Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна
студентка 4 курсу юридичного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна
Порівняльно-правовой аналіз об’єкту злочину
Деякі аспекти проблеми юридичної мови та мови судових експертиз
Виправлення та ресоціалізація засуджених
Тактика проведення огляду місця події при розслідіванні квартирних крадіжок, вчинених іноземцями
Мотивація поведінки при добровільній відмові від скоєння злочину
Вопрос соразмеримости причиненного и предотвращенного вреда при крайней необходимости
Тактика пред’явлення для впізнання
Подобный материал:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна



Проблемам класифікації злочинів у кримінально-правовій і кримінологічній літературі приділяється значна увага. Основним питанням цієї проблеми є встановлення критеріїв класифікації та їх співвідношення.

На сучасному етапі в літературі запропоновано безліч критеріїв класифікації злочинів. Це викликано тим, що кожний автор виокремлює ті чи інші ознаки, які, з його точки зору, є найбільш істотними у злочинності. Так в основі кримінально-правової класифікації злочинів Загальної частини Кримінального кодексу України положено об’єкт злочинного посягання. Відомий російський вчений В. Н. Кудрявцев вважав доцільним покласти в основу класифікації соціально-психологічні властивості злочинної поведінки, окремі мотиви і цілі правопорушників. А. Ф. Зелинський вважав, що критерієм кримінологічної класифікації може бути характер суспільно-небезпечного діяння, який в свою чергу визначається спрямованістю на тій чи інший об’єкт, спосіб вчинення, мотивація, форма вини і деякі особливості суб’єкта. Л. М. Давиденко висловив думку, що основним критерієм кримінологічної класифікації злочинів може бути характер основних сфер життєдіяльності, і виокремлює злочини, які вчинюються у сфері виробництва, побуту дозвілля тощо. Ш. Адомавичус підкреслює, що найбільш перспективними критеріями є такі: мотивація злочинної поведінки, антисуспільна спрямованість, співвідношення зовнішніх і внутрішніх факторів у механізмі злочинної поведінки тощо, тому що, на його думку, таки критерії можуть бути ключем дослідження генезису злочинної поведінки. І. М. Даньшин виділяє наступні критерії: особливості антисоціальної спрямованості злочинного посягання та характер кримінологічної мотивації злочинної поведінки винної особи, особливості контингенту злочинців.

Головною умовою визначення критеріїв класифікації є цілі і завдання, які стоять перед класифікаційною системою. Що стосується кримінологічних досліджень, то головна мета і завдання таких класифікацій – це вирішення проблем попередження злочинів. Виходячи з цього, більш слушною, на наш погляд, є позиція О. Г. Кальмана, який вважає, що головним критерієм кримінологічної класифікації економічних злочинів можуть бути сфери економіки, в яких вони вчинюються. Виходячи з цього, можна виділити в окрему групу злочину у сфері інтелектуальної власності.

Злочини у сфері інтелектуальної власності можна визначити як корисливі посягання на право інтелектуальної власності. В діючому Кримінальному кодексі України є декілька статей, що передбачають кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, до таких статей відносяться: ст. 176 яка передбачає кримінальну відповідальність за авторського права і суміжних прав, ст. 177 яка передбачає кримінальну відповідальність за порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію, ст. 229 незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару, ст. 231 незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю.

Список використаної літератури:

1. Давиденко Л. М. Криминологическая классификация преступлений // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1984. – Вып. 41. – С. 23–30.

2. Кальман О. Г. Стан і головні напрямки попередження економічної злочинності в Україні: теоретичні та практичні проблеми: Монографія. – Харків, Гімназія, 2003. – 352 с.

3. Кудрявцев В. М. Структура преступности и социальные изменения // Советское государства и право. – 1971. – 6. – С. 102.

4. Курс лекций по криминологии / Под ред. проф., Даньшина И. Н. (общая часть) и проф. Голины В. В. (Особенная часть). – Х.: Одиссей, - 2006. – 280 с.

5. Адомавичус Ш. Понятие криминологической классификации преступлений – Вильниус: Тейсе, ХVIII, 1983.


СТРУКТУРА ОСОБИ ЗЛОЧИНЦЯ

М.Ю. Онопрієнко,

студентка 4 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна



Необхідно розрізняти поняття «особа» та особистість, підкреслюючи, що особистість – це сукупність соціальних якостей особи, а особа – це образ – «обличчя» людини, яким вона постає в суспільних відносинах.

У реальному житті, зокрема у практичній діяльності, злочинець постає не як особистість, а як особа з усіма її характеристиками, проявами, індивідуальними властивостями і вадами. Звідси – потреба розумітися у феномені особа злочинця. Розкриття змісту ознак конкретної особи значною мірою досягається через знання структури особи загалом, визначення індивідуальних характеристик її структурних елементів. Термін «структура» у науці, зокрема у філософії, яка визначає методологічні засади наукового дослідження, означає «будова», що може бути розчленована на складові для полегшення отримання уявлення про них і загалом про об’єкт, явище, предмет, які підлягають вивченню [4, с. 253-254].

У вітчизняній кримінології питання про структуру особи злочинця почало розглядатися з середини 60-х років ХХ ст. (Б.В. Волженкін, Ю.Д. Блувштейн, Н.С. Лейкіна, О.Б. Сахаров та ін.). Запропоновано багато варіантів розуміння структури особи злочинця та визначення її складових. Одні пропонували структуризувати особу за психологічною структурою (К.К. Платонов), але доповнити останню її особливою соціальною якістю – суспільною небезпечністю (С.П. Дагель). Інші, вбачаючи особу суб’єктом суспільних відносин, пропонували будувати її структуру за соціологічною схемою. Пропонували також соціально-рольову структуру особи, ототожнення останньої зі структурою її особистості, ціннісну структуру та ін.

