Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Розвиток та становлення законодавства про холдингові компанії в україні
Поняття свободи договору
Правові аспекти визначення поняття «лікарська таємниця»
Щодо питання виконання зобов’язань за договором банківського вкладу

Подобный материал:

1 ... 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 32

РОЗВИТОК ТА СТАНОВЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ХОЛДИНГОВІ КОМПАНІЇ В УКРАЇНІ

К.М. Токарев,

студент 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Організаційно-правова форма холдингів широко використовується в сучасній світовій економіці як така, що опосередковує існування відносин контролю та підпорядкування між великими, у тому числі транснаціональними, корпораціями й юридично самостійними, але фінансово залежними від них, дочірніми компаніями. У вітчизняній економіці, що розвивається на ринкових засадах, холдингові компанії набувають усе більшого поширення як форма концентрації приватного капіталу, яка забезпечує оптимальне й ефективне його використання. Розгляд зазначеного суб’єкта як одного з флагманів сучасного господарства має практичне значення в умовах сучасної економіки України, коли запозичення правових інститутів не має під собою достатнього правового підґрунтя. Теоретичною основою даної проблеми є неузгодженість між науковцями щодо проблем правового становища холдингових компаній, визначення поняття холдингової компанії, її правової природи та інших правових механізмів їх діяльності.

Окремі аспекти правового статусу холдингових компаній досліджувалися такими вітчизняними вченими, як І.В. Бейцун, О.М. Вінник, О.А. Воловик, С.М. Грудницька, М.Г. Ісаков, О.Р. Кібенко, В.М. Кравчук, Н.С. Кузнєцова, М. Потюк, В.Д. Примак, О.С. Семерак, Ю.В. Хахуліна, С.М. Хєда, Б.В. Шуба. Зазначена проблематика знайшла своє відображення й у представників російської юридичної школи: К.Я. Портного, І.А. Лаптєва, А.Р. Горбунова, С.І. Мармазової, О.Е. Молотнікова, І.С. Шиткінаої, В.Л. Федчука [6, с. 1].

Існування відносин контролю або залежності між юридичними та/або фізичними особами отримало відбиття у різних галузях права. Поняття «пов’язані», «асоційовані», «афілійовані», «взаємозалежні» особи сьогодні зустрічаються у різних законодавчих актах [5, с. 408]. Терміни «холдинг», «холдингова компанія» у законодавстві України з’явилися ще з 1991 року. У той же час, першим нормативно-правовим актом, який регулював порядок створення й функціонування холдингів, стало Положення про холдингові компанії, які створюються в процесі корпоратизації й приватизації, затверджене Указом Президента України від 11 травня 1994 року. Окремі елементи холдингу, наприклад, поняття зв'язаної особи,були визначені в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 23 грудня 1994 року й застосовувалися винятково з метою оподатковування. Особливий порядок регулювання діяльності холдингових груп зустрічається також у ЗУ «Про банки і банківську діяльність». Проте аналіз норм зазначених нормативно-правових актів свідчить про їх застарілість й невідповідність цілям і завданням холдингів [7, с. 42].

Прийняття нового ЦК ситуації суттєво не виправило. Неоднозначність поняття залежного товариства тільки додало плутанини при розгляді цього питання. На сьогоднішній день діяльність ХК в Україні регламентується ГК та законом України «Про холдингові компанії в Україні». Господарський кодекс України закріплює дефініцію холдингової компанії як відкритого акціонерного товариства, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності)» [1, ч. 5 ст. 126]. Крім того, ГК України закріпив головний принцип функціонування холдингової структури, а саме, установлення між холдинговою компанією й дочірніми підприємствами відносин контролю-підпорядкування. ЗУ «Про холдингові компанії в Україні» розглядає останню як спеціальну організаційно-правову форму – ВАТ, яка володіє та здійснює управління холдинговим корпоративним пакетом акцій. Аналіз цього закону свідчить, що основною його метою було не врегулювання відносин між товариствами у рамках холдингової групи, а встановлення низки обмежень щодо діяльності холдингової компанії, спрямованих на захист інтересів її засновників (держави) [5, с. 412].

Особливістю створення холдингових компаній, визначених чинним законодавством України, є правило, відповідно до якого останні створюються у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об'єднання в статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств і інших активів [9, с. 30]. Загальний порядок утворення акціонерних товариств урегульований Цивільним і Господарським кодексами, Законом України «Про господарські товариства» [3, ст. 35], Законом України «Про акціонерні товариства» [2, ст. 9], а також різноманітними нормативно-правовими актами, прийнятими Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України. Крім того, певний відбиток на процедуру створення холдингової компанії накладає конкурентне законодавство, що пояснюється можливістю монополізації ринку внаслідок утворення холдингу. Засновник холдингової компанії зобов'язаний дістати згоду Антимонопольного комітету України на створення холдингової компанії. Проекти установчих документів і плани розміщення акцій холдингових компаній підлягають узгодженню з Антимонопольним комітетом України [8, с. 512]. Слід зазначити, що дані вимоги передбачені й нормами ЗУ «Про захист економічної конкуренції» [4, ст. 10], який передбачає одержання дозволу Антимонопольного комітету України на концентрацію суб'єктів господарювання.

