Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПОХИЛИЙ ВІК ТА БЕЗПОРАДНИЙ СТАН ПОТЕРПІЛОГО ЯК ОБСТАВИНИ, ЩО ОБТЯЖУЮТЬ КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Я.В. Гетманцева,
студентка 2 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Актуальність даної проблеми обумовлена тим, що останнім часом в країні спостерігається тенденція до зростання кількості злочинів, потерпілими від яких стають особи похилого віку та особи, що перебувають у безпорадному стані. Підтвердженням цьому є, зокрема, суттєве збільшення кількість повідомлень про такі злочини у ЗМІ. Найбільш розповсюдженими в цих випадках є злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості, злочини проти власності. Офіційна статистика злочинів проти зазначених осіб не ведеться. Питання похилого віку, безпорадного стану потерпілого, як обставина, що обтяжує кримінальну відповідальність не є розробленим у вітчизняній науці кримінального права. Ми вважаємо, що потрібно звернути увагу на актуальність даного питання, виходячи з ряду обставин: 1) зазначена категорія осіб є соціально не захищеною і потребує додаткового захисту з боку держави; 2) такі злочини свідчать про підвищений цинізм винного; 3) дані злочини характеризуються вищою суспільною небезпечністю.
Під особами похилого віку традиційно розуміють чоловіків, що досягли 60 років і жінок, що досягли 55 років. Під безпорадним станом потерпілої особи слід розуміти такий її фізичний або психічний стан, коли вона не здатна усвідомлювати характеру і значення вчинюваних із нею дій або, усвідомлюючи їх, не може чинити опір злочинцю. Причинами цього можуть бути стан алкогольного сп’яніння потерпілого, непритомний стан, фізичні чи психічні вади тощо.
Підвищена суспільна небезпека злочинів проти осіб похилого віку, осіб що свідомо для винного перебувають у безпорадному стані, зумовлена одночасно об'єктивними обставинами, пов'язаними з характеристикою самого діяння, і суб'єктивними факторами, що відносяться не стільки до характеристики особистості винного, скільки до особливостей формування умислу на злочин.
Такий злочин об'єктивно більш небезпечний, оскільки досягнення злочинного результату значно полегшується, коли потерпілий спить, знаходиться в непритомному стані, у важкому ступені сп'яніння або позбавлений свідомості з іншої причини. Підвищений ступінь суспільної небезпеки у злочинах, спрямованих проти прав, свобод та законних інтересів особи похилого віку, особи, що перебуває в безпорадному стані, обумовлена усвідомленням винним того факту, що цей стан потерпілого виключає можливість вжити заходів до самозахисту, а самі винні особи характеризуються такими рисами, як безмежна жорстокість, цинізм, вражаюча холоднокровність, виключаючи навіть натяк на милосердя по відношенню до жертви.
Згідно з Кримінальним кодексом України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів. Виходячи з того що злочини проти осіб похилого віку та осіб що перебувають у безпорадному стані характеризуються особливою жорстокістю, порушенням усіх моральних принципів, виражає неповагу до суспільства, має велику суспільну небезпечність, ми вважаємо за необхідне в будь-якому випадку призначати за дані види злочинів більш суворе покарання. Це пояснюється тим, що для виправлення злочинців, які скоюють такі злочини, зважаючи на їх високий ступінь суспільної небезпечності й антиморальності, менш суворий вид покарання, з тих, що передбачені санкціями статей, є недостатнім.
Встановлюючи відповідальність за злочини такого виду, законодавець повинен враховувати, що в такому випадку потерпілому заподіюється додаткові, особливі страждання. Він усвідомлює, що його зараз або незабаром вб'ють (зґвалтують, завдадуть тілесні ушкодження, заберуть його майно та ін.), але в силу свого фізичного чи психічного стану не може ні надати опору, ні покликати на допомогу. Цей стан свідомо розуміє злочинець, а отже, він діє більш цинічно і нахабно.
Злочини проти осіб, які належать до цих категорій, незалежно від їхньої здатності чинити опір, захистити себе, завжди мають визнаватися кваліфікованим та тягти за собою більш сувору відповідальність.
У ряді статей розділів II, IV, Особливої частини КК (якими передбачено злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи) вказується як на кваліфікуючі ознаки випадки вчинення злочину проти неповнолітнього (чи малолітнього). Водночас, вчинення злочину проти осіб похилого віку та осіб що перебувають у безпорадному стані як ознаку, що має кримінально-правове значення, згадується лише у п.6 ч.1 ст. 67КК. Ми вважаємо, що це свідчить про недостатню увагу законодавця до вказаної проблеми. Кримінальне право має захищати правове положення незахищених верств суспільства. Так як права даної категорії осіб є більш вразливими, то вони вимагають більш активного захисту і з боку кримінального закону. Особи даної категорій наближені у правовому статусі до неповнолітніх, а тому потребують додаткового захисту і гарантій, у тому числі і зі сторони кримінального закону. Ми пропонуємо внести зміни до Кримінального кодексу України та виділити осіб похилого віку та осіб, що перебувають у безпорадному стані у окрему групу потерпілих від злочинного посягання; визнати злочини проти даної категорії осіб як обтяжуючу обставину (ми вважаємо що одного лише закріплення у п.6 ч.1 ст. 67КК не достатньо для реалізації посиленого захисту даних осіб); внести зміни до санкцій особливої частики КК у частині підвищення кримінальної відповідальності за злочини проти осіб похилого віку та осіб що перебувають у безпорадному стані.
Науковий керівник: О.О. Житний
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ СТРОКІВ ДАВНОСТІ ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАКІНЧЕННЯМ СТРОКІВ ДАВНОСТІ
Ю.В. Головко,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Строк давності є певним проміжком часу, із закінченням якого припиняються кримінально-правові відносини, що виникли з приводу вчинення злочину.
Порівняння строків давності, передбачених у ст. 49 КК України, із санкціями статей Особливої частини КК України свідчить про те, що в окремих випадках винні у вчиненні однакових злочинів, а також одного і того самого злочину можуть знаходитись у нерівних умовах, на що, зокрема, звертає увагу Клименко В. [1, С.107].
Ця проблема виникає, зокрема, коли передбачений у санкції статті Особливої частини КК України строк покарання більший, ніж строк давності, або дорівнює йому.
Ще один аспект проблеми, що розглядається: особи, звільнені під кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, знаходяться у більш привілейованому становищі, оскільки у них не виникає стан судимості. [2, С.184-186]
Негативні наслідки щодо осіб, засуджених, але звільнених від відбування покарання з випробовуванням (ст. ст. 75, 79 КК України), або умовно-достроково звільнених від відбування покарання, або яким невідбута частина покарання була замінена більш м'яким (ст. ст. 81 та 82 КК України), можуть за певних умов закінчуватись у більш пізній час у порівнянні з можливими наслідками щодо осіб, звільнених від кримінальної відповідальності за такий самий злочин па підставі ст. 49 КК України.