Що стосується сучасних поглядів на проблему структури особи злочинця, переважно українських кримінологів, дехто з них до останнього часу взагалі не вживав термін «структура особи злочинця», замінював його термінами «система ознак», за якою останні групуються [8, с. 96], або «схема» вивчення особи злочинця з відповідними підсистемами (блоками) «особистісних якостей» [3, с. 66].

Допускалося змішування понять особи і особистості злочинця, в основному через включення до структури останньої «біологічних якостей та задатків» [5, с. 81].

І.М. Даньшин, не вдаючись до аналізу сутнісного поняття структури особи злочинця та вбачаючи у ній результат (або метод) групування («розкладання по полочках») ознак, властивостей, рис, особливостей цієї особи запропонував виділити у її структурі сім груп елементів [6, с. 66-74].

Г.А. Аванесов вважає, що уявлення в кримінології про структуру особи злочинця має бути складена на основі розуміння людини як особи (на відміну від визначення першої як організму) та структури особи загалом. Остання, – зазначає він, – складається з двох підструктур: психологічної (індивідуальність) та соціальної (ролі та діяльність) у соціальному середовищі; психологічна підструктура будується за рівнями, де до першого (нижчого) належать біологічно обумовлені природні властивості та особливості, а найвищий (четвертий) рівень утворює спрямованість особистості. Він зазначає, що кримінологами у структурі особи злочинця виокремлюється три основні групи ознак: 1) загальні ознаки особи; 2) особливі ознаки особи злочинця; 3) ознаки особи конкретного суб’єкта, який вчинив злочин, що індивідуалізують його як особу злочинця [7, с. 264-265].

Ю.М. Антонян на відміну від структури особи злочинця, яку він пропонував раніше [1, с 46], нині розподіляє її на шість блоків, три з яких містять види особистісних елементів без зазначення їх походження, один – це навички, вміння, знання (тобто результати соціалізації та іншого індивідуального розвитку); два – групують ознаки та властивості біосоціального характеру [2, с. 84-89].

З огляду на наведені передумови пропонується структура особи злочинця, що складається з дев’яти блоків (груп) ознак, у тому числі:

а) три відображають соціальну характеристику особи злочинця (її особистість):

– ознаки формування соціалізації особи (освіта: її рівень, профіль, наявність професії, спеціальності, відомості про риси, набуті в батьківській сім’ї);

– ознаки соціального статусу та соціальних ролей (соціальне становище, рід занять, характер виробництва, сімейний стан, наявність дітей, соціальні житлові умови);

– безпосередні ознаки спрямованості особистості (потреби, інтереси, соціальні цінності в основних сферах життєдіяльності, асоціальні та антисуспільні потреби);

б) п’ять – біосоціальні, що включають:

– демографічні ознаки, які мають соціальне і психологічне значення (стать, вік);

– психофізіологічні особливості, у тому числі генетичного походження (реакції, адаптації, особливості темпераменту та ін.);

– показники фізичного стану здоров’я (фізичні вади, хронічні захворювання соматичного типу, захворювання, що є наслідком антисоціальної (аморальної) поведінки: алкоголізм, наркоманія);

– показники психічного стану здоров’я (патологія, що включає осудність; аномалія (відхилення), що її обмежують аномалії в межах осудності);

– індивідуальні психологічні риси (грубість, агресивність, злобність, жорстокість, цинізм, егоїзм, мстивість, зверхність).

Окремий блок (дев’ятий) містить ознаки, пов’язані з вчиненням злочину особою. У більшій мірі це кримінально-правові ознаки самого злочину (ознаки складу злочину, об’єктів посягання, суспільна небезпечність останніх (за системою Кримінального кодексу), наявність колишніх судимостей та ін. [4, с. 256-262].

Наведена структура особи злочинця є типовою моделлю, за якою будується структура особи конкретної людини, яка вчинила злочин певного виду.

Література:
  1. Антонян Ю.М. Криминология. Избранные лекции. – С. 84-89.
  2. Антонян Ю.М. Системный подход к изучению личности преступника // Гос-во и право. – 1974. – №4; Антонян Ю.М. Преступник как предмет криминологического изучения // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1981. – Вып. 34. – С. 46.
  3. Бандурка А.М.; Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействия. – Харьков, 2003.
  4. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007.
  5. Кальман А.Г., Христич И.А. Словарь криминологических и статистических терминов. – Харьков, 2001. – С. 81.
  6. Кримінологія: Загальна та особлива частини: [Підруч. для студ. вищих юрид. навч. закл.] / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.І. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. проф. І.М. Даньшина. – Х.: Право, 2003. – 352 с.
  7. Криминология: Учеб. для вузов / Под ред. Г.А. Аванесова. – 3-е изд., перераб. и доп. – С. 264-265.
  8. Курс кримінології: Загальна частина: Підруч.: У 2 кн. О.М. Джужа,
    В.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; / За заг. ред. О.М. Джужи. – Кн. 1. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.

Науковий керівник: М.Л. Давиденко


ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВОЙ АНАЛІЗ ОБ’ЄКТУ ЗЛОЧИНУ

О.О. Пальчик,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Проблема об’єкту злочину є досить актуальною у науці кримінального права багатьох країн. Пов’язано це перш за все з тим, що злочину, який не посягає на певний об’єкт не існує, і у будь-якому випадку встановлення об’єкту злочину є необхідним для віднесення певного діяння до кримінально-караного або для кваліфікації вже вчиненого діяння як злочину.

В законодавстві іноземних держав саме поняття об’єкту злочину не розкривається, останній приймається до уваги законодавцем при класифікації злочинів на певні групи або знаходить своє вираження у науці кримінального права. Законодавець у більшості країн СНД пішов шляхом закріплення у кримінальному кодексі завдання кодексу, при цьому виокремивши певні об’єкти кримінально-правової охорони (наприклад, КК Російської Федерації, КК Азербайджанської Республіки, КК Республіки Білорусь, КК Республіки Таджикистан, не є виключенням і КК України).

