Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
Науковий керівник: О.Ю. Літвіна
ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВОРУ ДАРУВАННЯ
ДЛЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ТОВАРИСТВ
Ю.В. Петренко,
студент 3 курсу Полтавського факультету
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Актуальність даного питання зумовлена тим, що суб’єкти господарювання у своїй діяльності досить часто мають справу з безоплатною передачею майна. Типовими є ситуації, коли власник бажає передати безоплатно (подарувати) юридичній особі певне майно, чи, навпаки, підприємство бажає передати безоплатно своєму власнику певне майно. Трапляються також випадки взаємного обдаровування суб’єктами господарської діяльності один одного чи сторонніх осіб. В даному разі слід наголосити на тому, що існують певні особливості правового регулювання дарування для кожного з вищенаведених суб’єктів.
Перш за все, слід з’ясувати: чи може власник, реалізуючи своє виключне право на розпорядження підприємством як об’єктом власності, вилучати певне майно як своє власне? В даному разі слід зазначити, що передати майно своєму власнику підприємство може двома шляхами: 1) видати як дивіденди на підставі рішення самого власника чи вищого органу управління підприємством (зборів учасників, акціонерів); 2) подарувати у звичайному порядку, тобто укласти договір дарування, в якому підприємство та його власник братимуть участь як дві окремі особи. Звичайно, із цих двох варіантів найраціональнішим для власника є перший, адже передача майна як дивідендів буде більш вигідною у плані оподаткування, ніж дарування [2, с. 16].
Якщо вести мову про сторонніх осіб (як фізичних, так і юридичних), які не є власниками підприємства, то безоплатно передати майно підприємства їм можна за договором дарування. При цьому не слід забувати про певні обмеження, що стосуються всіх господарських товариств та виробничих кооперативів, про що йдеться в ч. 3 ст. 720 Цивільного кодексу, згідно якої господарські товариства та виробничі кооперативи можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника [1, с.217]. В той же час відзначимо, що це обмеження не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви, що є по суті різновидом договору дарування з наперед застереженою метою використання дару.
Складнощі може викликати й обдаровування підприємством власних працівників. Тут необхідно розрізняти дві абсолютно різні за своєю юридичною сутністю операції – дарування ( безоплатна передача майна чи грошових коштів від підприємства працівнику поза системою оплати праці) та преміювання (передачу майна чи грошових коштів працівнику в межах системи оплати його праці). Слід зазначити, що коли передачу оформлено як премію (нехай навіть і в негрошовому вигляді), то про дарування не може бути й мови [3, с. 27]. Особливу увагу слід звернути на вимоги щодо форми договору дарування окремих видів майна та правила визначення моменту укладення договору, а також його виконання. Наглядно це видно наступним чином.
| Вид майна (подарунка) чи вид договору дарування в залежності від дарунка | Вимоги до форми договору дарування та потреба державної реєстрації | Момент, з якого договір вважається укладеним | Момент виконання договору дарування |
| Договір дарування предметів особистого користування чи побутового призначення | Може укладатися в усній формі, хоча це не виключає можливості письмової форми та нотаріального посвідчення | Якщо договір укладається в усній формі, його укладення та виконання збігаються в моменті передачі подарунка. | |
| Договір дарування нерухомості |
| Договір вважається укладеним з моменту державної реєстрації | Договір виконується згідно з умовами, визначеними сторонами |
| Договір дарування майнових прав | Обов’язкова письмова форма договору | Договір вважається укладеним з моменту дотримання всіх умов письмової форми, що встановлені ст. 207, 638, 640ЦКУ | Договір виконується згідно з умовами, визначеними сторонами |
| Договір дарування з обов’язком передати подарунок у майбутньому | |||
| Договір дарування рухомих речей, що мають особливу цінність | Обов’язкова письмова форма договору | Договір вважається укладеним з моменту дотримання всіх умов письмової форми, що встановлені ст.207, 638, 640ЦКУ | Договір виконується згідно з умовами, визначеними сторонами |
| Договір дарування валютних цінностей на суму, що перевищує 50-кратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян (на сьогодні це понад 850 грн.) | 1)обов’язкова письмова форма 2)нотаріальне посвідчення | Договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення | Договір виконується згідно з умовами, визначени-ми сторонами |
Отже, як бачимо, на сьогодні договір дарування за участі суб’єкта господарювання є досить проблематичним і обтяжливим у податковому плані. Тому як альтернатива договору дарування суб’єкти господарської діяльності досить часто застосовують, зокрема, продаж об'єктів за символічною ціною, продаж із відстроченням платежу на тривалий строк і т.д. Але все ж на сьогодні з певністю можна зазначити, що договір дарування широко використовується і займає чільне місце у системі групи безоплатних договорів.
Література:
- Цивільний кодекс України. – Х.: ТОВ "Одіссей", 2007. – 424 с.
- Особливості договору дарування / В. Новікова // Підприємництво, господарство і право. – № 1. – С. 14- 17.
