Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Щодо способів закріплення кримінальної відповідальності юридичних осіб за законодавством країн європи
Характеристика соціально-психологічних ознак засуджених до покарання у вигляді громадських робіт
Деякі проблеми застосування спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності (на прикладі ч. 3 ст. 369 кк)
Форма відновного правосуддя – сімейні конференції
Щодо проблеми криміналістичної характеристики злочинів

Подобный материал:

1 ... 24 25 26 27 28 29 30 31 32

ЩОДО СПОСОБІВ ЗАКРІПЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ КРАЇН ЄВРОПИ

М. Соколовський,

студент Національної юридичної

академії України імені Ярослава Мудрого

Світ рухається вперед, позаду залишається тільки історія. Саме історія містить безліч фактів покарання окремих груп людей, пов’язаних різноманітними соціальними зв’язками за вчинення злочинів. Ряд науковців стверджує, що дискусія щодо кримінальної відповідальності колективних суб’єктів права за тривалістю та гостротою поступається тільки одвічній дилемі про смертну кару як форму кримінального покарання.

Свій початок, відомий сучасним науковцям, вона бере у римського права, де за відсутності чітко сформульованого легального поняття «юридична особа» римськими вченими-енциклопедистами активно обговорювалось питання можливості притягнення до кримінальної відповідальності різних колективів – universitas. Там воно здобуло позитивного вирішення. Повне заперечення можливості накладення кримінального покарання на корпорацію передбачалось церковним канонічним правом. Саме в ньому і було сформульовано теорію існування юридичної особи – теорію фікції, за якою юридична особа існує лише як уособлення в окремій правовій категорії.

Сьогодні в Європі інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб знайомий кримінальному законодавству ряду держав, а саме Португалії, Фінляндії, Люксембургу, Франції, Голландії, Польщі, Молдови та іншим. Однак найбільш значного опрацювання, на мою думку, він здобуває саме у Франції та Голландії.

Досліджуваний інститут знайомий Франції, як свідчать про це французькі учені з посиланнями на офіційні документи ще з середини-кінця XVII ст.. Фактично до спільностей, що в той час могли притягатися до кримінальної відповідальності відносили різноманітні асоціації, корпорації, університетські об’єднання і навіть міста в якості особливих об’єднань людей, що проживали на одній території. Великий ордонанс в області кримінального процесу, що був виданий в 1670 році присвятив цілий розділ покаранням співтовариств. Однак в ході Великої Французької Революції 1789-1784р, із закріпленням принципу особистої винної відповідальності, розвиток ідеї накладення кримінальних стягнень на юридичну особу був призупинений практично на півтори століття і знаходив свого вираження тільки в поодиноких випадках. В 1992 році, враховуючи кардинальні зміни форми та структури суспільних відносин в державі, на законодавчому рівні, а саме в новому Кримінальному Кодексі Франції свого закріплення здобув інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб. Дійсне його функціонування розпочалось із вступом кодексу в дію 1994 року. За свідченнями ряду французьких науковців-криміналістів на початковому етапі його функціонування не були оправдані надії та сподівання, які на нього покладалися. Однак посилаючись на аналітичні дані сучасників тоді ще відсутність будь-яких практичних навиків застосування цього інституту не дозволила забезпечити його ефективне, чи навіть правильне функціонування. Однак зараз, як твердить теорія та практика, є причини стверджувати про доцільність та необхідність подальшої роботи цього інституту.

Голландія не мала такого значного історичного досвіду функціонування інституту кримінальної відповідальності корпорацій. Аксіоматичним залишається лише той факт, що в різні періоди та етапи розвитку чи не кожної державності колективна відповідальність все ж мала місце. Навіть у формі акту агресії з боку влади. Однак, попри це, у Голландії не залишилось жодних нормативних доказів про заканодавчо закріплене функціонування подібного інституту. Природнім є той факт, що при вступі в законну силу Кримінального кодексу Голландії 1886 року кримінальна відповідальність колективних суб’єктів ще не була закріплена. Відображення вона здобула тільки в 1950 році, із прийняттям Кодексу Економічних деліктів, який, однак, встановлював відповідальність корпорацій тільки за вчинення злочинів економічного спрямування. Голландія, в імплементації інституту кримінальної відповідальності для колективних суб’єктів пішла шляхом роздвоєння принципів, на яких ґрунтується усе кримінальне законодавство. Тобто, місце мав факт існування кримінальної відповідальності поза межами єдиного акта кримінального законодавства в державі. Тільки із плином часу досліджуваний інститут здобув безпосереднього закріплення в Новій редакції Кримінального кодексу Голландії.