У науці кримінального права іноземних держав вказівку на об’єкт злочину знаходимо при аналізі самого поняття злочину. Наприклад, в англійському кримінальному праві за відсутності легального визначення поняття злочину серед правозастосовців перевага надається визначенню вченого Стівена, який зазначав: «Злочином є будь-яке порушення права, що розглядається з точки зору шкідливої спрямованості (evil tendency) такого порушення проти суспільства в цілому». Таким чином, об’єктом злочину визнається суспільство в цілому.

В США в науці кримінального права запропоновано велику кількість понять злочину, але нас цікавлять лише ті, які містять вказівку на об’єкт злочину. Так, Г. Сайке зазначає, що злочином є «поведінка, яка суперечить благополуччю суспільства». У деяких рішеннях суду міститься посилання на те, що «діяння не може бути охарактеризовано як злочинне, якщо воно не посягає на суспільство».

У кримінальному праві Франції при визначенні злочинного діяння береться до уваги тяжкість заподіяної злочином шкоди, яка, на думку колишнього міністра юстиції Р. Бадентера, полягає в тому, що злочин посягає на суспільні цінності, порушує дисципліну суспільного життя.

Отже, наука кримінального права більшості іноземних держав визначає об’єктом злочину суспільство в цілому або його благополуччя, суспільні інтереси тощо.

Об’єкт злочину в іноземних державах береться до уваги і при класифікації злочинів на групи. Так, зважаючи на відсутність в Англії єдиного кодифікованого акту в галузі кримінального права, уявлення про таку класифікацію складається лише із різноманітних підручників, практичних посібників, складених провідними спеціалістами в галузі кримінального права. Як зазначає І.Д. Козочкін, злочини пропонується поєднувати у такі групи: злочини проти особистості, статеві злочини, злочини проти власності, політичні злочини, злочини проти суспільного порядку, злочини проти правосуддя, проти публічної моралі, автотранспортні злочини та інші.

У КК Франції при класифікації злочинів береться до уваги тяжкість злочину, при цьому злочини поділяються на загальнокримінальні, політичні (злочини проти держави) та воєнні.

КК Федеративної Республіки Німеччини також класифікує злочини відповідно до об’єкту. Наразі у цій країні відбувається реформа кримінального кодексу, її головною метою прогресивні вчені-юристи вбачають у захисті особистості, її основних прав і свобод від злочинних посягань з врахуванням принципів правової держави. У зв’язку з цим у кримінальне законодавство Федеративної Республіки Німеччини було внесено зміни, які стосувалися нової системи меж покарань, в якій більш суттєве значення надавалося правоохоронним благам особистості, таким як життя, тілесна недоторканність, особиста свобода статеве самовизначення, а не матеріальним правовим благам (майно тощо).

КК Литви включає 32 глави. При цьому 11 з них присвячені злочинам проти особи. Крім того, в окремі глави Спеціальної частини виділені, зокрема, злочинні діяння: проти інтелектуальної і промислової власності, проти фінансової системи, пов’язані з озброєнням та іншими небезпечними речовинами тощо.

Отже, аналізуючи норми кримінального законодавства іноземних держав, можемо зробити висновок, що вони не містять єдиного підходу до визначення об’єкту злочину. На думку М.І. Хавронюка, пояснити це можна тим, що у доктрині кримінального права відсутній узгоджений підхід до визначення як поняття об’єкту злочину (і загалом необхідності його визначення), так і системи об’єктів. Це у свою чергу призводить до дублювання статей Особливої частини КК, відсутності визначеної системи об’єктів захисту кримінальних кодексів, залишення поза кримінально-правовим захистом деяких невід’ємних прав і свобод людини і громадянина.

Нові кримінальні кодекси деяких держав Європи, прийняті в останні роки, починають класифікацію злочинів зі злочинів проти основних прав і свобод людини. Такий підхід законодавця, на нашу думку, пояснюється перш за все визнанням прав і свобод людини і громадянина найвищою соціальною цінністю держави. Але, на жаль, на сьогодні він не є поширеним серед кримінального законодавства і вчених-криміналістів більшості країн світу. У зв’язку з цим, вважаємо, що питання об’єкту злочину не повинно залишатися поза увагою міжнародної спільноти, як вбачається, воно може бути закріплено на рівні міжнародних стандартів кримінально-правового захисту основних прав, свобод, інтересів людини і громадянина, а також інших учасників правовідносин, визначивши при цьому, що об’єктом злочину є права, свободи та інтереси.

Науковий керівник: В.М. Трубников


ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОЇ МОВИ ТА МОВИ СУДОВИХ ЕКСПЕРТИЗ

М.Ю. Покальчук,

студентка 3 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Під мовою розуміють систему знаків, яка служить засобом людського спілкування, розумової діяльності, засобом вираження самосвідомості особистості, передавання від покоління до покоління і збереження інформації [5; с. 130].

Ще з найдавніших часів поняттю мови приділялося багато уваги. Мова є зовнішнім проявом народності, його душа, а її душа – її мова, тобто вона виступає в значенні скарбу світового знання, соціокультурного надбання. Саме тому, уникнути питання мови як засобу накопичення, зберігання і передачі як юридичних знань, так і знань судової експертизи, неможливо. Свідомий відбір мовних засобів, які здатні найповніше і точно виразити наукову думку, зробити максимально зрозумілим для адресата зміст тексту, є одним з найважливіших напрямків оптимізації експертної діяльності. Тому одним з першорядних завдань, що розробляються в рамках судової експертизи, є дослідженням проблеми мови, особливостей термінології, вдосконалення мовної форми.