- Договір дарування / О. Ярошенко // Финансовая консультация. – 2008. - № 23/ 24. – С. 25-27.
Науковий керівник: Є.П. Гайворонський
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ В ПОРЯДКУ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
Р.С. Подшивайлов, А.А. Приходько,
магістри навчальної групи ІГБ-08-5М
Навчально-наукового інституту підготовки фахівців міліції громадської безпеки
Харківського національного університету внутрішніх справ
Законодавець, закріплюючи права та свободи за тими чи іншими суб’єктами права, забезпечує відповідні юридичні гарантії належного їх здійснення. В системі юридичних гарантій прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб важливу роль відіграє цивільно-правовий захист, за допомогою якого досягається відновлення порушених майнових прав або особистих інтересів, попередження і припинення дій, які ставлять під загрозу права та інтереси певних осіб.
Свої особливості має відновлення порушеного цивільного права, яке здійснюється в порядку кримінального судочинства.
Система права України, як і будь-яка система права іншої держави, побудована таким чином, що галузі права взаємокорелюють між собою, тобто зміна однієї норми права певної галузі іноді потребує змін в ряді правових норм інших галузей права. Проблеми виникають тоді, коли змінюючи і перебудовуючи на інший лад якусь велику правову конструкцію законодавець не вносить відповідні корективи в залежні від цієї конструкції норми права. Враховуючи те, що «у новому цивільному законодавстві з’явилися такі інститути, які не знаходили свій прояв раніше, відповідного аналізу потребують деякі положення, пов’язані з цивільним позовом у кримінальному процесі, оскільки норми цивільного законодавства здійснюють суттєвий вплив на регулювання сфери відносин, пов’язаних з позовним провадженням у кримінальному процесі».[1, с. 302]
Цивільний позов в кримінальному процесі – досить своєрідний інститут, який синтезує в собі як кримінально-процесуальні, так і цивільно-правові відносини. Але водночас цивільний позов не має самостійності, а залежить від кримінальної справи і не відділяється від неї. Тому головна умова виникнення цивільного позову в кримінальному судочинстві – порушення кримінального законодавства, яке призвело до завдання шкоди правам та законним інтересам особи.[2, с. 36]
В той же час відкритим залишається питання про межі дії цивільного позову в кримінальному процесі. За загальним правилом в рамках кримінальної справи можливий розгляд позову особи, якій злочинним посяганням було завдано майнової шкоди і, звичайно, прокурора, який може пред’являти цивільний позов в окремих випадках, крім того, цивільний позивач в ході розгляду кримінальної справи може пред’явити цивільний позов і для майнової компенсації моральної шкоди, але, на жаль, законодавчо можливість з’явлення позову щодо відшкодування моральної шкоди у кримінальному судочинстві не закріплена. Таким чином, межі застосування цивільного позову в провадженні по кримінальній справі обмежені рамками стягнення майнової шкоди, а, якщо закон трактувати буквально, то в кримінальному судочинстві можливо стягнення лише майнової шкоди безпосередньо від злочину.
Несвоєчасність в організації забезпечення цивільного позову в ході розслідування кримінальної справи призводить до вагомих порушень прав осіб, які зазнали втрат від злочину, адже у правопорушників є час для того, щоб збути чи приховати майно, на яке потрібно накласти арешт.[3, с. 56]
Актуальним залишається питання щодо встановлення розміру матеріальної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, адже від моменту вчинення злочину та заподіяння ним шкоди до моменту, коли визначається у судовому рішенні розмір такого відшкодування проходить певний проміжок часу. За цей період в економіці держави можуть відбутися зміни, тому розмір такого відшкодування відрізнятиметься від розміру заподіяної шкоди.[4, с.350]
Тому, зважаючи на викладене, вважаємо за потрібне внести зміни до кримінально-процесуального законодавства стосовно відшкодування завданої злочином моральної та матеріальної шкоди, окреслити сферу дії цивільного позову в кримінальній справі, визначити вичерпний перелік можливих у кримінальній справі різновидів цивільних позовів, закріпити чітку і швидку правову програму своєчасного забезпечення цивільного позову.
Позов – універсальний засіб судового захисту прав та законних інтересів, область його застосування не обмежується лише рамками цивільного процесу, тому доцільно було б розглядати всі цивільні позови, які пов’язані з вчиненим суспільно-небезпечним діянням, в тому числі – розгляд позову з приводу цивільно-правового спору, який є предметом розслідування, зрозуміло, якщо зібрані в достатньому об’ємі докази, які підтверджують характер та розмір завданої шкоди. Такі якісні зміни не лише зменшать навантаження на судову систему, а й будуть значним кроком до утвердження правової держави.
Література:
1. Ващук Б.Л. Правове регулювання інституту цивільного позову: окремі питання // Держава і право . - 2006 . - № 34 . - С.302-307.
