираження виходить за межі свободи слова, інформації, преси,  ЗМІ (ЗМК) і журналістики загалом. Свободу ж преси та свободу ЗМІ (ЗМК) слід розглядати як своєрідні ділянки (відгалуження), істотні компоненти, форми вияву свободи вираження, свободи слова та свободи (масової) інформації. Зіставляючи найбільш широковживані в галузі масової комунікації терміни зі словом “свобода” з метою кращого розуміння спільності та різниці їх значень, ми дали такі їх визначення: свобода вираження (думки, поглядів) - це (гарантоване) право або (гарантована) можливість вільного вияву в будь-якій формі, навіть безсловесній (символічне вираження);

свобода думки - це (гарантоване) абсолютне право індивіда дотримуватися своєї думки, не зазнаючи при цьому будь-яких зовнішніх втручань та ідеологічного контролю; свобода переконань – це, передовсім, відсутність переслідувань за свої переконання, можливість дотримуватись і вільно виражати свої переконання, які являють собою затверділий погляд на будь-які речі, заснований на певних ідеях, світогляді (на відміну від думок переконання мають більш сталий характер, є своєрідною застиглою формою думки, хоча переконання теж можуть змінюватися під впливом подій, ідей, явищ, інших людей, власних міркувань, особистісного самовдосконалення тощо); свобода слова - це (гарантоване) право індивіда вільно та публічно викладати свої думки (погляди, ідеї), будь-яку інформацію у формі слів – вимовлених, письмових або друкованих; свобода преси - це (гарантоване) право або (гарантована) можливість вільно засновувати, видавати, редагувати, читати, розповсюджувати друковані ЗМІ на свій вибір, володіти, користуватися ними та публікуватися в них;

свобода друку – це можливість готувати до друку, друкувати і розповсюджувати будь-яку видавничу продукцію, в тому числі періодичні видання;

свобода інформації - це (гарантоване) право особи і громадськості знати, вільно шукати, збирати, одержувати, фіксувати, використовувати, зберігати та поширювати інформацію у будь-який (законний) спосіб, мати доступ до офіційних та інших інформаційних джерел;

свобода ЗМІ - це сумарна свобода друкованих і електронних ЗМІ як двох головних підсистем журналістики;

свобода масової інформації – це вільний обіг (циркуляція) публічно поширюваної друкованої та аудіовізуальної інформації;

свобода журналістської діяльності (творчості) - це професійна свобода і прерогатива журналістів, можливість редакційних колективів, працівників ЗМІ самостійно приймати та реалізовувати власні рішення, безперешкодно виконувати свої функції (службові обов’язки);

свобода видавничої діяльності - це (гарантоване) право видавця, можливість видавати друковані ЗМІ та іншу видавничу продукцію (свобода видавничої діяльності є практично синонімом свободи друку, але останнє все ж таки ширше за обсягом).

Усі ці свободи мають тісний взаємозв’язок. Їм притаманні не стільки відношення субординації, підпорядкування, скільки перехрещення, взаємозалежності, взаємозумовленості. Так, свобода вираження, свобода слова і свобода інформації вповні реалізуються тільки за допомогою свободи преси і ЗМІ (ЗМК). У свою чергу, свобода преси і свобода ЗМІ великою мірою завдячують своїм існуванням свободі інформації, починаються зі свободи інформації, яка є чи не найважливішою передумовою забезпечення свободи преси і ЗМІ. Наприклад, цензурування джерел інформації унеможливлює здійснення свободи преси. Свобода журналістської діяльності теж ґрунтується на свободі інформації, а свобода видавничої діяльності (видавця) виступає як невід’ємна складова свободи преси.

Протягом декількох століть найбільшим „ворогом” ЗМІ залишалася цензура.

Свобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак, на мою думку, кожна свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на свавілля.

Що ж стосується взагалі поняття свободи слова, як складової частини свободи вираження поглядів, то хотілось би наголосити, що сутність людської свободи становить ті ціле встановлюючи зусилля, завдяки яким особа самостійно обирає мету своєї діяльності. В процесі вибору варіанту поведінки перед індивідом відкривається простір свободи як сфери мисленого маневрування, в якій індивід може порівняти альтернативні варіанти, прогнозувати позитивні та негативні наслідки приймати рішення. Свобода, як цільова причина визначає людське буття. Позбавити людину можливості обирати мету своєї діяльності та способу досягнення – це означатиме позбавити її свободи.

Науковий керівник: А.А. Письменницький


СЕКЦІЯ II.

Конституційно-правові та міжнародно-правові проблеми забезпечення прав людини


О взаимодействии идей правового государства и национальной безопасности (на примере США)

Ю.В. Анохіна,

курсант 2 курсу

ННІ ПФКМ ХНУВС


С древних времен человечество вынашивало идею верховенства права. Она воплощалась в концепциях «закона природы» и естественных прав человека, о которых в свое время писали Платон, Аристотель, Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Т. Джефферсон и др.