Таким чином, на прикладі Франції та Голландії можна простежити та виокремити існування різних за своєю природою шляхів імплементації інституту відповідальності юридичних осіб за вчинення злочинів у кримінальне законодавство держави. Сьогодні стопами Голландії рухається Польща, яка закріпила цей інститут через прийняття окремого закону «Про відповідальність колективних суб’єктів за дії, заборонені під загрозою покарання» від 28 жовтня 2003 року. Приклад Франції наслідує Молдова, Кримінальний Кодекс якої закріпив цей інститут з 2003 року. Про ефективність та доцільність функціонування такого доволі суперечливого інституту, на жаль, свідчити може тільки практика його безпосереднього застосування. Саме тому таке дискусійне питання залишатиметься відкритим ще доволі довго і здобуватиме різного вирішення в кримінальному законодавстві кожної держави.

Науковий керівник: Н.В. Маслак

ХАРАКТЕРИСТИКА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОЗНАК ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ

І.В. Солдатенко,

студентка магістратури юридичного факультету
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Без вивчення особистості злочинця не можливо визначити причини злочинності та методи боротьби з нею. Вивчення особи засудженого до громадських робіт надасть можливість розробки, ефективного втілення і подальшого удосконалення комплексу заходів по попередженню вчинення правопорушень надалі.

Кримінологічне тлумачення особи злочинця передбачає висвітлення внутрішніх та зовнішніх факторів. До внутрішніх факторів особи, яка скоїла злочин, відносяться антисоціальні орієнтації, звички тощо. Зовнішніми криміногенними факторами є несприятливі обставини морального формування особистості злочинця, а також обставини та особливості ситуації, що сприяли виникненню злочинного наміру та скоєнню злочину.

Так, особи, які вчинили злочин з невеликою суспільною небезпекою і вперше, як правило, не характеризуються сталими антисуспільними установками, для них є характерним потреба, певна необхідність у вчиненні злочину, а також злочинна недбалість, злочинна самовпевненість. Говорячи про домінування корисливих мотивів, то за різними даними, 50–60 % злочинів в Україні скоєно засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, з корисливих мотивів. Крім того, систематичне вживання алкоголю та наркотиків призводить до того, що для задоволення своїх потреб ці особи здатні скоїти новий злочин, при цьому перебуваючи весь час у стані підвищеної психологічної напруги або агресії.

Серед засуджених до громадських робіт переважають особи чоловічої статі (близько 75 %). Це можливо пояснюється характером фізичного навантаження під час відбування цього покарання, але з іншого боку, на відміну від засуджених чоловічої статі, жінки часто характеризуються підвищеним опором педагогічному впливу, а також рідше підлягають перевихованню через фізичну працю. Це пояснюється тим, що вони важко психологічно переносять зміну свого соціального статусу, переживають з цього приводу, а тому для них є характерними стани фрустрації та депресії. Обмеженість інтересів жінок, що вели антисоціальний спосіб життя, призводить до замикання на своїй особистості, хибної уяви про свою значущість, невміння критично оцінити свої здібності та можливості.

Така поведінка засуджених до громадських робіт є результатом наступних соціальних факторів, що можливо здійснювали вплив на особу: 1) наявність або відсутність сім'ї; 2) рівень освіти; 3) проходження строкової служби в армії; 4) оточення (субкультура); 5) наявність або відсутність постійної роботи; 6) нестача коштів; 7) проживання за рахунок батьків; 8) зловживання алкоголем або наркотиками та інші. Крім того, важливу роль відіграють чинники сучасного економічного, політичного та ідеологічного стану в Україні щодо впливу на свідомість та поведінку осіб. А зміна соціально-економічних та політичних умов життя часто призводить до зміни ціннісних орієнтацій у свідомості засуджених.

Соціальні фактори так чи інакше впливають на психологічні особливості осіб, засуджених до громадських робіт. Дослідниками виділяються наступні психологічні особливості особистості: 1) психофізіологічні, які обумовлюють зміни в процесах центральної нервової системи людини; 2) психологічні, що позначаються на виникненні певного ставлення до навколишньої дійсності, прояві певних рис характеру, а також при неправильному вихованні розвитку егоїзму, схильності до ризикових рішень тощо; 3) соціально-психологічні, що призводять до групування з особами, які мають негативну спрямованість.

