Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ЩОДО ДЕЯКИХ АСПЕКТІВ КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ВЕРСІЙ:
СУТНІСТЬ ТА ВИДИ
С.О. Федько
студентка 3 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Розкриття злочину - процес встановлення об'єктивної істини у справі, який здійснюють на основі загальних положень теорії пізнання. Важливим логічним інструментом пізнання є гіпотези, які у слідчій діяльності прийнято називати версіями. Більшість авторів ставлять знак рівності між версією і гіпотезою. Однак, версія застосовується у такому специфічному виді діяльності, як розслідування злочинів. При цьому має місце оперування фактами, що мають значення для встановлення істини у справі, процес збирання інформації під час висування і перевірки версії відзначається підзаконним характером обмеженістю і ненадійністю фактологічної основи, протидією з боку зацікавлених осіб [3; с. 34]. На відміну від наукових гіпотез версії не переслідують мети створення наукової теорії, а їхня перевірка здійснюється в термін, установлений для розслідування»[4; с.112].
Криміналістична версія – це обгрунтоване припущення про факт, явище або групу фактів, явищ, що мають або можуть мати значення для справи; версія вказує на наявність і пояснює походження цих фактів, явищ, їхній зміст і зв'язок між собою і служить цілям встановлення істини по справі [2; с.210]. Версія - обґрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної події, про дії конкретних осіб і наявність у цих діях складу визначеного злочину [4; с.345].
Науковці класифікують версії за:
- суб'єктом висування: слідчі, оперативно-розшукові, експертні, судові. Ці версії мають єдину логічну природу. Деякі їх особливості й відмінності визначаються характером судової, слідчої, експертної й оперативно-розшукової діяльності та функціональними відмінностями її суб’єктів - слідчого, судді, експерта, оперуповноваженого. Ці версії, як правило, взаємозалежні і можуть випливати одна з іншої. Так, слідча версія може випливати з експертної, оперативно-розшукова - зі слідчої і навпаки [4; с.345].
- за обсягом встановлення обставин події, що досліджується:
а) загальні, призначені для пояснення сутності події в цілому, її характеру, причинного зв'язку між фактами;
б) окремі - ймовірне судження про місце, час, знаряддя вчинення злочину, походження окремих слідів тощо.
- ступенем конкретності:
а) типові - пояснення події в цілому на підставі даних узагальненого досвіду судової, експертної, оперативно-розшукової практики,
б) конкретні - робочі версії, над якими працює у той або інший момент слідчий, ґрунтуються на конкретних фактах. Наприклад під час розслідування справи за фактом пожежі, коли її причину не встановлено, типовими слідчими версіями можуть бути такі:
• пожежа сталася внаслідок злочинного порушення правил протипожежної безпеки;
• пожежа сталася через вплив природних факторів, наприклад унаслідок дії блискавки, відсутності чи несправності захисних засобів;
• пожежа сталася випадково через самозаймання, яке неможливо було передбачити;
• пожежа сталася внаслідок підпалу.
Здійснюючи розслідування по конкретній кримінальній справі, слідчий висуває не типові, а конкретні версії, які ґрунтуються на матеріалах справи, але з урахуванням типових версій.
Велике теоретичне і практичне значення має розподіл версій на:
а) основні,
б) контрверсії.
Роль останніх особливо велика в процесі судового розгляду справ, але і при розслідуванні злочинів, і в експертній діяльності вони виконують важливу функцію попередження однобічності і необ'єктивності, орієнтуючи на розширення кола фактично можливих версій. Контрверсії висуваються не шляхом багатоетапного версійного процесу, а більш простим способом, за допомогою логічної операції заперечення. Наприклад, якщо основна версія: “ймовірно, що вбивство зроблене К.”, то контрверсія буде мати такий вигляд: “вбивство зробив не К., а хтось інший».
Важливе значення має диференціація версій на:
а) пошукові,
б) дослідницькі.
Розходження між ними полягає в тому, що головною метою першої є пошук джерел (носіїв) інформації, а ціль другої полягає в дослідженні уже виявленої інформації. У літературі зустрічаються також поняття версії робочої (припущення стосовно дрібних і другорядних обставин злочину) та розшукової (припущення про місцезнаходження розшукуваного злочинця чи предметів, речей), які належать до різновидів окремої версії.
Таким чином, версія відіграє важливу роль у процесі розкриття злочинів. Версія – це фундамент самого процесу розслідування злочинів.