Одним из первых, кто воплотил идею верховенства права в обстоятельную теорию, положенную на определенном этапе в основу функционирования отдельного государства был А. Дайси. Автор наделял категорию верховенства права рядом особых элементов, среди которых: недопущения произвольных действий по отношению к правам лиц со стороны власти; соблюдение юридического равенства лиц (равенство перед законом) независимо от занимаемой ими должности и социального положения; недопущение нарушения справедливой юридической процедуры при наложении ареста или заключении лица и т.д. Показательно то, что после Второй мировой войны доктрина А. Дайси о верховенстве права была положена в основу развития идеи правового государства в Великобритании, США, Канаде.

Правовое государство является одним из высших достижений человеческой цивилизации. Изучением различных аспектов этой идеи занимались И. Воронов, Г. Иваненко, Н. Онищенко, С. Тимченко и др. Правовое государство строиться на принципах: народного суверенитета, нерушимости прав и свобод человека со стороны государства, верховенства конституции по отношению ко всем другим законам. При этом, например, Д. Кастилионе считал, что Конституция должна устанавливать полномочия правительства и ограничивать их с целью защиты личных прав и способствования общественному благу.

Следует отметить, что не всегда эти принципы безоговорочно воплощаются в жизнь. Одной из причин их несоблюдения может стать проблема зашиты национальной безопасности.

В качестве иллюстрации такой ситуации мы можем привести пример Соединенных штатов Америки. Законодательство США практически воплощает идею правового государства, которая находит свое отражение и развитие в Декларации Независимости США, Конституции США, Поправках к Конституции. В этих документах провозглашается ряд основоположных принципов правового государства: принцип равенства, принцип неотчуждаемости прав человека, принцип невозможности отрицания и умаления прав человека.

Однако в связи с печально известными событиями 11 сентября 2001 г., Америка столкнулась с колоссальной проблемой – проблемой обеспечения общественной безопасности. Для обеспечения федеральных властей необходимым для такой деятельности набором инструментов, Конгресс США принимает Акт «Об объединении и усилении Америки средствами, необходимыми для борьбы с терроризмом» (далее – Акт «О патриотизме»). Особенность этого документа состоит в том, что он закрепляет основания для произвольного ограничения и нарушения прав человека государственными органами, что противоречит положениям Конституции в частности и основополагающим принципам правового государства в целом. Упомянутый закон «развязывает» руки силовым структурам в борьбе с террористам, и вносит поправки в более чем 15 федеральных законов, включая законы относительно процедур расследования преступлений, компьютерного мошенничества и злоупотреблений, эмиграции, сведений об иностранных гражданах, конфиденциальности личных дел студентов и др.

Основные же положения Закона «О патриотизме», сводятся к следующему: сотрудникам силовых структур разрешается преследовать лиц подозреваемых в терроре, уничтожая их ячейки и конфисковывая их собственность без специальных оснований; силовые структуры наделяются правом заключать под стражу без судебной санкции; юрисконсультам запрещено оказывать помощь подозреваемым в связях с террористами; силовым структурам разрешается обыскивать граждан, проводить обыски в домах и офисах, без соблюдения формальных оснований, руководствуясь лишь подозрением в причастности к террористической деятельности; суд над иностранными агентами и террористами проходит в режиме секретности; от агентов ФБР не требуется объяснения причин обращения к конфиденциальной информации или фактам, подтверждающим совершение преступления. Достаточным основанием является личная уверенность агента о связи информации или затребовавшего ее лица с терроризмом; ФБР имеет право на прослушивания телефонных разговоров и отслеживание электронной почты на основании все тех же подозрений; ФБР получает доступ к отчетам обращений в библиотеки, записям пользования Интернет, затребованной, использованной и зарегистрационной информации; ограничение библиотек в вправе разглашать факт обыска или сообщать пользователю о том, что информация о нем и его запросах была передана в ФБР, или, что он является объектом расследования ФБР; отменяется закрепленное законом право государственных библиотек на защиту конфиденциальности информации о пользователе.

Этот закон нарушает права человека на неприкосновенность жилья, конфиденциальность личной жизни, право на защиту и публичный суд, и целый ряд других прав человека, закрепленных как в Конституции так и в поправках к ней. Например, нарушаются положения: Первой поправки Конституции США о том, что Конгресс не должен издавать ни одного закона ограничивающего свободу слова или печати; Четвертой поправки о праве народа на охрану личности, жилища, бумаг имущества от необоснованных обысков и арестов; Шестой поправки о том, что при всяком уголовном преследовании обвиняемый имеет право на скорый и публичный суд беспристрастных присяжных и на помощь адвоката.

Акт «О патриотизме» предполагает искусственную реформу, которая заключается в закреплении механизмов обеспечения общественной безопасности путем ограничения в реализации отдельных прав и свобод граждан.

Характерно, что подобные механизмы реализации внутренней политики в сфере безопасности вызывают серьезное сопротивление как со стороны рядовых граждан США, так и со стороны должностных лиц (сенаторов, судей). Основанием для подобного отношения к вопросу выступают неоднократные случаи, когда невинные люди страдали от действий силовых структур, совершенных последними на основании положений Акта «О патриотизме». Единым мнением противников Акта является необходимость пересмотра ряда статей и внесения в них поправок.

