Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Сутність сучасного тероризму: основні характеристики та форми
Роль політичної еліти в процесі формування політичної свідомості українців
Європейський університет
Конституційно-правові підстави відставки кабінету міністрів україни: предметний аспект
Визнання як інститут міжнародного права
Науковий керівник
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32

СУТНІСТЬ СУЧАСНОГО ТЕРОРИЗМУ: ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТА ФОРМИ

О.С. Пінська,

курсант 4-го курсу Харківського національного

університету внутрішніх справ


Тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.

На сьогодні значно розширив свої межі тероризм як злочин міжнародного характеру, тобто такий, що зачіпає інтереси двох або більше держав, порушує міжнародний правопорядок.

Основою тероризму можуть бути політичні мотиви (залякування населення, послаблення державної влади, змушування до певних дій або фізичне ліквідування політичних супротивників), а також дії, що мотивуються релігійними переконаннями, помстою, користолюбством, економічною конкуренцією або пов'язані з поведінкою психічно хворих людей.

Обов'язковими елементами, які характеризують тероризм є: наявність насильства, як правило, збройного або його загрози; заподіяння чи загроза заподіяння шкоди здоров'ю людини, або матеріальних, моральних збитків; позбавлення або загроза позбавлення життя людей.

Такі дії здатні викликати широкий резонанс, залишити глибокий слід у психології населення або значної його частини, підірвати атмосферу безпеки, спокою, стабільності в суспільстві.

Боротьба з тероризмом є складним та багатоаспектним завданням. Вона повинна ґрунтуватися на таких принципах: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних заходів; невідворотності покарання за участь у терористичній діяльності; поєднання гласних і негласних методів боротьби з тероризмом; нерозголошення відомостей про технічні прийоми і тактику проведення антитерористичних операцій, а також про склад їх учасників; єдиноначальності в керівництві силами і засобами, що залучаються для проведення антитерористичних операцій; співробітництва у сфері боротьби з тероризмом з іноземними державами, а також з міжнародними правоохоронними організаціями.

На сьогодні терористичні акти в більшості випадків носять яскраво виражений антигуманний характер, їх відрізняє збільшення замахів на життя та здоров'я людей при зменшенні посягань на матеріальні об'єкти; зростання числа вбивств на замовлення; збільшення людських жертв в окремих терористичних актах; посилення жорстокості та зухвальства у діях терористів.

Політичний, економічний та кримінальний тероризм знаходить спільні сфери дії, базуючись на взаємовигідних інтересах. Сучасний тероризм має наступні різновиди: державний (організовується чи підтримується однією державою проти іншої), міжнародний (проводиться міжнародними терористичними організаціями), внутрішньодержавний (здійснюється замах на основи державності), релігійний (насаджується своє віросповідання), точковий (терористичний акт на окремо взятому об'єкті). Необхідно враховувати і такі різновиди, як тероризм у формі захоплення території, масові безпорядки, диверсії, утримання заручників.

Беручи до уваги об'єкти замаху, тероризм можна поділити на:

- елітарний, при спробі замаху на посадових осіб органів державної влади, політиків, власників та керівників банків, компаній;

- функціональний, при спробі замаху на працівників правоохоронних органів, податкової служби, засобів масової інформації та ін.;

- промисловий, при нападі на великі підприємства, оборонні об'єкти, що виробляють зброю, отруйні чи інші хімічні речовини;

- транспортний, при встановленні вибухових пристроїв в літаках, поїздах, автобусах, автомобілях, диверсії на нафто- та газопроводах.

Якщо в минулому тероризм зводився до вбивства чи поранення державних, громадських діячів та дипломатів, то сьогодні він набуває таких форм, як викрадення літаків, захоплення заручників, руйнування громадських установ, житлових будинків, церков, пограбування складів зброї та підприємств, окупація посольств, напади на місця проведення міжнародних зустрічей.

Терористичні акти дедалі частіше спрямовані на масові людські жертви, спричиняють руйнування матеріальних і духовних цінностей (національних і загальнолюдських святинь, що іноді не піддаються відновленню), провокують війни, недовіру і ненависть між соціальними, національними і релігійними групами, що сприяє виникненню і поглибленню антагонізмів, які вкорінюються в історичну пам’ять цілих поколінь.

