Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
Науковий керівник: А.Ф. Волобуєв
К вопросу об уголовной ответственности за незаконное пересечение и противоправное изменение государственной границы Российской Федерации
М.В. Рєшетнікова,
студентка 3 курсу юридичного факультету
Білгородського державного університету
(Российская Федерация)
Пограничная политика современного российского государства направлена на обеспечение суверенитета, неприкосновенности и целостности его территории, реализацию и защиту национальных интересов и безопасности Российской Федерации в пограничном пространстве.
Основными угрозами национальным интересам и безопасности Российской Федерации в пограничном пространстве являются:
- территориальные притязания других государств;
-незавершенность международно-правового оформления государственной границы России;
-проявление национализма, этнического и регионального сепаратизма, противоречий религиозного характера;
- расширение экономической и демографической экспансии;
- расхищение национальных богатств страны, активизация контрабандной деятельности;
- массовый вывоз капитала и стратегически важных сырьевых ресурсов и товаров;
- нестабильность обстановки вследствие этнических конфликтов и вынужденных миграционных процессов;
- трансграничная организованная преступность и терроризм;
- региональные вооруженные конфликты вблизи государственной границы;
- распространение и накопление оружия и других средств вооруженной борьбы в граничащих с Россией регионах;
- аварии, катастрофы и стихийные бедствия с трансграничным территориями.
Проблемы дальнейшей разработки и реализации пограничной политики Российской Федерации требуют фундаментальной теоретической проработки, комплексной системы научного обеспечения всего процесса, связанного с обеспечением национальных интересов и безопасности России в пограничном пространстве.
Для Российской Федерации в силу ряда причин внутреннего и внешнего характера значение проблемы обеспечения пограничной безопасности на нынешнем этапе трудно переоценить.
Во-первых, внушительные количественные и качественные параметры границы России требуют от государства повышенного внимания к политике в отношении российского приграничья и адаптации ее к новым геополитическим реалиям.
Во-вторых, резко активизировалась проблема межгосударственного разграничения в связи с динамикой и направленностью радикальных изменений в мире и регионах. По существу сегодня мы являемся свидетелями пересмотра принципа нерушимости послевоенных границ. Реальность такова, что границы стали не только своего рода точкой отсчета радикальных преобразований, но и предметом воздействия разного рода сил, претендующих на суверенитет. Вспышка территориальных притязаний и пересмотр ранее зафиксированных границ - яркое подтверждение этому.
В-третьих, граница и приграничные регионы России были и остаются местом "первой пробы" прочности государства, его военной, экономической, демографической и других видов безопасности. Давно замечено, что атмосфера неопределенности, ослабление государственности, внутренняя социальная напряженность и экономический кризис стимулируют различные виды экспансии. Ухудшение международного климата, обострение межгосударственных проблем на региональном и местном уровне первыми испытывают на себе приграничные регионы. Динамичность международных отношений объективно требуют гибкости, обновления содержания политики нашей страны в отношении сопредельных государств.
В-четвертых, в приграничье концентрируются практически все виды жизнедеятельности общества, а, следовательно, свой вклад в реализацию интересов государства в этой области вносят если не все, то многие ведомства и организации. Государственная польза от экономических, политических, дипломатических, социальных и культурных процессов, происходящих на границе и вблизи нее, а также мероприятий по обеспечению безопасности государства возможна в том случае, если деятельность различных министерств и ведомств, всех государственных и общественных организаций будет скоординирована и начнет осуществляться с учетом "пограничной" специфики реализации национальных интересов.
Кроме того, обеспечение пограничной безопасности Российской Федерации предполагает, наряду с другими мерами, создание и совершенствование нормативно-правовой базы, определяющей полномочия и регламентирующей деятельность государства, общества и личности в пограничном пространстве, а также устанавливающей ответственность за нанесение ущерба национальным интересам России.
Основными направлениями пограничной политики являются завершение международно-правового оформления государственной границы, совершенствование межгосударственного пограничного сотрудничества и формирование её правовых основ. Требуют согласования между собой многие нормативно-правовые акты, определяющие полномочия различных организаций в пограничном пространстве и устанавливающие ответственность за нанесение ущерба национальным интересам России на границе. Причём, основополагающим из них является Федеральный Закон «О Государственной границе Российской Федерации» от 1 апреля 1993 г. с последующими изменениями и дополнениями. Отдельные вопросы, связанные с нарушениями на государственной границе, урегулированы нормами уголовного законодательства. В свою очередь , уголовно-правовая наука, к сожалению, не располагает достаточным количеством работ, в которых бы на высоком научном уровне рассматривались правовые аспекты пограничной безопасности государства на современном этапе.
