Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
Науковий керівник: К.П.Пейчев
ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ
Д.М. Мельник,
студент магістратури юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Сучасний стан розвитку медичного права в Україні, попри суттєве розширення законодавчої бази, все одно залишає низку невирішених проблем, однією з яких є питання, що пов’язане з правовим регулюванням трансплантації органів.
Як особливий вид медичного втручання, трансплантація повинна бути врегульована як загальними нормами права, що характерні для загальномедичних дисциплін, так і особливими, які відображали би специфіку саме пересадки трансплантантів [1, с. 38].
Основні чинники, котрі обумовлюють актуальність правового регулювання трансплантології в Україні, можна поділити на дві групи: що раніше сформувалися і виникли останнім часом. До першої групи належать обставини, актуальні як у період зародження трансплантації, так і в даний час. Мова йде про морально-етичні, правові і медичні аспекти констатації смерті мозку людини, тривалість проведення реанімаційних заходів тощо. Реалії ж сьогоднішнього дня додали низку проблем, з яких виділяються: визначення правового статусу тканин і органів після вилучення з організму, наділення правом розпоряджатися тілом померлої людини, особливості правомірності донорства живих людей, потенційна небезпека криміналізації трансплантології та інше [2, с. 362].
Позиція щодо загальних принципів правового регулювання трансплантації органів, яка склалася на сьогоднішній день в Україні, є визначеною у поглядах деяких вчених. На підставі сьогоднішнього стану медичного права необхідно розглянути такий підхід.
Для визначення загальних принципів, на основі яких передбачається здійснювати юридичну регламентацію трансплантації, доцільно використовувати загальноправовий науковий підхід, згідно якого розрізняють принципи права і принципи правового регулювання. Стосовно трансплантації принципами права можуть вважатися основні положення, які відображають її зміст і вже знайшли втілення в нормативно-правових актах. В той же час принципи правового регулювання – це керівні ідеї, передумови, які можуть бути використані як базис для побудови норм права. Взаємозв’язок принципів права і принципів правового регулювання ілюструється фактом, згідно якого принципи права, будучи своєрідним каркасом законодавчих актів, запроваджується в життя за рахунок попереднього визначення принципів правового регулювання [2, с. 362-363].
Як загальні принципи правового регулювання трансплантології необхідно зазначити такі:
1. Принцип поваги і дотримання прав пацієнта. Цей принцип є одним з основних, оскільки він базується на першорядних правах пацієнта, – праві на життя, праві на отримання кваліфікованої медичної допомоги, на гідне ставлення з боку медичного персоналу. Також це стосується прав пацієнтів при пересадці органів і тканин на отримання повної, достовірної і компетентної інформації з питань свого захворювання, на збереження в таємниці всіх необхідних відомостей про хворого та ін.
Головною турботою лікарів має бути здоров’я їх пацієнтів. І донор, і реципієнт є пацієнтами, і тому повинні бути вжиті заходи для захисту прав двох сторін.
2. Принцип дотримання черговості згідно „листа очікування”. Цей принцип набуває підвищеної актуальності у зв’язку з постійним дефіцитом донорських органів, розшарування населення за рівнем доходів і, відповідно, за рівнем доступності медичної допомоги. „Лист очікування” є офіційним списком черговості реципієнтів, котрі чекають придатного для них органу або тканини. Це характерна особливість трансплантації в порівнянні з іншими видами медичних втручань. Попит на донорські органи завжди перевищував їх пропозицію. Ця сурова реальність, що констатується в „листі очікування”, повинна бути врахована при здійсненні правового регулювання медичної діяльності.
3. Принцип декомерціалізації пересадок органів та інших анатомічних матеріалів людини. Цей принцип тісно пов’язаний з попереднім принципом та полягає в безоплатності здійснення всіх етапів трансплантації.