В заключение хочется обратить внимание на то, что показателем состоятельности правового государства является реальное и полноценное осуществление принципа верховенства права во всем комплексе его компонентов. В свете сказанного представляется целесообразным задать вопрос: Могут ли в правовом государстве интересы национальной безопасности обеспечиваться за счет ограничения прав и законных интересов граждан?

Науковий керівник: Є.Б.Тітов


ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ СУДУ ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ ТА ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВАХ

Ю.С. Бенза,

курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки Київського національного

університету внутрішніх справ


Захист прав та законних інтересів особи у правовій державі неможливий без чіткої організації і функціонування судової влади. Одним з важливих завдань реформування чинного законодавства і створення нової, європейського рівня судової системи є запровадження інституту присяжних. Запровадження інституту присяжних у національну систему правосуддя потребує узгодження багатого досвіду демократичних країн світу з кращими традиціями судочинства, правовими звичаями та менталітетом народу нашої держави. Суд присяжних покликаний виступати справді демократичним інститутом, дієвим важелем у провадженні законного, справедливого й ефективного судочинства.

Згідно з положеннями Закону України «Про судоустрій» суд присяжних в Україні запроваджується для розгляду у першій інстанції судових справ, визначених процесуальним законом. Присяжними визнаються громадяни України, що у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя.

Присяжним може бути громадянин України, який досяг 30-річного віку. Списки присяжних затверджуються терміном на чотири роки і переглядаються кожні два роки.

Обставини, що перешкоджають особі обов’язки присяжного, аналогічні до тих, які передбачено для народних засідателів. Та сама особа не може бути водночас включеною до списку народних засідателів і списку присяжних.

Розглянемо аналогічні характеристики суду присяжних у Франції. В цій країні даний інститут має назву – «суд асизів». Суд асизів (присяжних) розглядає справи щодо вчинення злочинів. Суд асизів складається з 3 професійних суддів, а також 10 засідателів, які складають журі. Засідателі призначаються із громадян, які проживають у даному департаменті, досягли 23 років, уміють читати та писати французькою мовою, користуються політичними, громадянськими і сімейними правами та не страждають психічними та розумовими розладами.

Професійні судді та засідателі створюють єдину колегію яка вирішує всі фактичні та правові питання. Судді та засідателі радяться та приймають рішення в нарадчій кімнаті. Голосування таємне.

Суд асизів не є постійно діючим органом. Він збирається в разі потреби на сесії різної тривалості. Як правило, один раз у три місяці у кожному департаменті.

Суд асизів у справах неповнолітніх розглядає справи щодо злочинів, вчинених неповнолітніми від 16 до 18 років. Його головою є член апеляційного суду, а 2 асесори обираються зі складу суддів у справах неповнолітніх за місцем знаходження апеляційного суду. Гласність судового розгляду в цьому суді обмежена.

Створення окремої системи судів для неповнолітніх сприяло тому, що виросла увага до використання засобів виховного характеру стосовно неповнолітніх правопорушників.

Якщо говорити про таку країну як Сполучені Штати Америки (з англо-американською правовою системою), то тут присяжні не мають права вирішувати всіх спірних питань у справі. Як правило, спірні питання права вирішують судді, а спори про факт – присяжні.

Традиційним джерелом резерву присяжних у США є реєстраційні списки виборців. Оскільки на виборах голосує менше половини населення Сполучених Штатів, то багато судових округів використовують списки прав водіїв. Згодом суддя й адвокати в кожній судовій справі вибирають конкретно тих осіб, які мають справити роль присяжних. Для цього суддя, а часом адвокати, ставлять майбутнім присяжним запитання, аби визначити, чи зможуть ті справедливо вирішити справу. Ця процедура називається «voir dire» (від старофранцузького «свідчити справедливо»).

Фахівці, яких традиція високо цінує, та інші особи, що відіграють важливу роль у житті суспільства, зокрема лікарі, поліцейські, пожежники, юристи та державні службовці не обираються присяжними. Протягом життя пересічна людина може обиратися кілька разів. Це залежить від місцевості. Щоб бути присяжним, не обов’язково мати вищу юридичну освіту, достатньо вміти читати й писати англійською.

У федеральних кримінальних процесах звичайно беруть участь 12 присяжних і від одного до шести підмінних присяжних. Підмінні присяжні заступають постійних присяжних, які захворіли, були дискваліфіковані або виявилися неспроможними виконувати свій обов’язок. У федеральних цивільних процесах може брати участь від 6 до 12 присяжних. На відміну від карних справ, підмінних присяжних у цивільних процесах не буває. Від усіх присяжних вимагають підтвердити вердикт, якщо тільки суд не звільнить котрогось із присяжних від його обов’язку під час судового слідства або наради.

На сьогоднішній день в багатьох країнах світу суд присяжних є дієвим інститутом в судовій системі. Суд присяжних – досить старий інститут, який виник у Франції, за часів судових реформ 829 року н. е., у період правління короля Луї Піуса. Тому світова практика діяльності присяжних доволі велика. Створювати в Україні повноцінні суди присяжних слід виважено, враховуючи досвід західних країн. З метою ефективнішого функціонування інституту присяжних, покликаних вирішувати питання винуватості або невинуватості особи, необхідно розробити чіткий механізм добору кандидатів до суду присяжних (такий, наприклад, як у США), тим самим уникнувши участі юристів в діяльності присяжних.