Тобто на формування соціально-психологічних ознак осіб, засуджених до громадських робіт, здійснюють такі соціальні фактори, які залежать від впливу інститутів соціалізації. Можемо виділити такі фактори оточення, які впливають на особу засудженого: комунікативні взаємовідносини з особами, що мають криміногенну «зараженість»; регулярні зустрічі з метою вживання алкоголю або наркотиків; здобування фінансових коштів як засобів задоволення потреб.

У соціальній психології описуються деякі механізми впливу оточення на особистість, що підвищують її здатність до злочинної поведінки: 1) соціальна фасилітація (посилення домінантних реакцій у присутності інших); 2) комфортність (зміна поведінки при незмінності переконань в результаті реального або уявного тиску оточуючих); 3) «зсув ризику» (в процесі групового прийняття рішення погляди та рішення оточуючих людей стають радикальнішими та ризикованішими); 4) де індивідуалізація (втрата самоусвідомлення при забезпеченні анонімності; не концентрується увага на конкретному індивіді).

Таким чином, якщо більшість з оточення індивіда відрізняється негативною поведінкою, існую вірогідність, що даний індивід стане поводитися аналогічно.

Все вищезазначене дає змогу говорити про те, що засуджена особа, яка у вільний від роботи чи навчання час відбуває кримінальне покарання у вигляді громадських робіт, з одного боку, не ізолюється від суспільства, а тому не позбавляється соціальних зв’язків та сімейних відносин, а з іншого – якщо вона не мала постійної роботи, сім'ї, проживала за рахунок батьків і мала негативний вплив її оточення, фактично не позбавляється цих факторів. А тому виховний вплив суспільно корисної праці на цю особи буде мінімальним. Крім того, потрібно враховувати специфіку психологічного ставлення до покарання засуджених жінок при призначенні громадських робіт. Все це повинно бути враховано як при призначенні покарання у вигляді громадських робіт, так і при їх відбуванні засудженим.

Науковий керівник: В. М. Трубников

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ВИДІВ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ Ч. 3 СТ. 369 КК)

С.С. Терещук,

курсант 3-го курсу ННІПФКМ

Харківського національного університету внутрішніх справ

Для держави важливо, якої шкоди завдають суспільству та окремим фізичним і юридичним особам злочини, вона прагне цю шкоду зменшувати або запобігати їй. Одним із засобів такого запобігання (зменшення) є спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності, які позитивним чином заохочують громадян, що порушили закон, до дієвих заходів, спрямованих на усунення створених ними загроз правопорядку. Ефективне досягнення цієї мети залежить від правильного застосування створених законодавцем кримінально-правових норм, а це, своєю чергою, передбачає вірне розуміння відповідних законодавчих приписів.

Спільною суб’єктивною ознакою, яка властива для всіх зазначених підстав спеціального звільнення від відповідальності є добровільність вчинення відповідних позитивних посткримінальних дій особи (добровільність здачі органам влади зброї чи вибухових речовин, боєприпасів, добровільність здачі наркотичних засобів, добровільність заяви про дачу хабара, звернення до лікувальної установи і т.ін.), за які вона, власне, і підлягає звільненню від кримінальної відповідальності. Вказівка на добровільність вчинення відповідних дій підкреслює їх підконтрольність свідомості й волі особи, віднесення їх до вчинків цієї особи, а не до зовнішніх, об’єктивних щодо неї подій. Суб’єктивна ознака «добровільність» поведінки, яка може стати підставою звільнення від кримінальної відповідальності за заохочувальними положеннями Особливої частини КК є дискусійною. Це яскраво проявляється на прикладі розуміння підстав звільнення від кримінальної відповідальності хабародавця (ч. 3 ст. 369 КК вказує, зокрема: особа, яка дала хабар, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи). Б.В. Волженкін вважає, що у випадках, коли хабародавець з'явився із зізнанням, побоюючись, що про факт дачі хабара стало або може стати відомо органам влади, немає підстав для визнання заяви добровільною, і хабародавець підлягає кримінальній відповідальності, а обов’язковою умовою добровільності для застосування розглядуваної норми є «справжня добровільність» зави про давання хабара[1, с. 57-59]. Така позиція в розумінні добровільності породжує ряд питань, зокрема: чи можна кваліфікувати як добровільну заяву, зроблену хабародавцем за вимогою його дружини, батьків, близьких друзів.