Необхідність усунення в законодавстві положень, відповідно до яких особи, які вчинили один і той самий злочин, є нерівноправними у зв'язку із застосуванням до одних і незастосуванням до інших строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, на думку автора, є актуальною і такою, що потребує негайного обговорення.
Очевидною є необхідність перегляду строків давності притягнення до кримінальної відповідальності у бік їх збільшення.
Так, Ковітіді О.Ф. пропонує збільшити ці строки, зазначаючи, що "виходячи з положень статей 12 і 89 КК щодо злочину невеликої тяжкості строк давності може бути встановлений тривалістю у чотири роки, середньої тяжкості – вісім, тяжкого – 16, особливо тяжкого – у 23 роки" [3, С.47].
Свою позицію Ковітіді О.Ф. обґрунтовує тим, що якщо особу не притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинений злочин, тривалість охоронних кримінально-правових відносин, в яких вона є суб’єктом, дорівнює строку давності, передбаченому в КК України за цей злочин. У випадках притягнення особи до кримінальної відповідальності вони тривають, як правило, до моменту погашення або зняття судимості [3, С.46]. На це вказує і ряд інших вчених [4, С.27; 54, С.22].
Недоліки має і законодавче визначення кінцевого строку (моменту) перебігу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності – день набрання вироком законної сили. Після порушення кримінальної справи щодо конкретної особи зменшується можливість (або унеможливлюється) вчинення нею нового злочину (взяття під варту, підписка про невиїзд, звільнення з роботи, посади, яку винний використовував для вчинення суспільне небезпечних дій, тощо), оскільки така особа або позбавляється тих важелів, які нею використовувалися при вчиненні злочину (наприклад, у випадку відсторонення обвинуваченого від посади в порядку, визначеному ст. 147 КПК України), або позбавляється можливості пересуватись у просторі на свій розсуд (взяття під варту). Враховувати цей час у час правомірної поведінки, під час якої особа за своєю волею не вчиняє нового злочину, очевидно, неправильно і несправедливо. Цей час правильніше вважати зупиненням строку давності. Він міг би бути продовжений за умови, якщо з якихось причин провадження у кримінальній справі буде зупинено (тимчасова психічна хвороба, інша хвороба, що не дає можливості продовжувати досудове слідство або здійснювати розгляд справи в суді, неможливість зібрати вчасно необхідні речові докази тощо).
Крім того, не виключається умисне затягування досудового слідства, розгляду справи в суді, набрання вироком законної сили (нез'явлення обвинуваченого вчасно на допит до слідчого чи в суд, подання апеляції в останній день строку оскарження і не через суд, який постановив вирок, а в апеляційний суд тощо) саме для того, щоб ще до їх завершення чи до набрання вироком законної сили закінчилися строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, а особа, знаходячись під слідством або будучи підсудною, і не думає ставати на шлях виправлення.
Використана література:
- Клименко В. Проблема удосконалення законодавства про строки давності притягнення до кримінальної відповідальності // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 1. – С. 107-109.
- Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред. С.С. Яценко. – К., 2005. – 968 с.
- Ковітіді О.Ф. Звільнення від кримінального покарання у зв’язку із закінченням строків давності // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 2 (54). – С. 43-47.
- Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К. – Х.: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.
Науковий керівник: Житний О.О.
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ЕКСТРАДИЦІЇ
У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
Ю.М. Гребенюк,
студентка 2 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Найпоширенішою формою міжнародного співробітництва у сфері боротьби із злочинністю є надання правової допомоги. Серед основних видів такої допомоги (одержання доказів з-за кордону для використання у розслідуванні, передача кримінального провадження і ін.) і є видача злочинців (або екстрадиція). У результаті дослідження становлення та розвитку екстрадиції на українських землях зроблено висновок про те, що підвалини екстрадиції як правового інституту закладалися впродовж багатолітньої історії української державності. Так, корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, підтвердженням чому є договір, укладений князем Олегом із Візантією 911 р., який фактично є першою відомою спробою договірного врегулювання відносин, які сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Проте із поступовим наступом царату на українські землі можливість подальшого розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, було втрачено. За радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту. Зараз же інститут екстрадиції більшість науковців називають інститутом договірного, а не звичаєвого права. При відсутності відповідного міжнародного акта видачі бути не може, тому що відсутня належна юридична підстава, якою виступає договір [1; с. 18]. Визначаючи саме поняття екстрадиції та звертаючись до безлічі запропонованих вченими дефініцій, можна узагальнити, що екстрадиція – це процес, який ґрунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього законодавства і пов’язаний з наданням державами правової допомоги, що полягає у передачі підозрюваного, обвинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин або громадянином якої він є або державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду [2; с. 13-14]. Інститут екстрадиції є новелою Кримінального кодексу України 2001 р. Кримінальне законодавство України уперше ввело у систему норм Загальної частини інститут видачі осіб, що вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відомий давно. Сучасний Кримінальний кодекс України не дає конкретного визначення екстрадиції [4; ст. 10], але на основі його положень можна дати наступне визначення: під видачею осіб, які вчинили злочин (екстрадицією), розуміють передачу таких осіб однією державою (що запитується), на території якої вони знаходяться, іншій державі (що запитує), на території якої був вчинений злочин або громадянами якої вони є. Але інститут видачі осіб, які вчинили злочини, має і певні винятки. У ч. 1 ст. 10 ККУ законодавцем конкретизовано положення Конституції України, закріплене у ч. 2 ст. 25, що забороняє видачу громадян України. Так, згідно зі ст. 10 Кримінального кодексу України громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок (ст. 26 Конституції України). Кримінальний кодекс України передбачає 2 види видачі осіб, що вчинили злочин: видача для відбування покарання і видача для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду . Так, наприклад, видачу з метою проведення кримінального переслідування встановлено п. 2 ст. 60 Договору між Україною та Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р. [3; с. 11 – 19].
Загалом умова про те, що передача має бути передбачена міжнародним договором, означає, що за відсутності такого багатостороннього чи двостороннього договору передача відбутися не може (питання про передачу не може бути вирішене і в дипломатичному порядку). Різні міжнародні документи (серед яких: Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р., чинна в Україні з 1 січня 1996 р.; Європейська конвенція про видачу правопорушників та Додаткові протоколи до неї та інші) містять свої певні умови стосовно питання екстрадиції. Загалом же, можна сказати, що видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’язком. Підставою такої видачі служить вирок, винесений судом держави, що запитується, відносно громадянина запитуючої держави, який набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і запитуюча держава. Що стосується процедури екстрадиції, то вона є дуже непростою і потребує суворого дотримання багатьох формальних моментів. Для України ця процедура ускладнюється відсутністю власного законодавства про видачу (екстрадицію) осіб. Безперечно регулювання правовідносин, що пов’язані з видачею, є неможливим за наявності лише однієї статті й сам інститут на національному рівні вимагає окремого спеціального закону, конституційного закріплення, доповнення кримінально-процесуального і виконавчого законодавств. Тому це ще один раз підтверджує, що на сучасному етапі інститут екстрадиції все ж таки потребує вдосконалення та поповнення національного законодавства нормами, які стосуються даної сфери.