Шлях платного донорства, напевно, здатний дещо збільшити кількість виконуваних трансплантацій, проте такий підхід неприйнятний з ряду причин. Він неприпустимий, оскільки сприятиме криміналізації всієї галузі, штовхатиме певних соціально дезадаптованих людей стати донорами і, без сумніву, ні про яку соціальну рівність при такому підході говорити не доведеться.
4. Принцип інтеграції в міжнародні трансплантологічні співтовариства. Світова практика зі всією очевидністю демонструє, що проблеми трансплантації не знають меж. У різних країнах вони різні, пов’язані з нормативно-правовою базою трансплантології, фінансовими можливостями, рівнем правової культури суспільства та ін. Проте є загальні питання, і головне з них – постійний дефіцит донорських органів. Жодна країна світу, в якій виконуються трансплантації, поки не змогла повною мірою вирішити цю проблему. Реальна картина з підбором відповідних донорських органів виглядає за медичними канонами не як механічний вибір, а є складною, багатоступеневою системою. Відбирається, зрештою, трансплантат, що відповідає низці медичних, імунологічних, гістохімічних та інших показників. У зв’язку з цим вірогідність отримання відповідного органу або тканини набагато вища при можливості використовувати міжнародні бази даних.
Представлені принципи повинні слугувати як установки для осіб, що цікавляться питаннями трансплантології, та для законодавців при розробці нормативно-правових актів з питань трансплантації [2, с. 363-368].
З огляду на викладене можна зазначити, що загальні принципи правового регулювання трансплантації органів в Україні є досить визначеними, проте у зв’язку з динамічністю суспільних відносин у цій сфері постає питання про необхідність подальшого розвитку правового регулювання трансплантології.
Список літератури:
1. Сальников В.П., Стеценко С.Г. Общие принципы правового регулирования трансплантации органов и тканей человека // Юрист. – 2000. - №6. – С. 38-40
2. Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., Сенюта І.Я. Медичне право України: Підручник / За заг. ред. д.ю.н., проф. С.Г. Стеценка. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців „Правова єдність”, 2008. – 507 с.
Науковий керівник: І.В.Венедіктова
НОВІ ФОРМИ ВИКОРИСТАННЯ ЖИТЛОВИХ ЧЕКІВ
Д.С. Нікіша,
студент 4 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Приватизація державного житлового фонду розпочалася з 1992 р. Метою приватизації було створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення значної кількості громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин у житловій сфері. Приватизація мала сприяти ефективності збереження житлового фонду й забезпечувати більш якісне його обслуговування.
З часом, процес приватизації почав вимагати вирішення комплексу проблем, які, насамперед, пов’язані з:
- можливістю повторної приватизація житла, якщо члени сім'ї повністю або частково використали приватизаційні папери — житлові чеки, що надають право на приватизацію житла;
- використанням решти житлових чеків, що залишилися на депозитних рахунках громадян, у випадках, якщо громадянин перебував у черзі на поліпшення житлових умов і одержав нове житло в межах встановленої норми жилої площі;
- бажанням взяти участь у приватизації іншої квартири державного житлового фонду, маючи при цьому залишки вартості житлового чеку, яких вистачає для оформлення у власність другої квартири.
Всі вище перелічені явища стали іменуватися таким побутовим терміном як «доприватизація». Проблема полягає в тому, що чинне законодавство не закріплює правового явища як «доприватизація» і не дає його чіткого визначення як такого.
В такій ситуації доцільно одразу поставити питання урегульованості цього процесу, на яке законодавець відповіді поки що не дає.
Пункт 5 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачає, що кожний громадянин має право приватизувати житло, яке займає, безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. Пункт 2 ст. 8 надає уточнення, хто конкретно може отримати державне житло у власність. Зокрема, це всі повнолітні члени сім'ї, які постійно мешкають у квартирі (будинку) державного житлового фонду або за якими зберігається право на житло. Законом передбачено, що громадянам безоплатно передається житло з розрахунку санітарної норми 21 м2 загальної площі на наймача та члена його сім'ї та додатково 10 м2 на сім'ю.
