Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТА – ГРОМАДСЬКОГО ПОМІЧНИКА В ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ УКРАЇНИ
П.С. Богомазов,
студент 4 курсу юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди
Не є секретом, що в правоохоронних органах існують громадські помічники, які допомагають слідчим та оперативним співробітникам. Зокрема такими помічниками виступають і студенти вищих навчальних закладів. Кількісно визначити їх неможливо, та їх не мало. Найчастіше для студентів це є неофіційною практикою, знайомством з професією, яку вони хочуть обрати у майбутньому. Виникає питання: яким чином вони стають громадськими помічниками та як регулюється їхня діяльність?
Щодо чинного законодавства нашої держави, то я знайшов наступні нормативно-правові акти, якими регулюється діяльність громадських помічників: закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [1]; наказ Міністерства внутрішніх справ «Про затвердження Положення про громадського помічника дільничного інспектора міліції в сільській місцевості» [2].
Крім того, за наказом Міністерства внутрішніх справ № 577 від 12.06.2002 було скасовано наказ МВС України від 4 лютого 2000 року N 74 “Про затвердження Положення про організацію роботи інституту громадських помічників Державтоінспекції” та наказ від 20 серпня 1993 року N 512 (z0128-93) “Про організацію роботи позаштатних співробітників Державтоінспекції”. Замість скасованих наказів нових, що регулювали б окреслені відносини прийнято не було. Утворилась ситуація, коли фактично помічники існують і в районних відділах міліції міста, і в прокуратурі, і в Державтоінспекції, але юридично їхня діяльність не врегульована. Слід звернути особливу увагу на те, що хоча доступу до інформації, що має секретний характер громадські помічники і не мають, проте в процесі своєї діяльності можуть скористатися документацією, яка за своєю природою має бути лише у розпорядженні правоохоронців, які несуть відповідальність за роботу з означеними інформаційними джерелами.
В жодному з означених вище нормативно-правових джерел не сказано про громадських помічників в районних відділах міліції в містах, в прокуратурі. Якщо звернути увагу на наших сусідів – білорусів та росіян, то у них ситуація дещо краща.
В Білорусії ще у 1997 році було видано наказ по Міністерству внутрішніх справ «Про затвердження Інструкції з організації роботи з громадськими помічниками слідчого органу внутрішніх справ» [3], де в п. 2.2 вказано, що при підборі кандидата в громадські помічники слідчий проводить його перевірку в порядку передбаченому для прийняття до органів внутрішніх справ і про результати докладає в рапорті вищому начальству. До рапорту додаються: заява громадянина, що хоче стати громадським помічником, його автобіографія, характеристика з місця роботи або навчання. Тобто, до питання прийняття у громадські помічники ставляться серйозно і відповідально принаймні на папері.
По Росії, як приклад, можна привести «Положення про громадських помічників керівників, слідчих підрозділів і працівників структурних підрозділів апарату Слідчого управління Слідчого комітету при прокуратурі РФ в Орловській області» [4]. В цьому положенні вказано, що громадськими помічниками можуть бути громадяни Російської Федерації, що досягли повноліття, що добровільно виявили бажання надавати практичну допомогу працівникам органів прокуратури на громадських засадах, що раніше не притягувалися до кримінальної і адміністративної відповідальності, що позитивно характеризуються за місцем основної роботи або навчання, що навчаються в учбових закладах на юридичних факультетах. Остання вимога як раз стосується особливо студентів. Тож варто звернути увагу на досвід сусідніх держав в цьому напрямку.
І ще одне зауваження, щодо доцільності інституту громадських помічників. Є відомим фактом, що далеко не кожен слідчий чи оперативний співробітник зможе скеровувати діяльність громадського помічника, бо це додаткові витрати часу, фізичних та розумових сил. Та і результат може виявитися неоднозначним. Проте загальні особисті якості громадського помічника можна виявити протягом невеликого проміжку часу, і якщо останній виявиться здібним до допомоги правоохоронцю – то це зможе певним чином полегшити його роботу.
Отже, стан інституту громадських помічників на даний час в нашій державі не регулюється належним чином. На мою думку, в першу чергу, необхідно щоб по Міністерству внутрішніх справ було прийнято нормативно-правовий документ, яким буде регулюватись прийняття на громадських засадах студентів ВНЗ, їх діяльність та можливі заходи заохочення за їхню діяльність.