Нині терористи використовують дуже різноманітні знаряддя злочину. Вони мають в своєму розпорядженні досягнення сучасної техніки. Усе це робить злочинців невловимими, а отже, безкарними і надзвичайно ускладнює боротьбу з ними.

Цілком очевидно, що, за сучасного рівня розвитку світових інформаційних, фінансових, транспортних й інших ресурсів, насиченості індустріальних мегаполісів небезпечними виробництвами і розгалуженими системами життєзабезпечення наслідки від можливих терористичних атак можуть бути катастрофічними.

Вчорашні інтелектуальні, технологічні, інформаційні та фінансові бар’єри для новітніх терористів вже не є гарантованою перешкодою на шляху оволодіння і застосування ними хімічної, біологічної, радіоактивної та кібернетичної зброї, що викликає занепокоєння світової громадськості.

Усвідомлення можливостей застосування якісно нового інструментарію (зброї масового ураження) призводить до формування у терористів та їхніх натхненників нових і дуже небезпечних світоглядних установок. Під впливом зазначених чинників зароджується повне заперечення будь-яких моральних обмежень для застосування насильства.

Науковий керівник: А.В. Войціховський 


РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ

А. О. Пилипчук,

Студентка 3-го курсу факультету

Безпеки підприємств

Навчально-наукового інституту

права та безпеки підприємництва

Вищого приватного навчального закладу освіти

Європейський університет


Поняття політичної свідомості здобуло особливої популярності у XXІ столітті. До цього воно використовувалося в різних галузях суспільствознавства, але не набувало таких широких обертів як у політології. Політична свідомість виступає показником усвідомлення людьми цілей політичного розвитку, механізмів їх здійснення і водночас фактором розвитку політичного життя, політичної системи суспільства. Це один із дійових компонентів демократичної політичної структури спрямовані збагнути інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.

Загальна криза сучасного суспільства, неспроможність правлячих кіл України запропонувати народу справжню реальну програму подолання кризових явищ в усіх сферах суспільного життя – в політичній, економічній, соціальній, духовній, або однобокість практичних зусиль тільки на знищення соціалістичних реалій з величезними збитками для економіки, соціальної, духовної сфери змушує людей переглядати своє ставлення до реформ, скептично сприймати будь-які зусилля держави. Таке становище суспільства виявляється в політичному розшаруванні суспільства на правих, лівих, центристів та їм співчуваючих, в утворенні великої кількості політичних партій, політичних рухів, різноманітних соціальних і політичних інститутів, що часто-густо відрізняються значними та незначними відтінками політичних програм і дій.

Проведені опитування наприкінці 2008 року показали, що відповідаючи на запитання про події в Україні, тобто наскільки вони розвиваються у правильному чи неправильному напрямі, - лише 3,2% респондентів відповіли, що події розвиваються у правильному напрямі. Протилежної думки дотримуються 85,4%. Ці показники є значно гіршими, ніж наприкінці 2007 року.

Оцінки змін в Україні в різних сферах протягом 2008 р. є вкрай негативними і також значно гіршими, ніж наприкінці 2007 р. Переважно негативні зміни констатуються у всіх сферах життя. Найбільш негативно оцінюються зміни в рівні цін і тарифів, економічному становищі країни, упевненості у завтрашньому дні.

Відповідаючи на відкрите питання про те, кого населення держави вважає «Політиком 2008 року», - як і в минулому році, найчастіше громадяни називали Юлію Тимошенко, хоча частка тих, хто її назвав, зменшилася майже вдвічі (з 30,7% до 17,8%). Другим за частотою згадувань, як і минулого року, був Віктор Янукович (10,6%). На третю позицію вийшов Арсеній Яценюк (9,1%). Політичним Розчаруванням року майже половина опитаних назвала Віктора Ющенка. Подією 2008 року серед політичних подій в Україні найчастіше респонденти називали економічну кризу (16,1%). Серед політичних подій у світі - вибори у США (21,2%) та економічну кризу (20,2%), на третьому місці - війна між Росією і Грузією (10,4%).