Таким чином, враховуючи вище зазначене, можна визначити, що інститут екстрадиції як сукупність норм матеріального і процесуального характеру, а також в основі якого лежать договірні норми (у чому і його особливість), становить собою упорядковану на основі права форму міждержавної співпраці, орієнтовану на підтримку міжнародної законності й правопорядку.
Список використаних джерел:
- Свистуленко М. П. Інститут екстрадиції у світлі нового кримінального кодексу // Києво – Могилянська академія: наукові записки. Том 20. Спеціальний випуск. – 2002.
- Виноградова О. Видача (екстрадиція) осіб, які вчинили злочини // Адвокат. - 1999.- №1.
- Абашидзе А. Х., Васильєв Ю. Г. Інститут екстрадиції у сучасному міжнародному праві // Юрист міжнародник. – 2003. - № 3.
- Кримінальний кодекс України від 5. 04. 2001 // Відомості Верховної Ради України – 2001 - № 25 – 26.
Науковий керівник: О.О. Житний
ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПОЛОЖЕННЯ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Є.Р. Гродецький,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
На сьогоднішній день проблема українського кримінального судочинства постає перед громадянами нашої держави все більше в негативних рисах.
І це, насамперед, через те, що населення, дивлячись випуски новин, із засобів масової інформації, з власного досвіду «вбирає» негативні аспекти цієї проблеми – населення втратило довіру до правоохоронних та судових органів Украйни. Громадяни вже не вірять в те, що звернувшись до них за допомогою, зможуть знайти у відповідь підтримку, захистити свої права.
Виходячи з вище сказаного, моя робота буде спрямована на винайдення компромісних, діючих важелів на ситуацію, яка склалася в суспільстві.
Відповідно до ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу, потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно матеріальну, фізичну або моральну шкоду. Про визнання громадянина потерпілим від злочину чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу. [1, Ст. 49 КПК].
І тут починаються різні протиріччя серед вчених, з якого моменту визнавати громадянина потерпілим. На перший погляд, не мало бути ніяких сумнівів – закон чітко встановлює цей момент – з моменту винесення слідчім, органом дізнання – постанови, а суд – ухвалу.
Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або психічного стану. Також для визнання особи потерпілою закон не потребує її заяви. Тобто, підставами для визнання особи (фізичної, так як у відповідності із чинним законодавством потерпілим може визнаватись лише фізична особа) потерпілою є шкода, заподіяна цій особі внаслідок вчинення певних дій, які кримінальним законом визнаються злочинними. Потерпілим визнається особа, якій злочином завдано шкоду. Однак, і у випадку, коли мало місце лише посягання на заподіяння шкоди, особа повинна бути визнана потерпілою. В літературі висловлено думки, що визнання осіб потерпілими не спирається на закон, який допускає визнання потерпілими лише осіб, що зазнали від злочину реальної шкоди.
Л.М.Корнєєва і В.В.Коротенко вважають, що перш ніж винести постанову про визнання особи потерпілою, її необхідно допитати в якості свідка, бо без цього не можливо вирішити питання чи є дана особа потерпілою.
З цим можна не погодитися, оскільки це порушує права потерпілого, зокрема право на відвід слідчого, який буде його допитувати. Встановити потерпілого, як свідчить практика, у більшості випадків цілком можливо і без попереднього допиту в якості свідка. Лише у виключних випадках, коли по матеріалам справи неможливо вирішити, хто є потерпілим, постанова про визнання особи потерпілою може бути винесена після допиту цієї особи в якості свідка. [3, стр. 14].
Якщо слідчий не визнав особу потерпілою і справу направлено до суду, то суд повинен або визнати цю особу потерпілою відповідною ухвалою, або направити справу на додаткове досудове розслідування. Іноді органи розслідування, не встановивши потерпілого мають можливість розслідувати справу у повному обсязі. В цьому разі, якщо потерпілого встановлять на момент судового розгляду справи, то суд зобов’язаний визнати цю особу потерпілою і допустити її до процесу.
Отже, якби визнання потерпілим обумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то воно в наведених випадках було б невіддільним від визнання обґрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи в цьому злочині.[2, стр. 50]. А це означає, що визнання потерпілим могло б мати місце лише наприкінці слідства або, принаймні, не раніше притягнення особи як обвинуваченої. Тим часом вирішення питання про визнання особи потерпілою не слід залишати на кінець розслідування справи, бо це обмежує права потерпілого і може негативно позначитися на результатах слідства. І правильно наголошує В.В. Леоненко на тому, що мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасності визнання особи потерпілою. Потерпілою в матеріальному розумінні є особа, якій злочином заподіяно шкоду, що встановлена безперечно. Причому питання про заподіяння шкоди тій чи іншій особі, оскільки воно невіддільне від питання про винність певної особи в цьому злочині, може бути вирішено позитивно лише вироком суду. Висновки слідчого з цього питання, як і про винність обвинуваченого, мають імовірнісний характер, проте вони повинні ґрунтуватися на сукупності доказів, достатніх для того, аби винести конкретне рішення.
Вирішуючи питання про визнання особи потерпілою, слідчий, особа, що проводить дізнання суд повинні уважно аналізувати конкретний склад злочину, точно встановити, кому злочином заподіяно шкоду. [ 3, стр. 48 ].
Підводячи підсумки проведеного в даній роботі дослідження, слід зауважити, що в кримінальному процесі України правове становище потерпілого на сьогоднішній день в значній мірі не відповідає сучасним вимогам. Однак, справа не тільки в недосконалості законодавства. Проведеним опитуванням 15% (із 60 потерпілих) не змогли назвати жодного права з тих, якими їх наділив законодавець. [2, стр. 79]. А це свідчить про низький рівень правового виховання громадян, про необхідність посилення роз’яснення потерпілим їх прав і ролі в розкритті злочину.
Література:
1. Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.
2. Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998., - 457 с.
3. Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе., Воронеж, 1964 г. – 137с.
Науковий керівник: Півненко В.П.
ТЕОРЕТИЧНІ І ПРАВОВІ ОСНОВИ КООРДИНАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
М.Г. Губін,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Координація діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю – це діяльність, узгоджена метою, часом, місцем, виконавцями і програмами дій, спрямована на забезпечення узгодженості зусиль правоохоронних органів держави у вирішенні спільних завдань.
За своєю суттю координація правоохоронної діяльності є функцією прокуратури, покладеною на неї в додаток до конституційних функцій (ст. 121 Конституції України).