Спеціальна заохочувальна норма (ч. 3 ст. 369 КК) ухвалена законодавцем, з одного боку, у зв’язку з високою латентністю хабарництва (викривається не більше 10% цих злочинів), а також через особливість розкриття й доказування хабарництва: зробити це в більшості випадків неможливо без участі однієї із сторін, що брали участь у злочині. У випадках, коли правоохоронні органи не мають інших доказів вчиненого отримання хабара, окрім добровільної заяви та свідчень хабародавця, то визнання хабародавцем своєї вини є дуже важливим, оскільки не лише доводить його провину, але й провину одержувача хабара.

Пленум Верховного Суду України добровільною пропонує вважати усну чи письмову заяву в ОВС, прокуратуру, інший державний орган, наділений правом порушувати кримінальну справу, зроблену з будь-яких мотивів, але не у зв'язку з тим, що про даний хабар стало відомо органам влади чи компетентним службовим особам[2]. Таке тлумачення обмежує мотиви заяви про вчинений злочин. У загальному розумінні добровільність передбачає передусім відсутність будь-якого примусу, тиску[3, с. 255]. Як правильно вказує М.І.Мельник, добровільність дій передусім передбачає вчинення їх без стороннього тиску. Та обставина, що факт дачі хабара стає відомим органам влади певним чином схиляє хабародавця до з'явлення із зізнанням, однак, до такої заяви його можуть привести й інші фактори – страх перед можливістю розкриття злочину, неотримання від службової особи того, за що було дано хабар, моральні переживання та ін. [4, с. 50].

Вимога мотиву щирого розкаяння як ознаки, яка дозволяє здійснити звільнення від кримінальної відповідальності за приписами Особливої частини КК, є зайвою. Законодавець не розглядає осіб, що виконують позитивні посткримінальні вчинки, зазначені в нормах Особливої частини (і в т.ч. у ч. 3 ст. 369 КК) як громадян, що справді й щиро розкаялися (хоч і ця можливість не виключається). Для закону ці якості мотивів хабародавця не мають значення для рішення питання про його звільнення від кримінальної відповідальності за добровільну заяву про вчинений злочин. З точки зору закону є важливим сам факт такої заяви хабародавця, тобто законодавець надає пріоритет не його почуттям, а фактичним корисним вчинкам.

Таким чином, для можливості звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності з підстав добровільного звернення про вчинене до органів влади важливо, щоб особа зробила це з власної ініціативи, з будь-яких мотивів, але без стороннього примусу[4, с. 47-57].

Література:

1. Волженкин Б.В. Освобождение от уголовной ответственности в связи с добровольным заявлением о даче взятки // Социалистическая законность. – 1989. – № 1. – С. 57-59.

2. Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26.04.2002 р.

3. Сучасний тлумачний словник української мови/за ред. В.В.Дубічинського. – Х.: Школа, 2008. – 1008 с.

4. Мельник М.І. Правові проблеми звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. – № 2. – С. 47–57.

Науковий керівник: О.О. Житний

ФОРМА ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ – СІМЕЙНІ КОНФЕРЕНЦІЇ

Л. Тіторенко,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Програми відновного правосуддя впроваджуються у різних країнах світу починаючи з середини 70-их років минулого сторіччя. Форми реалізації програм та моделі їх функціонування є різними. Наразі наша країна знаходиться на етапі формування вітчизняної моделі відновного правосуддя. Власне тому, доцільним є огляд існуючих програм в інших країнах.

Термін “відновлююче правосуддя” походить від англійського словосполучення “restorative justice”. Однак за ним не приховується якийсь конкретний метод чи техніка. Це швидше підходи до питань злочину і покарання. Як визначив Тоні Маршалл: ”Відновлююче правосуддя – це процес, за допомогою якого сторони, втягнуті у злочин, спільно вирішують як поводитись з його наслідками і які висновки зробити на майбутнє” [1].

Існує декілька моделей відновлюючого правосуддя. Однією з них є так звані сімейні конференції. Вони беруть свій початок у традиціях корінного населення Нової Зеландії – маорі. Західна модель правосуддя для маорі була варварством і себе не виправдовувала. Вони стверджували, що західна система націлена на покарання, а не на вирішення самої проблеми. На погляд маорі, остаточне рішення нав’язувалось державою, а не приймалось в результаті переговорів. Ні сім’я, ні громада не брали участі у процесі. В наслідок дискусій у 1989 році урядом Нової Зеландії прийнято закон “Про дітей, молодь та їх сім’ї [2]. На його підставі порушені кримінальні справи щодо неповнолітніх передаються поліцією для вирішення на сімейній конференції. Замість слухань у суді, представник системи соціального забезпечення організовує зустріч правопорушника і жертви. У ній також беруть участь сім’ї сторін, далекі родичі (особливо у неповних та неблагополучних сім’ях), авторитетні у громаді люди. Крім цього, можуть запрошуватись і соціальні працівники, друзі, вчителі тощо. Під час зустрічі всі присутні мають право виявити свої почуття, дослідити факти та знайти вирішення проблеми, зокрема, відшкодувати шкоду[2]. І що головне – рішення має бути одноголосним.