Суд присяжних загалом надає можливість створити необхідні умови для подальшого втілення ідей правової держави у сфері правосуддя, зміцнити довіру до суду, гарантувати справедливість, захист прав і свобод людини.

Науковий керівник: А.О. Галай


РОЛЬ РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ПРАВА УКРАЇНИ

К.О. Бондар,

студентка 5 курсу

юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


У вітчизняній юридичній науці проблема місця і ролі рішень Конституційного Суду України в системі джерел права України не привернула належної уваги [3, с.46]. І досі залишається дискусійним питання стосовно віднесення рішень Конституційного Суду України до джерел національного права. З цього приводу в теорії права склалося дві діаметрально протилежні точки зору – ряд дослідників вважають, що рішення Конституційного Суду не є джерелами права, інші ж вчені стверджують, що Конституційний Суд є нормотворчим органом, тому його рішення є джерелами права.

Проаналізуємо ці точки зору. Серед прихильників першої позиції викоремимо В.В. Вандишева, який зазначав, що рішення Конституційного Суду «не створюють нових правових норм» [1, с.21].

Але більшість сучасних український вчених підтримують другу позицію, відповідно до якої рішення Конституційного Суду України відносяться до джерел права, що підтверджується і реаліями правової дійсності. Є.П. Євграфова з цього приводу зазначає, що «рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є складовою системи національного законодавства, а отже, - носієм права в смислі законоутворюючого фактора» [3, с.46]. Р.Б.Тополевський у своїй дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук робить висновок про включення рішень, що приймаються в результаті конституційного тлумачення і містять правові позиції до системи юридичних джерел права України [5, с.11]. Д.Ю. Хорошковська також зазначає про включення рішень Конституційного Суду України до системи джерела права України [7, с.9].

До такого висновку приходять і дослідники джерел права окремих галузей права. Так, О.М. Дроздов стверджує, що «аналіз рішень Конституційного Суду показує, що цей Суд не обходиться буквальним текстом Конституції» [2, с.37]. Л.В. Жук зазначає, що «рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційними податкових законів, інших правових актів або їх окремих положень з питань оподаткування є складовою частиною чинного законодавства» [4, с.6]. О.М. Ярошенко відносить акти Конституційного Суду України до джерел вітчизняного трудового права [8, с.7]. З.М. Хаткова відзначає, що акти Конституційного Суду виступають джерелами конституційного права у випадках визнання нормативних актів такими, що суперечать Конституції, абстрактного тлумачення (не у зв’язку з конкретною справою) Конституції [6, с.9].

Усі рішення Конституційного Суду України, як вже зазначалося, поділяються на два типи:

1) рішення, якими визнаються неконституційними нормативно-правові акти;

2) рішення з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України.

Ухвалюючи рішення про визнання законів, інших правових актів або їх окремих положень неконституційними, Конституційний Суд України у такий спосіб вносить у чинне законодавство суттєві зміни (таким чином вносяться зміни в раніше прийняті нормативно-правові акти або скасовуються чинні норми), у зв’язку з чим у літературі така діяльність Конституційного Суду знайшла відображення у термінах «негативна», «скасовуюча», «негаторна» функції Конституційного суду (М.В. Вітрук).

З приводу рішень Конституційного Суду України про визнання неконституційними тих чи інших правових актів Є.П. Євграфова висловлює думку, що на сьогодні вони становлять біля 70% діяльності органу конституційної юрисдикції [3, с.49-50].

Рішення з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України полягають у тому, що Конституційний Суд України відповідно до покладених на нього повноважень дає загальнообов’язкове роз’яснення положень Конституції та законів України з метою одноманітного розуміння їхнього справжнього значення і змісту.

На нашу думку, рішення Конституційного Суду України дійсно виконують правотворчу функцію і встановлюють правила, що регулюють суспільні відносини. Вони є джерелами національного права та законодавства з таких підстав: містять норми права; мають формально-визначений характер виразу і закріплення; є самодостатніми; регулюють суспільні відносини; виносяться ім’ям України; є остаточними; обов’язковими на всій території України та для всіх органів державної влади, посадових осіб і громадян; підлягають опублікуванню в офіційних виданнях; мають силу рівну, силі законів, тобто є «підконституційними».

Література:

1. Вандышев В.В. Уголовный процесс: Курс лекций. – СПб.: Питер, 2002.
   
2. Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України: Монографія. – Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. – 208 с.
   
3. Євграфова Є.П. Система національного законодавства в контексті права (лібертарно-легістський підхід): Монографія. - К.: КНТ, 2007.
   
4. Жук Л.В. Джерела податкового права України: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. юрид. наук: 12.00.07. – Ірпінь, 2005.
   
5. Тополевський Р.Б. Системні зв'язки юридичних джерел права: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. юрид. наук: 12.00.01. – Харків, 2004.
   
6. Хаткова З.М. Судебное решение как источник конституционного права Российской Федерации: автореф. дис. на соискание степени канд. юрид. наук: 12.00.02. – Ростов-на-Дону, 2006.
   