Покладання цієї функції на систему прокуратури України обумовлено об’єктивними чинниками і має на меті підвищення ефективності боротьби із злочинністю, усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів.
Координація діяльності правоохоронних органів є одним з головних факторів протидії злочинності. Вирішення задач координації дає можливість: узгодити, упорядкувати дії всіх правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю; зосередити їх зусилля для вирішення завдань цієї боротьби; забезпечити обмін інформацією між правоохоронними органами з питань боротьби із злочинністю та іншими правопорушеннями; усім правоохоронним органам цілеспрямовано визначати напрями своєї діяльності в межах своїх повноважень щодо боротьби із правопорушеннями та злочинністю; усунути дублювання та паралелізм у роботі правоохоронних органів, у тому числі в боротьбі із злочинністю та іншими правопорушеннями.
Коли мова йде про вплив на злочинність з метою зменшення ступеня її суспільної небезпеки, використовуються такі терміни як боротьба, попередження, профілактика, контроль (кримінологічний моніторинг), протидія.
Боротьба із злочинністю є змістом координаційної діяльності. Цим терміном охоплюється вся робота держави і суспільства, кінцевою метою якої є скорочення, мінімізація числа кримінально караних діянь.
Термін „боротьба із злочинністю” іноді замінюється терміном „контроль над злочинністю”. Але це вбачається не зовсім виправданим, оскільки не має сенсу зайвий раз змінювати терміни, коли вони є усталеними і загальновживаними. До того ж, хоча зазначені поняття і схожі за своїм змістом, але є між ними і суттєві відмінності, які роблять більш виправданим вживання саме терміну „боротьба із злочинністю”.
Одним із напрямків боротьби із злочинністю є попередження злочинів. Поняття „попередження злочинів” можна визначити як сукупність різноманітних видів діяльності і заходів держави, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин з метою усунення негативних явищ та процесів, що породжують злочинність або сприяють їй, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки. Цей термін, як і тотожний йому термін „профілактика”, охоплює собою поняття запобігання і припинення злочинів.
Інше поняття – „протидія” – звичайно трактується як дія, що відбувається всупереч іншій дії або явищу. Є підстави вважати, що поняття „протидія злочинності” і „боротьба зі злочинністю” можуть використовуватися як тотожні.
Однозначно не визначеними законодавством і дискусійними у науковій літературі досі залишаються поняття „правоохоронна діяльність” і „правоохоронний орган”.
Правоохоронну діяльність можна визначити як діяльність спеціально уповноважених органів держави, які діють від її імені та за її дорученням на виконання правоохоронної функції держави, яка здійснюється у встановленій законом формі і з використанням юридичних заходів впливу.
Правоохоронний орган — це державний орган, головним предметом діяльності якого є законодавчо визначені функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права, організація виконання покарання, захист національної безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності. Тобто критерієм, за допомогою якого можна віднести до правоохоронного той чи інший державний орган, є виконання ним правоохоронних функцій, що є його головним завданням.
Важливим є питання співвідношення термінів „координація” і „взаємодія”. Взаємодія – це більш широке поняття, ніж координація. При цьому відносини координації можуть бути виражені формулою С→О, де С є організатором координації і в цьому смислі суб’єктом управління, а О – об’єктом управлінської діяльності. А відносини взаємодії можна виразити формулою: С↔С. Відносини координації не слід змішувати з відносинами субординації, оскільки це хоча і пов’язані, але різні за змістом поняття.
Правову основу координації і взаємодії правоохоронних органів складає система нормативно-правових актів, головним із яких є Конституція України, а також галузеві і спеціальні закони, підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори України, рішення Конституційного Суду України, що торкаються означених питань.
Вбачається необхідним удосконалення правового регулювання координації діяльності правоохоронних органів, а саме: шляхом прийняття закону про координаційну діяльність; слід законодавчо закріпити однозначне трактуванням поняття „правоохоронні органи”, оскільки це прямо пов’язано з потребами практики і правозастосування у даній сфері.
Література:
- Давыденко Л.М. Организация деятельности районной, городской прокуратуры по профилактике преступлений. – Х., 1990. – 104 с.
- Каркач П.М., Синчук В.Л. Координаційна функція прокуратури України: навчально-методичний посібник. – Х.: Право, 2005. – 96 с.
Науковий керівник: Л.М. Давиденко
ЩОДО ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
В.М. Гузєй,
курсант 2-го курсу
Навчально-наукового інституту підготовки фахівців кримінальної міліції
Харківського національного університету внутрішніх справ
Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли та існують передбачені КК підстави.
Звільнення осіб від кримінальної відповідальності та закриття кримінальних справ за нереабілітуючих обставин є одним із найбільш дієвих механізмів вирішення кримінально-правових конфліктів, санкціонованих державою.
У сучасних умовах боротьби зі злочинністю законодавець повинен усвідомлювати, що досягненню завдань кримінально-правової охорони особи, суспільства, держави сприяє як практика невідворотності і посилення суворості примусових заходів, так і практика повної відмови від кримінальної репресії у певних, визначених законом, випадках.
Прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про припинення кримінально-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою.
Упродовж усього періоду існування інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим в кримінально-правовій та кримінально-процесуальній літературі, так і немає єдиної точки зору щодо визначення поняття "звільнення від кримінальної відповідальності". Звільнення від кримінальної відповідальності – відмова держави від застосування обмежень засудження та покарання особи, що вчинила злочин передбачений кримінальним законом, якщо така особа не становить значної суспільної небезпеки, виконала певні нормативні умови та спроможна виправитись без примусу держави через покарання.
В КК Російської Федерації зазначається: «Особа, що вчинила вперше злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилась з потерпілим і відшкодувала завдані збитки чи усунула шкоду», українські законодавці врахували досвід сусідів і у зв’язку з гуманізацією кримінально-правових норм в 2008 році внесли зміни до КК України, де вказали, що звільнення від кримінальної відповідальності можливе не лише за скоєння злочинів невеликої тяжкості, а і необережних злочинів середньої тяжкості.
Існують випадки, коли деякі з елементів дійового каяття – явка з повинною, відшкодування шкоди, інші дії, які свідчать про усвідомлення правопорушником своєї вини, можуть бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.
Дійове каяття як підстава звільнення може бути застосоване лише щодо осіб, які вчинили злочини вперше, злочин невеликої або необережний злочин середньої тяжкості, з’явилися із зізнанням, відшкодували спричинені витрати.
Закінчення з моменту скоєння злочину певних строків, при дотриманні винним вказаних в законі аспектів він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня скоєння злочину минули такі строки: 2 роки – за злочин невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе ніж обмеження волі; 3 роки – злочин невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження чи позбавлення волі; 5 років – злочин середньої тяжкості; 10 років – тяжкий злочин; 15 років – особливо тяжкий злочин.