Сімейні конференції збирають велику кількість людей. У колі родини відкривається повноцінна можливість полегшити вчинене зло. Важко зустрітися правопорушнику з жертвою, але ще важче подивитися в очі своїм батькам. Оскільки правопорушник є членом сім’ї, конференція надає можливість здійснити його підтримку. В процесі обговорень сім’я розробляє узгоджену стратегію подальших дій злочинця, заохочує взяти на себе відповідальність та, по можливості, виправити вчинене зло, і при цьому дають йому відчути підтримку.

У Новій Зеландії сімейні конференції функціонують настільки успішно, що близько 80% кримінальних справ закриваються за їх наслідками. Успіх сімейних конференцій був настільки вражаючим, що нині вони проводяться в Австралії, Великобританії, Нідерландах, Швеції і Бельгії.

Загалом новозеландський досвід показав, що програми відновного правосуддя, зокрема сімейні конференції, є ефективною складовою кримінального процесу.

Література:

Иво Айртсен. Деятельность в области восстановительного правосудия в Европе // Вестник восстановительной юстиции. – Вып.3, М., 2000.- Ст. 6
Землянська В.В. Запровадження відновних підходів: зміна погляду на кримінальне судочинство/ Журнал «Право України». - №10, 2003.- ст.154-156.
Зер.Х.- Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание. – М.: Центр “Судебно-правовая реформа”, 1998.- Ст. 98

4. Рустем Максудов, Михаил Флямер, Людмила Карнозова. Цели и смысл движения за восстановительное правосудие. - ru/vosst.1st.phtml

Науковий керівник: В.М. Трубніков

ЩОДО ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ

С.А. Ткачова,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Злочин як негативне соціальне явище та як суспільно небезпечне діяння може бути охарактеризовано з різних сторін: соціологічної, кримінологічної, кримінально-правової, психологічної, етичної, криміналістичної. Вивчаючи конкретний злочин або вид (групу) злочинів, а також злочинність в цілому, фахівці різного профілю ставлять перед собою специфічні завдання та досліджують ті особливості злочину, що характеризують його з певної сторони, яка цікавить дослідника.

Одна з найважливіших умов успішного розслідування та судового розгляду кримінальної справи – правильна характеристика злочину.

Криміналістична характеристика злочинів виникла в результаті тривалого шляху розвитку криміналістики, а саме її останнього розділу – криміналістичної методики розслідування злочинів преступлений в науковий обіг поняття криміналістичної характеристики злочинів було введено Л.О. Сергєєвим в 1966 році в роботі «Расследование и предупреждение преступлений совершаемых при производстве строительных работ». Однак, за усталеною думкою початок науковій розробці зазначеній категорії поклав А.М. Колісниченко, який згадав про криміналістичну характеристику злочинів в авторефераті своєї докторської дисертації в 1967 році. Значний вклад в розробку даної характеристики внесли вітчизняні та зарубіжні криміналісти, серед яких були Р.С.Бєлкін, О.М. Васильєв, Л.Г. Відонов, І.О. Возгрін, Г.О. Гавло, А.М.Колесніченко, С.П. Митрічев, В.О. Образцов, І.Ф. Пантєлєєв, Л.О. Сергєєв, В.Г. Танасевич, В.І. Шиканов, Н.П. Яблоков, В.Ю. Шепитько, В.О.Коновалова та інші.

З 1971 року в юридичну літературу стійко увійшло поняття «криміналістична характеристика злочинів». На сьогодні визначення поняття та значення криміналістичної характеристики належить до проблем, які стоять на сучасному етапі розвитку науки. Відсутність спільності поглядів на зміст, структуру зазначеної характеристики багато в чому пояснюється складністю та багатогранністю поняття, що досліджується, але це не перешкоджає його активному розвитку.

Для визначення криміналістичної характеристики характерні наступні означення: - інформаційна модель предмета пізнання в кримінальному судочинстві; - інформаційна модель типових ознак певного виду (групи) злочинів; - верогіднісна модель події; система даних про злочин, особливостей видів злочинів, що мають значення для розслідування; - система опису криміналістично значимих ознак злочинів; - система інформації про злочин, що розслідується, яка має кримінальне та процесуальне значення тощо.