2. Багаутдинов Ф. Пределы действия гражданского иска в уголовном процессе стоит расширить // Российская юстиция . - 2003 . - №3 . - Москва:Изд-во "Юридический мир" . - С. 36-38
3. Смітієнко З., Клименко Я. Обов'язок слідчого по своєчасному забезпеченню цивільного позову в кримінальному процесі // Право України . - 2002 . - №4 . - с.56-60.
4. Нор В., Ващук Б. Визначення розміру матеріальної шкоди, заподіяної злочином, що підлягає відшкодуванню у кримінальному судочинстві // Вісник Львівського університету. Серія юридична . - 2006 . - № 1 (№ 42) . - С. 349-359.
Науковий керівник: В.А. Кройтор
СВОБОДА ДОГОВОРУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРАВІ
Є. В. Портянко,
студент 3 курсу Полтавського факультету
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Свобода договору…стала поряд із правом приватної
власності однією з основ сучасного правопорядку.
Г. Ф. Шершеневич
Новим Цивільним кодексом України (далі - ЦКУ), у статті 3 прямо передбачено, що однією з основних засад побудови цивільного законодавства є свобода договору. Відповідно до конституційних засад кожен має право мати у власності майно, володіти, користуватися та розпоряджатися ним як одноособово, так і спільно з іншими особами, кожному гарантується свобода економічної діяльності; кожен має право на вільне використання свого майна для підприємницької та іншої не забороненої законом діяльності. Реалізація майнових прав здійснюється на підставі загальноправових принципів недоторканості власності та свободи договорів, передбачаючи рівність сторін, автономію волі та майнову самостійність учасників цивільно-правових відносин, недопущення свавільного втручання у будь-чиї приватні справи [1, с. 3]. Укладення договору повинно мати добровільний характер та базуватися виключно на взаємній вільній згоді його рівноправних сторін. Необхідним є забезпечення сутності договору як домовленості сторін та свободи їхнього волевиявлення від побажань третіх осіб. Ст. 6 ЦКУ передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до ст. 627 ЦКУ сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні змісту договору, а ст. 628 ЦКУ передбачено можливість укладення змішаних договорів, що складаються з елементів різних договорів [1, с. 206]. Щодо європейського права, то, як зазначає професор Ульріх Шутер, принцип сободи договору є базовим для міжнародного договірного права [2, с. 14]. Історично свобода договорів, як особливий вираз автономії індивіда, пов’язана з так званою «теорією автономії волі». Згідно з цією теорією визнання і виконання договірних зобов’язань базується на пропозиції, що сторони довогору самі добровільно захотіли взяти на себе зобов’язання. Принцип свободи договору характеризується трьома основними аспектами і передбачає свободу вибору партнера за договором, свободу погодитися чи відмовитися від укладення договору, свободу визнати його зміст [3].
Зупинемося коротко на визначені договірної свободи за цивільним законодавством Німеччини та Франції – держав, законодавство яких є традиційним для континентальної системи права. Хоча в Німецькому цивільному уложенні немає окремої статті про свободу договору, в документах, які використовувалися при розробці самого Німецького цивільго уложення, неодноразово зазначалося, що він є першочерговим. Наприклад: «основний принцип, який є панівним у зобов’язальному праві – свобода договору»; «в силу принципу свободи договору, який панує над правом зобов’язальних відносин, сторони можуть визначити за взаємною добровільною згодою свої взаємні права та комерційні відносини». Відповідно до статті 1134 Кодексу Наполеона у французькому приватному праві було затверджено ідею самозаконності приватної волі: «Угоди, що законно були укладеними, займають місце закону для тих, хто їх укладає». Таким чином, і Кодекс Наполеона, і Німецьке цивільне уложення виходили з ідеї всемогутності і автономії особи волі. У такий спосіб принцип договірної свободи розумівся як надання приватним особам широких правомочностей для встановлення будь-яких юридичних відносин за умови, щоб вони не суперечили приписам закону й «доброї волі» [4]. З вище наведених положень хочу зробити висновок, що цивільне право України у сфері укладення договору є демократичним і відповідає всім стандартам європейського права. Свобода договору як у цивільному праві України, так і в європейському приватному праві означає можливість сторін на основі взаємного узгодженого волевиявлення вільно укладати договір, обирати його вид та спосіб укладення, а також визначати зміст такого договору. Тому принцип свободи договору є одним з центральних принципів у системі цивільного права.
Література:
1. Цивільний кодекс України : від 16.01.2003 р., № 435-IV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 11. – Ст. 461. 2. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України // Автореф. дис…. канд. юрид. наук. ─ К., 2001. ─ 27 с. 3. Цивільне право України. Загальна частина : Підручник / За ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заїки. ─ К.: КНТ, 2006. – 477 с. 4. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. ─ М., 1998. ─ 51с.