З вищезазначеного можна зробити висновок, що в Україні на сьогоднішній день процедура створення холдингових компаній є врегульованою на законодавчому рівні. Проте з огляду на акти перспективного законодавства Європейського Союзу, першочерговими завданнями є внесення в українські закони відповідних змін та доповнень щодо закріплення необхідності максимального розкриття фінансової та не фінансової інформації про діяльність холдингу; врегулювання питання корпоративного управління товариствами, що входять до холдингової групи.

Список використаних джерел:

Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436 (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 2003. - № 18-22.
Закон України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514 // ВВР. – 2008. - № 50-51.
Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576 (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1991. - № 49.
Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210 (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 2001. - № 12.
Кібенко О.Р. Європейське корпоративне право на етапі фундаментальної реформи: перспективи використання європейського законодавчого досвіду у правовому полі України. – Харків: Страйд, 2005. – 432 с.
Лукач І.В. Правове становище холдингових компаній за законодавством України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2007. – 18 с.
Нагай И. Холдинги: создание и управление // Юридичний радник. – 2005. - № 1. – С. 42-45.
Саниахметова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины. – Харьков: Одиссей, 2005. – 800 с.
Тупота М.О. Холдингова компанія як одна з найефективніших форм функціонування бізнесу // Финансовые рынки и ценные бумаги. – 2008. - № 19. – С. 28-32.
Цивільний кодекс України від 16.03.2003 р. № 435 (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 2003. - №№ 40-44.

Науковий керівник: О.Ю. Літвіна

ПОНЯТТЯ СВОБОДИ ДОГОВОРУ

С.С. Турмій,

студент 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Свобода договору в праві – поняття комплексне. З погляду філософії права, вона являє собою різновид «волі взагалі», яку С.С. Алексєєв визначає як можливість, не зв'язану нічим, вибору рішення, незалежного ні від кого, ні від якої зовнішньої сили. При цьому поняття волі пов'язане з поняттям рівності. Комплексність поняття свободи договору включає в себе ряд моментів – це вільна угода; умови договору в більшій мірі визначаються волею сторін; вибір форми договору залежить від волі сторін; розірвання може відбуватися тільки на вимогу однієї зі сторін або за взаємною згодою.

До того ж поняття свободи досить складне. Свобода не повинна розглядатися як абсолютна. Діюче законодавство в якійсь мірі цю обставину має на увазі, передбачаючи зміст волі учасників договору в сучасному цивільному обороті передбачений в діючому законодавстві. Затверджена в діючому законодавстві ця свобода, знаходить троякий прояв.

По-перше, у визнанні громадян і юридичних осіб вільними в укладанні договору. При цьому спонукання до укладання договору не допускається за винятком випадків, коли обов'язок укладати договір передбачено законом або добровільно прийнятим зобов'язанням. Між тим, діюче законодавство в цьому напрямку досить імперативне, а це означає обмеження волі.

По-друге, у наданні сторонам можливості укладати будь-який договір, як передбачений, так і не передбачений законом або іншими правовими актами. Разом з тим і тут воля сторін не досить вільна, бо типи (види, підвиди) договорів досить регламентовані. Тобто саме конструкція договору це дуже складна річ.

Нарешті, по-третє, у волі сторін визначати умови договору, що укладається ними, у тому числі й побудованих по зазначеній у законодавстві моделі, тобто типові договори. Єдина вимога до сторін складається і у цьому випадку в тім, щоб обрана в такий спосіб умова не суперечила закону або іншим правовим актам. Зокрема, розсуд сторін не може мати місце, якщо зміст умови запропонований законом або іншим правовими актами.

Таким чином воля учасників договору в сукупності необхідна учасникам обороту для того, щоб реалізувати свою майнову самостійність і економічну незалежність, конкурувати на рівні з іншими учасниками ринку товарів, робіт і послуг.

В сучасних умовах прийнято стверджувати, що договір – це в першу чергу взаємний акт, який відображає угоду сторін діяти спільно в інтересах обоюдної вигоди на основі справедливості, добросовісності і розумності. В Конституції України також міститься твердження, що воля учасників договору, має своїм наміром забезпечити визнання і захист приватної власності, закріплення волі підприємницької діяльності і волю кожного використати належне йому за своїм розсудом. Договірна воля виражається наділенням сторін можливостями, тому що «ті, хто має право по власній волі укладати договір, повинні бути, у принципі, настільки ж вільні в питаннях його розірвання або зміни окремих договірних умов». Між тим треба мати на увазі обмеженість волі в рамках діючого законодавства. На це знову звернув увагу М.І. Брагінський в дискусії пов’язаній з розвитком ЦК Росії.