Статтею 10 Конституції України утверджується, що державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до Конституції України володіти державною мовою зобов’язані Президент України [1; ст. 103], судді Конституційного Суду [1; ст. 148] та судді судів загальної юрисдикції [1; ст. 127]. Нікого більше Конституція не зобов’язує володіти державною мовою.

Мова визнається невід’ємною частиною правової системи з певними традиціями, функціями та особливостями, серед яких основними можна назвати високий ступінь абстракції та тісний зв’язок мови і права. Право, як регулятор суспільних відносин, тим ефективніше виконує свою роль, чим правильніше концептуально й лінгвістично виражені його дефініції, суб’єктивні права та юридичні обов’язки, повноваження та заборони.

Сьогодні мова правових актів перебуває у стані невизначеності та неврегульованості. Серед основних чинників впливу слід назвати: політичну нестабільність, невирішеність мовного питання, відсутність єдиної терміносистеми, низький рівень мовної культури законодавця, відсутність умов для повноцінного функціонування закладів та установ, що займаються мовними проблемами.

Поняття мови багатогранне і тому пропоную розглянути хоча б три її категорії: природна мова, наукова і формалізована [4; с. 71].

Природна мова – така мова, за допомогою якої висловлюються думки у повсякденному житті,значним недоліком якої є те, що в ній присутні багатозначні слова (полісемія), завеликі речення та нечіткі правила. Слід зауважити, що саме завдяки цій мові утворилася наукова, в тому ж числі і формальна.

Наукова мова є штучною, тобто створена на основі природної але із відповідною специфікою науки.

Щодо мови права, то вона є однією з наукових мов, що виникли на основі літературної національної мови (поряд з мовами медицини, техніки, мистецтва тощо). Вона містить у собі низку відносно самостійних видів: мову законодавства і підзаконних правових актів, мову правозастосовної практики, мову юридичної науки і юридичної освіти, мову юридичної журналістики та ін. Крім того, предметна специфіка галузей права визначає додаткові особливості кожної з цих підмов, які у свою чергу також підрозділяються на декілька видів – мови цивільного, кримінального, міжнародного права тощо, мови відповідних видів судочинства і т.ін.

Мову права, правових актів, на нашу думку, слід розглядати як фундаментальну субстанцію – основу правотворчості, яка забезпечує правову комунікацію. Мова права – це результат взаємодії різних правових систем, різних наукових шкіл, теорій та напрямів, різних мов.

Проблеми пізнання навколишнього світу опосередковані законом. Експерт є суб’єктом, що пізнає, і є своєрідною системою переробки інформації. При сприйнятті експертом фрагмента дійсності відбувається акт мислення, який полягає у співвідношенні ситуації з поняттям в свідомості соціалізованого експерта – індивіда, на рівні орієнтування у внутрішній мові. Таким чином, судово-експертна мова – це результат вербалізації експертного дослідження. Саме фрагменти дійсності, окремі факти та обставини орієнтовані на функції судової експертизи.

Експертна мова – один із видів мови, яка обслуговує вузькоспеціальну сферу діяльності експертів особливою специфічною словарною базою і яка включає в себе спеціальну термінологію. Тобто можна стверджувати, що експертна мова володіє більшою мірою спеціалізації і абстрактності термінології, ніж, наприклад, мова права або літературна мова і повинна бути достатньо уніфікована, щоб нею могли користуватися судові експерти різних спеціальностей, судді, слідчі та інші правоохоронні органи.

Необхідність системного підходу у вивченні мови судової експертизи пов’язана з тим, що мова в цілому володіє властивістю системності, і її окремі утворення – підсистеми вимагають в пізнанні системного підходу. Враховуючи те, що судово-експертна мова історично обумовлено зазнала зміни, вона потребує цілісного теоретичного підходу та аналізу. Головні вимоги, які ставляться до сучасної мови судової експертизи – це простота та ясність, максимальна точність виразу, що не допускає можливості відмінностей в тлумаченні, це – формалізація, визнання необхідної єдності експертної термінології.

Формалізована ж мова – такий вид мови, процес створення якої відбувається в окремих теоріях судових експертиз у зв’язку з необхідністю вирішення експертних завдань з використанням комп’ютерної техніки.

Тенденціями формування і розвитку наукової мови судової експертизи та її термінологічного апарату, як слушно зазначає Т.В. Авер’янова [2; с. 109], можна вважати ті тенденції, які були сформовані ще Р.С.Бєлкіним для мови її спорідненої науки криміналістики: 1. розширення кола вживаних термінів; 2. уніфікація термінології; 3. розроблення знакових систем (ступінь високої формалізації); 4. зміна визначень (уточнення, заміна одних іншими); 5. диференціація окремих визначень [3; ст. 183-184].

Використана література:

1) Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 р. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р. № 2222-ІV. - К.:, 2006. – 124 с.

2) Аверьянова Т.В. Судебная експертиза: курс общей теории. – М.: 2006. – 479 с.

3) Белкин Р.С. курс криминалистики: Учебное пособие для вузов. – 3-е изд.,дополненное. – М.: 2001. – 837 с.

4) Богославська М. Юридична мова // Право України. - 2008.- № 7. 71-75 с.

5) Шепітько В.Ю. Криміналістика. Енциклопедичний словник / За ред. акад. НАН України В.Я. Тація. – Х., 2001. – 560 с.

Науковий керівник: М.В. Даньшин


Кримінологічна типологія злочинців

Ю.В. Половинка,

студентка 4 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Серед кримінологів відбуваються дискусії щодо застосування термінів «класифікація злочинців» та «типологія злочинців», а також підстав, основ їх проведення.

Типологізація – це особливий різновид класифікації, який принципово відрізняється від інших видів останньої проведенням диференціації об’єктів за їх типовими ознаками, тоді як класифікація може здійснюватися за будь-якою спільною ознакою.