Науковий керівник: Є.П. Гайворонський
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗАБУДОВНИКА ПЕРЕД УПРАВИТЕЛЕМ ПРИ СТВОРЕННІ ФОНДІВ ФІНАНСУВАННЯ БУДІВНИЦТВА
В.К. Потапов
студенту5 курсу экономіко-правового факультету
Донецького Національного університету
Фонди фінансування будівництва (далі - ФФБ) – явище у вітчизняній практиці нове. Активізація їх діяльності на українському ринку будівництва нового житла пов’язана як з наявністю Закону «Про фінансово-кредитні механізми та управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі – Закон про ФКМ), так і з законодавчими рестрикціями, втіленими в ст. 4 Закону «Про інвестиційну діяльність», який з початку 2006 року різко обмежив канали інвестування та фінансування житлового будівництва. Разом з тим у діяльності ФФБ виникає безліч проблем, що потребують ви рішення.
Одним із таких питань є забезпечення виконання зобов’язань забудовника перед управителем при створенні ФФБ. Відповідно до статті 10 Закону про ФКМ виконання зобов'язань забудовника за договором між управителем і забудовником (власне основним зобов'язанням є зведення об'єкта й передача його установникам), забезпечується встановленням іпотеки. При цьому в Законі про ФКМ зазначено, що предметом іпотеки можуть бути а) майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва, або б) об'єкт незавершеного будівництва, або в) нерухоме майно.
Аналіз зазначених предметів іпотеки дає підстави сумніватись у забезпеченості вказаних зобов’язань. Спочатку необхідно визначитися з майновими правами. Майнові права взагалі є родовим поняттям нарівні з особистими правами й не є самі по собі об'єктами цивільного права. Вони включають в себе всі суб'єктивні права, які мають грошову оцінку. Зокрема до майнових прав відносяться речові права (право власності, право забудови, сервітут тощо), зобов'язальні (права вимоги), майнові права інтелектуальної власності тощо. В свою чергу речові права мають своїм об'єктом річ, зобов'язальні права мають своїм об'єктом дії зобов'язаної сторони на користь особи, яка наділена правом вимоги, майнові права інтелектуальної власності мають своїм об'єктом нематеріальні блага тощо.
Щоб мати можливість передати майнові права, необхідно бути ними наділеним. Очевидно, такі майнові права повинні належати забудовникові, щоб він мав можливість їх передати. Закон говорить про майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва. Тобто таким майновим правом, виходячи з його об'єкта (нерухомості) може бути тільки речове право. Зрозуміло, що оскільки самої нерухомості ще не існує, то речового права на неї теж існувати не може, оскільки речові права можуть виникати лише щодо існуючих речей.
Якщо говорити про об'єкт будівництва, як предмет договору підряду (договору між управителем і забудовником), то до передачі готового об'єкта засновникам, такий об'єкт є власністю забудовника або субпідрядника, як власників будівельних матеріалів, які не є нерухомим майном.
Що стосується незавершеного об'єкта (другий варіант), то щоб мати можливість передати його в іпотеку необхідно зареєструвати якесь речове право на таку недобудову відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обмежень». Саме після реєстрації речового права на недобудований об'єкт він буде вважатися нерухомістю. Оскільки незавершений об'єкт повинен передавати забудовник, то саме він повинен зареєструвати речове право на цей об'єкт на себе. А така реєстрація неможлива, якщо незавершений будинок є предметом договору підряду. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, устаткування й т.п., які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (стаття 331 ЦК України). Більше того, це не може зробити до припинення дії договору підряду ані забудовник, ані управитель (замовник). Для реєстрації права власності на таку незавершену нерухомість, необхідно припинити дію договору підряду Але в такому випадку нема чого буде забезпечувати іпотекою, оскільки не буде існувати зобов'язання, яке б нею забезпечувалося.
Залишається тільки третій варіант, згаданий у першому абзаці статті 10 Закону — нерухоме майно. Законодавець не уточнив, що за нерухоме майно мається на увазі. Очевидно, це повинне бути нерухоме майно, що належить забудовникові на якомусь речовому праві. Тільки в такому випадку він зможе його передати в іпотеку. Таким нерухомим майном може бути сама земельна ділянка, на якій планується спорудження об'єкта, і яку забудовник одержав у свою власність.
Закон України «Про іпотеку» також допускає іпотеку права оренди земельної ділянки, хоча право оренди й не є нерухомим майном, яким може бути тільки річ.
Таким чином, виконання зобов’язання забудовника перед управителем при створенні ФФБ може бути забезпечене іпотекою його нерухомого майна, земельної ділянки чи права на оренду земельної ділянки. Крім того, оскільки забудовник є власником будівельних матеріалів, то їх застава також може бути одним із видфів забезпечення. При цьому відповідно до ч.2 ст. 576 ЦК України предметом застави може бути майно, що заставодавець набуде після виникнення застави. Для реалізації вказаної пропозиції, доцільно внести відповідні зміни до ст.. 10 Закону про ФКМ.