Известно, что за совершение наиболее опасных правонарушений, непосредственно связанных с посягательством на жизненно важные интересы личности, общества и государства в пограничных пространствах, законодателем введена уголовная ответственность. К числу преступлений, совершаемых на государственной границе (некоторые авторы именуют эти преступления «пограничными», относятся незаконное пересечение Государственной границы Российской Федерации и противоправное изменение Государственной границы Российской (ст. 322 УК РФ).
В настоящее время отсутствует специальные научные исследования, посвящённые проблемам уголовно-правового обеспечения пограничной безопасности государства. Многие положения ранее опубликованных научных и учебных трудов по данной проблематике устарели и не отвечают потребностям сегодняшнего дня. Поэтому, обращение к уголовно-правовым аспектам регулирования режима государственной границы вызвано также сложной криминогенной обстановкой на границе. Приведенные аргументы позволяют прийти к выводу, что исследование проблем обеспечения пограничной безопасности государства, в том числе, уголовно-правовой охраны государственной границы, а также внедрение результатов исследования в законодательство и правоприменительную деятельность, является одной из актуальных вопросов юридической науки.
Науковий керівник: М.І. Архипцев.
ОБ’ЄКТИ ОБШУКУ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ
Л. Різак,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Проведення обшуку передбачає взаємодію слідчого з певними об’єктами.
У теорії криміналістики при характеристиці обшуку використовується два різних терміни – „ об’єкти пошуку” і „ об’єкти обшуку”. Це суто різні поняття. [1,ст.14.]
Ці два поняття розмежовуються законодавчо в ст.177КПК України, де вказано, що обшук проводиться слідчим в тих випадках, коли він має достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом ,а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі, знаходяться в певному приміщенні або місті чи в якої-небудь особи. Слідчий проводить обшук також і в тих випадках, коли він має достатньо даних про те, що в певному приміщенні чи місті переховується злочинець.[2,ст.108]
Вже в даній нормі законодавець в найбільш загальних рисах визначив об’єкти, які мають значення в процесі обшуку. Аналіз норм закону дозволяє установити два основних роди об’єктів:
- об’єкти пошуку – це те, що необхідно знайти, виявити при здійсненні обшуку(знаряддя вчинення злочину, речі та цінності, які були отримані злочинним шляхом, а також інші предмети та документи , які мають значення для встановлення істини по справі);в якості об’єкта пошуку можуть бути і злочинці які переховуються;
- об’єкти обшуку – це те, по відношенню до чого (чи кого) здійснюється обслідування (певне приміщення, місце чи якась особа).[3,ст.153].
В криміналістичній теорії здійснені спроби в розмежуванні об’єктів обшуку та об’єктів пошуку, в розгляді їх конкретного змісту. Це має важливе значення в плані практичної реалізації пошукових дій, встановлення можливих об’єктів, та типових їх переліків.[1,ст.14].
Питанням розмежування та визначення типових переліків об’єктів обшуку та пошуку займається досить велика кількість вчених, серед них, А.В.Винберг., І.Ф.Крилов., В.Е. Коновалова, В.Ю Шепітько., А.Н Гусаков., С.Ф.Шумілін., А.Р.Ратінов., В.М. Тертишніков., та багато інших, які класифікують ці об’єкти по різному. Кожний такий перелік має своїх прихильників.
Вивчення криміналістичної та кримінально-процесуальної літератури, аналіз кримінально-процесуального законодавства, узагальнення слідчої практики дозволило запропонувати слідуючу класифікацію об’єктів пошуку:
- в залежності від характеру попередньої інформації про об’єкт пошуку:
а) індивідуально визначені об’єкти;
б) об’єкти, відомості про які можуть вказати лише на їх родову (групову) належність;
в) випадково виявлені об’єкти ;
2) залежно від форми вказівки в законі:
а) прямо передбачені й названі в КПК як об’єкти;
б) віднесені до „інших предметів і документів”, що мають значення для встановлення істини у справі;
в) які є вилученими із законного обороту;
г) які вилучаються з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна;
3) залежно від природи того, що шукають:
а) предмети і документи, заборонені до обігу;
б) предмети, що можуть служити речовими (або письмовими) доказами;
в) предмети і документи , що можуть бути доказами в іншій кримінальній справі;
г) речі і цінності, що злочинним шляхом;
д) цінності або майно обвинуваченого чи підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації;
е) особи, які переховуються від слідства і суду;
є) особи, яких переховують в тих чи інших місцях;
ж) трупи або частини розчленованого трупа ( трупів);
з) тварини; [4,ст.22].