Не зважаючи на складну внутрішню ситуацію в країні більшість громадян (57%), в разі можливості вибору країни проживання залишилися би в Україні, 18% обрали б ЄС і тільки 16% - Росію. Відносна більшість українських громадян (45%) вважають, що Україні потрібно вступати до ЄС; кожний третій (35%) не підтримують сьогодні таке рішення, а кожний п`ятий (20%) все ще не визначився. За вступ до НАТО в найближчий період виступають 18% респондентів, ще 17% не готові визначити свою позицію, 56% респондентів не підтримують сьогодні такий крок. Відносини України з Росією більшість опитаних (58%) охарактеризували як нестабільні. При цьому оцінка їх майбутнього не є песимістичною. Кожен четвертий українець (27%) вважає, що українсько-російські відносини в найближчі роки покращаться.

Також серед проблем, які найбільшою мірою перешкоджають європейській інтеграції України, громадяни наголошують саме на внутрішніх чинниках: низькому рівні економічного розвитку та недостатніх темпах реформ (71%) та високому рівні корупції (64%).

Лише 4% опитаних вважають, що В. Ющенко і Ю. Тимошенко здійснюють єдину, узгоджену зовнішню політику. Переважна більшість респондентів (89%) підкреслили, що Президент та Прем’єр-міністр України здійснюють власну політику у зовнішньополітичній сфері. Громадяни вважають, що більше успіхів досягнуто у відносинах з США та ЄС, менше - у відносинах з Росією.

На нашу думку, вчинки, так званої «української еліти», відбивають в свідомості українців не кращі думки, оскільки сьогоднішня політична ситуація в державі настільки набридла населенню, що більша частина проявляє певну байдужість, і якщо так піде і далі, то в українців може зникнути будь-який інтерес, який до цього ще був. Це проявляється певною мірою і сьогодні, оскільки дивлячись на результати виборів, з кожним разом все більше і більше населення голосує проти всіх, або, що саме гірше не приходить зовсім на процедуру виборів. Вплив сучасних політиків на свідомість українців має протилежний напрям до потрібного. Замість того щоб задовольняти інтереси суспільства, вони навпаки роздратовують їхні слабкі сторони, тим самим провокуючи їх до негативного ставлення до певних політичних партій, блоків і т.д.

Отже, політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя. По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Науковий керівник: О.О. Хорватова


КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ВІДСТАВКИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ: ПРЕДМЕТНИЙ АСПЕКТ

М. В. Пономаренко,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


В системі забезпечення стабільного функціонування Кабінету Міністрів України важливу роль відіграє інститут відставки уряду. Характерною особливістю даного інституту є той момент, що у зв’язку з відставкою Прем’єр-міністра України з підстав, передбачених законодавством, разом з ним у відставку іде й весь склад Кабінету Міністрів України. В той же час, при складенні повноважень окремих міністрів уряд продовжує працювати у тому ж складі й надалі, а на місце звільненого міністра призначають нового в порядку, передбаченому чинним законодавством. Це свідчить про особливе місце і значення Прем’єр-міністра як особи, що керує роботою Кабінетом Міністрів України і спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Інститут відставки уряду доцільно розглядати в двох площинах для більш детального уявлення цієї інституції. По-перше – це предметний аспект, в межах якого необхідно розглядати підстави відставки уряду. Інакше даний аспект можна визначити як матеріальний, на підставі якого здійснюється сама процедура. Інший аспект – процесуальний, тобто сама процедура відставки всього складу уряду або його окремих членів. Це є вторинний і безпосередній етап відставки уряду, на основі якого можна виділити наступні етапи: ініціатива суб’єкта права щодо відставки уряду, розгляд питання у Верховній Раді України, винесення рішення. В даній роботі буде розглянуто перший аспект – предметний.

Конституція України називає три конституційні підстави складення повноважень членів Кабінету Міністрів України (ст. 115):
  1. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою.
  2. Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету міністрів України мають право заявити про свою відставку.
  3. Відставка Прем’єр-міністра (а отже і всього складу Кабінету Міністрів) у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