Науковий керівник: А.Г. Бобкова
ЩОДО ФОРМУЛЮВАННЯ ПОНЯТТЯ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВ
І.В. Родзіна,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
У літературі й законодавстві для позначення дій по захисту прав використовуються такі терміни, як «види» і «заходи», «засоби» і «форми» захисту. Використання поняття «вид захисту» не є великою помилкою, однак він не цілком конкретний, тому що термін «вид» вірніше використовувати для класифікації способів захисту. Говорячи про способи захисту, іноді вживають також термін «заходи захисту», що досить некоректно, тому що «заходи» - це сукупність яких-небудь засобів і способів.
Використовується також термін «заходи захисту», що є синонімом слова «способи». Термін «заходи захисту» погодиться з термінологією правил про відповідальність, які містять вказівку на відповідні способи захисту. Відповідальність звернена до порушника прав, а заходи захисту - до уповноваженого. [1] У вузькому змісті слова «заходи відповідальності» відносяться лише до тих способів захисту, які пов'язані з покаранням правопорушника за допомогою штрафних санкцій й інших обтяжень.
«Засоби» і «форми» захисту не слід змішувати з поняттям способів захисту прав, хоча між явищами, які позначені відповідними термінами, існує взаємозв'язок. У власному розумінні слова всі вони позначають різні дії, спрямовані на захист прав, тобто різні елементи (види або частини) діяльності по захисту суб'єктивних прав. Засоби й форми захисту призначені для досягнення й реалізації способів захисту прав.
«Засоби» захисту використовуються в літературі й іноді законодавстві як саме широке поняття. Однак у точному значенні засоби захисту - це відповідне домагання (вимога, право вимоги) або конкретна дія за допомогою волевиявлення (заяви) зацікавленої особи про необхідність здійснення заходів захисту. У цілому засоби захисту є первісна реакція на порушення або заперечування прав (претензія, позов, скарга, заява, клопотання, заперечення й т.д.)
За допомогою закріплення в законі прав вимоги, які підлягають примусовому здійсненню, Українське законодавство регламентує способи захисту різних прав. Право вимоги означає право уповноваженої особи на дію або бездіяльність іншого суб'єкта. Головні вимоги за своїм характером є регулятивними, а додаткові - охоронними (захисними). Охоронні вимоги виникають у результаті порушення прав і невиконання обов'язків. Допоміжні вимоги являють собою умови головних вимог.
Поряд із зобов'язальними закон передбачає речові вимоги, які в правовій теорії мають назву «позови»: витребування майна із чужого незаконного володіння та від сумлінного набувача .
У дореволюційному праві право вимоги мало назву «домагання». Сьогодні термін «домагання» є застарілим і не використовується вітчизняним законодавством.
Поняття вимоги уповноваженої особи до зобов'язаної особи потрібно відрізняти від «вимоги» у змісті приписів закону до всіх суб'єктів правовідносин. Наприклад, закон передбачає вимоги щодо державної реєстрації, вимоги до угод та ін.
Для реалізації заходів по захисту прав передбачені також різні форми. Іноді поняття «форми захисту» ототожнюють із поняттям способів захисту. «Форма» захисту - це порядок або різновид юридичної діяльності по захисту прав у цілому. Застосовуються неюрисдикційні (самозахист) і різні юрисдикційні форми захисту (судові, адміністративні, змішані). Одні способи захисту можуть бути реалізовані безпосередньо самими учасниками матеріальних відносин, інші - вимагають звернення в юрисдикційний орган. Юрисдикційна форма захисту багато в чому обумовлена відповідними вимогами про захист (підвідомчість, підсудність, розмір державного збору, процесуальні строки й т.д.). У свою чергу, юрисдикційні форми захисту мають різну компетенцію й несуть у собі різні процесуальні гарантії захисту. [2]
Захист прав є однією з найважливіших функцій будь-якої правової держави. Захист прав важливий для сучасної України, держави, у якій не так довго існують реальні правові гарантії. Надійний захист прав гарантує учасникам правовідносин безперешкодну реалізацію суб'єктивних прав.
Предметом захисту є не тільки суб'єктивні права, але й інтереси, що охороняються законом. Слід зазначити, що поняття «законні інтереси» відрізняється від поняття «інтереси, що охороняються законом». Під законним інтересом розуміється той інтерес, що допускається (дозволяється) законом, тобто правомірний інтерес. Під інтересом, що охороняється законом, розуміється інтерес, який перебуває під охороною закону. Справді, в основі всякого суб'єктивного права лежить той або інший інтерес, для задоволення якого суб'єктивне право й надається уповноваженій особі. Одночасно охоронювані інтереси в більшості випадків опосередкуються конкретними суб'єктивними правами, у зв'язку із чим, захист суб'єктивного права являє собою й захист охоронюваного законом інтересу.
Сказане дозволяє зробити висновок про те, що поряд із загальною метою захисту права необхідно враховувати й ту безпосередню мету використання засобів правового захисту, до досягнення якої прагне суб'єкт захисту.