Список літератури:
1. Бандура О. А., Лукашевич В. Г. Криминалистическая версия: гносеологический, логический и психологический аспекты. - Киев, 1991. – 218 с.
2. Белкин Р.С. «Криминалистика. Учебник для вузов.» М., 2000. - 610 с.
3. П.Кубрак, В.Мікулін, О.Павлючук, О.Садченко.журнал. “Пізнавальна сутність версії та принципи планування розслідування злочинів” // “Право України”. - 2001.-№ 8.- с. 32–38.
4. Шепитько В.Ю.“Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів”. - Харків. – 386 с.
Науковий керівник: М.В. Даньшин
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДОТРИМАННЯ ЗАКОННОСТІ ПРИ ВИКОНАННІ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ ДІЙ ЗА УЧАСТЮ НЕПОВНОЛІТНІХ ОБВИНУВАЧЕНИХ
Ю. Філіпенко,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Ратифікувавши 27 лютого 1991 року Конвенцію про права дитини (1983 р.), Україна взяла на себе низку зобов’язань у сфері захисту неповнолітніх, які знайшли своє відображення в національному законодавстві. На пріоритетність молодіжної політики вказано в Конституції України (1996 р.), Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (1992 р.), в Указах Президента «Про Національну програму «Діти України»» (1996 р.), «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 р.» (2001р.), «Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики безнаглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві» (1998 р.) та в багатьох інших нормативних актах. Треба зазначити, що з прийняттям нової Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Закріплення в ч. 2 ст. 3 Конституції України положення, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», для кримінально-процесуального законодавства означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав та додержання законності під час його відправлення (п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції).
В умовах реалізації судово-правової реформи особливого значення набуває створення моделі ювенальної юстиції як комплексного механізму захисту неповнолітніх, зокрема й тих, що потрапили до сфери дії кримінального процесу.
Однією з необхідних умов реалізації конституційного принципу законності в процесі кримінального судочинства і досягнення поставлених перед ним завдань є повне, всебічне та об’єктивне встановлення порядку виконання слідчих дій у справах за участю неповнолітніх (ст. 433 КПК України).
Досудове слідство у справах про злочини, скоєні неповнолітніми – це складне провадження, яке спрямоване на досягнення цілей кримінального процесу і ґрунтується на його загальних принципах. Проте воно має певні особливості, з яких необхідно виділити: 1) порушення кримінальної справи стосовно неповнолітнього; 2) підслідність та виділення справи стосовно неповнолітнього в окреме провадження за умови наявності в ній дорослих учасників (ст. ст. 112, 439 КПК); 3) наявність законного представника, який має статус учасника процесу та обов'язкова участь захисника (ст. 441 КПК); 4) порядок затримання та взяття під варту як запобіжний захід щодо неповнолітнього (ст. 434 КПК); 5) порядок виклику неповнолітнього обвинуваченого, пред'явлення йому обвинувачення та його допит (ст. ст. 437, 438 КПК); 6) доповнення предмета доказування у кримінальній справі (ст. 433 КПК); 7) можливість застосування примусових заходів виховного характеру замість кримінального покарання (ст. 447 КПК).
Знання умов та правил виконання слідчих дій відносно неповнолітніх дозволяє правильно, з максимально можливим дотриманням інтересів суспільства, прав та законних інтересів неповнолітніх розслідувати та розглядати конкретні кримінальні справи, послідовно та цілеспрямовано здійснювати боротьбу зі злочинністю неповнолітніх кримінально-процесуальними засобами, вести ефективну профілактичну роботу серед підлітків-правопорушників.
Поміж тим, проведені наукові дослідження (наприклад, дослідження О. О. Левендаренка, Д. П. Письменного) свідчать про недооцінку багатьма практичними працівниками вимог кримінально-процесуального закону щодо необхідності ретельного дослідження даних, які стосуються особистості неповнолітніх обвинувачених (підсудних) [1, с. 10]. Наприклад, у процесі доказування допускається ряд помилок, пов’язаних зі встановленням ролі неповнолітнього у вчиненні злочину, обставин, які можуть вплинути на визначення його осудності, тяжкість покарання тощо.