Отже, першою конституційною підставою відставки уряду є складення повноважень Кабінету Міністрів України перед новообраною Верховною Радою України. З переходом України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління інститут уряду вийшов з-під одноосібного впливу Президента України і став більш залежним від колегіального органу – Верховної Ради України. Тобто, строк дії повноважень уряду збігається відповідно зі строком дії повноважень парламенту. Проте тут слід звернути увагу на наступний момент. Хоча уряд і складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України, він продовжує діяти й надалі (Прем’єр-міністр і міністри продовжують виконувати свої обов’язки відповідно до ч.1 ст.18 закону «Про Кабінет Міністрів») до сформування парламентом нового складу Кабінету Міністрів України. А отже, фактично старий уряд може продовжувати свою діяльність ще протягом 60 днів (період, за який повинен бути сформований новий уряд). Ще більш цікава ситуація складається у випадку розпуску новообраної Верховної Ради України в порядку п.1 і п.2 ч.2 ст.90 Конституції України, коли не сформовано новий склад Кабінету Міністрів України або не створено коаліції у разі відсутності депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Знову ж таки старий уряд продовжує виконувати свої повноваження. Звідси доречно говорити не про складання повноважень Кабінету Міністрів України перед новообраною Верховною Радою України, а передання повноважень новосформованому уряду України.

Другою підставою відставки Кабінету Міністрів України, визначеною Конституцією України, є заява про відставку Прем’єр-міністром України і інших членів уряду. Дане положення є безпосереднім правом як Прем’єр-міністра України, так і міністрів. Проте знову ж таки заява фактично не припиняє одночасно повноваження як Прем’єр-міністра, так і членів Кабінету Міністрів України, так як відповідно до ч.1 ст.18 закону «Про Кабінет Міністрів України» вони продовжують виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого уряду.

Третьою конституційною підставою відставки уряду є оголошення вотуму недовіри Верховною Радою України – тобто, підтримка більшістю голосів у парламенті внесеної пропозиції про відповідальність і відставку Кабінету Міністрів України. Проте, навіть при висловленні парламентом вотуму недовіри уряду останній продовжує свою діяльність доти, доки Верховна Рада України не сформує новий склад Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені Конституцією (ч. 2 ст. 115). Для стабільної організації роботи уряду і неможливості зловживання Верховною Радою України наданим повноваженням щодо висунення вотуму недовіри Кабінету Міністрів України, законодавець встановив положення, що обмежує неоднократне висунення вотуму недовіри за короткий період часу. Так, відповідно до ч. 5 ст. 14 закону «Про Кабінет Міністрів України» питання про відповідальність уряду не може розглядатися парламентом більше, ніж один раз протягом чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України.

Закон України «Про Кабінет Міністрів» дещо розширює визначені Конституцією підстави для дострокової відставки Прем’єр-міністра і міністрів, а саме:
  1. припинення повноважень Прем’єр-міністра України (а отже і всього складу Кабінету Міністрів України відповідно до ч.3 ст.16 закону «Про Кабінет Міністрів України») у зв’язку з неможливістю виконання ним повноважень за станом здоров’я (п.3 ч.1 ст.13). Ст. 16 цього ж закону деталізує попереднє положення. Проте дане положення сприймається науковцями неоднозначно. Так, зокрема, Ф. Кафарський вказує на те, що «на відміну від смерті, неможливість виконання повноважень за станом здоров’я може носити тимчасовий або обмежений характер і не завжди веде до неможливості повноцінної роботи уряду». Частково погоджуючись з даною думкою, слід зауважити те, що певні хвороби можуть мати прогресуючий характер або довготривалий характер.
  2. ще однією підставою відставки уряду, визначеної законом «Про Кабінет Міністрів України», є п.4 ч.1 ст.14 (деталізований в ст. 17 даного закону) – смерть Прем’єр-міністра України.

Проте, не можна сказати, що це є всі підстави припинення повноважень Кабінету Міністрів України. Так, відповідно до ч.1 ст.7 закону «Про Кабінет Міністрів України» членами уряду можуть бути громадяни України. А отже припинення громадянства України Прем’єр-міністра України або міністра є безумовною підставою для складення ним своїх повноважень.

Ст.7 закону «Про Кабінет Міністрів України» визначає, що не можуть бути, а отже, повинні негайно скласти свої повноваження у разі виявлення такої інформації, членами Кабінету Міністрів України особи, які мають судимість, не погашену і не зняту в установленому законом порядку, а також особи, що суміщають свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входять до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

Науковий керівник: О. В. Марцеляк


ВИЗНАННЯ ЯК ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

К.О. Попова,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Визнання держави безпосередньо зв'язане з його міжнародною правосуб'єктністю.