Список використаних джерел:
- Закон України № 1835-III від 22.06.2000 «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»;
- Наказ Міністерства внутрішніх справ № 595 від 25.07.2005 «Про затвердження Положення про громадського помічника дільничного інспектора міліції в сільській місцевості».
- Приказ Министерства внутренних дел Республики Беларусь от 7 октября 1997 г. №212 "Об утверждении Инструкции по организации работы с общественными помощниками следователя органов внутренних дел"
4. Приказ руководителя следственного управления Следственного комитета при прокуратуре Российской Федерации по Орловской области от 29 октября 2007 года № 18 «Положение об общественных помощниках руководителей, следователей следственных отделов и работников структурных подразделений аппарата Следственного управления Следственного комитета при прокуратуре Российской Федерации по Орловской области.
Науковий керівник: Ю.В. Шинкарьов
ЗНАЧЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ НА СУДОВОМУ СЛІДСТВІ
А.А. Вервейко,
студентка 3 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Метою даної роботи є висвітлення такого питання як використання криміналістичної техніки на судовому слідстві.
Традиційно криміналістика розглядалась як наука, що належить до досудового слідства, криміналістична техніка у багатьох випадках не є виключенням і розглядається саме у такому ракурсі, оскільки більшість наукових положень, розроблених на їх основі технічних засобів, прийомів і методів призначені для збирання, дослідження і використання доказів на досудовому слідстві. Судове слідство, через свою специфічність, вимагає криміналістичних розробок стосовно цієї форми правової діяльності.
Відомий вітчизняний вчений криміналіст Шепітько В.Ю. зазначає, що однією із головних форм застосування криміналістичної техніки є застосування науково-технічних засобів учасниками судового розгляду. Виділення такої форми використання криміналістичної техніки пов’язано із суб’єктом, що її застосовує, а саме з судом.
Професор Салтевський М.В. також визначає, що суб’єктом застосування технічних засобів може бути суд, який здійснює перевірку, дослідження і оцінку доказів. Тому суд може і повинен досліджувати джерела інформації із застосування технічних засобів, головним чином для наочного сприйняття невидимих мало видимих ознак, які лежать в основі висновку експерта, а також оперативних розробок провадження слідчих дій. У зв’язку з розробкою концепції судової реформи в Україні ставиться питання про технічне оснащення суду, в тому числі і криміналістичною технікою, комплект якої ще необхідно розробити.
Сучасний стан науки і техніки надає широкі можливості для використання досягнень науково технічного прогресу у встановленні судом всіх обставин кримінальної справи. Як з теоретичної, так і з практичної точки зору розгляд проблеми розвитку та удосконалення криміналістичної техніки в епоху науково-технічного прогресу своєчасний та важливий. З одного боку, це сприятиме актуалізації наукових розробок, що ведуться в різних галузях криміналістичної техніки – складової науки криміналістики. З іншого – дозволить визначити найбільш перспективні шляхи удосконалення техніко-криміналістичних засобів та методів, які використовуються у судовій практиці.
У процесі детермінації судового слідства з’явилася тенденція, обумовлена створенням максимально сприятливих для здійснення судочинства засобів та методів фіксації, а саме відеозапису. Це закономірний процес, тому що відеозапис включає кінозйомку, звукозапис та фотографування. Нині з появою цифрових відеокамер, даний процес став ще простішим та більш ефективним. Виготовлення відеофільму доцільно у тих випадках, коли у кримінальній справі необхідно відобразити повну картину проведення слідчої дії або її окремих фрагментів. Зображення та звук значно розширюють та доповнюють текст протоколу, але в жодному разі не замінюють його. Застосування відео апаратури буде виправдане тоді, коли при провадженні судової дії необхідна безперервна фіксація тактичних особливостей, умов та порядку її проведення, коли показанням відповідних осіб надається особливе значення. Однак не слід викреслювати попередні, випробувані засоби та методи криміналістичної техніки.
Таким чином використання судом демонстраційних матеріалів є важливим фактором його діяльності при здійсненні судочинства. Використання науково-технічних засобів сприяє активності суду, поширенню його можливостей щодо дослідження криміналістичної інформації, підвищує культуру судового розгляду, створює сприятливі організаційні умови для розгляду кримінальних справ. Використання суддями при дослідженні доказів криміналістичної техніки надає їх діяльності науково обґрунтований характер.
