Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в господарському процесі
Правовий режим кредитування комерційних банків на сучасному етапі розвитку в україні у контексті світової економічної кризи
Щодо неврегульованності деяких питань
Використана література
Договір про сплату аліментів
Деякі проблеми застосування норм цивільного права україни в частині відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних дій чи
Науковий керівник

Подобный материал:

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 ... 32

Науковий керівник: О.В. Розгон

ПРЕДСТАВНИЦТВО ПРОКУРОРОМ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

Ю. Харченко,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна

Інститут процесуального представництва, існування якого сягає часів Римської Імперії, виступає предметом багатьох наукових досліджень таких вчених, як Н. А. Абрамов, В. В. Антонов, І. А. Балюк, О. Безух, В. С. Васильєв, В. М. Гайворонський, В. С. Гопанчук, В. К. Мамутов, Д. М. Притика, М. І. Тітов, Е. І. Фурса, С. Я. Фурса, М. Й. Штефан, В. С. Щербина та ін. Його створено для забезпечення представництва та належного захисту прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб, а також держави. [1, ст. 109]

Останнім часом на теоретичному і практичному рівнях загострилися питання щодо участі прокурора в господарському судочинстві на захист інтересів держави та громадянина. Визначаючи правову природу представництва прокурора у господарському судочинстві, необхідно виходити із сутності інституту прокуратури як органу, який здійснює функцію охорони закону, державно-правових відносин.

Вступаючи у господарський процес, прокурор стає його учасником і підпорядковується тим правилам, які регулюють процесуальну діяльність суб`єктів цього процесуального права. [2] Процесуальна правосуб'єктність прокурора суттєво відрізняється від інших учасників судового процесу (сторони, третіх осіб, експерта тощо). По-перше, прокурор захищає в господарському суді права сторони, а сторона — свої матеріальні права та інтереси. По-друге, прокурор має публічний характер зацікавленості у справі, сторона — суб'єктивний, матеріально-правовий. По-третє, прокурор не є в господарському процесі стороною у процесуальному розумінні, оскільки українському праву не відомий поділ суб'єкта процесуальних правовідносин на матеріальний та процесуальний. По-четверте, прокурор у господарському суді не є особливим представником сторони, оскільки в судовому процесі він діє самостійно, без повноважень від сторони та на підставі закону. По-п'яте, прокурор у господарському суді не є і представником держави, він виступає як посадова особа правоохоронного органу — прокуратури, який лише на підставі закону та свого службового становища виконує завдання представництва. [5, ст. 47]

Звертаючись до відповідного суду господарської юрисдикції із заявою про захист прав і свобод громадянина, державних та суспільних інтересів, прокуратура реалізовує конституційну функцію представництва, яка розглядається як один з дійових засобів утвердження верховенства права, зміцнення законності та господарського правопорядку. Тобто функція представництва інтересів у господарському суді є для органів прокуратури конституційною. [2]

Ця функція зазначена у ст. 121 України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках визначених законом. [3] Генеральна прокуратура України в зверненні до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо роз’яснення положення про те, що Господарський суд порушує справи за позивними заявами «прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави», стверджує, що існуюча практика розгляду позовів прокурорів господарськими судами звужує закріплене ст. 121 Конституції України поняття «інтереси держави» , оскільки останні ототожнюють їх лише з майновими інтересами держави. Прокуратура України поширює це поняття і на інтереси в економічній, політичній, соціальній та інших сферах , що дає право її органам на широке представництво інтересів держави в господарських судах. [4, ст. 75-76]

Виходячи з конституційного положення та вимог ч. 1 ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в господарському суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у будь-якій стадії господарського процесу інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Але не можна ототожнювати процесуальний статус прокурора зі статусом представника у господарській справі. [2] Г. З. Лазько визначає поняття процесуального представництва у господарському процесі таким чином: представництво у господарському процесі — це діяльність представника, що здійснюється ним від імені довірителя з метою досягти найбільш сприятливого рішення, а також для надання кваліфікованої юридичної допомоги у здійсненні прав довірителем, з метою попередження порушення прав у процесі і сприяння господарському суду в здійсненні правосуддя по господарських справах. У свою чергу, представник — це особа, яка діє у господарському процесі у межах наданих йому довірителем повноважень. Представник не може виходити за рамки наданих йому повноважень.