Таким чином, під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких відбувається відновлення (визнання) порушених прав і вплив на правопорушника.
Література:
- Басин Ю. Г. Основы гражданского законодательства о защите субъективных гражданских прав//Проблемы применения Основ гражданского законодательства и Основ гражданского судопроизводства Союза ССР и союзных республик. Саратов, 1971. С. 34.
- Вершинин А. П. Выбор способа зашиты гражданских прав. - Спб.:Специальный юридический факультет по переподготовке кадров по юридическим наукам Санкт-Петербургского государственного университета, 2000. - 384с.
Науковий керівник: К.П. Пейчев
ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПАРКОВКИ АВТОТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ
А.О. Романова ,
студент 3 курсу экономіко-правового факультету
Донецького національного університету
З року в рік кількість транспортних засобів на дорогах України невпинно збільшується. У зв’язку з цим досить актуальною стає проблема забезпечення їх схоронності при залишенні в спеціально відведених місцях. До того ж у сучасному правовому регулюванні відносин щодо зберігання транспортних засобів досить багато прогалин, подолати які вкрай важливо.
Серед спеціальних видів зберігання у статті 977 Цивільного кодексу України зазначається договір зберігання транспортних засобів в боксах та гаражах, на спеціальних автостоянках. Проте жодного слова немає про паркування транспортних засобів. Незважаючи на це, судові органи, в тому числі Вищий господарський суд України, Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України при вирішенні спорів використовують терміни «парковка», «паркування». При цьому вони не роблять посилання ні на які акти законодавства.
Загалом варто зауважити, що серед усього масиву нормативно-правових актів немає такого, у якому б наводилося визначення терміну «парковка». Попри це в Декреті Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 року №56-93 мова йде саме про збір за паркову автомобілів. При цьому розмір ставки названого збору за годину парковки не повинен перевищувати трьох відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в спеціально обладнаних місцях і одного відсотка - у
відведених місцях. Платниками виступають юридичні особи та громадяни, які паркують автомобілі в спеціально облаштованих та відведених для цього місцях.
Оскільки у відповідності до Законому України «Про податок з доходів фізичних осіб» неоподаткований мінімум доходів громадян складає 17 грн. , то плата за паркову повинна становити 51 коп. і 17 коп. відповідно (саме такі гроші йдуть до місцевого бюджету). Кошти сплачені понад цю суму є платою за послугу, яка переважно полягає у тому, що паркувальник вказує на місце для парковки.
Що ж стосується парковки біля підприємства чи організації, то єдиний порядок передбачає обов’язок підприємств, які здійснюють господарську діяльність в офісних приміщеннях, укласти договір оренди твердого покриття, яке прилягає до офісних приміщень. Тверде покриття розглядається як власність територіальної громади, тому відповідно плата за таким договором визначається на базі експертної оцінки відповідного майна згідно з Законом України «Про оренду державного та комунального майна». В Положеннях про збір за паркову автотранспорта, які затверджуються рішеннями відповідних міських рад, нерідко можна зустріти обов’язок підприємств чи організацій сплачувати збір за парковки на прилеглих територіях на умовах, визначених в договорі про сплату збору, який укладається з місцевою чи районною адміністрацією. Тому часто у власників підприємств є вибір: укласти договір оренди чи договір про сплату збору.
Важливою на сьогодніній день є проблема визначення виду договору, до якого належить паркування.
Аналізуючи судову практику можна дійти висновку про те, що за схоронність припаркованих машин ніхто відповідальності не несе, тому думка деяких науковців стосовно віднесення паркування до договорів зберігання не вбачається вірною. Більш правильним буде вважати паркування додатковою послугою, оскільки у відповідності до ст.901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» плата за парковку здійснюється шляхом придбання квитанції.
Необхідно чітко розмежовувати поняття «парковка» і «автостоянка». Паркова є меншою за розміром, визначений відсоток від плати за паркову надходить до місцевого бюджету, і що найголовніше, за схоронність транспортних засобів ніхто відповідальності не несе.
Аналізуючи сказане доцільним буде навести наступне визначення: парковка – це місце, що визначене органами місцевого самоврядування, для тимчасової стоянки транспортних засобів без надання послуг по зберіганню.
Таким чином, на сьогоднішній день необхідно надати та закріпити у законодавстві визначення терміну «паркова». Це перш за все сприятиме зменшенню спорів, які зобов’язаний вирішувати суд.
Науковий керівник: Е.А. Писарєва
ПРАВОВАЯ ПРОБЛЕМАТИКА ДЕБИТОРСКО-КРЕДИТОРСКОЙ ЗАДОЛЖЕННОСТИ
В.О. Савченко,
студент 4 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
В настоящее время в Украине происходят существенные перемены в хозяйственной, экономической и социальной деятельности предприятий. Это приводит к объективной необходимости изменения системы контроля, и совершенствования законов регулирующих данную сферу.