Свобода визначення умов договору базується на невтручанні держави у приватні відносини, доки такі відносини стосуються лише їх учасників. Такому критерію, однак, відповідають лише ті відносини, що виникають на підставі правомірної поведінки сторін. Тому сторони договору можуть на власний розсуд (якщо він не обмежений законом) визначити зміст свого регулятивного правовідношення, нормальну динаміку його розвитку. При цьому слід мати на увазі, що критерій правомірності є необхідним, але не достатнім. Зокрема, згідно зі ч.3 ст. 509 ЦК та ч.3 ст. 173 ГК сторони вправі встановлювати у договорі, який породжує зобов'язання, правила не будь-якої правомірної поведінки, а лише такої, яка полягає у вчиненні боржником певних дій на користь кредитора або в утриманні від певних дій. Наприклад, не відповідають зазначеним нормам умови, які деякі банки включають до споживчих кредитних договорів, про сплату позичальником плати банку «за ведення кредитної справи» або «за ведення кредитного договору». Ведення кредитної справи полягає у вчиненні банком дій на свою користь, а не на користь позичальника. Отже, такі дії не можуть бути об'єктом зобов'язань, тому і стягувати за них плату не можна.

Таким чином воля сторін при укладенні договору не є безмежною, вона формується загальним станом в дані державі.

Науковий керівник: А.М. Запорожець

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЛІКАРСЬКА ТАЄМНИЦЯ»

А.М. Феденко,

студентка 2 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Конституційною основою інформації, яка має місце в житті людини є ст. 32 Конституції України, що містить заборону втручатись в особисте і сімейне життя, а також передбачає, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Закон України «Про інформацію» містить декілька видів інформації. Так, наприклад, під конфіденційною інформацією зазначений закон визначає інформацію до якої належить свідчення про особу, зокрема, про стан здоров'я та відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.

Одним з різновидів професійної таємниці, що забезпечує конфіденційність особистого життя особи є лікарська таємниця. В теорії цивільного права досі виникають питання щодо визначення поняття «лікарська таємниця».

Правове регулювання лікарської таємниці в Україні передбачено статтями 285, 286 Цивільного кодексу та ст. 39, 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Але норма ст. 286 Цивільного кодексу України містить тільки визначення права на таємницю про стан здоров’я, не даючи при цьому визначення поняття «лікарська таємниця». Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка називається «Лікарська таємниця», теж не містить чіткого визначення цього поняття. Відповідно до зазначеної статті, медичні працівники й інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості [3]. Данна норма має загальний характер, що не дає змогу виділити коло суб'єктів лікарської таємниці та її зміст.

Крім того слід розмежовувати такі терміни як «лікарська таємниця» та «медична таємниця». Лікарська таємниця не є аналогом медичної таємниці. Медична таємниця є більш ширшою за своїм значенням і являє собою інформацію для пацієнта, а лікарська таємниця є інформація про пацієнта [4;205].

Відповідно до положень ЦК України та Основ законодавства України про охорону здоров'я, можна виділити категорії інформації про пацієнта, які складають лікарську таємницю. А саме: факт та привід звернення за медичною допомогою; стан здоров'я та захворювання пацієнта; факт медичного огляду та його результати; інтимне та сімейне життя пацієнта; інші відомості, які отримані під час обстеження та лікування.

До суб’єктів лікарської таємниці можна віднести:

1) медичних працівників (головні лікарі, їх заступники, лікарі, медичні сестри, акушери, санітари тощо); 2) особи, що не належать до медичних працівників у закладах охорони здоров’я (водії, працівники їдалень, працівники медичних архівів, реєстратори тощо); 3) фармацевтичні працівники; 4) працівники страхових організацій; 5) працівники управлінь охорони здоров’я органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 6) особи, відомості яким були передані у встановленому законом порядку (органи дізнання, досудового слідства, суди тощо)[5; 40].

Отже, лікарська таємниця є професійною таємницею (адже збереження цієї таємниці вчиняються в процесі такого виду діяльності як лікарювання), зміст якої становить інформація, що була отримана в процесі лікування та інформація про факт і привід звернення до медичного закладу, стан здоров'я і захворювання пацієнта, факт медичного огляду та його результати, інтимне і сімейне життя пацієнта та іншу інформацію про хворого, яку особа, що належить до суб'єктів лікарської таємниці, не може нікому і ніколи розголошувати, крім випадків встановлених в законодавстві.