Тобто житловий чек можна вважати використаним, якщо держава виконала повністю свої зобов'язання перед громадянами України, а саме, спочатку надала житло у постійне користування, а потім і у власність, і квартиронаймачі та члени їхніх сімей приватизували його в межах зазначеної вище норми.
Водночас, більшість громадян не в повній мірі реалізувала надане їй законом право на використання житлового чеку в межах його номінальної вартості, оскільки мешкає у квартирах, що будувалися 40 — 50 років тому і мають невелику жилу площу. Сьогодні вони намагаються поліпшити свої житлові умови. При цьому вони можуть залишити раніше приватизовану квартиру у своїй власності або передати своє житло органу, який здійснює поліпшення житлових умов і вже тільки після цього у них з'являється можливість оформити безкоштовну приватизацію іншого житлового приміщення. Це передбачено ч. 2 ст. 48 Житлового кодексу Української РСР, яка зазначає, що при передачі громадянами житла, яке перебуває у приватній власності, органу, що здійснює поліпшення житлових умов, вони мають право на одержання житла у межах встановленої норми жилої площі, а потім і на його приватизацію.
Слід зазначити, що практика застосування житлового законодавства склалася так, що органи приватизації здійснюють «доприватизацію» житла громадянам за невикористані житлові чеки у межах їх вартості, а також з доплатою особистих коштів при наявності надлишків жилої площі на умовах, передбачених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Так, наприклад, Хмельницька міська рада, у зв’язку з численними зверненнями громадян, прийняла рішення, яким зобов’язала відділ приватизації здійснювати доприватизацію житла, якщо громадяни при приватизації житла житловий чек використали частково і друге житло отримали відповідно до ст. 48 Житлового кодексу Української РСР в межах норми жилої площі з урахуванням приватизованого житла.
Нажаль, такі поодинокі випадки не є загальнодержавною практикою застосування норм законодавства саме таким чином, а зазначені питання не врегульовані окремими нормативно – правовими актами, тому можна тільки рекомендувати органам приватизації і громадянам діяти подібно.
Науковий керівник: К.П. Пейчев
ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ ЗАБОРОНИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ НА ДОСТРОКОВЕ РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРІВ БАНКІВСЬКОГО ВКЛАДУ
А.О. Олефір,
студент 3 курсу Полтавського факультету
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Світова фінансово-економічна криза негативно вплинула і на вітчизняну економіку. Враховуючи нестабільність на українському валютному ринку та інфляційні процеси Національний банк України (далі – НБУ) згідно зі статтями 6 та 7 Закону України "Про Національний банк України" [1] видав 11 жовтня 2008 року Постанову № 319, якою заборонив дострокове розірвання депозитних договорів на вимогу вкладника [2]. Проте 4 грудня 2008 року НБУ Постановою № 413 скасував Постанову № 319 [3]. Однак 6 грудня 2008 року для роз'яснення нової Постанови було надіслано Лист НБУ № 22-310/946-17250, в якому вказувалося на продовження дії заборони на дострокове розірвання депозитних договорів на вимогу вкладника [4]. Тобто фактично зазначений Лист спростовує Постанову від 4 грудня 2008 року, № 413, прямо їй суперечить.
Ми не будемо торкатися банківського та адміністративного права, дамо лише цивільно-правову оцінку встановлення НБУ заборони на дострокове розірвання депозитних договорів на вимогу вкладника. Фізична особа (вкладник), розміщаючи в банку депозит, укладає з банком публічний договір (договір банківського вкладу). Стаття 1058 Цивільного кодексу України встановлює, що банк має виконувати свої зобов’язання за цим договором (виплата суми вкладу та відсотків) [5]. Порядок видачі вкладу передбачений статтею 1060 Цивільного кодексу України, в якій зазначається, що незалежно від різновиду вкладу банк зобов’язаний видати його на першу вимогу вкладника.