Можна виділити три значення, в яких використовується типологія: 1)як концептуальна основа типологічного підходу до особи злочинця (частина загального вчення про особу злочинця); 2) як типізація злочинців (практичне виділення їх до конкретного числа типів); 3) конкретні типи злочинців як результат процесу типізації [6, с.118].

Класифікація практично може проводитися за будь-якою ознакою злочину, механізму або особи його вчинення. Злочинці можуть класифікуватися за будь-якою демографічною ознакою, ознакою їх формування, соціального розвитку, статусу, ролі, та за безпосередніми ознаками спрямованості. Класифікацію особи злочинця можна проводити за будь-якою кримінально-правовою ознакою, у тому числі за об’єктом та способом посягання, мотивом вчинення тощо. За кожною з названих ознак, що є підставою класифікації, осіб, які вчинили злочини, можна розподілити на відповідні групи (класи)[3, с.266].

Висловлювалася думка, що «класифікація злочинців» та «типологія злочинців» поняття рівнозначні, типологія є лише більш глибокою характеристикою, можна створювати скільки завгодно типологічних груп, кожна з яких буде мати свою кримінологічно значущу ознаку [2, с.75-76].

Методологічно обґрунтований підхід у кримінології радянського періоду до типології почався з публікації у 1974р. монографії К. Є. Ігошева «Типологія особи злочинця та мотивація злочинної поведінки».

Радянськими кримінологами в основу кримінологічної типології особи закладалися три групи ознак, що відображають: 1) ступінь криміногенного викривлення особистісних характеристик; 2) характер такого викривлення; 3)соціальну ґенезу становлення особи на злочинному шляху [5, с.294].

Підставами побудови типології особи злочинців є:

1) характер антисуспільної спрямованості особи злочинців. Виділяють наступні типи злочинців:

- насильницький тип особи злочинця;

- корисливий тип злочинця;

- злісний соціально дезорганізований тип злочинця;

- необережні злочинці.

2) ступінь глибини цієї антисуспільної спрямованості. Виділяють:

- випадкові злочинці;

- ситуаційні злочинці;

- нестійкі злочинці;

- злісні злочинці;

- особливо злісні злочинці [4, с.40-41].

Проводяться дослідження окремих категорій злочинців саме як типів, що мають специфічні ознаки, характеристики й властивості, що відрізняють один від одного типи злочинців. Ці дослідження сприяють більш диференційованому підходу до розкриття особливостей, природи й закономірностей того чи іншого різновиду антисуспільної поведінки, причин окремих видів злочинності та окремих видів злочинів, і тому, відповідно, розробці більш ефективних профілактичних заходів [1, с.61].

Ціль типології полягає у розробці таких рекомендацій, якими могла б користуватися оперативно-розшукова, судово-слідча, виправно-трудова та кримінологічна практика, при цьому застосовуючи ефективну диференційовану систему заходів до диференційованої сукупності злочинців [6, с.122].

Список використаної літератури:
  1. Антонян Ю. М. Об «асоциальном» типе преступника / Теоретические проблемы учения о личности преступника. – М., 1979. - С. 60-65.
  2. Бандурка А. М., Давыденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография, - Харьков: Гос. спец. изд-во «Основа», 2003. – 368с.
  3. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3 кн. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424с.
  4. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В. В. Голіни. – 2-ге вид. перероб. і доп. – Х.: Прапор, 2009. – 288с.
  5. Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Преступность и ее причины. Преступник. – М., 1985.
  6. Фурсов В. Т. К вопросу о типологии (классификации) преступников / Теоретические проблемы учения о личности преступника. – М., 1979. -С.118-125.

Науковий керівник: М.Л. Давиденко


ВИПРАВЛЕННЯ ТА РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ЗАСУДЖЕНИХ

Б.Ю. Пономарьов,

студент 2 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Виправлення – це процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого, створюють у нього готовність до самокерованої поведінки і тягнуть за собою відмову від скоєння нових злочинів.

Існують два види виправлення, а саме юридичне та моральне. Метою юридичного виправлення засудженого є певні зміни у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, повагу до закону. Під моральним виправленням розуміють перевиховання особи, яке передбачає глибинні зміни в особистості засудженого, у його свідомості і соціально-психологічних постановах, пов'язані зі змінами в поглядах, звичках, інтересах засудженого.

На мою думку, розуміння на меті покарання перевиховання означає явне перебільшення покарання як соціального явища. Тому з точки зору практики реалізації покарання більш обґрунтовано ставити перед ним лише мету юридичного виправлення засудженого. Досягнення цієї мети забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Дуже часто вчені ототожнюють такі поняття як виправлення засудженого та ресоціалізацію, що я вважаю помилковим.

В кримінологічній літературі термін «ресоціалізація» вживається у широкому й вузькому розумінні. Так, наприклад, В.М. Трубніков під ресоціалазацією у широкому розумінні має на увазі процес виправлення й перевиховання раніше судимих осіб. У вузькому розумінні – це соціальний процес у постпенітенціарний період, протягом якого відбуваються якісні зміни особистості, перебудова поглядів, уявлень, мотиваційної сфери поведінки, які знаходять своє вираження у провослухняній поведінці особи.

Процес ресоціалізації складається з декількох стадій до яких можна віднести виправлення засуджених, підготовку засуджених до звільнення, працевлаштування та побутове забезпечення за місцем постійного проживання, контроль за виконанням умов умовно-дострокового звільнення (необов’язкова стадія). Вказані стадії ресоціалізації реалізуються спочатку у виправній установі, а потім за її межами. Таким чином, ресоціалізація проходить у два етапи: пенітенціарний и постпенітенціарний. Основні цілі проведення першого етапу ресоціалізації засуджених – зняти або звести до мінімуму негативні моменти, викликані ізоляцією людини від суспільства, підготувати її до чесної продуктивної праці та правослухняного життя на волі, а другого – надати допомогу у соціальній адаптації засудженого.

