Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
СодержаниеНовий порядок приватизації присадибної земельної ділянки громадянами Секція iv История развития миграционного законодательства и миграционной системы россию Первый период Второй период |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
НОВИЙ ПОРЯДОК ПРИВАТИЗАЦІЇ ПРИСАДИБНОЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ГРОМАДЯНАМИ
С.В. Шмалій,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
В Основному Законі України закріплено положення, відповідно до якого кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло. Отримання житла шляхом будівництва має певні особливості, до яких в першу чергу належить отримання земельної ділянки під будівництво жилого будинку.
На розвиток даної Конституційної норми Земельний кодекс України гарантував право громадян України на безоплатну передачу їм земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) із земель державної або комунальної власності. Розмір зазначених земельних ділянок диференціюється від типу населеного пункту. Так, у селах він становить не більше 0,25 гектара, в селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара[2;ст.149].
Приватизація земельної ділянки є суб’єктивним правом громадянина України. Реалізація цього права можлива лише з його ініціативи [1; ст.232]. На підставі Закону України N 509-VI від 16.09.2008р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» до Земельного кодексу України було внесено ряд змін, в результаті чого дещо змінився порядок приватизації присадибної земельної ділянки, що викликає ряд запитань.
Відтепер, відповідно до ч.6 ст. 118 Земелього кодексу України маючи необхідний обсяг земельної правосуб’єктності громадянин, зацікавлений в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у межах норм безоплатної приватизації, подає заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
До заяви про вибір місця розташування земельної ділянки додаються:
а) обґрунтування необхідності відведення земельної ділянки. Положення даної норми викликає подив, адже право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність гарантоване Конституцією і Земельним кодексом, тож навіщо потрібно обгрунтовувати необхідність відведення зазначеної ділянки. Крім того, у тримісячний термін з дня прийняття Закону N 509-VI від 16.09.2008р. Кабінет Міністрів України повинен був затвердити типову форму відповідної заяви, що на сьогодні не зроблено.
б) позначене на відповідному графічному матеріалі бажане місце розташування земельної ділянки з її орієнтовними розмірами. Графічним матеріалом може бути, наприклад фрагмент планово-картографічних матеріалів, що входять до складу документації із землеустрою, містобудівної документації.
в) засвідчена нотаріально письмова згода землекористувача (землевласника) на вилучення земельної ділянки (її частини) із зазначенням розмірів передбаченої для вилучення земельної ділянки та умов її вилучення;
г) копія документа, що посвідчує особу.
Відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування згідно із своїми повноваженнями розглядає заяву та додані до неї документи і в тижневий строк з дня її реєстрації направляє її копії на розгляд територіальних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронних і санітарно-епідеміологічних органів. Зазначені органи протягом трьох тижнів з дня одержання заяви надають відповідній раді висновок про можливість відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, граничні розміри земельної ділянки та її площу, склад угідь земель, вимоги щодо відведення земельної ділянки.
Стадія надання висновків вищевказаними органами також є новим для земельного законодавства. Якщо раніше дозвіл на розробку проекту відведення видавався відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, то тепер додається ще п’ять інстанцій. З одного боку це має позитивний характер, адже маючи відповідні висновки зменшується вірогідність відмови у погодженні проекту відводу земельної ділянки. А з іншого боку кожна з цих інстанцій може відмовити у наданні позитивного висновку, процедура приватизації ускладнюється ще більше.
Після отримання висновків вищезазначених органів про можливість відведення земельної ділянки для для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування, у двотижневий строк розглядає матеріали вибору земельної ділянки і приймає рішення про затвердження зазначених матеріалів та надає дозвіл і вимоги на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Склад і зміст вимог до проекту відведення, які можуть висуватися погоджуючими органами на сьогодні досі не визначений.
Строк дії дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки та вимог щодо її відведення становить один рік і може бути продовжено одноразово на такий самий строк. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідного органу місцевого самоврядування, який у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.
Список використаних джерел:
Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / За ред. В.М.Кравчука. – К.: Істина, 2007. – 632 с.
- Земельне право України: Підручник / За ред. Погрібного О.О., Каракаша І.І. – К.: Істина, 2003. – 448 с.
- Закон України N 509-VI від 16.09.2008р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву». - Правова система «Інфодиск».
- Конституція України. – Правова система «Інфодиск».
- Земельний кодекс України. – Правова система «Інфодиск».