Заборона дострокової видачі банківських вкладів суперечить загальним положенням зобов’язального права (статтям 526 та 629 Цивільного кодексу України), принципу свободи договору. Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків. Особа має право вільно укладати (чи розірвати) договір на умовах, на які вона добровільно погоджується.
Ми впевнені, що заборона дострокової видачі банківських вкладів порушує право власності громадян на депозитні вклади (стаття 316 Цивільного кодексу України), і суперечить принципами непорушності приватної власності та заборони протиправного обмеження права власності. При чому стаття 22 Конституції України встановлює, що конституційні права та свободи гарантуються і не можуть бути обмежені [6].
У Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" вказується на те, що судова діяльність, в першу чергу, має бути спрямована на захист прав і свобод людини; суди в усіх випадках мають застосовувати Конституцію України як акт прямої дії, а судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України та чинному законодавстві, яке їй не суперечить [7]. Згідно зі статтями 8 та 213 Цивільного процесуального кодексу України суди мають ухвалювати рішення відповідно до Конституції України та закону [8]. Тому при вирішенні спорів суди не повинні, посилаючись на вищеназвані акти НБУ, відмовляти у задоволенні позовних вимог, які ґрунтуються на Конституції та Цивільному кодексі України. У протилежному випадку рішення суду першої інстанції повинне бути скасоване у зв'язку з неправильним застосуванням норм процесуального права (стаття 309 Цивільного процесуального кодексу України). На підставі викладеного ми вважаємо, що суди повинні захищати саме права вкладників на отримання (в тому числі дострокове) своїх вкладів. Заборона НБУ на дострокове розірвання депозитних договорів є незаконною, оскільки вона порушує право приватної власності та принцип свободи договору, суперечить Цивільному кодексу України.
Література:
1. Про Національний банк України : Закон України від 20.05.1999 р., № 679-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 29. – Ст. 238.
2. Про додаткові заходи щодо діяльності банків : Постанова Національного банку України від 11.10.2008 р., № 319 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : gov.ua/Inf_mat/Of_Pov/2008/11.10.2008_319.php. – Заголовок з екрану.
3. Про окремі питання діяльності банків : Постанова Національного банку України від 04.12. 2008 р., № 413 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : .ua/content/view/2735/63/. – Заголовок з екрану.
4. Лист Національного банку України від 06.12.2008 р., № 22-310/946-17250 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : m.org.ua/bank/11_120.phpl. – Заголовок з екрану.
5. Цивільний кодекс України : від 16.01.2003 р., № 435-IV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
6. Конституція України : прийнята на п’ятій сес. Верхов. Ради України від 28.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
7. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р., № 9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0009700-96. – Заголовок з екрану.
8. Цивільний процесуальний кодекс України : від 18.03.2004 р., № 1618-IV // Офіційний вісник України. – 2004. – № 16. – Ст. 1088.
Науковий керівник: Є.П. Гайворонський
ПОНЯТТЯ АГЕНТСЬКОГО ДОГОВОРУ
В ПРАВІ УКРАЇНИ
Р. Пасечник,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
З прийняттям Господарського кодексу в Україні з’явилися нові правові інститути, до яких слід віднести й агентський договір.
Зазначений договір є відносно новим для українського права, на відміну від англо-американського, де він набув широкого поширення і, як відзначає Е.А. Суханов, «заміняє традиційні для континентальної правової системи договори доручення та комісії» [1, с.265].
У сучасному праві немає єдності поглядів стосовно саме конструкції агентського договору. Так, деякі автори зазначають, що агентський договір універсально поєднує в собі риси договору доручення і комісії, але при цьому має низку специфічних ознак [1, с.266-267], оскільки він включає договори різних типів, що передбачені законодавством» [4, с.8], Саме тому науковці нерідко розглядають агентський договір як змішаний тип договору. Інші дослідники зазначають, що агентський договір є механічним конгломератом рис вищевказаних договорів, тому відсутня необхідність в існуванні окремого агентського договору [2, с.49].