Працівниками органів досудового розслідування та суду не завжди повно досліджуються обставини, які складають кримінологічну характеристику злочинів, вчинених підлітками. Часто вказані обставини не враховуються, зокрема під час вирішення питання про застосування запобіжних заходів щодо неповнолітніх, що іноді веде як до необґрунтованого застосування конкретного виду запобіжного заходу взагалі, так і до порушення процедурних вимог, встановлених законом [2, с. 34].
Практичними працівниками іноді допускаються помилки і в ході доказування цивільного позову у справах цієї категорії. Все це призводить, з одного боку, до необґрунтованого звільнення частини неповнолітніх від кримінальної відповідальності, а з іншого – до призначення необґрунтовано суворого покарання.
Узагальнення матеріалів даної категорії кримінальних справ відносно неповнолітніх, дозволяє дійти висновку, що неповнолітні підозрювані (обвинувачені, підсудні) не в повній мірі користуються наданими КПК можливостями для свого захисту.
Для того, щоб вдосконалити процесуальне становище неповнолітніх обвинувачених (підсудних), автору вбачається необхідним запровадити наступні зміни.
По-перше, враховуючи те, що неповнолітньому часто важко розібратися у змісті тієї сукупності прав, які передбачені кримінально-процесуальним законом, є доцільним вручати записаний на окремому бланку детально розкритий перелік його прав та обов’язків на кожній стадії судочинства, починаючи з моменту порушення кримінальної справи.
По-друге, за допомогою відомчих роз’яснень звернути увагу практичних працівників (слідчих та оперативних працівників) на особливості досудового провадження за участі неповнолітніх осіб та на обов’язковість врахування цих особливостей на практиці.
По-третє, доповнити Кримінально-процесуальний кодекс України нормою про те, що всі слідчі дії, що проводяться з участю неповнолітнього, мають виконуватися з обов’язковою участю захисника.
Література:
- Левендаренко О.О. Особливості процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх. – Автореф. дис. … канд.. юрид. наук. – 20 с.
- Лукьянчиков Е.Д., Письменный Д.П. Разрешение органами внутренних дел заявлений и сообщений о преступлениях несовершеннолетних: Учебное пособие. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1987. – 67 с.
Науковий керівник: В.П. Півненко
ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА ЗА ЗАКОННІСТЮ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ПРО ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
О.В. Цупко,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Підстави для порушення кримінальної справи мають містити два необхідних елементи: 1) наявність ознак злочину в події, що стала відомою органу дізнання, слідчому, прокурору або суду; 2) наявність достатніх даних, на основі яких встановлюються ознаки злочину.
Згідно ст. 11 Кримінального кодексу України злочином вважається суспільно небезпечне, винне та протиправне діяння, за вчинення якого передбачена кримінальна відповідальність, скоєне осудною особою. Кримінальний процес починається з моменту прийняття уповноваженим на це суб'єктом кримінального процесу офіційної заяви або повідомлення про злочин, з'явлення з повинною або безпосереднього виявлення ознак злочину. Заява чи повідомлення про злочини, з'явлення з повинною або безпосереднє виявлення ознак злочину є юридичними фактами, що породжують кримінально-процесуальні правовідносини. Слідчі дії можна провадити лише після порушення кримінальної справи (ч. 1 ст. 113 КПК України), а порушити кримінальну справу можна лише за наявності законних приводів і підстав, вивчення, дослідження і перевірка яких включає в себе систему процесуальних дій і правовідносин. Приймаючи рішення про порушення кримінальної справи, слідчий, орган дізнання, прокурор або суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Підсумковими рішеннями стадії порушення кримінальної справи є: рішення про порушення справи; рішення про відмову в порушенні справи.
Швидкий та всебічний розгляд заяв і повідомлень про злочини створює оптимальні умови для вирішення слідчим завдання встановлення об'єктивної істини та забезпечення захисту прав громадян і організацій. Несвоєчасне порушення кримінальної справи ці умови погіршує: особи, зацікавлені в результатах справи, отримують можливість приховати сліди злочину та перешкоджати встановленню істини. У частині 1 ст. 98 КПК України, яка визначає порядок порушення кримінальної справи, говориться: "За наявності приводів і підстав зазначених у ст. 94 цього Кодексу, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані винести постанову. Рішення має бути прийняте у строк до трьох днів, а у виняткових випадках (коли потрібна перевірка матеріалів) — до десяти діб. У разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи прокурор чи суддя має право прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову (ухвалу).