7. Хорошковська Д. Ю. Роль судової практики в системі джерел права України: Теоретико-правове дослідження: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. юрид. наук: 12.00.01. – Київ, 2006.
   

Ярошенко О.М. Джерела трудового права України: автореф. дис. на здобуття ступеня доктора юрид. наук: 12.00.05.– Харків, 2007.

Науковий керівник: А.А. Письменицький


МІЖНАРОДНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ВИННИХ У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ МИРУ ТА ЛЮДСТВА

С.В. Доненко,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


У юридичній доктрині отримала визнання концепція, відповідно до котрої серед багатьох правопорушень існує окрема категорія міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру, що становлять велику суспільну небезпеку. Правильне окреслення кола цих злочинів, їх розрізнення допоможе обрати ефективні форми і методи боротьби з ними. Поняття міжнародного злочину та злочину міжнародного характеру дозволить визнати такими лише ті діяння, які є найбільш небезпечними для міжнародних відносин.

Міжнародними злочинами визнаються особливо небезпечні для людської цивілізації порушення принципів та норм міжнародного права, які мають визначальне значення для забезпечення миру, захисту особистості та життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства в цілому.

Аналіз міжнародного кримінального права дозволяє говорити о семи видах міжнародних злочинів: злочини проти миру людства; злочини проти безпеки людства; воєнні злочини; злочини проти прав людини; злочини проти суспільної безпеки; злочини проти здоров’я населення; злочини проти світової економічно-фінансової системи.

В Уставі Нюрнберзького міжнародного трибуналу, а саме ст.6 закріплює три види міжнародних злочинів: злочини проти миру; воєнні злочини; злочини проти людства.

Злочини проти миру – планування, підготовка, розв’язування чи ведення агресивної війни у порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень або участь у спільному плані чи змові, які спрямовуються на здійснення будь-якої із вищезазначених дій.

До злочинів проти миру відносяться такі злочини як агресія, загроза агресії.

Злочини проти людства – вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення чи у зв’язку із будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні.

До злочинів проти людства відносяться: геноцид, апартеїд, екоцид, рабство, расова дискримінація, расова сегрегація, колоніальне господство.

Для вирішення такої проблеми як міжнародна відповідальність за вчинені злочини світове співтовариство створило відповідні інститути міжнародної відповідальності. Одним з яких є Міжнародний трибунал. В свій час були створені наступні міжнародні трибунали: Міжнародний трибунал в Нюрнберзі; Міжнародний Токійський трибунал; Міжнародний трибунал в Гаазі; Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші подібні порушення міжнародного гуманітарного права на території Руанди, та громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші подібні порушення на території сусідніх держав в період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1994 року; Міжнародний кримінальний суд.

В юрисдикції міжнародних воєнних трибуналів знаходяться наступні злочини: злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людства.

З метою невідворотності покарання за міжнародні злочини норми міжнародного кримінального права регулюють особливості розшуку, арешту та видачі злочинців. Резолюція 3074 Генеральної Асамблеї ООН проголосила дев’ять принципів для такого міжнародного співробітництва: 1) воєнні злочини та злочини проти людства, коли та де б вони не вчинилися, підлягають розслідуванню, а особи, відносно який є докази у вчиненні таких злочинів, - розшуку, арешту, притягнення до судової відповідальності та у випадку визнання їх винними – покаранню; 2) кожна держава має право осудити своїх власних громадян за вчинення міжнародних злочинів; 3) для запобігання цих злочинів держави беруть на себе зобов’язання співпрацювати одна з одною та приймати з цією метою внутрішні та міжнародні заходи; 4) держави будуть співпрацювати з метою виявлення, арешту, притягнення до суду осіб, підозрюваних у вчиненні таких злочинів, та у разі визнання винними – їх покарання; 5) держави зобов’язуються співпрацювати одна з одною з питань видачі осіб, які вчинили міжнародні злочини, як правило в ті країни, де вони вчинили злочини; 6) держави будуть співпрацювати у сфері надання одна одній правової допомоги у кримінальних справах досліджуваної категорії у справі збору інформації та слідчих матеріалів, які допоможуть притягненню до судової відповідальності винних та обміну інформацією; 7) державам забороняється надавати воєнним злочинцям політичне та територіальне сховище; 8) держави не повинні приймати законодавчі та інші заходи, які перешкоджали б взятим на себе міжнародні зобов’язання в боротьбі з цими злочинами; 9) співпраця держав з метою виявлення, арешту, видачі та покарання осіб, винних у злочинах, слід здійснювати на основі Уставу ООН.

Література:

1)Алексеев Н.С. Злодеяние и возмездие: Преступления против человечества.- Юрид.лит., 1986.- 400с.;

2) Іваненко Віта «Проблеми відповідальності за міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру»//www.justinian.com.ua/;

3) Панов В.П. Международное уголовное право: Учеб. Пособие.-М.: ИНФА-М, 1997.- 320 с.