Звільнення від кримінальної відповідальності, як передача винної особи, яка працює або вчиться, на поруки колективу підприємства, установи чи організації, дозволяє залучити громадськість до справи перевиховання правопорушника, більш ефективного його виправлення.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності і передається на поруки, якщо вона вчинила злочин вперше, невеликої або необережний злочин середньої тяжкості, щиро покаялась, а колектив установи, підприємства чи організації висловлює своє клопотання; за умови, що особа протягом року виправиться та не буде мати дисциплінарних порушень чи порушень громадського порядку.
Особу, що вчинила злочин вперше, невеликої або необережний злочин середньої тяжкості може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи у суді, внаслідок зміни обстановки, вчинене нею діяння втратило суспільну небезпеку або ця особа вже не є суспільно небезпечною.
Помилування має персоніфікований характер, умови для його застосування не встановлюються – сам Акт про помилування є юридичною підставою для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання.
Акти амністії, як правило, видаються в ознаменування важливих державних подій.
За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності є відмовою держави від засудження винної у вчиненні злочину без винесення обвинувального вироку за наявності умов та законних підстав, а також якщо сама особа погоджується на такий спосіб вирішення справи. Фактично це є актом прощення особи.
Науковий керівник: О.С. Самойлова
ЦІЛІ ПОКАРАННЯ. ПОНЯТТЯ І МЕТА
В.О. Жура,
студент 2 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Якщо говорити про покарання в сучасних умовах розвитку суспільства, то метою покарання буде перш за все запобігання вчиненню нових злочинів, як особами які вже є засудженими, так і особами які ще не притягалися до відповідальності. Безумовно важливим є також фактор виправлення злочинців за допомогою покарання, проте в зв’язку з цим потрібно наголосити, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань засудженому, чи принизити його людську гідність. Викладена вище думка співзвучна зі словами Ч. Беккаріа "Мета покарання міститься тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж".
Взагалі, якщо говорити про мету покарання то необхідно сказати декілька слів про основні групи теорій які визначають цілі покарання. Виділяють дві головні:
а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);
б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).
Прихильниками першої були такі відомі вчені як: Кант, Гегель та їх послідовники. Суть їх теорії в тому, що мета покарання - це відплата за вчинений злочин, і відплата ця повинна бути пропорційною суспільно-небезпечному діянню яке вчинив злочинець. Наприклад за вбивство – смертна кара.
Послідовників другої групи теорій (Бентам, Фейєрбах) об’єднувало бачення мети покарання в досягненні якоїсь конкретної цілі, наприклад запобіганню вчення нових злочинів. Проте на думку багатьох вчених, розуміння цілей покарання не можна зводити лише до якоїсь однієї теорії, щоб зрозуміти їх суть, необхідно об’єднати першу і другу групу вищеназваних теорій.
Тому у середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобігання. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, а в других — мета запобігання або виправлення.
В сучасному законодавстві ми можемо знайти відображення цих теорій, а саме при аналізі ст. 50 КК яка відображає те, що закон визнає за мету покарання:
- кару;
- виправлення засуджених;
- запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.
Також слід згадати, що в КК передбачено ще дві основні мети: загальна превенція та приватна превенція.
Загальна превенція досягається: наявністю в законі певних санкцій (витоки з теорії відплати); невідворотністю покарання (витоки з перехідних теорій); судовим розглядом справи про злочин; публічністю вироку (витоки з теорії страхання); правовою пропагандою (походить з теорії попередження).
Приватна ж превенція досягається: позбавленням винного істотних прав і благ; розривом різних злочинних зв'язків; ізоляцією винного від суспільства.
Одже з вище сказаного можна зробити такий висновок: покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені вище види мети покарання органічно пов’язані між собою і обумовлюють одна одну.
Науковий керівник: В.М. Трубников
ШЛЯХИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ УКРАЇНИ
І.В.Зелена ,
курсант 2 курсу факультету
підготовки кадрів громадської безпеки
Київського національного університету внутрішніх справ
Сталість демократичного розвитку України у значній мірі залежить від втілення у всі ланки державного механізму принципів законності та справедливості, неухильного додержання всіма державними службовцями приписів правових норм, подолання випадків хабарництва, незаконного одержання посадовими особами матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Тому на сучасному етапі становлення України як незалежної та правової держави, коли відбулись трансформації у політичному та суспільному житті, змінились погляди і на проблему протидії корупції, яка продовжує залишатися однією з найактуальніших. Корупція не оминула державні органи, які за своїм функціональним призначенням повинні боротися з її проявами. Факти корупції всередині правоохоронних органів особливо вражають суспільство і громадськість, що призводить до не сприйняття громадянами працівників правоохоронних органів як повноцінних представників влади та держави.
Боротьба з корупцією вийшла з формальних меж, стала предметом постійної уваги керівництва держави, громадських організацій. Цей процес відбувається в умовах свободи засобів масової інформації та активізації громадянської позиції українського народу. Ефективність боротьби з корупцією в значній мірі залежить від того, наскільки різнопланово і комплексно здійснюється підхід до цієї проблеми.
Розробкою даної проблеми займалися вітчизняні (Л. І. Аркуша, О. Г. Кальман, М. І. Мельник, С. Г. Стеценко, О. В. Ткаченко) та закордонні вчені (М. В. Костенніков, А. В. Куракін, В. Мілер, А. Шайо), фахівці як адміністративного, так і інших галузей права.
На основі аналізу причин, передумов виникнення корупції в правоохоронних органах України, а також загального поняття корупції необхідно зазначити, що особливість корупції в правоохоронних органах України полягає у вчиненні суб’єктами, уповноваженими охороняти правопорядок, законність, основні права та свободи людини та громадянина, протиправного навмисного діяння, спрямованого на використання свого суспільно та службового становища з метою задоволення власних матеріальних та нематеріальних потреб, а також потреб найближчого оточення через отримання певних благ та переваг.
Корумпування суспільних відносин обумовлює необхідність здійснення діяльності, спрямованої на те,щоб перешкодити цьому процесу. Як визначає М. І. Мельник у широкому розумінні протидія корупції – будь-яка діяльність у сфері соціального управління, що спрямована на забезпечення верховенства права, сприяння розвитку демократичного суспільства та утвердження правової держави. У вузькому розумінні протидія корупції – це система заходів політичного, правового, організаційно-управлінського , ідеологічного характеру, спрямованих на зменшення її обсягів, зміну характеру корупційних проявів, обмеження впливу корупції на соціальні процеси.
На нашу думку, на початковому етапі протидії корупції в правоохоронних органах можна досягти:
зменшення її обсягів, обмеження, локалізування сфери її розповсюдження; зміни характеру злочинних проявів на менш небезпечні; істотного обмеження впливу злочинності на економічні, політичні, правові та інші соціальні процеси;
збільшення ризиків настання негативних наслідків для особи, яка вступає в корупційні відносини.