Стосовно деяких громадян закон встановлює імунітет від кримінальної відповідальності, статус повної або часткової (обмеженої процесуальної недоторканності.) Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені дипломатичні працівники. Вони не підлягають арешту або затриманню. Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України. Постанова слідчого, прокурора, судді, так само як і ухвала суду про порушення кримінальної справи, набирає законної сили з моменту її винесення та підписання. Копія постанови про порушення кримінальної справи направляється слідчим та органом дізнання в добовий строк прокурору. Прокурор здійснює нагляд за своєчасністю розгляду заяв та повідомлень про злочин, законністю та обґрунтованістю прийнятих рішень про порушення або про відмову в порушенні справи.
При цьому прокурор перевіряє матеріали справи, а якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а в разі, якщо за цією справою ще не провадилося жодної слідчої або процесуальної дії, може відмінити постанову про порушення кримінальної справи, що, по суті, означає відмову в її порушенні. Після порушення справи, прокурор направляє справу для провадження досудового слідства або дізнання; У разі безпідставної відмови в порушенні справи слідчим або органом дізнання прокурор своєю постановою скасовує постанову слідчого або органу дізнання і порушує справу. Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами організаціями, посадовими особами і громадянами. Прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всіляких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили. Постанову прокурора, слідчого й органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду в порядку, передбаченому статтею 236-1 Кримінально-процесуального Кодексу.
З урахуванням викладеного, пропоную виключити з діючого Кримінально-процесуального кодексу України положення про те, що органи дізнання, досудового слідства і прокуратури можуть порушувати кримінальні справи проти конкретної особи. Цей інститут не витримав випробування часом і його подальше збереження є недоцільним.
Література: Гопанович Н. Н. « Отказ в возбуждении уголовного дела» Минск-1997 год С21-22.
Науковий керівник: В.П. Півненко
ЩОДО АКТУАЛЬНИХ ПИТАНЬ ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ В СУЧАСНИХ УМОВАХ: ВИДИ СПОСОБІВ ПРИХОВУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ У КРИМІНАЛІСТИЦІ
А.В. Чеботкова,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Проблема протидії розслідуванню у рамках боротьби зі злочинністю в Україні набула в останній час особливу актуальність і остроту. Це пов”язано з набуваючої все більший розмах організованої злочинної діяльності, тісно пов”язаної з процесами корумпованості співробітників владних структур і правоохоронних органів.
Враховуючи це, для розробки та реалізації дієвих заходів для подолання протидії розслідуванню необхідно всебічне та глибоке вивчення сучасного феномену протидії як складового елементу протистояння злочинності та суспільства у сучасних умовах. Слід чітко виділяти й розмежовувати дві складові частини – те, що може викриватися та переборюватися на рівні діяльності правоохоронних органів, і те, що може бути переборено лише за рахунок можливостей держави і суспільства в цілому.
Протидія розслідуванню – це з однієї сторони, намагання отримати інформацію о замислах слідчого (оперативного співробітника, прокукора та інших правоохоронних органів держави ), а з іншої – передача слідчому неправдивої або маскіруючої інформації, тобто приховування істини.
В структурі злочинної діяльності розрізняють дії з підготовки, вчинення та приховування злочину. Виступаючи об”єктом пізнання криміналістики, ці дії за звичай розглядаються в аспекті способу вчинення і поєднуються за цією ознакою в систему, яка називається способом вчинення злочину, або в дві системи, коли окремо йдеться про спосіб вчинення і спосіб приховування злочину.
Спосіб приховування злочину – це заснований на реалізації системи об”єктивних і суб”єктивних факторів дійсності комплекс дій чи бездіяльність особи, що приховує злочин до, в момент або після вчинення злочину, котрий є структурним елементом криміналістичної характеристики злочинів.
Можна також зазначити, що може існувати самостійний спосіб приховування злочину, дії з приховування злочину можуть бути пов”язані й не пов”язані єдиним задумом з підготовкою та вчиненням злочину.
Приховування злочину можна визначити як діяльність, спрямовану на перешкоджання розслідуванню шляхом приховування, знищення, маскування чи фальсифікації слідів злочину, злочинця і їх носіїв. Діяльність у цьому випадку охоплює не лише активну форму людської поведінки – дію, а й пасивну – бездіяльність.