Використання криміналістичної техніки базується на органічному сполученні наукових положень та їх матеріальної бази. Слід зазначити, що не можна автоматично, керуючись ефективністю використання досягнень науково-технічного прогресу, замінити традиційні терміни, прийоми, засоби, поняття новими. Перед науковцями стоїть питання розроблення оптимального використання суддями відповідних засобів для досягнення цілей кримінального судочинства.
У чинному кримінально-процесуальному законодавстві України достатньо чітко та повно регламентовано процесуальний і криміналістичний аспекти доказування у судовому розгляді. Ступінь розробленості цієї проблеми у кримінально-процесуальній і криміналістичній науці теж можна визнати високим. Але, на жаль існування такого позитивного законодавчого і теоретичного підґрунтя не забезпечує відповідного високого рівня доказування безпосередньо у практиці судів при розгляді кримінальних справ. Тут слід враховувати те, що вимоги процесуального порядку доказування майже не порушуються чого не можна сказати про використання при доказуванні техніко-криміналістичних засобів. Йдеться, частіше за все, не стільки про ігнорування якихось правил, скільки про ігнорування можливості використання їх суддями з різних підстав.
Отже, на разі є доцільним оснащення судів сучасною криміналістичною технікою, введення до штату спеціальних співробітників суду, фахівців професіоналів з її обслуговування. Також нагальною є потреба впровадження в практику судів в Україні новітніх технологій.
Література:
1. Криміналістика: Підручник / За ред.. В.Ю, Шепітька. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 684с.;
2. Салтевський М.В. Криміналістика (у сучасному викладі):Підручник. – К.: Кондор, 2008 – 588с.;
3.Чучукало О. Використання криміналістичної техніки на судовому слідстві // Право України, 2006 – №3.
Науковий керівник: М.В. Даньшин
ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПОКАРАННЯ
А.В. Верхоланцев,
студент 2 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно - виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
Покарaння як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. На думку багатьох авторів, воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відновідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямів, притаманних кримінальній політиці:
а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини;
б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.
Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практика їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.
Основні ознаки покарання:
- визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, котрі вчинили злочинне посягання;
- особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваченим вироком;
- покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру;
- покарання є не тільки карою за вчинений злочин (Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями);
- в ньому дістає своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця;
- будь-яке покарання тягне за собою судимість;
- носить тільки особистий характер (персоніфіковано).
Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише эа вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимисть.
Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи:
а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);
б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).
Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. В якості практичної реалізації прихильника цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.
Прихильників віднісних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної мети. Так, послідовники теорій залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (Фейєрбах) вважали, що покарання має стримувати інших осіб від вчинення злочину, тобто виконувати мету загального запобігання. На думку Фейербаха, воно повинно тягти для винного більше незадоволення ніж те задоволення, яке він отримує від вчинення злочину. Таким чином, покарання, яке застосовується, психологічно впливає на інших осіб, стримуючи їх від вчинення злочинів. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення нових злочинів.
Науковий керівник: В.М. Трубников
ЩОДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРЕДМЕТУ
КРИМІНАЛІСТИКИ ЯК НАУКИ
К.Ю. Герман,
студентка 2 курсу юридичного факультету Харківського національного
університету імені В.Н. Каразіна
Предметом будь–якої науки є властивості та відносини навколишнього світу, виокремлені в процесі практики і перетворені на об’єкт дослідження для розкриття їхніх специфічних закономірностей.
Поняття предмета науки є динамічним явищем яке постійно розвивається, чим і відображає її становище на кожному періоді існування. Криміналістика також не є виключенням, оскільки визначення предмету цієї науки значно змінилося з моменту її виникнення, порівняно з тим визначенням, яке є найбільш сприйнятливим на сьогоднішній день.
В історії криміналістики виокремлюють три основні етапи:
- Етап емпіричного розвитку знань – у цей період формуються підстави для визначення предмета цієї науки (з часу виникнення криміналістики до середини 30-х рр. ХХ ст.).
- Етап формування поняття предмета криміналістики та створення окремих криміналістичних теорій. (30 – 40-і рр.).
- Етап формування загальної теорії криміналістики. Саме цей час пов’язаний з плюралізмом поглядів на предмет криміналістики (середина 60-х рр. і донині).
