Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
Література:
- Конституція України 1996 року.
- Кримінально – виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року.
- Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р.
- Прокопенко В. І. Трудове право України : Під./Х.:Консум, 2000. – с.178.
- ЗУ ” Про зайнятість населення ” //ВВР. – 1991.
- Ткач В.Ефективна трудова зайнятість осіб, позбавлених волі – 2002 -№ 2.
Науковий керівник: О. В.Гаврилюк
ОСОБЛИВОСТІ ПРЕДМЕТУ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВАХ ПРО ПОЗБАВЛЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ
Ю.О. Сова,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
При здійсненні правосуддя суд встановлює коло фактів, які підлягають доказуванню, з метою вирішення справи по суті, винесення справедливого та неупередженого рішення, захисту прав та інтересів громадян. Коло цих фактів становить предмет доказування під час судового розгляду і залежить від окремої категорії справ.
Поняття предмету доказування в цивільному судочинстві визначено законодавцем у ч.1 ст.179 ЦПК України, згідно з якою предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
До предмету доказування в науці цивільного процесуального права відносять факти як матеріально-правового, так і процесуально-правового характеру.
При вирішенні справ, що пов’язані з вихованням дітей, а саме – при позбавленні батьківських прав – суд керується нормами Сімейного кодексу України та нормами ЦПК.
Так, відповідно до ч.1 ст.164 СКУ, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування.
До кола обставин, що підлягають доказуванню в суді, окрім факту залишення дитини протягом встановленого законом строку, входить факт відсутності прояву по відношенню до дитини батьківського піклування протягом шести місяців та факт відсутності в подібній бездіяльності батьків поважної причини.
2) Ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини.
Предметом доказування в такій справі буде факт ухилення від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини, тобто свідоме та умисне вчинення дій, спрямованих на невиконання своїх обов’язків по вихованню дитини, що слід відокремлювати від неможливості належно виховувати та утримувати дитину в силу об’єктивних причин.
3) Жорстоко поводяться з дитиною.
Абзац 3 пункту 16 Постанови Пленуму ВСУ „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав” №3 від 30.03.2007 зазначає, що жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дітей тощо. Закон України „Про попередження насильства в сім’ї” від 15.11.2001 визначає чотири види насильства в сім’ї – фізичне, сексуальне, психологічне та економічне. Тож у справі про позбавлення батьківських прав за п.3 ст.164 СКУ предметом доказування буде факт наявності будь-якого з цих видів жорстокого поводження. Якщо ж такі факти містять у собі склад злочину, про що є обвинувальний вирок суду, який набрав чинності, то позбавлення батьківських прав буде відбуватися на підставі п.6 ч.1 ст.164 СКУ.
4) Є хронічними алкоголіками або наркоманами.
Предметом доказування по даній справі виступає факт захворювання батьків на хронічний алкоголізм або наркоманію.
5) Вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.
Згідно з абзацом 5 пункту 16 Постанови Пленуму ВСУ „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав” №3 від 30.03.2007 як експлуатацію дитини слід розглядати залучення її до непосильної праці, до зайняття проституцією, злочинною діяльністю. Для позбавлення батьківських прав за даним пунктом необхідно встановити хоча б один з трьох фактів: експлуатація дитини, примушування до жебракування або примушування до бродяжництва. Але у випадку, коли дані дії тягнуть за собою кримінальну відповідальність, про що є обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, то позбавлення батьківських прав буде відбуватися на підставі п.6 ч.1 ст.164 СКУ.
6) Засудженні за вчинення умисного злочину щодо дитини.
При розгляді в суді справи про позбавлення батьківських прав за п.6 ч.1 ст. 164 СКУ предметом доказування виступають факт засудження батьків за вчинення умисного злочину, факт набрання обвинувальним вироком суду законної сили, спрямованість злочину проти дитини.
Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав на підставі п.2, 4, 5 ч.1 ст.164 СКУ лише у разі досягнення ними повноліття.
У процесі розгляду справи предмет доказування може змінюватися. Дуже важливим є правильне визначення кола фактів, що підлягають встановленню для вирішення справи по суті, адже це допомагає сконцентруватися на обставинах, що мають юридичне значення, і дозволяє винести об’єктивне і обґрунтоване рішення.
ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО - ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Р.Є. Сопіга,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Розробка проблематики цивільно - процесуальної відповідальності почалася приблизно в 1980-і роки. До числа перших дослідників цієї теми відносяться Н.А. Чечiна, В.В. Бутнєв, П.Ф. Елісейкін, И.М. Зайцев, Н.В. Кузнєцов Н.І. Ткачов, М.І. Штефан. Всі автори сходяться в думці, що види відповідальності доцільно виділяти на підставі галузевих критеріїв і розглядати цивільну процесуальну відповідальність як одну з різновидів юридичної відповідальності.
Треба визнати, що в правовій науці не існує домінуючої концепції юридичної відповідальності. Відповідальність розглядається і як реалізація санкцій правових норм, і як примусовий захід, застосовуваного до правопорушника, і як виконання порушеного обов'язку під впливом державного примуса, і як обов'язок правопорушника перетерпіти юридично несприятливі наслідки й т.д.