В законодательстве предусматривается обязательность аудиторской проверки годового баланса и отчетности хозяйствующих субъектов один раз в три года [4]. Аудит — проверка данных бухгалтерского учета и показателей финансовой отчетности субъекта хозяйствования с целью высказывания независимой мысли аудитора о ее достоверности во всех существенных аспектах и соответствие требованиям законов Украины, положений (стандартов) бухгалтерского учета или других правил (внутренних положений субъектов хозяйствования) согласно требованиям пользователей [ст.3; 3].
Для нормального функционирования всех звеньев народного хозяйства необходимо, чтобы предприниматели, принимая решение, имели достоверную информацию о финансовом состоянии предприятия, в частности, о состоянии дебиторско-кредиторской задолженности, о законности и подтвержденности хозяйственных операций, в результате которых она возникла.
Дебиторская задолженность в соответствии, как с международными, так и с украинскими стандартами бухгалтерского учёта определяется как суммы, причитающиеся компании или иному лицу от покупателей или иных дебиторов [c.72; 1]. Дебиторская задолженность возникает в случае, если услуга (или товар) проданы, а денежные средства не получены. Как правило, покупателем не предоставляется какого-либо письменного подтверждения задолженности за исключением подписи о приемке товара на товаросопроводительном документе. Кредиторская задолженность — задолженность субъекта (предприятия, организации, физического лица) перед другими лицами, которую этот субъект обязан погасить [c.97; 2]. Разница между этими понятиями заключается в том, что кредиторская задолженность состоит из обязательств определённого лица, а дебиторская задолженность представляет собой суммы, которые могут быть взысканы данным лицом с других лиц, и потому является оборотным активом организации. Задолженность по удержанным, но еще не перечисленным суммам налогов также рассматривается, как кредиторская задолженность. Временную нехватку средств предприятие покрывает за счет банковских кредитов - так возникает еще один вид кредиторской задолженности предприятий[6].
На современном этапе Украина переживает экономический кризис, который имеет всеобъемлющий характер. Одним из атрибутов экономического кризиса является кризис платежей, проявляющийся в том, что предприятия не осуществляют платежи друг другу за товары, работы и услуги. Этот процесс сопровождается ростом дебиторско-кредиторской задолженности при расчетах между субъектами предпринимательской деятельности. Предприятие может иметь одновременно кредиторскую и дебиторскую задолженности. Покрывать одну задолженность другой запрещается [c.331; 5].
Цель и задачи аудита дебиторско-кредиторской задолженности - это выявление подобных недостатков, если оно имеют место в балансе; определение достоверности информации о дебиторско-кредиторской задолженности и проверка правильности ее отнесения с целью недопущения безосновательного уменьшения налогооблагаемой прибыли предприятий, т. е. проверка законности операций с дебиторско-кредиторской задолженностью.
Назначение аудита дебиторско-кредиторской задолженности – это возможность помочь предприятию сформулировать рекомендации и определить меры по ликвидации задолженности не только как средства улучшения расчетных операций, но и финансового положения предприятия[6]. В масштабах государства появляется возможность ликвидировать цепочку неплатежей, а значит и преодолеть платежный кризис.
При аудите и ревизии дебиторско-кредиторской задолженности используются следующие законодательные акты и нормативные документы: ЗУ "Об аудиторской деятельности"; ЗУ «О налогообложении прибыли предприятий.»; Гражданский Кодекс Украины; Положение об организации бухгалтерского учета и отчетности в Украине; Инструкция о порядке заполнения форм годового бухгалтерского отчета предприятия; Положение о безналичных расчетах в хозяйственном обороте Украины; Инструкция по инвентаризации основных средств, нематериальных активов товарно-материальных ценностей, денежных средств, документов и расчетов; Инструкция о порядке исчисления и уплаты налога на добавленную стоимость и др.
В Украине независимая аудиторская деятельность нашла применение совсем недавно, поэтому проведение аудита - дело новое, но имеющее базой ревизию и контроль. Следует отметить что дальнейшее развития института аудита может значительно уменьшить количество преступлений и проблем возникающих в экономической сфере. Основным путем решения проблем, сложившихся в данной сфере, является внесение изменений в законодательство, а точнее приспосабливание его к ситуации сложившейся на практике, в условиях кризиса.
Используемая литература:
1. Алисов Е. А. Финансовое право Украины – Х.: Эспада, 2000.
2. Воронова Л. К. Фінансове право України: Підручник. — К.: Прецедент; Моя книга, 2006.
3. Закон Украины "Об аудиторской деятельности".: Электронная база данных «Инфодиск: Законодательство Украины».
4. Постановление ВСУ "О порядке введения в действие Закона
Украины "О внесении изменений в ст. 10 Закона Украины "Об аудиторской деятельности".: Электронная база данных «Инфодиск: Законодательство Украины».
5. Финансовое право: Учебник. — X.: ООО «Одиссей», 2003.