Родоначальник науки криміналістики, Г. Гросс у своїй фундаментальній праці «Посібник для судових слідчих як система криміналістики» (1898р.) визначив предмет криміналістики так: «Криміналістика за своєю природою починається лише там, де встановлюють, у який саме спосіб вчинюються злочини. Як досліджувати ці способи та розкривати їх, якими були мотиви вчинення такого, які завдання ставилися – про все це нам не говорить ані кримінальне право, ані процес. Це становить предмет криміналістики».
Згодом зазначене визначення починають доповнювати різні вчені. Так, наприклад, С.М. Трегубов вважав, що предметом криміналістики є застосування методів природничих наук і технічних знань розслідування злочинів і встановлення особи злочинця (1915р.). Як бачимо, у цьому визначенні головна увага звертається лише на технічний аспект.
Криміналіст І.М. Якимов, окрім технічного аспекту також звернув увагу на дослідження особи злочинця. Він говорив, що предмет криміналістики – це вивчення найдоцільніших способів і прийомів застосування методів природничих, медичних і технічних наук для розслідування злочинів і вивчення фізичного та морального обличчя злочинця» (1925р.).
Згодом, поряд з думкою вчених, які вважали криміналістику лише технічною наукою, з’являються й інші погляди, де також приділяється увага її тактиці та методиці. Так, С.М. Потапов, відомий вітчизняний криміналіст, писав, що «криміналістика – це система наукових, технічних і тактичних методів розкриття злочинів, система, яка охоплює водночас методику розслідування окремих видів злочинів, так звану окрему методику» (1946р.).
Такі жваві дискусії тримали до 1955 року, коли С.П. Митричев заявив, що криміналістика – це юридична наука, що вивчає технічні засоби, тактичні прийоми та методи, що застосовуються для виконання передбачених кримінально-процесуальним законом дій судових і слідчих органів щодо виявлення і збирання, фіксації і дослідження доказів з метою розслідування злочинів. Таким визначенням користуються й дотепер деякі школи та вчені (І.Ф. Крилов, І.Ф. Пантелєєв, М.О. Селиванов та ін.).
Своє бачення предмета криміналістики запропонував Р.С.Бєлкін, визначивши, що «Криміналістик – це наука про закономірності виникнення, збирання, дослідження, оцінки та використання доказів, а також засоби та методи судового дослідження і запобігання злочинам, які ґрунтуються на вивченні цих закономірностей»(1967р.). Невдовзі Р.С. Бєлкін уточнив своє визначення, додавши, що елементом предмета криміналістики є також механізм злочину.
Звичайно були й інші спроби щодо визначення предмету криміналістики, але одні з них охоплювали лише деякі сторони предмету, недоліком інших було те, що вони занадто громіздкі. Тому, на даному етапі розвитку криміналістики найбільш вдалим вважається визначення, яке дав Р.С, Бєлкін.
Таким чином, слід зазначити, що кожне з наведених понять предмету криміналістики є правильним, однак всі вони відображають розуміння предмету науки на конкретний період її розвитку. За своєю природою криміналістика – юридична наука. Такий погляд сформувався в 1952-1955 роках і з часом став пануючим в правовій науці. Зміст цієї концепції та її обґрунтування полягали в наступних тезах:
- Криміналістика – правова наука, тому що її предмет і об’єкт пізнання знаходиться в сфері правових явищ.
- Криміналістика – правова наука, тому що її службова функція, її завдання належать правовій сфері діяльності державних органів, правових процесів розслідування і судового розгляду.
- Всі рекомендації криміналістики мають правовий характер і ґрунтуються на законі.
- Головним джерелом криміналістики виступає право.
- Багато з наукових рекомендацій криміналістики упроваджуються в зміст правових норм.
- Історично криміналістика зародилася в рамках саме правової – кримінально-процесуальної науки.
Література:
1. Салтевський М.В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. – К.: Кондор, 2008. – 588с.
2.Шеремет А.П. Криміналістика: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 472с.
3.Юридична енциклопедія: В 6т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл», 2001. Т.3: К – М. – 2001. – 792с. 4.Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика: Ученик для вузов / Под ред. Р.С. Белкина. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 992с.
5.Пилипова А.Г. Криминалистика: Учебник. – М.: Высшее образование, 2006. – 441с.
Науковий керівник: М.В. Даньшин