. З цього приводу Н. А. Абрамова зазначив, що представник не є самостійним учасником господарського процесу, оскільки не має ні матеріальних, ні процесуальних самостійних прав, відокремлених від прав тих осіб, інтереси яких він представляє. За представником завжди стоїть фігура довірителя з його правами та обов'язками. [1, ст. 110]

Зовсім інше процесуальне становище займає прокурор. Завданням прокурора при розгляді господарських справ є дотримання прав і законних інтересів громадян, держави, винесення господасрьким судом законних і обгрунтованих рішень. Прокурор бере участь у розгляді справ судами господарської юрисдикції як представник органу державної влади і є гарантом законності при здісненні господарського судочинства. Для підтвердження своїх повноважень у господарському процесі прокурору не потрібно надавати суду ніяких документів (довіреностей), так як він виконує обовязки, що надані йому законом. Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним інститутом господарського процесуального права, оскільки саме Основний Закон є правовою підставою участі прокурора в господарському процесі. [2]

Література:

Г. З. Лазько. Особливості реалізації процесуального представництва у господарському процесі // Вісник господарського судочинства. – 2008. - № 2
Руденко М. В. Учась прокурора в господарському судочинстві: окремі питання теорії і практики // Вісник Академії прпвових наук України. – 2002. - №1(28)
Конституція України
Кононенко В. Огієнко Д. Про право прокурора на звернення до господарських судів // Вісник прокуратури. – 2003. - №10 (28)
Руденко М. В. Суть, завдання та значення участі прокурора в господарському судочинстві // Вісник прокуратури. – 2002. - №3 (15)

Науковий керівник: М.В. Руденко

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ КРЕДИТУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ У КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Р.І. Чекіль,

студент 3 курсу юридичного факультету

Івано-Франківського університету права

імені Короля Данила Галицького

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 66 Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк України (далі – НБУ) може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів, що передбачено Законом.

До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим банкам (головним чином колишнім державним спеціалізованим банкам), які брали зобов'язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки.

З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредитів центрального банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов'язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ.

При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичальники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки.

У 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони. Кредити на цих аукціонах могли отримати комерційні банки, які, у свою чергу, мали намір кредитувати підприємства, що здійснюють структурну перебудову, санацію виробництва і потребують державної підтримки.

Важливо звернути увагу банківсько-економічну ситуацію в Україні під час світової фінансово-економічної кризи. Нестабільність курсу валют, який склався в осінній період 2008 року та на додачу коливання курсу валют на світовому ринку спричинив негативні наслідки длядіяльності та функціонування комерційних банків України. Саме тоді НБУ було вирішено виконати рефінаннсування банків, які цього потребували.

Під час проведення програми рефінансування НБУ, порушуючи принципи справедливості та рівності щодо правового регулювання надання кредитів банківським установам за програмою рефінансування на пільгових умовах – проводив дискримінаційну кридитну політику щодо значної кількості банків.

Непрозорі кроки НБУ – головного субєкта правового регулювання відносин у банківській системі в умовах фінансово-економічної кризи призвели:

по-перше: до невиконання договірних зобов’язань з боку комерційних банків перед вкладниками за депозитними угодами;

по-друге: до обмеження права власності фізичних та юридичних осіб на власні грошові кошти та отримання кредитів;

по-третє: до знекровлення банківської системи фінансовими ресурсами;

по-четверте: до припинення чи суттєвого обмеження кредитування малого, середнього бізнесу та бюджетоутворюючих підприємств.

по п’яте: до створення атмосфери недовіри до банківської системи з боку суспільства в цілому.

За експертними дослідженнями фінансового ринку на ІІ квартал 2009 р. припадають найбільші платежі банківського сектора з публічного боргу - близько 660 млн. доларів кожен місяць, тому можна очікувати підвищення попиту на іноземну валюту.

Цей попит може бути компенсований зниженням золотовалютних резервів кожен місяць у розмірі близько 1 млрд. доларів, однак ресурсів НБУ не буде вистачати одночасно на валютний ринок, на валютні аукціони для фізичних осіб та на рефінансування комерційних банків.

Аналітики відзначають, що значною мірою ситуація залежатиме від отримання другого траншу кредитуМіжнародного валютного фонду (далі – МВФ).

Якщо другий транш буде виділений в найближчий час, то курс продажу готівкової та безготівкової американської валюти залишатиметься на сьогоднішньому рівні. У разі ж невиділення другого траншу, є ймовірність, що готівковий та комерційний курси продажу іноземної валюти в Україні буде зростати.