Таким чином, можна зробити висновок, що ресоціалізація являє собою більш широке поняття ніж виправлення засудженого. Вона характеризує усю сукупність змін людини під впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників, в результаті яких особа стає соціалізованим членом суспільства. Цей процес є більш тривалим, і включає у свій склад виправлення, як одну зі стадій ресоціалізації, її мінімальний рівень, при досягнення якого вже можна казати про ефективність покарання.

Науковий керівник: В.М. Трубников


ТАКТИКА ПРОВЕДЕННЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ПОДІЇ ПРИ РОЗСЛІДІВАННІ КВАРТИРНИХ КРАДІЖОК, ВЧИНЕНИХ ІНОЗЕМЦЯМИ

С.С. Попова,

студентка 3 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Позитивні зміни, які відбуваються у суспільстві, значний розвиток міжнародних зв'язків України з багатьма країнами, велика довжина сухопутних і морських кордонів, "лібералізація" прикордонного та митного режимів призвели до збільшення кількості іноземних громадян, котрі прибули до України. Так, порівняно з 2005 р. число іноземців, відвідавших Україну, зросло на 45%. Збільшення кількості іноземних громадян, прибулих в Україну, спричинило й зростання вчинених ними злочинів. Наприклад, якщо у 2005 р. іноземцями було скоєно 43739 злочинів, то у 2006 р. їх кількість складає 49176. Серед них питома вага крадіжок становить 59% від загального числа вчинених іноземцями злочинів. У той же час у теорії криміналістики відсутні науково обґрунтовані рекомендації з розслідування крадіжок, скоєних іноземцями, що у цілому впливає на ефективність і результативність розслідування таких злочинів [1; с. 90].

Загальні тактичні прийоми провадження слідчих дій достатньо висвітлені у спеціальній літературі, однак щодо квартирних крадіжок, скоєних іноземцями, вони вивчені недостатньо.

Своєчасне розкриття квартирної крадіжки, вчиненої іноземними громадянами, багато в чому обумовлено результатами огляду місця події — одного з основних способів одержання доказової та пошукової інформації про механізм скоєння крадіжки. Огляд місця події під час розслідування крадіжок є однією з найбільш інформативних слідчих дій. Результати огляду дозволяють вирішити питання про порушення кримінальної справи, побудувати версії та скласти план їх перевірки [4; с. 544].

Квартирні крадіжки, вчинені іноземцями, частіше за все відбуваються за місцем їх проживання або роботи, але у період відсутності потерпілих громадян України. З огляду на специфіку основного контингенту іноземних громадян — робітники, студенти, туристи — необхідне чітке закріплення наслідків крадіжки і виявлення можливих слідів іноземного злочинця у випадках, коли він не затриманий на місці скоєння злочину. Це повинно бути враховане співробітниками слідчо-оперативної групи, чергових частин органів внутрішніх справ. Тому саме постійна оперативна готовність забезпечує прибуття співробітників слідчо-оперативної групи на місце події у найкоротші терміни [3; с. 90].

Зокрема, серед основних причин, на своєчасне прибуття на місце події, є:
  • Надмірна завантаженість співробітників ОВС;
  • Професійна непідготовленість до роботи в сучасних умовах, а часом і несумлінне ставлення окремих працівників до своїх функціональних обов’язків;
  • Несвоєчасне надходження інформації про вчинений злочин;
  • Відсутність транспортних засобів або палива для них.

Актуальність огляду місця події квартирних крадіжок, вчинених іноземцями, визначається ще й тим, що в 32% випадків слідчо-оперативна група виїжджають на місце події без спеціаліста-криміналіста. А це особливо негативно позначається на розкритті крадіжок з малою інформаційною ємкістю.

Огляд місця події повинен пройти дві стадії. Статичну — це означає, що спочатку оглядається все місце події, а також усі предмети й об'єкти, а потім фіксуються слідчим без їхнього переміщення (їх стан, розташування, розмір). Динамічну — здійснюється, коли всі параметри зафіксовані, об'єкти пересуваються, оглядаються, описуються окремо [3; с. 92].

Зокрема, слідчому і оперативному працівнику необхідно знати характеристику квартирних крадіжок, скоєних іноземцями, її елементи, а також криміналістично значимі ознаки, на основі яких порівнюються між собою нерозкриті крадіжки, висуваються і перевіряються типові для них версії, у тому числі також про їх серійний характер [2; с. 88]. Знання про закономірні зв'язки елементів криміналістичної характеристики надають можливість для вірогідної ідентифікації невідомих компонентів, доповнення і корекції змісту інформації про злочин.

При проведенні огляду місця події має проводитися відеозйомка процесу виявлення й опису місць проникнення у житло громадян України іноземців. Отримана у ході огляду місця події інформація досліджується і перевіряється під час проведення слідчих дій, експертних досліджень, оперативно-розшукових заходів [3; с. 92].

Загалом, в цьому дослідженні ми намагалися довести необхідність вдосконалення тактики проведення огляду місця події, з застосуванням її на практиці до злочинів пов’язаних з квартирними крадіжками, вчиненні іноземцями.

Список літератури:
  1. В. Зарубей. Особливості особи іноземного злочинця як елемент криміналістичної характеристики. // Право України. – 2007. - №7. 90-92 с.
  2. В. Зарубей. Криміналістична характеристика злочинів: поняття, зміст, значення для розслідування. // Право України. – 2007.- №9. 86-89 с.
  3. В. Зарубей. Тактика проведення огляду місця події при розслідуванні квартирних крадіжок, вчинених іноземцями. // Право України. – 2007. - №11. 90-92 с.
  4. Криміналістика. Підручник. За ред. д.ю.н., проф. В.Ю. Шепітько. – К.- Видавничий Дім «Ін Юре». – 2001. 683 с.