Науковий керівник: О.М. Москаленко


ЩОДО ПИТАННЯ ПРО РІВЕНЬ СОЦІАЛЬНОЇ НАПРУГИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУПІЛЬСТВІ

О. В. Дзюба,

Студент 3-го курсу факультету Безпеки підприємств

Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва

Вищого приватного навчального закладу освіти Європейський університет


Сьогодні в українській державі існує перманентна системна криза, поглиблення якої може привести за оцінками експертів до можливих соціальних бунтів. З точки зору політичної психології, сучасні бунти у демократичних державах мають три передумови: існування опозиційної до держави субкультурної групи, зухвале ігнорування владою справедливих вимог цієї групи, формування еліти субкультурної групи та консолідація цієї групи.

Спробуємо відповісти на питання ймовірності соціальних бунтів в Україні та їх причини. В Україні на даний час вже існують дві та формується третя передумова для бунту. По-перше, Україна так і не стала демократичною державою. Влада в державі узурпована трьома десятками кланів. У кланову власність віддані кожне місто, містечко, район, область. У провінції люди проживають на межі виживання, тому саме тут зріють «грона гніву».

В Україні вже розпочались страйки звільнених працівників. Ще представники владної верхівки можуть захистити людей від кризи, а саме розробити та втілити дієві заходи щодо подолання кризи. Профспілки цілком природньо по-різному оцінюють стан боротьби робітників за їх права. А от експерти відзначають, що соціальні вибухи в Україні можливі. З 28 січня по 3 лютого було проведено опитування Національним інститутом стратегічних досліджень, на якому ставилось питання про те, наскільки готові українці взяти участь в акції протесту проти політики уряду, - 32,3% опитаних висловили готовність брати участь у протестах , 44, 7% висловили готовність підтримати акції в разі загострення кризи, 23% заявили, що не готові брати участь у протестах проти політики уряду.

Другою причиною для бунту українців є те, що влада зухвало ігнорує права людини. Влада діє за принципом «нам все, а вам – нічого». Однак, в Україні ще відсутня третя передумова – це ще не сформована контреліта, яка представляє потенційний середній клас. Напевно, загроза полягає навіть не в економічної кризі, а в тому, що у нас величезний дисбаланс між найбагатшими та найбіднішими. В нашій країні 5% найбагатших та 5% найбідніших людей – розрив, за різними даними, становить від 38 до 70 разів. Це найбільш критичний показник в Європі. На фоні збільшення соціальних проблем, безробіття, падіння доходів населення, падіння купівельної спроможності, взагалі соціального рівня, це може призвести якщо не до зіткнень, то до соціальної напруженості.

Сьогодні для того, щоб забезпечити здоровий розвиток суспільства без соціальних катаклізмів необхідно владним органам здійснити певні заходи, а саме: скасування державних адміністрацій та передача влади місцевим органам влади, різке скорочення силових структур(прокуратури, податкової, міліції), забезпечення відповідальності суддів за неправосудні рішення, зняття з посад і кримінальне переслідування державнослужбовців за корупційні дії, податкова звітність владної верхівки про їх витрати та інше.

Враховуючи вище зазначені заходи на мій погляд доречно:

• сформувати єдину, цілеспрямовану економічну та політичну систему, яка б відповідала характерним чинникам демократичної держави;
  
• визначити чіткий та змістовний правовий механізм щодо консолідації взаємозв’язку на всіх рівнях органів державної влади та управління;
  
• відповідно до діючого законодавства встановити чітку компетенцію між гілками влади та їх юридичну правову відповідальність, що пов’язана їз забезпеченням життєво важливих інтересів різних верств населення;
  
• розробити на рівні науково-дослідних досліджень програми, концепції, інноваційні технології з питань виходу країни їз економічної та політичної кризи, що вцілому обособлюють фінансову кризу в державі, запроваджуючи при цьому сучасні та концептуальні підходи з приводу досягнення нагальних завдань.
  

Науковий керівник: О.О. Хорватова


Працівники Секретаріату Президента України як державні службовці

О.І. Зозуля,

студент 2 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Як відомо, ефективність діяльності глави Української держави залежить від роботи усієї системи його допоміжних органів і, передусім, Секретаріату Президента України як фахового органу загальної компетенції. У той же час ефективність діяльності самого Секретаріату Президента України зумовлюється рядом факторів, серед яких є належне нормативне, фінансове та інші види, у тому числі й кадрове, забезпечення апарату глави держави. Як і будь-який державний орган, кадровий склад Секретаріату формують і працівники, що здійснюють поточну технічну роботу переважно по підтримці інфраструктури Секретаріату Президента, і посадові та службові особи, які безпосередньо реалізують компетенцію Секретаріату Президента України, що й зумовлює необхідність віднесення їх до державних службовців. Саме тому зважаючи на важливе значення організації та діяльності державних службовців Секретаріату для продуктивної роботи центрального допоміжного органу по забезпеченню діяльності Президента України актуальним вбачається аналіз значення та сутності статусу працівників апарату глави держави як державних службовців.