Тому в даних економіко-правових умовах вважаємо за необхідне:

при отриманні чергового кредитного траншу від МВФ, а саме – певну частину їх розподілити між усіма без винятку учасниками банківської діяльності у співвідношенні до розміру депозитного портфелю кожного комерційного банку, іншу частину отриманих фінансових ресурсів надати для відновлення програм кредитування економіки комерційним банкам за умови жорсткого контролю з боку НБУ;
поступово зменшувати рівень облікової ставки НБУ, як основного банківсько-правового інструменту визначення вартості кредитних фінансових ресурсів, що сприятиме зменшенню кредитних процентних ставок, а відтак і до доступності кредитів, в першу чергу для малого і середнього бізнесу.
НБУ продовжити практику цільових валютних аукціонів на міжбанківському валютному ринку для комерційних банків за пільговим валютним курсом для виконання цивільно-правових зобовязань фізичних та юридичних осіб за кредитними угодами.
НБУ для стабілізації національної валюти в умовах світової кризи виважено проводити політику валютних інтервенцій іноземної валюти;
в правовому регулюванні зовнішньо-економічної діяльності за експортно-імпортними операціями знизити рівень обов’язкового продажу іноземної валюти на міжбанківській валютній біржі, що сприятиме певною мірою до задоволення попиту суспільства на готівково-валютному ринку.

Вказані комплексні економічно-правові заходи на нашу думку повинні стабілізувати фінансовий ринок, спрямовувати грошові кошти в господарську діяльність, підвищити рівень стабільності та вартості національної валюти.

Науковий керівник: Р.І. Тріщ

ЩОДО НЕВРЕГУЛЬОВАННОСТІ ДЕЯКИХ ПИТАНЬ

СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ ЗА ЦК УКРАЇНИ

А.А. Чепель,

студентка 2 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., закріпив існування інституту спадкового договору, який не був передбачений ЦК УРСР 1963 р. З появою цього інституту водночас з'явилося досить багато проблем, які виникають на практиці.

Відповідно до статті 1302 ЦК за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.[1]

Основними обов'язками відчужувача за умовами спадкового договору виступає неможливість відчужувати майно визначене у спадковому договорі, не заповідати його(ст. 1307 ЦК). Тобто відчужувач стає обмеженим у своїх правах, оскільки він втрачає можливість розпоряджатися своїм майном як за життя, так і на випадок смерті шляхом складання заповіту. При цьому слід зазначити, що стаття 27 ЦК України визнає недійсним правочин, яким обмежується обсяг цивільної правоздатності особи. А це говорить про те, що з моменту укладення спадковий договір має визнаватися недійсним.[2; с.631]

Слід зазначити, що в ЦК України не визначені істотні умови спадкового договору. Відсутність нормативно визначеного переліку істотних умов цього договору, який є новим та невідомим правозастосовчій практиці, може сприяти появі ситуацій, за яких час від часу будуть виникати спори з приводу укладеності/неукладеності спадкового договору.

У ст. 1302 ЦК України зазначено, що юридичним фактом,з яким пов'язується виникнення у набувача права власності на передбачене спадковим договором майно, є смерть відчужувача, однак, по-перше, жодним чином не пояснює, що є саме моментом смерті, а, по-друге, чітко не пояснює, в який саме момент у набувача виникає право власності на майно відчужувача, обмежившись формулюванням «в разі його смерті набуває право власності».

Невирішеним також залишається питання виникнення ризиків випадкових загибелі чи пошкодження майна, яке набувається у власність набувачем відповідно до спадкового договору. [З; с.207]

Необхідно звернути увагу на те, що в ЦК України прямо не врегульоване також питання щодо того, чи розповсюджуватиметься на майно, вказане в спадковому договорі, правило про право на обов'язкову частку у спадщині і чи взагалі включатиметься майно до складу спадкової маси (спадщини). [4; с.771]

Вважаємо, що вказані недоліки є істотними і потребують усунення. Тому, необхідно й надалі теоретично досліджувати інститут спадкового договору та враховувати судову практику, щоб у майбутньому позбутися суперечностей у цивільному законодавстві та узгодити норми щодо врегулювання цього інституту.

Використана література:

1. Цивільнй кодекс України від 16 січня 2003 р.// ВВР, №№ 40-44, ст. 356

2. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-е вид. допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Кн. 2. - 640 с.

3. Фурса С. Я., Фурса Є. І. Спадкове право. Теорія та практика. Навч. посіб. - К.: Атіка, 2002. - 496 с.

4. Коноваленко Т. П. § 5. Спадковий договір. В кн. «Цивільне право». Книга друга/ За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К., 1999. - С. 770-773

Науковий керівник: О.В. Розгон.