6. Хилинский Г. "Аудит дебиторско-кредиторской задолженоности". // BUSINESS Укаiна - 2002 - N 23 - с. 2
Науковий керівник: Н.В. Гришина
ПРАВОВІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛИМИ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ ОСІБ , ЯКІ ВІДБУВАЮТЬ ПОКАРАННЯ У МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
О.В. Сміла,
студент 4 курсу юридичного факультету
Харківського національного педагогічного
університету імені Г.С. Сковороди
Вирішення правових та соціальних проблем, які постали в даному суспільстві, значною мірою залежать від того, чи буде забезпечена кожна працездатна людина роботою, мобілізовані її можливості з підвищенням активності як працівника. Метою даної роботи є регулювання праці осіб, які відбувають покарання, у місцях позбавлення волі. Адже, праця – усвідомлена ,цілесобразна діяльність людини по виготовленню матеріальних і духовних цінностей. Однією з таких проблем є праця осіб в місцях позбавлення волі.
Перш за все треба зазначити, що особа, яка відбуває покарання – є людиною. Людина, її життя і здоров’я , честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1].
Конституція України 28 червня 1996 року ст. 43 зазначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб .В даній конституційній нормі нижче сказано, що: “ Використання примусової праці забороняється. ” А що стосується осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі до них же приминається ця норма Конституції України.
Причому, як зазначає ст. 49 Вправно – трудового кодексу України кожен працездатний засуджений повинен працювати, і така праця не вважається примусовою [2].
Відповідно до ч. 3 ст. 43 Конституції України зазначає, що не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. І тільки суд має право чинити правосуддя. Вирішувати винність чи невинність даної особи.
Можна сказати, що виникає протиріччя , тому, що засуджені у місцях позбавлення вони не обирають собі ні професії, ні рід роботи, а їх примушують працювати, на мою думку не один із засуджених не стане самостійно проявляти своє волевиявлення до праці, якщо їх не будуть примушувати працювати. А конституційна норма надає можливість вільного волевиявлення кожної людини працювати їй чи ні. Праця ж засуджених використовується на низькооплачуваній, примітивній роботі, як дешева робоча сила.
А за свою здійснену роботу вони отримують заробітну плату, яка оплачується відповідно до її кількості та якості за нормами і розцінками, що діють на сьогоднішній день. Відраховується із їхнього заробітку або іншого доходу вартість харчування, одягу, взуття та інших наданих їм послуг, тобто можна сказати, що мало того, що вони працюють не по своєму волевиявленню так вони ще не бачать свого заробітку. Умови праці для осіб, які відбувають покарання у виправно – трудових колоніях і тюрмах, встановлюється восьмигодинний робочий день. Час початку і закінчення роботи (зміни) встановлюється Правилами внутрішнього розпорядку виправно – трудових установ. Засудженим надається щотижня один день відпочинку. На деяких видах робіт, де за умовами виробництва не може бути додержано встановленої для засуджених щоденної або щотижневої тривалості робочого часу, відповідно до законодавства про працю допускається підсумований облік робочого часу з тим, щоб середня тривалість робочого часу не перевищувала восьми годин на день.
А що стосується праці, то засуджені повинні працювати, тобто вони своєю працею компенсують понесені державою затрати. Тобто відшкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання. І ця праця в місцях позбавлення волі не буде примусовою.
Якщо дослідити, то можна виділити особливий різновид правового статусу засудженого, який має певні права і обов'язки. Вони покладаються на нього кримінальним і кримінально – виконавчим правом, а також загальногромадянською правоздатністю, яка не була обмежена внаслідок кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Таким чином формується висновок, що поряд із загальним для всіх громадян правовим статусом, засуджені мають як громадянський так і специфічний статус.
Виникає проблема працевлаштування осіб, які відбували покарання в місцях позбавлення волі. Адже цим особам дуже важко повернутися до ранішнього свого життя. Причинами неповного працевлаштування є незадоволеність запропонованими роботами, заробітною платою, відсутністю освіти. І ця особа не бажає працювати за низько оплачувану плату. Але держава повинна надати таким особам, належні умови праці. Адже коли, колишній в'язень буде працювати в нього з'явиться свій заробіток, який зароблений чесною працею . І не потрібно задумуватися за колишнє своє “ тіньове “ минуле.
Відповідно до Конституції України 1996 року та Європейських пенітенціарних правил усі засудженні повинні мати реальну можливість після відбуття строку покарання повернутися до нормального способу життя, відновити сімейні взаємовідносини з рідними та знайти придатну для людини роботу. Як зазначає Прокопенко В. І. виконувана працівником робота повинна відповідати індивідуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі,і це відіб'ється на продуктивності його праці [4].
Таким чином, поряд з проблемою регулювання праці осіб, які відбувають покарання, у місцях позбавлення волі необхідно розглядами і питання працевлаштування звільнених осіб, яке в загальному вигляді негативно впливає на розвиток ринку праці й економічну стабільність нашої державі.