Отже, поперед усього, слід визначати суб’єктний склад державних службовців-працівників Секретаріату Президента України. Зазначимо, що чинною наразі редакцією Закону «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-XII [1] врегульовувалась державна служба працівників ще попередньої від «другого» Секретаріату апарату глави держави – Адміністрації Президента України. При цьому, хоча законодавче віднесення відповідних посадових і службових осіб Адміністрації до державних службовців є найоптимальнішим, проте воно не враховує динаміку розбудови апарату глави держави, зокрема реорганізації Адміністрації актами Президента від 14.12.1996 р. № 1221/96, від 19.02.1997 р. № 159/97, від 29.12.1999 р. № 1625/99, від 20.08.2002 р. № 729, від 06.03.2003 р. № 203/2003 та іншими, які істотно позначились на колі посадових і службових осіб Адміністрації Президента України, що, як наслідок, де-факто змінило реальний суб’єктний склад державних службовців в Адміністрації (в порядку, передбаченому ч.3 ст.25 названого Закону від 16.12.1993 р. [1]). Таким чином, визначення нормою закону державними службовцями працівників апарату глави держави є раціональним і можливим лише за умови законодавчої регламентації самих засад організації та діяльності апарату Президента України.

В цьому контексті й постає необхідним прийняття вже запропонованого нами раніше законопроекту « Про Канцелярію Президента України» [2, с.265-285], який би комплексно регламентував структуру апарату глави держави та у відповідності до неї – своєрідний узагальнений штатний розпис, а також інші особливості проходження державної служби в Канцелярії Президента України.

Відмітимо, що як за Законом від 16.12.1993 р. [1], так і за Розпорядженнями Уряду від 24.02.2005 р. № 40-р [3] та від 24.12.2005 р. № 572-р [4], державними службовцями високих категорій є доволі значна кількість працівників Секретаріату (Адміністрації) Президента України. З одного боку, надання таким працівникам апарату глави держави додаткових гарантій та висунення більших вимог для зайняття відповідної посади Секретаріату через віднесення їхніх посад до посад державних службовців є позитивним моментом означеного підходу. З іншого боку, зважаючи на приналежність Секретаріату Президента України не до системи органів державної влади, а до допоміжного державного апарату, задля зменшення видатків державного бюджету виваженим вбачається перегляд існуючого розподілу посад працівників Секретаріату по категоріях держслужбовців, який має проводитись з урахуванням місця апарату глави держави у державному апараті України (основою чого можна вважати ч.1 ст.25 Закону від 16.12.1993 р. [1]).

Взагалі, неоднозначним є надання статусу державних службовців окремим групам посадових осіб Секретаріату Президента України з огляду на їх специфічні повноваження та характер діяльності. Так, суперечливою є доречність приналежності до складу державних службовців працівників так званої «патронатної служби» Президента України і, передусім, радників глави держави. Безперечно, що відносно цих працівників Секретаріату Президента України мають розповсюджуватись вимоги, обумовлені роботою у державному органі, але через спеціальний порядок їхнього призначення й звільнення з посад (ч.5 ст.15, ч.2 ст.30 Закону від 16.12.1993 р. [1]) такі службовці перебувають на державній службі України де-факто опосередковано через службу Президентові Україні.

Крім того, акцентуємо увагу на недопустимості надання статусу державних службовців, військовослужбовцям і працівникам правоохоронних органів, відрядженим до Секретаріату Президента, так як вказані категорії осіб вже перебувають на мілітаризований державній службі, а Секретаріат Президента України є лише місцем проходження ними служби. Щоправда з огляду на Указ від 25.10.2007 р. № 1020/2007 [5], яким практика такого прикомандирування була обмежена, перед апаратом глави держави сьогодні ця проблема не стоїть.

Як на нас, від державних службовців означеної патронатної служби слід відрізняти позаштатних радників Президента України, якими можуть призначатись особи, що не відповідають встановленим вимогам до державних службовцям, зокрема громадяни інших держав, як-то, наприклад, за Указом від 09.02.2005 р. № 215/2005 [6] позаштатним радником глави держави був призначений громадянин Російської Федерації. Але в такому разі між цими особами та Секретаріатом Президента не виникають трудові відносини, а тому названі радники не можуть не лише виконувати функції держави в якості держслужбовців, але й реалізовувати компетенцію апарату глави держави як його працівники.

Все ж таки, вважаємо, що до суб’єктного складу державних службовців-працівників Секретаріату Президента України мають входити усі відповідальні посадові та службові особи апарату глави держави, тобто первинною посадою державної служби в Секретаріаті має бути посада не спеціаліста I категорії, як це передбачено Розпорядженням Уряду від 24.12.2005 р. № 572-р [4], а взагалі спеціалістів (у т.ч. I і II категорії), що було закріплено Законом від 16.12.1993 р. [1] і Розпорядженнями Уряду від 24.02.2005 р. № 40-р [3]. Як на нас, це слугуватиме гарантією і стимулом ефективності роботи службовців Секретаріату нижчого рівня та загалом сприятиме підвищенню продуктивності діяльності Секретаріату Президента.

Таким чином, відносно означених питань підведемо риску. По-перше, в контексті вдосконалення державної служби в апараті глави держави доцільним є законодавче визначення як загальних засад, так і особливостей державної служби працівників апарату глави держави. По-друге, окремого впорядкування потребують питання служби в апараті глави держави таких специфічних працівників, як радники та помічники Президента України (у т.ч. позаштатні), відряджені військовослужбовці. І, по-третє, при віднесенні посад апарату глави держави до категорій посад державних службовців має враховуватись не тільки характер повноважень конкретного працівника, але й правовий статус апарату глави держави, його повноваження і структура. Література:

1. Закон України «Про державну службу» : від 16.12.1993 р., № 3723-XII // ВВР України. – 1993. – № 52. – Ст. 490 (з наступними змінами та доповненнями).