Також, необхідно розглянути питання, що стосується об’єктів обшуку.
Ці об’єкти, також закріплені законодавчо, в тій самій статті, що і об’єкти пошуку, а саме в ст.177КПК .В законі вказані лише три різновиди об’єктів обшуку а, в криміналістичній теорії, вони вже чіткіше систематизовані різними авторами, серед них можна виділити В.Ю Шепітька, який вказує, що об’єкти обшуку мажуть бути розділені на слідуючі види, які є найбільш поширеними:
- певне приміщення;
а)жилі приміщення;
б) нежилі приміщення;
в) приміщення дипломатичних представництв;
2) певне місце;
а) участки місцевості;
б) транспортні засоби;
3) яка-небудь особа;
а) одяг, взуття та інші речі ;
б) тіло живої людини;
Таким чином, об’єктом обшуку може бути практично будь-яке місце, що знаходиться у кого-небудь в розпорядженні (володінні), або особа, якщо є достатні підстави вважати, що у цьому місці чи у даної особи можуть бути приховані об’єкти пошуку.[5,ст.294].
Тому, можна зробити висновок, що особливістю «об’єктів обшуку» та «об’єктів пошуку» є те що, вони впливають на вибір, прийомів пошукових дій, тобто, детермінують особливості слідчих дій.
Список використаної літератури:
1. Коновалова В.Е., Шепітько В.Ю. Обшук: тактика і психологія:Учеб. посіб.-Харків: Гриф,1997.-80с
2. Кримінально-процесуальний кодекс України:-Харків: „Ксилон”, 2007.-239с.
3. Ратінов А.В. Обшук і виїмка. –М.:Госюріздат, 1961.-220с
4. Денисюк С.Ф., Шепітько В.Ю. Обшук в системі следчих дій (тактико-криміналістичний анализ):Науково-практични посібник -Харків:Консум,1999.-160с.
5. Шепітько В.Ю.Криміналістика: Курс лекцій. Видавництво друге.-Харків: «Одісей»,2004.-352с
Науковий керівник: А.Ф. Волобуєв
ПРОЦЕСУАЛЬНА САМОСТІЙНІСТЬ СЛІДЧОГО: ДЕЯКІ АСПЕКТИ
Є.О. Ріяко,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Процесуальна самостійність слідчого полягає насамперед у самостійному прийнятті ним рішень з усіх основних питань попереднього слідства та у відповідальності за їх законне і своєчасне виконання. Постанови слідчого закон визнає загальнообов'язковими і в цьому розумінні вони прирівнюються до судових рішень. Статтею 114 КПК України передбачено, що постанови слідчого винесені відповідно, до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, обов'язкові для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадинами.
Найважливішим з повноважень слідчого є його право на оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням (ст. 67 КПК України). Збирання, дослідження та оцінка доказів у стадії попереднього слідства спрямована на розкриття злочину та викриття особи, яка його вчинила.
Оцінка доказів за власним переконанням є найяскравішим вираженням процесуальної самостійності слідчого. Відповідно до ч. 2 ст. 114 КПК України слідчий вправі не погодитись із вказівками прокурора про притягнення особи як обвинуваченого, про кваліфікацію і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи, якщо ці вказівки суперечать його внутрішньому переконанню.
Однак, приймаючи самостійні рішення у вирішенні питань щодо направлення розслідування (притягнення особи як обвинуваченого, про кваліфікацію і обсяг обвинувачення, про закриття справи тощо), слідчий все ж таки повинен виконувати інші вказівки прокурора, а слідчі органів внутрішніх справ и служби безпеки України – також вказівки начальника слідчого підрозділу по всіх питаннях провадження досудового слідства. Деякі вчені вбачають у цьому серйозне порушення принципу самостійності та відповідальності слідчого [1].