Використана література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості ВРУ. – 2005. – № 2 – С.44

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року// Відомості ВРУ, 2003, №№ 40-44, С. 356

3. Закон України «Про Основи законодавства України про охорону здоровя» // Відомості ВРУ. – 2008, № 11. – С. 108

4. Цивільне право України: Підручник / За заг.ред Борисової В.І., Спасибо-Фатєєвої І.В., Яроцького В.Л. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480с.

5. Шупик Ю.П., Глушков В.А. О врачебной тайне// Клиническая хирургия. – 1986. - № 11. С.40-43

Науковий керівник: О. В. Розгон

ЩОДО ПИТАННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗА ДОГОВОРОМ БАНКІВСЬКОГО ВКЛАДУ

О.Є. Фетісова,

студентка 4 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна

Із різних регіонів України повідомляють про відмову деяких банків повертати вклади (депозити). Іноді взагалі відмовляються це робити, а подекуди погоджуються, але видають грошові кошти частково. Причому йдеться не про дострокову видачу депозиту, яку Національний банк України заборонив банкам у грудні 2008 року, а вчасне зняття коштів, яке ніхто не скасовував. Відмова банків повертати гроші – це тенденція чи прикрі винятки? Як українському вкладникові забрати свої гроші, якщо банк відмовляється їх віддавати?

Відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком (ст. 55 Закону України "Про банки та банківську діяльність").

Згідно зі ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах, встановлених договором.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК України), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (ст. 1058 ЦК України).

Сторонами даного договору є банк та вкладник, фізична або юридична особа.

Договір банківського вкладу є двостороннім, реальним та оплатним. Цей договір вважається укладеним з моменту передачі вкладником грошових коштів у розпорядження банку, тому він реальний. За користування грошовими коштами вкладника, банк виплачує йому проценти і тому цей договір є оплатним. Договір банківського вкладу являється двостороннім, оскільки його сторони мають взаємні права та обов'язки.

Вкладник має право на одержання від банку процентів від суми вкладу або доходів у іншій формі за використання банком грошових сум, що належать вкладнику, у тому числі і в разі дострокового розірвання договору.

Вкладник зобов’язаний, відповідно до умов договору, передати для зарахування суму вкладу шляхом внесення коштів на рахунок.

Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися коштами на власний розсуд (ст. 1066 ЦК України).

За договором банківського вкладу, незалежно від його виду, банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (ст. 1060 ЦК України).

За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій.

Відповідно до ст. 1060 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.

Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом (ст. 1074 ЦК України).

Правові відносини між банком і клієнтом виникають у момент укладення депозитного договору обома сторонами і діють до повного виконання взаємних зобов'язань. Банк гарантує клієнту збереження таємниці вкладу. Банки зобов’язані повертати гроші, покладені на депозит. Інакше вони порушують і закони, і умови договору з вкладником. У такому випадку обов’язково настають певні правові наслідки, тобто санкції.

Однак, останнім часом, у відносинах вкладників і банків з’явилась негативна тенденція – банки не виконують своїх зобов’язань щодо повернення депозитів. Насамперед, це зумовлено тим, що усі вклади, залучені на умовах договорів, є строковими, і на них поширюється заборона, встановлена постановою Правління Національного банку України від 04.12.2008 р. N 413 «Про окремі питання щодо діяльності банків», так як вони вкладені в дострокові кредити та інші активи.

Слід зазначити, що згідно з ч. 2 ст. 56 ЗУ «Про Національний банк», нормативно – правові акти Національного банку, у тому числі постанови Правління Національного банку, не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України.

Відмовляючи у видачі (вкладів) депозитів вкладникам, банки позбавляють можливості володіти, користуватися і розпоряджатися грошовими коштами, тобто, порушують одне з конституційних прав людини, право власності, яке гарантоване ст. 41 Конституції України.

Коли вкладнику відмовляються повертати гроші з депозиту, найефективніший шлях захисту своїх прав – звернення до суду із відповідним позовом. І це не вкладник, а банк має доводити свою правоту. Якщо у вкладника закінчується строк договору, він повинен звернутися із заявою до банку з проханням повернути грошові кошти у тій валюті, в якій внесено вклад упродовж 3 днів. За 3 дні, навіть не маючи ніякої відповіді від банку, вкладник може звертатися до суду.

Згідно із ч. 5 ст. 1058 ЦК договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа є публічним договором (ст. 633 ЦК). У ч. 2 ст. 633 ЦК зазначається, що умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів. Звідси слідує, що фізична особа – вкладник у договорі банківського вкладу вважається споживачем. Згідно з ч. 3 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав, тому при поданні такої позовної заяви судовий збір не сплачується.

Отже, вагатися зі зверненням до суду за захистом свого порушеного права ні в якому разі не варто.

Blog

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Содержание