За даними узагальнення й аналізу слідчої практики виділити такі основні види способів приховування злочинів: -переміщення;-утаювання інформації і (або) її носіїв;-знищення інформації і (або) її носіїв;-маскування інформації і (або) її носіїв;-фальсифікація інформації і (або) її носіїв;-неправдиве алібі;-інсценування;-вчинення іншого злочину;-опосередковане приховування;-симуляція;-приховування, засноване на впливі;-комплекс двох і більше способів приховування злочину (як із однієї групи способів, так і з різних) однієї і тієї ж обставини приховування.
Переміщення становить собою безпосоредній вихід злочинця з місця злочину або зміну розташування суб”єкта злочину на даному місці, а також зміну місця розташування об”єкта, який має відношення до справи (труп з місця вбивства переміщають в інший район).
Утаювання - це зберегти в таємниці, приховати від інших. Іншими словами, залишити слідчого в невіданні щодо тих чи інших обставин справи або дрежела інформації, необхідної для встановлення істини.
Знищення - ліквідація, руйнування- можна підрозділити залежно від того, на що воно спрямоване: знищення слідів злочину, його окремих елементів або слідів злочинця. При цьому мається на увазі знищення як самої доказової інформації, так і її носіїв.
Маскування- приховування справжньої мети, намірів, дій. Маскування як спосіб приховування злочинів має на меті змінити уявлення про спосіб вчиненого злочину, особу винного, призначенні об”єктів-носіїв інформації та їх коло.
Фальсифікація-це підробка, створення помилкової інформації або її носія.Також означає – навмисне створення, викривлення або неправильне тлумачення тих чи інших явищ, фактів і подій з корисливих міркувань.
Неправдиве алібі – створення злочинцем неправильного уявлення про своє перебування в момент, який цікавить слідство, в іншому місці.
Інсценування злочину – створення обстановки, що не відповідає події, яка фактично відбулась на цьому місці, що може доповнюватися погодженими з цією обстановкою поведінкою та неправдивими повідомленнями як виконавців інсценування, так і пов’язаних з ними осіб.
Вчинення іншого злочину як самостійний спосіб приховування раніше вчиненого злочину або як спосіб ухилення від відповідальності за попередню злочинну діяльність чи пом”якшення такої матиме місце в тому разі, якщо це є оптимальним варіантом приховування, на думку самого суб”єкта, і не буде складовою частиною іншого способу приховування.
Опосередковане приховування. Особливістю цього способу є те, що його змістовна сторона може повністю зберігатися з іншими способами приховування, але тільки не за спрямованістю умислу безпосереднього суб”єкта, котрий здійснює його.
Симуляція - удавання вираження почуттів або фізичного стану для створення хибного уявлення про що-небудь з метою ввести в оману.
Приховування, засноване на впливі. Зміст цього способу-це психічні або фізичні дії, спрямовані проти учасників, свідків, потерпілих з метою перешкоди повідомлення інформації про злочин або схилити до відмови від дачі показань.
Комплекс двох і більше способів приховування злочинів ( як із однієї групи способів, так і з різних) однієї й тієї ж обставини приховування.
Коплекс способів приховування умовно розглядається в контексті приховування злочинів як самостійний спосіб приховування в тих випадках, коли пізні дії, що вирожають змістовну сторону одного способу приховування, охоплюється єдиним умислом злочинця або реально вчиняються щодо приховування однієї конкретно взятої обставини.
Таким чином, сучасна протидія розслідуванню змінилися якісно (нові форми, засоби й методи її здійснення) та масштабно, особливо в рамках діяльності організованої злочинності. Тому якщо раніше можна було вважати, що майстерності та засобів, які знаходилися в арсеналі слідчих і оперативних працівників, було достатньо для виявлення й подолання протидії слідству з метою ухилення від відповідальності, то в сучасних умовах, коли їм протистоїть не просто більш професійний та оснащений сучасними технічними можливостями злочинець, який нерідко має могутню підтримку з боку кримінальних структур, а часом і окремих посадових осіб, необхідно розробляти поновлені тактичні прийоми, які мають бути секретними.
Враховуючи це, для розробки й реалізації дієвих заходів для подолання протидії розслідуванню необхідно всебічне й глибоке вивчення сучасного феномену протидії як складового елемента протистояння злочинності та суспільства. Слід чітко виділяти й розмежовувати дві складові частини – те, що може викриватися й переборюватися на рівні діяльності правоохоронних органів, і те, що може бути переборено лише за рахунок можливостей держави і суспільства в цілому.
Науковий керівник: М.В. Даньшин