Для цього необхідно створити систему суспільних відносин, за якої правомірна поведінка співробітників правоохоронних органів є соціально престижною і вигідною, можливості зловживання владою а бо службовим становищем зводяться до мінімуму, а також створити систему дійової і ефективної протидії корупції, за якої вчинення корупційних діянь неминуче тягне відповідальність осіб, винних у їх вчиненні і передбачає не лише застосування до них відповідного покарання чи стягнення, а й настання інших негативних наслідків матеріального, політичного, соціального характеру.
Основними напрямами протидії корупції в правоохоронних органах України можна виділити:
1) запобігання соціальним передумовам корупції в правоохоронних органах та усунення причин та умов (корупційних ризиків), що сприяють вчиненню корупційних діянь співробітниками правоохоронних органів;
2) вчасне та ефективне виявлення, розслідування, розгляд фактів корупційних діянь, притягнення осіб, винних у їх вчиненні, до передбаченої законом відповідальності;
3) поновлення законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь, вчинених співробітниками правоохоронних органів.
Одним із шляхів протидії корупції в правоохоронних органах є усунення використання в корупційних схемах третіх осіб, так званих посередників. Небезпека посередництва проявляється в тому, що:
дача чи одержання хабара без посередника є неможливими у зв’язку з неможливістю того, хто дає хабар, зустрітися наодинці чи взагалі з тим, хто його отримує (службова особа працює у приміщенні, закритому для доступу сторонніх осіб, на вулиці і вдома знаходиться під посиленою охороною, яка не допускає можливості спілкування зі сторонніми особами);
використання посередника при вчиненні злочину допомагає злочинцю не виявляти себе, діяти непомітно для потерпілих, потенційних очевидців або інших злочинців і тим самим створювати труднощі у розслідуванні злочину;
діяльність посередника зміцнює рішимість організатора, підбурювача, пособника, виконавця (останнього, коли він є ініціатором посередництва) до вчинення суспільно небезпечного діяння;
використання посередника може сприяти заздалегідь обіцяному приховуванню злочину, яке є співучастю у злочині.
Визначення основних шляхів протидії корупції займає пріоритетне місце у колі питань, пов’язаних із проблемою викорінення корупційних діянь, вчинених працівниками правоохоронних органів. Чільне місце серед них посідає зокрема налагодження системи стримування та противаг серед вищих органів державної влади України, а також реформування правоохоронних органів України з метою зниження рівня корумпованості суспільних відносин.
Науковий керівник: А.О. Галай
СИСТЕМА ПОКАРАНЬ
О.В. Іванчикова,
студентка 2 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка є юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Визначаючи систему покарань, створюється основа для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини Кримінального кодексу України, де передбачено окремі види покарань і встановлено межі їх призначення за вчинені злочини.
Більшість авторів, наприклад, Ю.В. Александров, В. В. Сташис, Р.В. Вереша та інші визначають систему покарань як встановлені у кримінальному законі види покарань, які розташовані відповідно до ступеня їхньої тяжкості (суворості). В основу побудови системи покарань раніше діючого КК України 1960 р. було покладено критерій їх порівняльної тяжкості за традиційним низхідним принципом – від більш суворих до менш суворих видів покарань. Цей принцип деякою мірою орієнтував суд на застосування більш суворих видів покарань. Інший, більш гуманний принцип (від найменш суворого до найбільш суворого виду покарання) мала система Кримінального кодексу України 2001 року. Такий підхід до створення системи покарань свідчить про подальший розвиток принципів гуманізму і справедливості покарання.
У статті 51 ККУ визначено систему покарань та дано перелік покарань, що можуть застосовуватися до осіб, які вчинили злочин. Наведений у ст. 51 ККУ перелік покарань є вичерпним і не може бути довільно розширений за розсудом суду. Види покарань знаходяться у певному співвідношенні, взаємозв’язку і взаємодії один з одним. Кожному окремому виду покарань відповідає ступінь його суворості (від менш суворого до більш суворого). Критеріями класифікації покарань можуть виступати: їх юридична значущість, зв'язок з ізоляцією від суспільства, наявність чи відсутність обмежень майнового характеру, суб’єкт, до якого застосовується покарання тощо.
Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та є важливим засобом забезпечення законності.
Я хотіла б детальніше розглянути вид покарання, який знаходиться на останньому щаблі, а саме довічне позбавлення волі. Виникає потреба у провадженні елементів прогресивної системи виконання даного виду покарання, оскільки по своїй суті вона є способом відбування кримінального покарання, при якому правове положення засудженого безпосередньо залежить від ступеня його суспільної небезпеки та характеристики протягом строку перебування у виправній колонії. Треба чітко визначити права та обов’язки засуджених до довічного позбавлення волі, що унеможливлювало б зловживання правами засуджених з боку персоналу колонії й сприяло розумінню засудженими вимог режиму відбування покарання.
Наприклад, Конституцією України передбачено право кожного громадянина на створення сім`ї . серед засуджених до довічного позбавлення волі частка одружених становить приблизно 14%, так як для реєстрації застосовується спеціальна процедура і взагалі унеможливлює право на одруження. Також можна зробити висновок про реально існуючу можливість звільнення засудженого після фактичного відбуття ним приблизно 38 років покарання і підготовку його до цього. Серед більшості засуджених знаходиться молодь у віці від 18 до 35 років, а отже в них повинен залишатися шанс повернутися в суспільство. Як зазначає А. Х. Степанюк, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб віком понад 65 років, а отже і виконувати його ми також не маємо права. Засуджені до довічного позбавлення волі є найбільш суспільно небезпечною категорією засуджених, враховуючи їх кримінально-правові ознаки, і тому варто не тільки обмежуватися ізоляцією цих засуджених, а й спрямувати зусилля на процес позитивних змін в їх особистості.
Виправлення категорії засуджених – це складний за своєю багатогранністю процес, що забезпечується використанням існуючих засобів: встановленим порядком виконання та відбування покарання (режиму), суспільно корисною працею, соціально-виховною роботою, загальноосвітнім та професійно-технічним навчанням, громадським впливом.
Науковий керівник: В.М. Трубников
ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ЯК МАЙБУТНЬОГО ЗЛОЧИНЦЯ
А.Ю. Ісаєва,
студентка 3 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Вчинення злочинів неповнолітніми є дуже страшне явище, яке притаманне для нашого сучасного суспільства, яке дуже стрімко розвивається. Сьогодні, коли в нашій державі відбуваються процеси соціально-економічних і політичних змін, молоді та підліткам з їх ще не сформованим світоглядом, системою цінностей, що змінюється, особливо важко адаптуватися до нових реалій життя. Уявлення неповнолітніх про мораль, моральність і право знаходяться ще на рівні формування. Соціальна політика держави щодо дітей повинна бути спрямована, в першу чергу, на зменшення впливу на неповнолітніх негативних явищ, які виникають під час реформування суспільства. У зв’язку з цим, як і раніше, актуальним є питання, пов’язані із з'ясуванням причин та умов, що сприяють скоєнню злочинів неповнолітніми.