Науковий керівник: М.В. Даньшин


МОТИВАЦІЯ ПОВЕДІНКИ ПРИ ДОБРОВІЛЬНІЙ ВІДМОВІ ВІД СКОЄННЯ ЗЛОЧИНУ

М.А.Попсуйшапка,

студентка 2 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


За кримінальним законодавством України для добровільної відмови мотиви значення не мають, і в науці це не викликало серйозних дискусій. Проте це не означає, що мотиви добровільної відмови не мають ніякого значення. К.А. Панько, наприклад, вважає, що виявлення механізму утворення мотивів добровільної відмови може сприяти ефективній і цілеспрямованій організації роботи з попередження злочинів [1, с. 33], а Д. Є. Дядько пропонує обов'язково досліджувати мотиви добровільної відмови, оскільки “тим самим можна визначити, чи дійсно відмова від скоєння злочину була добровільною і остаточною” [2, с.34]. Б.С.Волков вважає, що мотиви добровільної відмови грають роль у визначенні самої природи інституту добровільної відмови і у поясненні підстав, з яких особа звільняється від кримінальної відповідальності. Багато вчених при обґрунтуванні звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові посилаються на мотивацію суб'єкта.

Зв'язок добровільної відмови з її мотивами беззаперечний. Простежимо механізм взаємодії добровільної відмови і мотивів поведінки. Спроби пояснення даного механізму в науці вже мали місце. К.А. Панько, наприклад, і за ним Д.Є.Дядько вважають, що в мотиваційному прогресі людини, що почала скоювати злочин основну роль у схилянні його до добровільної відмови грають правовий і моральний бар'єри.

Наявність у КК норм про добровільну відмову за умови, що про них суб'єкт знає, формує у нього певне відношення до ситуації добровільної відмови. Особа розуміє, що правові наслідки добровільної відмови вигідні для нього. Таке знання ще не впливає на безпосереднє виникнення мотиву добровільної відмови з тієї простої причини, що особа не знаходиться в обстановці скоєння злочину. Але це знання має значення для правової соціалізації особи, тобто включення в її ціннісно-нормативну систему тих цінностей, які охороняються правом. Така ціннісно-нормативна система є фундаментом правосвідомості суб'єкта. Правосвідомість визначає поведінку людини, впливаючи на процес формування соціально-правових установок і мотивів, що має велике значення для адекватного віддзеркалення правових цінностей в свідомості особи. Щоб наочно прослідкувати вплив норм КК про добровільну відмову на поведінку людини, уявимо собі, що такі норми відсутні. Очевидно, що в цьому випадку внутрішні сили, що направляють поведінку людини на припинення злочину, набагато слабкіше і це може привести до продовження і закінчення злочинної діяльності.

Можна говорити про регуляційний вплив норм про добровільну відмову не тільки на поведінку окремої людини, але і опосередковано, тобто через її поведінку на свідомість інших людей.

Не дивлячись на відому складність мотиваційних процесів і достатню важкість їх вивчення і прогнозування, можна все ж таки говорити про безперечний позитивний вплив на ці процеси інституту добровільної відмови. Мотиваційний вплив, який надає інститут добровільної відмови, є лише частиною загальної системи мотиваційного впливу правових норм на поведінку людини. Особливість людської психіки така, що якщо вже особа почала скоювати злочин, то саме виконання таких дій підсилює злочинну мотивацію. І ось в цих умовах все більш дієвим стає інститут добровільної відмови [3, с.128-133].

Вважалося, що мотиви добровільної відмови можуть бути різними: щиросерде каяття, докори сумління, жалість до потерпілого, страх перед покаранням [4, с.49]. А. Сахаров виключав з числа мотивів відмови боязнь бути притягнутим до кримінальної відповідальності [5, с.12]. М.М. Ахмедова виділяла мотиви добровільної і вимушеної відмови. До мотивів добровільної відмови вона відносила жалість до потерпілого, каяття, відчуття сорому, усвідомлення протиправності і аморальності вчинку. Мотивами вимушеної відмови вона вважала побоювання суб'єкта бути затриманим у момент скоєння злочину, втрату інтересу до злочину. З цим погоджується І.С.Тишкевич, відзначаючи, що за характером мотивів можна говорити про добровільність або вимушеність відмови від здійснення злочину [6, с.222].

Назаренко Г.В., Ситникова А.І. у своєму підході до мотивів добровільної відмови виходять з того, що «загальний характер всіх мотивів і їх єдність, по суті, залежать від ідеалів людини, від її поглядів і переконань, рівня свідомості, його світогляду в цілому, зміст якого складають як теоретичні категорії, так і етичні основи» [4, с.49].

На думку А.Зелинського, мотиви позитивного характеру — відчуття жалості до потерпілого, сором, каяття і т.п. — завжди свідчать про добровільність відмови, незалежно від того, чи виникли вони під впливом зовнішніх обставин (поведінка потерпілого, поради інших осіб) або без такої дії. Ускладнюється справа, якщо відмова від скоєння злочину викликана страхом перед покаранням, свідомістю невигоди злочину і іншими відчуттями і міркуваннями, які не можуть бути виправдані нашою мораллю. Немає розбіжностей в тому, що відмова є добровільною, якщо вона викликана відчуттям страху перед покаранням або міркуваннями невигоди злочину без безпосереднього впливу зовнішніх чинників. Що ж до оцінки цих мотивів, що виникли у зв'язку з новими перешкодами, то деякі автори не визнають їх мотивами добровільної відмови. Поки існують і усвідомлюються якісь шанси на ухилення від відповідальності, можлива і добровільна відмова, і лише тоді, коли страх викликаний свідомістю неминучості покарання, він усуває вільне волевиявлення і не може виправдати особу, що відмовилася від продовження злочину, якщо, починаючи його, вона розраховувала уникнути покарання [7,с.10].