ДОГОВІР ПРО СПЛАТУ АЛІМЕНТІВ

Д. Черних,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Однією з форм добровільної сплати аліментів є укладання договору про сплату аліментів, що є новелою нового СК України.

До суб’єктів, які можуть укладати між собою договір про сплату аліментів, закон відносить подружжя та батьків неповнолітньої дитини.

Згідно зі ст.189 СК України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені законодавством.

Крім цього, відповідно до ст.18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Ст.179 СК України вказує на те, що неповнолітнім дітям надається право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані на їх утримання. Відповідно до ст.6 СК України неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Уявляється, що дитина вправі отримувати певну суму коштів для задоволення духовних, освітніх потреб тощо. Батько, який проживає з дитиною, за рахунок аліментів та особистих коштів повинен утримувати дитину, надавати їй харчування, одяг, нести витрати, пов’язані з навчанням та вихованням.

Законодавством передбачено також укладання договору про сплату аліментів на повнолітніх дітей, які продовжують навчання, та непрацездатних повнолітніх дітей. Норма ст. 201 СК України є відсильною - вона передбачає, що стосунки про сплату аліментів за договором між батьками та повнолітніми дітьми регулюються ст.189 СК України. Таким чином, законодавством закріплюється однаковий порядок укладання договору про сплату аліментів як на неповнолітніх дітей, так і на повнолітніх.

Отже, суб’єктами, що укладають договір про сплату аліментів перш за все можуть виступати батько та мати, кожен з яких в залежності від того, з ким проживає дитина (діти), є аліментозобов’язаною особою з однієї сторони та одержувачем аліментів – з іншої. Учасником даних відносин є також дитина (донька та/або син), на користь якої договір укладається. Той з батьків, хто отримує аліменти по суті є лише посередником у відносинах між другим з батьків та дитиною, бо договір укладається на користь перш за все її прав та законних інтересів.

Відповідно до СК України сплата аліментів може проводитись примусово або в добровільному порядку.

Розмір аліментів, які підлягають сплаті за договором, визначається самими сторонами. Як за договором, так і за рішенням суду, вони можуть визначатися у частці від доходу батьків, у твердій грошовій сумі, а також одночасно в частках до заробітку та твердій грошовій сумі.

Сімейним законодавством України не регламентується чіткий порядок укладання, виконання, розірвання договору про сплату аліментів та визнання такого договору недійсним, але за своєю правовою природою такі договори слід відносити до цивільно-правових правочинів, що дозволить поширити на них загальні норми цивільного законодавства про правочини та договори і досягти впорядкування правового регулювання договірних відносин, підставами яких є договори про добровільну сплату аліментів

Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Ця норма свідчить про диспозитивний характер договірних правовідносин щодо сплати аліментів. Законодавець надав право сторонам цих правовідносин самим визначати обсяг та порядок здійснення аліментного обов’язку. Угода про сплату аліментів по суті є добровільним актом зобов’язаної особи і одержувача аліментів.

Перевагою договору про сплату аліментів виступає можливість визначення розміру утримання більшою сумою, ніж та, що може бути призначена за рішенням суду. Сторони договору мають право врахувати всі передбачувані і непередбачувані витрати і за спільною домовленістю внести цю суму в договір, керуючись виключно інтересами дитини. Ще однією суттєвою перевагою договору договору про сплату аліментів є визначення оптимальних (опопільно вигідних для сторін) строків сплати аліментів.

Певним недоліком договору про сплату аліментів є певна неузгодженість норм СК України та інших актів цивільного законодавства, що прямо чи опосередковано регулюють відносини щодо договірної форми сплати аліментів. Зокрема ст.179 СК України передбачає, що аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються. Оскільки зміст права власності (відповідно до Цивільного кодексу України) складається з права володіння, користування та розпорядження майном, то один з батьків, хто отримує аліменти, може витрачати ці кошти за власним розсудом. Незважаючи на те, що сімейним законодавством передбачений контроль органів опіки та піклування за цільовим витрачанням аліментів, власник аліментів має право вчиняти будь-які дії щодо цих коштів. Наприклад, одну частину витрачати на задоволення власних потреб, іншу – на дитину.

У разі невиконання сторонами вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору, він не матиме юридичної сили і вважатиметь недійсним. За таким договором неможливо застосувати примусове стягнення аліментів. Не дотримання нотаріальної форми породжує відсутність права вимоги щодо боржника в аліментному зобов’язанні.

За відсутності належним чином оформленого договору зацікавлена особа має право вимагати стягнення аліментів тільки у судовому порядку.