Дискусійним залишається питання про зміст та структуру криміналістичної характеристики, тобто про кількісний та якісний склад її елементів. Зазначена категорія містить в собі значний науковий та практичний потенціал ще достатньо не реалізований.

Криміналістичною характеристикою називається система відомостей (інформації) про криміналістично значимі ознаки злочину даного виду, що відображає закономірні зв’язки між ними, яка слугує побудові та перевірці слідчих версій в розслідувані конкретних злочинів. Кожний злочин містить велику кількість різних ознак. Одні з них мають значення для кримінально – правової кваліфікації, правильного вирішення кримінальної справи, інші – для прийняття кримінально – процесуальних рішень, треті – для розкриття та розслідування, четверті – для їх попередження та ін. Цей поділ має відносний характер, оскільки всі ознаки взаємопов’язані та, багато які з них слугують рішенню декількох різних завдань, виконують різні функції. Принципове значення для розуміння сутності криміналістичної характеристики та її формування має те чи інше вирішення питання про те, чи варто включати в неї в якості складових частин ті елементи кримінологічних, кримінально –правових та інших характеристик, які можуть бути використані з метою розкриття злочинів. Те, що, для розкриття злочинів мають значення різні ознаки посягання, сумнівів ні у кого не викликає, а розбіжності виникають в тому, чи повинні вони входити в криміналістичну характеристику. Ознаки, що входять в дану категорію обираються і формуються в результаті узагальненої слідчої практики за допомогою спеціальних програм. Відомості, що складають зміст розглянутої характеристики, являють собою систематизовані криміналістичні дані, які відносяться до виду злочинів. Використання відомостей криміналістичної характеристики вказує на певну вірогідність ознак, які шукаються в конкретній справі, яка розслідується.

По рівну описання розрізнюють три види криміналістичних характеристик:1) загальна криміналістична характеристика злочинів; 2) характеристика виду (різновиду, групи)злочинів; 3) характеристика конкретного злочину.

У кожної з таких характеристик свої джерела інформації, цілі, способи опису. Загальна криміналістична характеристика злочину являє собою абстрактний опис елементів, зв’язків, закономірностей, які притаманні всім видам злочинів. Видова криміналістична характеристика – категорія динамічна, змінюється в залежності від кримінальної практики. Характеристика конкретного злочину – описує конкретне посягання. На відміну від абстрактних типових моделей, це інформаційна модель конкретного злочину.

Таким чином знання типових криміналістичних характеристик окремих видів та груп злочинів, вміле використання цих знань при аналізуванні виявленої інформації в процесі розслідування кожної конкретної справи забезпечує висування максимально реальних слідчих версій та цілеспрямований пошук інформації, якої бракує для розкриття злочину.

Література:

Щербич Л.А. История становления категории «криминалистическая характеристика преступлений» / Щербич Л.А. // История государства и права.-2006.-№10.-С.5-6.
Криминалистика: Учебник / Под. ред. И.Ф.Пантелеева, Н.А. Селиванова. – М.: Юрид. лит., 1988 – 672 с.
Н.А. Селиванов Криминалистические характеристики преступлений и следственные ситуации в методике расследования. – «Социалистическая законность», 1977, № 2, с. 56-59.
Л.Я. Драпкин Криминалистические характеристики преступлений в структуре частных методик // Межвузовский сборник научных трудов, вып. № 69 криминалистические характеристики в методике расследования преступлений. Под. ред. Герасимова И.Ф. – Свердловск св. юр. инст., 1978 г., 154 с.
Лукьянчиков Е.Д. О соотношении криминалистической и оперативно-тактической характеристик преступления // Вестник Луганской акад. вн. дел МВД им. 10-летия независимости Украины. Вып.№ 2. 2003.-Луганск, 2003.-С.185-193.
Илляш Я. Криміналістична характеристика злочинів як метод (розслідуванняй) //Підприємництво, господарство і право.-2001.-№9.-с.88-89
Шепитько В.Ю. Криминалистика: Курс лекций. – Харьков: «Одиссей», 2003. – 352 с.
криминалистика \ Под. ред. Н.П. Яблокова, В.Я. Колдина М.: Изд-во МГУ, 1990 г. – 464с.
dia.org/wiki/Криминалистическая_характеристика_преступлений.

Науковий керівник: М.В. Даньшин

Blog

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Содержание