Науковий керівник: К.П. Пейчев
СЕКЦІЯ IV
Кримінально-правові аспекти забезпечення прав людини
УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У СЛІДЧИХ ДІЯХ
О.А. Антосик,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Як один з основних напрямків діяльності прокурора надзір за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства здійснюється шляхом попередження,виявлення чи прийняття заходів к усуненню порушень законності при виявленні, розкритті, розслідуванні та попередження злочинів. Ця діяльність регламентована нормами права, встановлюючи умови і порядок її виконання, права і обов'язки прокурора. [Участие прокурора в следственньїх действиях-М.: Юрид. Лит., 1987.- 160 с.]
Розглянемо процесуальний статус прокурора під час проведення досудового слідства. Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства, прокурор у межах своєї компетенції:
- вимагає від органів дізнання і попереднього слідства для перевірки
кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені
злочини, хід дізнання, попереднього слідства і встановлення осіб, які
вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог
закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про
вчинені або ті, що готуються, злочини;
- скасовує незаконні і необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які
провадять дізнання;
- дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або
скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих
слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;
- доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід,
взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили
злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття
необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили,
по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого
прокуратури;
- бере участь у провадженні дізнання і попереднього слідства і в необхідних
випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному
обсязі по будь-якій справі;
6) санкціонує проведення обшуку, накладення арешту на поштово-
телеграфну кореспонденцію та її виїмку, відсторонення обвинуваченого від
посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК
України;
7) продовжує строк розслідування і тримання під вартою як запобіжного
заходу у випадках і порядку, встановлених КПК України
- повертає кримінальні справи органам попереднього слідства з своїми
вказівками щодо провадження додаткового розслідування;
- вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає
справу від одного органу попереднього слідства іншому, а також від одного
слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного
розслідування;
10) усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або попереднього слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;
11) порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих випадках, коли це передбачено КПК України; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду;
12) вирішує питання про допущення захисника до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення відповідно до частини 1 статті 44 КПК України.
[Кримінальний процесе У країни ІПідручник/ Є.Г. Коваленко, В.Т. Моляренко. - К.: Юрінком Інтер, 2006-704 с.]
Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому УПК України. Вказівки прокурора органам дізнання і попереднього слідства у зв'язку з порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ, дані в порядку, передбаченому УПК України, є для цих органів обов'язковими. Оскарження одержаних вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною 2 статті 114 КПК України.
Відповідно до ст ЗО ЗУ «Про прокуратуру» прокурор вживає заходів до того, щоб органи дізнання і попереднього слідства: додержували передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних заходів, закриття справ, а також строків проведення слідства та тримання під вартою;при розслідуванні злочинів неухильно виконувати вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовувати обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують і обтяжують його т відповідальність;
виявляли причини здійснення злочинів І умови, що сприяють цьому, вживати заходів для їх усунення. Всі вказівки прокурора мають бути конкретними і обґрунтованими, даватися у письмовій формі і приєднуватись до кримінальної справи, а їх копії - до спостережного провадження для забезпечення контролю за їх виконанням.
Список літератури:
1.Участие прокурора в следственньїх действиях-М.: Юрид. Лит., 1987.- 160 с
2. Кримінальний процесе України:Підручник/ Є.Г. Коваленко, В.Т. Моляренко. - К.: Юрінком Інтер, 2006-704 с.
3.Кримінальне процесуальний кодекс України
4.3акон України «Про прокуратуру» від 5 листопаду 1991 р.
5.Конституція України.
Науковий керівник: В.П. Півненко
ИСТОРИЯ РАЗВИТИЯ МИГРАЦИОННОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА И МИГРАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ РОССИЮ
Архипцев І.М.,
студент 4 курсу юридичного факультету
Білгородського державного університету
(Российская Федерация)
Для любого государства, в том числе и для России, с ее многонациональным населением и занимающей территорию с большой протяженностью государственной границы, миграционные процессы всегда играли значительную социально-экономическую, политическую, этническую и культурную роль.
Расширение границ государства часто побуждало российское правительство не только заботиться о заселении новых земель и освоении природных ресурсов новых территорий, но и перераспределении трудовых ресурсов и развитии рыночных отношений. Как представляется, на решение обозначенных вопросов и была направлена государственная миграционная политика, которая всегда занимала одно из центральных мест во внутренней и внешней политике России в течение многих столетий.