Науковий керівник: О.В. Розгон

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ В ЧАСТИНІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ ВНАСЛІДОК НЕЗАКОННИХ ДІЙ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Я.В. Черничук,

студент 4 курсу юридичного факультету

Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького

Конституція України визначає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії – визначальними в діяльності держави. На сьогодні зі вступом в дію Цивільного кодексу України (далі – ЦК) вирішення питань, пов’язаних із відшкодуванням заподіяної шкоди, перейшло на новий етап правового регулювання. Однак і зараз перед громадянином, який потрапив у життєву ситуацію, в якій він є постраждалим, чи навпаки заподіювачем шкоди, постає багато питань правового характеру.

У ЦК України відшкодуванню шкоди присвячена Глава 82. До того ж у даній Главі, зокрема у ст. 1176 ЦК України, мають місце недоліки, без виправлення яких застосування її на практиці буде проблематичним. Слід звернути увагу лише на назву вказаної статті. У ній та її тексті законодавець вживає і термін «попереднього» слідства. Натомість відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» № 2670-ІІІ від 12 липня 2001 р. термін «попереднє» замінено на «досудове» і з 1 вересня 2001 р. в Україні термін «попереднє слідство» у кримінальному процесі не вживається, то відтак можна дійти висновку, що законодавець, приймаючи ЦК України, допустив неузгодженість в цьому аспекті кримінального процесуального та цивільного законодавства.

Якщо ж ми розглянемо більш детально ст. 1176, то побачимо, що вона передбачає такі незаконні дії за вчинення яких службовими особами органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду відшкодовується матеріальна шкода, а саме: незаконне засудження; незаконне притягнення до кримінальної відповідальності; незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд; незаконне затримання; незаконне накладення адміністративного арешту; незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт. Водночас, ці дії вже тягли за собою відшкодування шкоди відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».

Стаття 1176 ЦК України має 7 частин. Відповідно до ч. 4 цієї статті «Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди». Диспозиція ч.4 практично зводить нанівець всі положення вказаної статті, позаяк громадянин, визнавши себе винним у вчиненні злочину під фізичним чи психічним впливом, втрачає право на компенсацію матеріальної шкоди, навіть незважаючи на те, що він був незаконно притягнутий до кримінальної відповідальності, арештований тощо, оскільки він написав «явку з повинною», давав покази «про вчинення злочину» під час дізнання чи досудового слідства, брав участь у відтворенні обстановки та обставин події тощо. Ось чому у ч. 4 цієї статті після слів «на відшкодування шкоди» слід було б додати слова «за виключенням випадків, коли особа обмовила себе в результаті застосування до неї незаконних методів ведення дізнання чи досудового слідства».

У ч. 6 ст. 1176 ЦК законодавець передбачив, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. З огляду на цю норму можна сказати, що всі інші незаконні дії працівників органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду тягнуть за собою відшкодування завданої ними шкоди не на підставі ст. 1176 ЦК, а за ст. 1166, яка передбачає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду. А відповідно до ч. 1 ст. 1166 «Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала».

Із цього випливає, що шкода, завдана незаконними діями працівників органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду має відшкодовуватися на загальних підставах, тобто особою, яка їх завдала, якщо не доведе, що шкода завдана не з її вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК). Але працівники дізнання, слідчі, працівники прокуратури або суду, виконують функції держави, пов’язані з боротьбою із злочинністю і за їх незаконні дії має відповідати держава.

Разом з тим, перелічені незаконні дії, які потягли за собою матеріальну шкоду і які повинні відшкодовуватися на загальних підставах, передбачені і в Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду». Відповідно до вказаного Закону відшкодовувати шкоду має держава. Цей Закон не втратив чинності і дотепер. Але його застосування буде суперечити вимогам ст. 1166 ЦК України, позаяк суб’єктом відшкодування шкоди, відповідно до вказаної статті, є особа, яка її завдала. Тобто виникає колізія правових норм.

Тим часом, ч. 6 ст. 1176 ЦК суперечить і ст. 56 Конституції України, відповідно до якої «кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Думаю, ніхто не буде заперечувати, що працівники органів дізнання, слідчі, працівники прокуратури або суду при здійсненні своїх повноважень якраз і завдають шкоду, про яку йдеться у ст. 1176 ЦК.

Вважаю, що суперечності, які мають місце у ст. 1176 ЦК, не будуть сприяти застосуванню вказаної статті на практиці і рано чи пізно на це звернуть увагу законодавці.

Науковий керівник: Р.І. Тріщ

Blog

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Содержание