В першу чергу слід звернути увагу на сімейні відносини, адже саме у родинні починається життя особи. Порушення сімейної екології включає батьківську депресію, алкоголізацію та асоціальну поведінку (у тому числі кримінальну): батьки, підкорені дії таких факторів використовують «бідні» соціалізовані навички взаємодії з дітьми. Навички дітей за таких обставин формуються як акція «за взірцем», і як результат порушення емоційної комунікації з батьками. У цілому поганий клімат у родині виявився у надто важких формах прояву, як то побиття, голодування, насильство у різних варіаціях, безнаглядність (наприклад, бродяжництво дитини через насилля з боку співмешканців матері або її алкоголізм). Також варто пам’ятати, що дитина може виховуватися в неповній родині, тоді необхідно встановити причину та термін залишення одним з батьків родини, як це вплинуло на душевний стан дитини, і чи міг цей факт зробити визначальний вплив на поведінку неповнолітнього. Але слід зважати на те, що один тільки факт виховання неповнолітнього одним із батьків, не може характеризувати родину як неблагонадійну.
Треба відзначати, що, крім родини, на становлення особи неповнолітнього злочинця впливають умови виховання у навчальних і трудових колективах. Часто підліток стикається з байдужим ставленням до себе з боку адміністрації навчального закладу, громадських організацій; із небажанням і невмінням дорослих дізнатися про його внутрішній світ, прищепити інтерес до праці, залучити до суспільного життя колективу. Серед недоліків у роботі навчальних закладів можна виділити відсутність індивідуального підходу до підлітка, відсутність зв’язку з родиною. Треба зазначити, що скоєнню злочину неповнолітнім зазвичай передує його антигромадська поведінка, про що знають педагоги навчального закладу, адміністрація підприємств, на яких працює неповнолітній, і, крім того, працівники правоохоронних органів. Проте, маємо зазначити, що представники цих організацій не завжди своєчасно та ефективно попереджають і припиняють антигромадську поведінку неповнолітнього, не допомагають йому визначитися з колом інтересів, правильно зорієнтуватися у спілкуванні. Нерідко, якщо доросле оточення (батьки, педагоги) цікавляться тільки зовнішнім боком поведінки підлітка, не вникаючи у його духовний світ та інтереси, здійснення підлітком злочину є для них несподіванкою.
Модель поведінки «дитина-родина» за впливом є найбільш вагомою і конститутивною для формування особистості до 5-ти років, а за відсутності такого контакту підліток, позбавлений належної емоційної підтримки, належної уваги з боку родини, відкриває недоотримані морально-психологічні якості у членів неформальних об'єднань правопорушників (на цій стадії розвитку домінує модель «юнак-ровесники», сприяючи самостійності юної особистості і відмові від батьківської опіки). Таким чином, існування злочинних груп, які здійснюють негативний вплив на особистість, зумовлено соціальними причинами, об’єднаними з характерними поведінковими реакціями: реакція відмови (відмова від стандартних форм поведінки: контактів, домашніх обов’язків, навчання тощо); реакція опозиції, протесту (протиставлення своєї поведінки загальноприйнятій: демонстративна бравада, прогули, втечі, крадіжки тощо), реакція імітації (повторення пануючих підліткові ідеалів: кіноакторів, спортсменів, авторитетів асоціальних груп тощо); компенсації (прагнення наповнити свою недовершеність в одній сфері успіхами в іншій: визнання однокласниками, отримане грубими і жорстокими методами).
В сучасних умовах на формування протиправної поведінки неповнолітніх значний вплив можуть здійснювати засоби масової інформації, в яких нерідко пропагуються стандарти поведінки, що не сумісні з цінностними орієнтаціями нашого суспільства, зокрема, культ сили та жорстокості. Особливо небезпечною тенденцією є те, що телебачення останнім часом подає інформацію про вчинені злочини в так званому художньому відтворенні, докладно описуючи всі його деталі, що фактично є одним з варіантів поширення злочинного досвіду.
Таким чином, на поведінку неповнолітньої особи впливає дуже багато факторів: оточуюче середовище, а саме суспільство, в якому знаходиться особа, а також сімейний «клімат», тобто взаємовідносини з родиною, і тому дуже багато людей є складовими у формування особи неповнолітнього. І для того, щоб неповнолітній був взірцем для майбутнього покоління, щоб його покоління у майбутньому могло правильно відстояти свою позицію і представити себе з кращого боку, необхідно не упустити всі ці чинники, про які йшлося вище.
Використана література:
1. Андрєєв О.О., Малярова В.О. Актуальність з'ясування умов життя та виховання неповнолітнього обвинуваченого на досудовому слідстві // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія: Право. – 2007. – №757. – Випуск №1(2). – С. 90-93
2. Бугера О.І. Насильницька злочинність неповнолітніх та засоби масової інформації // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – №1(75). – С. 86-92
3. Бугера О. Проблеми використання засобів масової інформації для запобігання злочинності неповнолітніх // Право України. – 2007. – №4. – С. 115-118
4. Бузало П.М. Обставини формування девіантної поведінки особистості злочинця молодіжного віку // Право і Безпека. – 2006. – №5’3. – С. 26-32
Науковий керівник: Ю.В. Шинкарьов
К ВОПРОСУ О ЛЖЕПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВЕ КАК ПРЕСТУПЛЕНИИ В СФЕРЕ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
Д.А. Калюжный,
студент 2 курсу юридичного факультету
Білгородського державного університету
(Российская Федерация)
Вначале заметим, что среди основных задач, стоящих перед российским уголовным законодательством, достаточно важное место всегда занимала и занимает обеспечение экономической безопасности от общественно-опасных и противоправных посягательств. В связи с этим, уголовное законодательство, посвященное борьбе с экономическими или, как ранее определялось, хозяйственными преступлениями, подвергалось значительно большим и значительным изменениям, чем законодательство, направленное на противодействие иным преступным посягательствам.
Известно, что период коренной реконструкции экономики нашего общества, а также изменение экономического курса России ознаменовался проявлением новых и ростом ранее существовавших преступлений в сфере экономической деятельности. Если внимательно проанализировать гл. 22 УК РФ, то мы зримо увидим, что она является самой объёмной, так как включает в себя 32 статьи, содержащие признаки 39 составов преступлений, и только 11 из содержащихся в этой главе составов преступлений были ранее представлены в УК РСФСР. При этом, следует учитывать, что данная глава за всё время существования нового УК РФ была дополнена лишь двумя новыми статьями - ст.ст. 171-1 и 174-1.