На протяжении длительного исторического периода отечественная миграционная политика выступала в таких формах, как иммиграционная – с целью заселения новых земель, переселенческая – для расселения малоземельных крестьян и колонизационная – для заселения и освоения вновь присоединенных земель и приграничных рубежей.
Заметим, что в исторической науке выделяют четыре периода интенсивных внешних и внутренних миграций, на рассмотрении которых, мы считаем необходимым, подробно остановиться в рамках нашего исследования:
Первый период охватывает собой конец XVIII в. – начало ХIХ в., когда на территорию Российской империи происходила активная иммиграция жителей западноевропейских стран. В основном переселялись немцы, французы, датчане, голландцы и другие европейские народы. Россия тогда приглашала всех желающих для освоения пустующих земель на юге и востоке страны, причем основная масса приезжающих расселялась в Нижнем Поволжье. Общее количество переселенцев, по оценкам современников, составило более 2 млн. человек, что являлось значительной цифрой для населения страны того времени [1].
Заметим, что еще Петр I, поддерживая развитие создаваемой российской миграционной системы, заботился о материальном обеспечении переселенцев, существенно дополнив действующие нормативные акты законами о льготах и привилегиях для переселенцев, реестрами свободных и удобных для поселения земель.
Кроме того, анализируемый период характеризуется принятием Екатериной II в 1762 году манифеста «О свободном поселении иностранцев в России», а в 1763 году был издан императорский Указ «О дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, селиться, где пожелают», где государством для иностранных переселенцев были предусмотрены существенные льготы:
- освобождение от обязательной гражданской службы и от уплаты налога в виде регионально дифференцированных льгот вне зависимости от численности населения в поселении (колонии) и рода деятельности;
- отмена воинской повинности;
- свобода вероисповедания и все условия для отправления религиозных культов;
- выплаты из казны на обзаведение хозяйства и приобретение необходимого инвентаря, причем возврат ссуды предусматривался лишь по истечении десяти лет.
Следует иметь в виду, что переселение иностранных граждан предполагало обязательное принятие ими российского гражданства (вступление в подданство), а тем, кто проживал в России десять и более лет, разрешалось беспрепятственно вывозить все нажитое. При меньшем сроке проживания часть нажитого необходимо было сдать в казну.
Опыт России этого периода свидетельствует, что решение проблем переселения эффективно возможно лишь при организующей и контролирующей роли государства на всех стадиях миграционного процесса, вплоть до обустройства населения на новом месте. Здесь особенно была важна значительная материальная поддержка переселенцев со стороны государства. Именно государство было способно регулировать направления и объемы миграционных потоков и минимизировать элементы стихийности в этих процессах.
До реформы крепостного права 1861 года массовые движения населения осуществлялись в основном в пределах европейской части страны (переселенцами заселялись Воронежская, Харьковская, Тамбовская, Саратовская и Оренбургская губернии).
Второй период распространяется на конец XIX в. – начало XX в., а, именно, когда Россия из страны донора превратилась в страну активной эмиграции, что, прежде всего, было обусловлено отменой в государстве крепостного права. В этот период из России выезжало, в основном, сельское население из перенаселенных районов центральной части страны, не только из-за нехватки земли, но и по национальным и религиозным причинам. Характерной особенностью данного времени был массовый выезд из страны евреев и старообрядцев, уезжавших преимущественно в США и Канаду, приглашавшие тогда всех желающих для освоения своих пустующих земель.
Вместе с тем, наряду с эмиграцией населения в России наблюдалось переселение значительного количества населения в восточные районы империи. Для реализации этих целей было специально создано Переселенческое управление в составе ведомств, занимавшихся земельными вопросами. Так, для привлечения крестьян к переселению правительство отпускало значительные средства: переселенцу в Сибирь и на Дальний Восток выдавалась ссуда, выделялась не только земля для освоения, но и участок леса для постройки дома и хозяйственных строений. Таким образом, благодаря целенаправленной государственной поддержке, в районы Сибири и на Дальний Восток переместилось свыше 4 миллиона хозяйств [2].
Следует отметить, что к концу XIX века в России уже сформировалась система концептуальных взглядов на миграционные процессы, что позволило государству проводить действительно активную и эффективную политику переселения. Кроме того, в то время, широкое признание получила концепция поэтапных, или волновых, переселений, так как считалось, что окраинные районы преимущественно должны заселяться жителями из смежных с ними промежуточных территорий.
Успешность переселения тогда справедливо связывали с наличием сходства природно-климатических и хозяйственных условий районов выхода и вселения мигрантов. Признавалось, что подбор переселенцев следует вести в районах со сходными природно-климатическими условиями.