Більшість фахівців з цивільного та господарського права вважають, що агентський договір є самостійним видом договору, «який призначений обслуговувати потреби комерційного обороту» [5, с.457]. Підтвердженням цього є ст. 297 ГК України, яка також розглядає агентський договір як самостійний вид господарського договору та приводить його легальне визначення. Тому зазначена точка зору, на наш погляд, є більш доцільною.
Звичайно, агентський договір поєднує в собі ознаки, які притаманні договору доручення і комісії. Серед них слід виокремити наступні:
1) агентський договір має такі схожі риси з договором доручення: агент діє від імені суб’єкта, якого він представляє, як повірений від імені довірителя; агент, як і повірений – не набуває жодних прав та обов’язків за укладеними ним договорами; зобов’язаний особисто виконувати дії, на які він уповноважений договором, що покладає на нього певні обов’язки стосовно передачі прав іншій особі; повинен звітувати перед особою, яку він представляє; діє за рахунок суб’єкта, якого він представляє; діє під контролем суб’єкта, якого він представляє;
2) агентський договір має такі схожі риси з договором комісії: агент, як і комісіонер – діє за рахунок комітента, за свою діяльність отримує винагороду.
Проте агентський договір має й такі ознаки, які відрізняють його від зазначених договорів.
По-перше, агентом згідно з чинним законодавством може бути суб’єкт підприємницької діяльності ( тобто спеціальний суб’єкт).
По-друге, агентський договір безпосередньо пов’язаний із здійсненням господарської діяльності.
Таким чином слід констатувати, що агентський договір є самостійним правовим інститутом, який не слід розглядати, як змішаний договір. Відповідно до п.2 ст.628 Цивільного кодексу України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті самого змішаного договору. Отже, сторонами змішаного договору у самому договорі може бути встановлено його умови та елементи. Зміст же агентського договору у достатній мірі урегульовано на законодавчому рівні.
В юридичній літературі при характеристиці агентського договору досить рідко наводиться визначення його поняття. Саме тому на увагу заслуговує визначення цього виду договору, сформульоване А.І. Дрішлюком, який зазначив, що «конструкція агентського договору має на меті цивільно-правове оформлення відносин, в яких посередник (представник) здійснює в інтересах і за рахунок принципала правочини й інші юридичні дії (що характерно для відносин доручення і комісії), а також дії фактичного характеру, які не створюють правовідносин принципала з третіми особами, від свого імені або від імені принципала» [3, с.14].
На нашу думку, при розгляді господарсько-правового аспекту цього договору слід виходити із наступного його поняття: агентський договір – це самостійний вид договору, який полягає у наданні зобов’язаною стороною (комерційним агентом) за винагороду послуг суб’єкту, якого він представляє, що полягають в укладенні угод чи сприянні в їх укладенні від імені і за рахунок зазначеного суб’єкта.
Таким чином, агентський договір, на наш погляд, є самостійним договором в сучасному праві України. Саме тому, враховуючи його широку розповсюдженість серед суб’єктів підприємницької діяльності, він потребує подальшого дослідження і приведення норм чинного законодавства до потреб правозастосовчої практики.
Література:
1. Гражданское право: В 4 т. Том 4: Обязательственное право / Отв. ред. Е.А. Суханов. – М.: Волтерс Клівер, 2008. – 800 с.
2. Дозорцев В. В трех соснах… О возможности распоряжаться чужими правами // Хозяйство и право. – 2003. - №1. – С.49.
3. Дрішлюк І.А. Агентський договір: цивільно-правовий аспект: Автореф. дис. на здобуття ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03. – Одеса, 2003. – 19 с.
4. Лідовець Р.А. Змішані договори в цивільному праві України: Автореф. дис. на здобуття ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03. – Львів, 2005.
5. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.