Визнання як правовий інститут включає головним чином звичайно правові норми, окремі аспекти визнання регламентуються міжнародними договорами зацікавлених держав і резолюціями міжнародних організацій. Інститут визнання дотепер не кодифікований, хоча деякі кроки в цьому напрямку починалися. В 1949 р. Комісія міжнародного права ООН включила питання про визнання держав й урядів у список тим, що підлягають першочергової кодифікації, однак проблема ця не отримала дозволу.

У науці склалися визначені судження про значення визнання для нової держави, а в міжнародній практиці - різні правові рішення, що відображають ту чи іншу доктрину визнання.

Історично склалися дві теорії визнання - декларативна й конститутивна.

Відповідно до декларативної теорії, визнання не повідомляє дестинатору відповідної якості, а лише констатирує його поява й служить коштами, що полегшують здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямований на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює його. Ф.Ф. Магтенс писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням його лише констатується його народження».

Визнання нової держави не торкається прав, придбаних їм до визнання в чинність законів, що мали застосування. Іншими словами, юридичним наслідком міжнародного визнання є визнаної юридичної чинності за законами й підзаконними актами визнаного держави.

Конститутивна теорія базувалася на протилежному постулаті, відповідно до якого виникнення держави не рівнозначно виникненню суб'єкта міжнародного права; таким воно стає тільки після одержання визнання з боку інших держав.

Чи визнання невизнання не впливає на існування нової держави. Визнання має декларативне значення.

З приводу членства нової держави в межнародних організаціях, в часності в ООН, виникає питання про своєрідне коллективне визнання. Практика цієї міжнародной універ­сальної організації по цьому питанню дуже різноманітна й не володіє єдиними підходами. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Арабській Республіці (ОАР), остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберегла своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН як новий член. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР - Україна й Білорусія на основі політичного рішення стали державами-засновниками ООН поряд із Союзом РСР, не будучи фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російській Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, до цього взагалі що не була членом ООН. При цьому Україна й Білорусія зберегли своє членство в ООН уже як незалежні держави, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів.

Новий сплеск «самопроголошення» відбувся на рубежі 1990-х рр. у зв'язку з розпадом СССР і Югославии і пов'язаними із цим етнотериторіальними конфліктами (Нагорно-Карабахская Республика, Приднестровская Молдавская Республика, Южная Осетия, Абхазия, Республика Сербская Краина, Республика Сербская, Республика Косово). Нагірно-Карабахськарідне співтовариство зайняло тверду позицію, фактично проголосивши пріоритет принципу «непорушності границь» над принципом «права на самовизначення» і категорично відмовившись признавать нові державні утворення. У результаті виник феномен пострадянських «невизнаних держав», статус яких не визначений, що, однак, не занадто заважає їхньому фактичномуіснуваню. Деякі експерти відзначають, що більшість цих утворень є, по суті, що цілком відбулися державами, що володіють ефективним державним апаратом, що користується масовою підтримкою з боку населення.

Насамкінець зазначимо, що інститут визнання нових держав та урядів, будучи одним із найважливіших інсти­тутів міжнародного права протягом усього XX століття, досі не кодифікований. Основним міжнародно-правовим матеріалом для користування є норми міжнародного зви­чаєвого права і загальновизнані принципи міжнародного права, що регулюють загальні, але не спеціальні питання визнання. Існування різних, іноді протилежних за змістом теорій і доктрин визнання, різноманітних видів, форм, засобів і типів визнання з їхніми різними юридичними наслідками свідчить про те, що практика держав у цьому питанні далека від одноманітності. Наведені тут приклади засвідчують те, що певні питання з визнання врегульовуються у двосторонніх і багатосторонніх угодах, є об'єктом обговорень та поста­нов універсальних і регіональних міжнародних органі зацій, містяться в політичних і дипломатичних актах окре­мих держав. Історичний досвід і сучасна практика врегу­лювання питань визнання нових держав та урядів нагаль­но потребує її систематизації та кодифікації в універсаль­ному міжнародному договірному праві, що відповідало б його сучасному рівневі розвитку в інших галузях та інсти­тутах міжнародного права.

Науковий керівник: Москаленко О. М.