Ю.Юшков вважає, що яким би не був мотив, сам по собі він не виключає добровільної відмови [8,с.21]. Але, визнаючи юридично рівнозначними мотиви відмови, слід визнати і юридично рівнозначними обставини, їх що викликали, за однієї неодмінної умови, що ці обставини не усувають можливості скоєння злочину [7,с.10].

Підсумовуючи викладені точки зору на питання про мотиви добровільної відмови, слід відзначити, що не дивлячись на те, що мотиви не мають значення для добровільної відмови, в юридичній літературі приділяється окрема увага цьому питанню, що має як теоретичний, так і практичний інтерес. Окрім того, про важливість з’ясування мотивів свідчить існування різних поглядів вчених на це питання.

Література:

1) Панько К.А. Добровольный отказ от преступления по советскому уголовному праву. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1975. – 148 с.

2) Дядько Д.Е. Добровольный отказ от совершения преступления по советскому уголовному праву: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. – Харьков,1974. – 20 с.

3) Гродецкий Ю.В. Мотивація поведения при добровольном отказе // Проблеми законності. Вип. 39: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – 220 с.

4) Назаренко Г.В., Ситникова А.И. Неоконченное преступление и его виды: Монография. – М.: Ось-89, 2003. – 160 с.

5) Сахаров А. Ответственность за приготовление и покушение. Добровольный отказ // Советская юстиция. – 1961. - № 21.

6) Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1958. – 260 с.

7) Зелинский А. Добровольный отказ от преступления // Советская юстиция. – 1968. - № 8. 8) Юшков Ю. Добровольный отказ от совершения преступления // Советская юстиция. – 1978. - № 8.

Науковий керівник: О.О. Житний


ВОПРОС СОРАЗМЕРИМОСТИ ПРИЧИНЕННОГО И ПРЕДОТВРАЩЕННОГО ВРЕДА ПРИ КРАЙНЕЙ НЕОБХОДИМОСТИ

Проніна О.С.,

студентка 2 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Важнейшим обстоятельством, исключающим преступность деяния, в уголовном законодательстве Украины является крайняя необходимость.

Крайняя необходимость—это такой акт человеческого поведения, при котором лицо может устранить опасность, уг­рожающую законным интересам, только путем причинения вреда каким-либо иным интересам, также охраняемым правом.

Право на причинение вреда в состоянии крайней необходимости – это субсидиарное право, которым лицо может воспользоваться только в случае, когда в данной обстановке причинение вреда является вынужденным, крайним, последним средством устранения опасности.

Ч. 3 ст. 39 УК Украины гласит, что превышением пределов крайней необходимости является умышленное причинение вреда правоохроняемым интересам, если такой вред более значительный, чем предотвращенный. Исходя из этого положения, можно сделать вывод, что причинение вреда для устранения опасности в состоянии крайней необходимости равного вреду предотвращенному не будет являться превышением пределов. Однако здесь возникает вопрос о соразмеримости вреда. Необходимо сопоставлять фактиче­ски причиненный вред и вред, который не был реализован. Вопрос, какой вред считать более важным, а какой — менее важным, решается в каждом конкретном случае в зависимости от обстоятельств дела. Но как быть с теми случаями, когда вред причиняется жизни и (или) здоровью третьих лиц для устранения вреда, который мог бы быть причинен жизни и (или) здоровью лица, находившегося в состоянии крайней необходимости. С одной стороны, такой причиненный вред будет равным вреду предотвращенному, а с другой – это будет нарушением норм Конституции Украины, устанавливающих, что человек, его жизнь и здоровье является высшей социальной ценностью. Является ли положение ч.3 ст. 39 УК Украины разрешением на спасение в опасной ситуации своей жизни (здоровья), жизни (здоровья) родных и близких людей действиями, вследствии которых другой человек лишается жизни или причиняется соответствующий вред его здоровью? Действующее законодательство не регламентирует данный вопрос. Хотя можно уверенно сказать, что такие действия лица, находившегося в состоянии крайней необходимости, будут прямым нарушением принципов морали. Но все же, разве мы можем осуждать человека за то, что у него, как и у любого живого существа, одним из превалирующих инстинктов является инстинкт самосохранения?

Особую сложность также вызывают случаи, когда опасность угрожала тяжким вредом объектам относительной ценности, а для ее устра­нения причинен вред правоохраняемым интересам абсолютной ценности (например, при устранении серьезной угрозы общественной безопасности вред причиняется жизни, здоровью, имуществу гражданина). В этих слу­чаях решение вопроса о значимости вреда причиненного в сравнении с вредом предотвращенным в большей мере зависит от конкретных обстоятельств дела: индивидуаль­ных особенностей объектов, которым грозила опасность и причинен вред, реального размера угрожаемого и при­чиненного вреда и т. п.

Но опять таки данный вопрос остается открытым. Суды должны самостоятельно принимать решение о соразмеримости вреда причиненного в состоянии крайней необходимости и предотвращенного, что может привести к негативным последствиям в виде роста злоупотребления служебным положением должностных лиц огранов судебной системы.

С полной уверенность можно сказать следующее: крайняя необходимость как обстоятельство, исключающее преступность деяния, требует немедленного официального толкования, чего не было сделано ранее. Кроме того, на сегодняшний день целесообразной является более широкая регламентация данного обстоятельства как на законодательном, так и на подзаконном уровне.

Науковий керівник: Д.О. Назаренко


ТАКТИКА ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ДЛЯ ВПІЗНАННЯ