Оцінка доказів — не тільки невід’ємне право, а й обов'язок слідчого: перекладати її на кого-небудь або керуватись оцінкою, даною іншою особою, він не вправі. Тому не відповідає вимозі встановлення об'єктивної істини на попередньому слідстві така практика, коли після скасування прокурором постанови про закриття кримінальної справи її розслідування поручають тому самому слідчому, чию постанову було скасовано. У слідчого, який прийняв рішення про закриття кримінальної справи, природно, склалося переконання про відсутність підстав для направлення справи до суду з обвинувальним висновком, що ґрунтується на оцінці зібраних ним безпосередньо доказів.
Ґрунтуючись на вимогах ст. 67 КПК України про те, що слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, слід дійти висновку, що відновлення слідства за закритою справою має доручатися іншому слідчому, який не зв'язаний попередньою оцінкою доказів.
Пропозиція про те, що відновлення слідства в закритій справі має доручатися іншому слідчому, відповідає нормі закону, яка вирішує дане питання щодо суду. Так, у ч. 3 ст. 375 КПК України сказано, що в разі скасування вироку внаслідок порушень, допущених при розгляді справи в суді, справа направляється для нового розгляду до суду, який постановив вирок, але в іншому складі або до іншого суду. З урахуванням усього цього уявляється доцільним внести доповнення аналогічного змісту до ст. 216 КПК України.
Яскравим свідченням процесуальної самостійності слідчого є й те, що такий важливий акт попереднього слідства, яким є постанова про притягнення особи як обвинуваченого, не підлягає затвердженню або санкціонуванню з боку прокурора чи начальника слідчого відділу.
Закон наділив слідчого правом давати органам дізнання письмові поручення і вказівки з розслідуваних ним справ про проведення розшукових та слідчих дій і вимагати їх виконання (ст. 114 КПК України). Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" виконання письмових доручень віднесено безпосередньо до обов’язку підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
При розслідуванні кримінальних справ у слідчого може виникнути потреба в проведенні слідчих або розшукових дій в іншому адміністративному районі. Відповідно до ст. 118 КПК України слідчий вправі доручити це відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані виконати таке доручення в десятиденний строк.
Службові особи й громадини, зазначені в законі, не мають права відмовлятися пред'явити або видати документи чи їх копії, а також інші предмети, які вимагає слідчий під час обшуку й виїмки (ст. 179 КПК України). Названі вище права рівною мірою стосуються як слідчого прокуратури, так і слідчого органів внутрішніх справ та служби національної безпеки.
Наділивши слідчого правом порушувати кримінальну справу, притягати особу, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності та іншими важливими повноваженнями, законодавець тим самим чітко визначив засади його процесуальної самостійності.
У ряді статей КПК України перелічено випадки, коли слідчий повинен одержати санкцію, згоду прокурора на проведення слідчих дій або ж вони мають бути затверджені останнім. Цей перелік є вичерпним і може бути змінений тільки в законодавчому порядку. Існує думка, що для подальшого зміцнення правового становища слідчою було б доцільно звузити коло процесуальних дій, на проведення яких потрібна попередня санкція або згода прокурора [2]. Так, немає жодної потреби в одержанні попередньої згоди прокурора при закритті кримінальних справ за статтями 8, 9, 10 КПК України.
Список використаної літератури:
1. Гришин Ю.А. К вопросу о принципе процессуальной самостоятельности и ответственности следователя// Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 1998. - №3.
2. Гончаров І. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого// Право України. – 1995. - №6.
Науковий керівник: В.П. Півненко
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ КРАДІЖОК З ПРОНИКНЕННЯМ У ПРИМІЩЕННЯ
К.Є. Руденко,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Економічний стан у державі в останні роки не сприяє зменшенню росту корисливих злочинів. Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найбільш цінних соціальних благ — право власності. Актуальним на сьогодні є криміналістична характеристика крадіжок з проникненням у приміщення, механізм скоєння цього злочину та методика розслідування.
Методика розслідування крадіжок з проникненням у приміщення є однією з найактуальніших проблем сьогодення, оскільки крадіжка є одним із розповсюджених злочинів, тобто – таємним викраденням чужого майна. Таємність діяння передбачає, що крадіжка – це умисне, з корисливих мотивів, противоправне вилучення чужого майна, вчинене для вигоди конкретної особи чи інших осіб. Саме тому проблема розслідування та розкриття злочинів заслуговує у вчених і практиків особливої уваги.