2. Зозуля О. І. Секретаріат Президента України: нормативно-правові засади організації та діяльності : монографія / О. І. Зозуля ; за ред. О. В. Марцеляка. – Х. : Харків юридичний, 2008. – 304 с.

3. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про віднесення посад працівників Секретаріату Президента України до відповідних категорій посад державних службовців» : від 24.02.2005 р., № 40-р // Офіційний вісник України. – 2005. – № 9. – Ст. 477.

4. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про віднесення посад працівників Секретаріату Президента України до відповідних категорій посад державних службовців» : від 24.12.2005 р., № 572-р // Офіційний вісник України. – 2005. – № 52. – Ст. 3356.

5. Указ Президента України «Про Перелік посад, що можуть бути заміщені військовослужбовцями Збройних сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення в державних органах, установах і організаціях та граничних військових звань за цими посадами» : від 25.10.2007 р., № 1020/2007 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 82. – Ст. 3049.

6. Указ Президента України «Про призначення Б. Нємцова Радником Президента України» : від 09.10.2005 р., № 215/2005.

Науковий керівник: О.В. Марцеляк


«ОСОБИСТА БЕЗПЕКА ЛЮДИНИ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

МІЛІЦІЇ ЩОДО ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ»

К. В. Кеда,

адۥюнкт 1-го року навчання, докторантури та ад’юнктури,

Харківського національного університету внутрішніх справ

Розвиток усіх суспільних процесів сучасного світу привертає дедалі більшу увагу науковців та практиків до проблем безпеки людини. Світовий досвід показує, що ступінь забезпечення безпеки людини є важливим показни­ком досягнутого суспільством рівня цивілізованості та кінцевою метою і головним результатом функціонування держави, яка орієнтується на демократичні правові цінності.

Сьогодні, коли в нашій державі відбуваються глибокі соціально-економічні, політичні, ідеологічні та культурні перетво­рення, проблема забезпечення особистої безпеки людини працівниками міліції є досить актуальною та ще недостатньо дослідженою.

Проблема безпеки завжди була і залишається основною для людини і суспільства в цілому. Людина постійно дбає про збереження своїх прав і свобод від тих чи інших посягань, небезпечних явищ, прагне до безпеки, бо це благо є вічною природною необхідністю, умовою для її життєдіяльності та найнеобхіднішою з усіх суспільних потреб людини. Тому в Україні на конституційному рівні закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються найвищою соціальною цінністю.

Так, якщо в тоталітарному суспільстві на першому місці завжди стоїть безпека держави, то в правовому, демократичному — безперечно безпека людини.

Безпека людини — це поняття універсального характеру, що відображає всі сторони і потреби людської особистості. Це "безпека всіх основних компонентів окремої особистості".

У ст. 1 Статуту патрульно-постової служби (ППС) підкреслюється: основними завданнями патрульно-постової служби є забезпечен­ня особистої безпеки громадян, охорона суспільного порядку і забезпечення суспільної безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів, охорона громадського порядку і громадської безпеки та ін.

Будучи складовою частиною органів виконавчої влади в адміністративно-політичній сфері, міліція виступає найважливішим гарантом забезпечення особистої безпеки людини. Розглядаючи боротьбу зі злочинністю і охорону правопорядку як основні напрямки діяльності міліції, варто зауважити, що пріоритетне місце безпеки людини можна простежити, розглянувши, наприклад, співвідношення елементів у системі взаємовідносин «людина – суспільство – держава». Кожний з елементів цієї системи — це певна підсис­тема, яка взаємодіє з двома іншими у рамках системи вищого порядку. Цілісність системи, як відомо, досягається за умов оптимального функціонування і розвитку всіх її компонентів, а така характеристика системи, як надійність, визначається згідно з теорією надійності, надійністю найменш надійного її компонента. Слід врахувати, що в даному випадку розглядаються системи соціальні, де вихідним, основним елементом виступає людина. Саме людина в цій системі відносин є найуразливішим компонентом.

У відповідності з Законом України « Про міліцію» першим її завданням є забезпечення безпеки людини, під якою в дусі закону мається на увазі «система економічних, політичних, організаційних, правових та інших заходів по охороні та захисту особистості, застосування заходів до запобігання, усунення та зниження рівня загроз конституційно закріплених прав і свобод людини та громадянина, конкретно фізичної особи, спричинених злочинними, адміністративно караними діяннями або суспільно небезпечними подіями».

Діяльність міліції щодо забезпечення безпеки людини має певні особливості, що зумовлюються її повноваженнями, а саме: діяльність міліції має бути гуманною, неупередженою і мати чітку відповідність із законом; компетенція міліції щодо забезпечення реалізації загальнолюдських стандартів безпеки людини визначається в різних сферах, зокрема, під час охорони громадсь­кого порядку, забезпечення суспільної безпеки тощо.