Более того, отметим и тот факт, что немало трудностей заключается в расследовании преступлений рассматриваемой категории. Это, в частности, объясняется тем, что зачастую отсутствуют конкретные методики расследования данных преступлений, достаточно мало следователей, имеющих необходимую и профессиональную подготовку, и, кроме того, противоречива отечественная следственно-судебная практика.
Раскрывая в данной статье природу такого явления как лжепредпринимательство, прежде всего, заметим, что ответственность за данное преступление предусмотрено ст. 173 УК РФ, где прямо даётся определение криминального лжепредпринимательства. Так, под лжепредпринимательством понимается создание коммерческой организации без намерения осуществлять предпринимательскую или банковскую деятельность, имеющее целью получение кредитов, освобождение от налогов, извлечение иной имущественной выгоды или прикрытие запрещенной деятельности, причинившее крупный ущерб гражданам, организациям или государству.
Следует иметь в виду, что, лжепредпринимательство надо отличать от незаконного предпринимательства и мошенничества, хотя во многом и, в частности, по способам совершения, эти преступления между собой довольно схожи. Считаем, что главное отличие лжепредпринимательства от незаконного предпринимательства состоит в наличии самой предпринимательской деятельности. При незаконном предпринимательстве она имеет место, но без соответствующей регистрации, а при лжепредпринимательстве условия оформления предпринимательской деятельности формально соблюдены, но отсутствует непосредственно сама предпринимательская деятельность, ради которой была создана организация. В то же время, лжепредпринимательство - это именно деятельность, которая хотя и осуществляется законно зарегистрированной коммерческой организацией, но она прикрывает иную преступную деятельность под видом предпринимательства.
В качестве примера лжепредпринимательства можно привести следующий случай. Так, в начале 90-х годов фиктивная фирма "Импульс-инвест", зарегистрированная в Москве по подложным документам, обманула более 3 000. человек. Учредители этой фирмы разместили в газетах рекламные объявления, что гарантирует каждому вкладчику до 500 процентов годовых в рублях и до 80 процентов годовых в валюте. При этом отмечалось, что выплата по вкладам будет производиться ежемесячно, а с каждым сотым вкладчиком будет заключен "премиальный" договор на 100 тыс. рублей. В результате этих обманных действий фирма получила более 2 млрд. рублей, которые были конвертированы и подготовлены к вывозу за границу. Обманщиков удалось задержать, изъяв у них 200 тыс. долларов США.
Известно, что лжепредпринимательство ставит перед собой две цели. Первая – это не осуществлять предпринимательскую деятельность. Вторая цель - получить имущественную выгоду (в том числе - кредиты, освобождение от налогов и т. п.) либо посредством коммерческой деятельности «прикрыть» ранее осуществлённую, запрещенную деятельность.
Следует иметь в виду, что расследование уголовного дела, связанного с лжепредпринимательством, в обязательном порядке требует изучения ряда нормативно-правовых актов, регулирующих порядок получения кредита, анализ перечня организаций, которые могут освобождаться на основании закона от уплаты налогов и т.п. При этом, как мы уже отмечали ранее, в этом и заключается сложность и особенность расследования преступлений данной категории.
В заключении отметим следующее. Такое явление как лжепредпринимательство, являясь особым видом преступлений в сфере экономической деятельности, само по себе требует детального изучения и анализа. Кроме того, имеется значительный трудности в области расследования преступлений связных со лжепредпринимательством, которые заключаются, чаще всего, в правильности толкования понятия и признаков этого вида преступлений. Статистика роста рассматриваемых преступлений в сфере экономической деятельности и появление всё новых способов их совершения, в свою очередь требует пересмотр старых и, возможно, создание новых, более эффективных механизмов и методик профилактики и борьбы с незаконным и лжепредпринимательством.
Науковий керівник: М.І. Архипцев
ПОНЯТТЯ ЕКСТРАДИЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ
Д.В. Каменська,
студентка 2 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Екстрадиція є тим незамінним інструментом, за допомогою якого забезпечується принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон.
Своїм розвитком екстрадиція має завдячувати, головним чином, міжнародній діяльності Франції, в ході якої було вироблено фундаментальні принципи сучасного інституту ектсрадиції; інститут екстрадиції розвивався, як правило, від угод ad hoc (для даного випадку) до двосторонніх, з годом багатосторонніх угод загального характеру, із змаміною на певних територіях (зокрема в межах ЄС) інституту екстрадиції інституту так званого „ордеру на арешт”, з одночасним закріпленням основних положень про екстрадицію у спеціальних зонах; екстрадиційні правовідносини поступово ускладнювались у тому регламентувались усу більш ретельно; поступово розширювався перелік злочинів, які могли бути підставою для видачі („екстрадиційня номенклатура”), що тягло за собою необхідність гармонізації кримінального законодавства держав – учасниць відповідних договорів.
Визначаючи саме поняття екстрадиції, то серед безлічі запропонованих вченими дефініцій, найбільш повним, як на мене, подане О. Виноградовою, під чим слід розуміти процес, який ґрунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього законодавства і пов’язаний з наданням державами правової допомоги, що полягає у передачі підозрюваного, обвинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин або громадянином якої він є або державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду.
Відповідно до міжнародної практики у питанні про видачу правопорушників держава видає запрос про видачу у таких випадхах:
- коли злочи вчинено на її території;
- коли злочинець є громадянином цієї держави;
- коли злочин було націлено в супереч інтересів цієї держави та спричинив їй шкоду.
Екстрадиція передбачає виконання переліку вимог:
А) злочин, за скоєння якого було надано запрос про видачу, повинен визнаватися злочином за законами держави, в котрій перебуває злочинець (принцип тотожності);
Б) якщо за законами держави, яка вимагає видачі, за злочин передбачена смертна кара, а в державі, де знаходиться злочинець, смертна кара відмінена, то умовою видачі загалом виступає гарантія, що найвища міра покарання до злочинця застосована не буду.
Інститут видачі осіб, які скоїли злочин, має і певні винятки. Згідно з ч.1 ст.10 ККУ громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не моєуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україно. Було надано притулок.
Стаття 10 ККУ передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини: видача для відбування покарання та видача для притягнення для кримінальної відповідальності і віддання до суду.
- Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048с.
- Виноградова О. Видача (екстрадиція) осіб, які вчинили злочини//Адвокат. – 1999. - №5. – С.13-15.
- Уголовный Кодекс Украины: Научно-практический комментарий/Отв. ред.Е.Л.Стрельцов. Издание четвертое, переработанное и дополненное. – Х.: ООО «Одиссей», 2007. – 872с.
- Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/Ю.В.Баулін, В.І.Борисов, Л.М.Кривоченко та ін.; за ред. проф. В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – 3-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496с.
Науковий керівник: В.М. Трубников
ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
О.І. Карпенко,