Криміналістичну характеристику крадіжок становлять дані про прийоми приховання слідів, місця й часу, предмета злочину, зазіхання в місцях збуту викраденого, особистісних властивостях суб’єктів злочинів.
Аналізуючи існуючі в криміналістиці точки зору, визначають основні структурні елементи криміналістичної характеристики крадіжок з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище:
1) способи підготовки, вчинення і приховування злочину, а також особливості залишених слідів;
2) обстановка (час, місце, інші обставини), у якій готується злочинець до крадіжки з проникненням і вчинює її;
3) безпосередній предмет злочинного посягання;
4) особистість злочинця;
5) особистість потерпілого від крадіжки з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище1.
Проникнення можна визначити як протиправне, недозволене вторгнення до приміщення, сховища чи житла з метою вчинити крадіжку, грабіж чи розбій. Воно може здійснюватися як таємно, так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також з допомогою різних засобів, які дають можливість винній особі викрадати майно з приміщення, сховища чи житла без входження до них.
Способи вчинення корисливих злочинів дуже різноманітні. На підставі вибіркового вивчення слідчої практики по справах про крадіжки з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище виявлено низку способів проникнення в житло, які класифікуються залежно від самого способу проникнення – відкритого або зі зломом.
Найпоширеніший спосіб проникнення у квартиру – виламування серцевини замка. Приблизно 30 % злодіїв проникають у помешкання через балкон. Особливо привабливими для крадіїв є квартири, розташовані на першому-другому поверхах. Але трапляються випадки, коли вони видряпуються вище – пожежною драбиною чи водостічною трубою2.
За даними А.М. Царегородцева, найчастіше (66 %) крадіжки особистого майна відбуваються із проникненням у квартири, кімнати, де проживають громадяни. При цьому переважна більшість із них (77 %) вчинена з подоланням перешкод, у тому числі: з підбором ключа (30 %); зломом запору й зривом замка на дверях (18 %); шляхом виставляння віконних рам і скла (14 %). Кожна четверта крадіжка чужого майна зроблена із проникненням у житло громадян через відкрите вікно (кватирку) і в незамкнені двері, залишеної без догляду квартири. Шляхом обману зроблено 13 % крадіжок.
За способом здійснення крадіжки визначають наступні кваліфікації:
за допомогою розтину одягу, сумок спеціальними технічними пристроями („технарі”); під прикриттям рук різними предметами – плащами, букетами квітів, сумками тощо („ширмачі”); крадіжки із сумок та гаманців за допомогою спеціально виготовлених гачків („рибалки”); крадіжки за допомогою пінцетів, особливо з важкодоступних місць („хірурги”); крадіжки без використання технічних засобів та „ширми” групою осіб при скупченні народу („щипачі”); крадіжки за допомогою вибивання предметів точними швидкими рухами („трясуни”); крадіжки з усіх видів жіночих сумок („сумочники”); крадіжки речей із господарських сумок („верхушечники”)3.
Проблема боротьби із крадіжками з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище не тільки не втрачає своєї актуальності, але навіть загострюється з кожним роком. Особливу тривогу викликає й те, що на відміну від небезпечної тенденції росту корисливих злочинів, зокрема, квартирних крадіжок, їхнє розкривання не характеризується такою ж динамікою. Це пояснюється тим, що боротьба із крадіжками з проникненням сполучена зі значними труднощами. Злодії діють, як правило, в умовах неочевидності, що істотно утрудняє пошук джерел інформації й одержання від них відомостей про злочинця й обставини здійснення їм злочину.
Використана література:
1. Шурухнов, Н.Г. Расследование краж [ Текст]: Уч пособие / Н.Г. Шурухнов. – М.: Юристъ, 1999. – С. 92.
2. Цікало, І. Сезон відпусток – пора крадіжок [Текст] : / І. Цікало. // Львівська газета. - 2008. - 24 липня (№ 105).
3. Царегородцев, А.М. "Квалификация краж" [ Текст ] : / А.М. Царегородцев. // Труды Академии МВД СССР. - М., 1987. - С. 146.
Науковий керівник: А.Ф. Волобуєв.