Большое внимание уделялось составу переселенцев. Как показала практика, для переселений более подходили сравнительно зажиточные крестьяне и семьи с большим числом работников, способные в короткий срок устроиться на новом месте.
Отметим, что на рубеже XIX-XX веков наиболее сложная ситуация с точки зрения расселения населения и управления миграционными процессами сложилась в Сибири и на Дальнем Востоке. В тот период имели место сходные проблемы, которые наблюдаются и на современном этапе развития России, а именно:
-вопрос о действительности угрозы экономике и безопасности страны со стороны мигрантов из Китая и Кореи;
-бесконтрольный въезд и пребывание на территории России иностранных граждан;
-привлечение работодателями на предприятия иностранных работников в качестве дешевой рабочей силы и извлечение сверхприбыли за счет снижения себестоимости производимой продукции.
Стоит отметить, что первая мировая война и последовавшие за ней революционные потрясения практически разрушили упорядоченный процесс организованного переселения. В этот период из страны выехали, в основном, представители буржуазии, дворянства, духовенства, интеллигенции, которых не устраивала новая власть. Так, с конца XIX до начала XX века Россию покинуло более 10 млн. человек [3].
Третий период начинается с середины 80-90-х годов прошлого века, когда территорию России оставили многие представители тех этносов, которые давно создали государство (евреи, немцы, греки), а после распада СССР и представители народов новых независимых государств – казахи, узбеки, молдаване и другие народы. Миграционные потоки направились в соответствующие страны (Израиль, Германию, Грецию, Казахстан и т. д.) Одновременно из новых независимых государств, в Россию интенсивно начали возвращаться русские и представители других народов России (татары, мордва и др.).
История свидетельствует, что рост вынужденных миграций наблюдался с конца 80-х годов, когда в результате региональных войн и вооруженных конфликтов на территории бывшего СССР появились многочисленные потоки беженцев и вынужденных переселенцев. Наибольшие массы вынужденных переселенцев (граждан России) и беженцев (граждан других стран) дали войны: карабахская (в Азербайджане), приднестровская (в Молдавии), грузино-абхазская и грузино-осетинская (в Грузии), межтаджикская (в Таджикистане), чеченская (в Чеченской республике), а также вооруженные конфликты: осетино-ингушский (в Республике Северная Осетия), узбекско-месхетинский (в Узбекистане), киргизо-узбекский (в Киргизии) [4].
Четвертый период охватывает собой вторую половину 90-х годов прошлого века и продолжается по настоящее время, будучи связан с началом активного переселения в Россию представителей многих коренных народов из соседних государств, привлеченных возможностями трудоустройства. Больше всего, в таких поездках (в основном это возвратные миграции) участвуют жители Украины, Белоруссии и государств Закавказья. Период характеризующийся, по мнению многих отечественных и зарубежных специалистов, нарастанием потоков незаконной иммиграции (в том числе трудовой), избыточной концентрацией иммигрантов в ряде регионов страны и сопутствующей этому явлению неконтролируемым рынком товаров и услуг: наркобизнес, торговля оружием, торговля людьми.
Современная ситуация состояния миграционных процессов в России объективно свидетельствует о том, что сегодня миграция приобрела трансграничный характер, требующий полноценного и адекватного учета и контроля иностранных граждан на всей территории страны, базирующегося на созданном сегменте Центрального банка данных учета иностранцев и лиц без гражданства, въезжающих и выезжающих за пределы Российской Федерации [5].
Литература:
1.См., подробно: Асмандиярова Н.Р. Борьба с незаконной миграцией на региональном уровне: уголовно-правовой и криминологический аспекты (по материалам Республики Башкортостан). Дисс. канд. юрид. наук. М.: ИГПАН. 2008. С. 36.
2.См.: Ключевский В.О. Исторические портреты. Деятели исторической мысли / Сост. В.А. Александров. М.: Правда, 1990. С. 54.
3.См.: Симагин Ю.А. Территориальная организация населения и хозяйства. – М., 2005. С. 85.
4.См.: Положение беженцев в мире. Пятьдесят лет гуманитарной деятельности УВКБ ООН. – М., 2000. С. 219-221.
5.См. постановление Правительства Российской Федерации от 14 февраля 2007 года № 94 «О государственной информационной системе миграционного учета» // Российская газета. 2007. 21 февраля.
Науковий керівник: М.І. Архипцев