Поняття цивільної процесуальної відповідальності дається в юридичній літературі по-різному. Одні автори, вважають, що цивільно - процесуальна відповідальність володіє як загальними властивостями юридичної відповідальності, так має й специфічні особливості. Загальні властивості визначаються її родовими ознаками, а специфічні - видовими. Перші походять від змісту юридичної відповідальності. Другі - від особливостей цивільного процесуального права (Н.А.Чечіна). Інші автори, визначають цивільно - процесуальну відповідальність, як установлені нормами цивільного процесуального права й забезпечені державним примусом заходи впливу на правопорушника у вигляді покладання на нього обтяжуючих (додаткових) обов'язків або некомпенсуючого позбавлення прав майнового або особистого характеру по здійсненню певних цивільно - процесуальних дій або застосування інших примусових заходів за здійснення протиправних цивільних процесуальних дій (бездіяльності) (М.И. Штефан).
Деякі вчені вважають, що відповідальність у цивільному процесуальному праві повинна мати загальні властивості юридичної відповідальності й специфічних властивостей, обумовленими особливостями цивільного процесуального права.
Відповідальність характеризується тим, що вона: 1) виступає у формі суспільних відносин між державою в особі уповноважених на те органів (судом) і громадянином; 2) формально визначена; 3) має чітко позначені в законі границі й умови виникнення й припинення; 4) пов'язана із застосуванням дій державного примуса.
Підставою відповідальності є правопорушення, це завжди персоніфікована відповідальність.
Класифікуючи юридичну відповідальність по ознаці приналежності до тієї або іншої галузі права, можна прийти до висновку, що поняття відповідальності характерно не тільки для матеріально-правових галузей, але й для процесуальних, будучи одним із критеріїв, що вказують на самостійність процесуальних галузей права в системі права в цілому. Стосовно до сфери юридичної відповідальності норми цивільного процесуального права регламентують не тільки порядок призначення й реалізації матеріально-правової відповідальності, але й передбачає також умови, форми, межі й порядок застосування власне процесуальної відповідальності.
Специфіка цивільної процесуальної відповідальності, з мого погляду, повинна визначатися виходячи з особливостей цивільного процесуального права, що відносяться до : методу правового регулювання; цивільним процесуальним відносинам; принципам процесуального права; правовому статусу учасників процесу; характеру застосовуваних санкцій. Зміст відповідальності розкривається з аналізу її видів, виділюваних за ознаками характеру мір, що накладають, і нормативного закріплення, до них ставляться такі як: 1) штрафна відповідальність; 2) компенсаційна процесуальна відповідальність; 3) відповідальність у вигляді несприятливих процесуально-правових наслідків.
Хоча багато хто із цих видів відповідальності й повторюються в інших кодексах (наприклад, ст.ст. 26, 27 КоАП України) але в цьому випадку вони носять процесуальний характер і застосовуються судом за порушення процесуальних норм
Що ж стосується того до якого виду відповідальності варто віднести цивільну процесуальну відповідальність, то моя думка із цього приводу така: так як цивільне процесуальне право є самостійною галуззю права, а цивільна процесуальна відповідальність це ніщо інше, як правовідносини, що виникають при порушенні норм процесуально-правового характеру й пов'язані із застосуванням заходів державного примусу спрямованих на відновлення або припинення, порушених прав, можна зробити висновок що цивільна процесуальна відповідальність є окремим, самостійним видом правової відповідальності.
Виходячи із усього вищевикладеного можна запропонувати наступне поняття: цивільної процесуальної відповідальності - це застосування до правопорушника органами судової влади передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, що виражаються у формі як процесуального, так і матеріально-правового характеру які спричиняють настання несприятливих наслідків для правопорушника.
Науковий керівник: С.В. Васильєв
СПАДКОВИЙ ДОГОВІР У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
С. О. Сусло,
Студентка 3 курсу юридичного факультету
Харківського Національного Педагогічного Університету
імені Г.С. Сковороди
Правовий інститут спадкування цивільному праву відомий ще з давніх-давен. Протягом тривалого часу його положення реформувалися, але сутність залишалася незмінною, яка визначала і визначає безпосередньо роль спадкового права, взагалі, та спадкового договору, зокрема. Лише цей правовий інститут призваний врегулювати суспільні відносини щодо переходу права власності на майно після смерті його відчужувача, за його власним волевиявленням чи за законом.
Спадковий договір – достатньо нове явище в цивільному законодавстві України, яке виникло з прийняттям нового Цивільного кодексу України (ЦК), що набрав чинності 1 січня 2004 року. У зв’язку з цим, виникло певне коло запитань щодо його розуміння та застосування на практиці, оскільки його поява визвала ряд суперечок та колізійних запитань. Коли виникає нова законодавча новела постає запитання, чим вона є - кроком у перед, чи безпідставним полем для суперечок та нерозуміння…… Що собою являє спадковий договір? Яка його правова природа, які права та обов’язки він породжує?
Згідно цивільного законодавства спадковим договором визнається договір, за умовами якого, одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності і на майно відчужувача. [1] Отже, спадковий договір — це спосіб розпорядження власником своїм майном на випадок смерті, який є відмінним від заповіту. Укладення спадкового договору стосовно однієї частини майна власника не перешкоджає складенню заповіту стосовно іншої його частини або спадкуванню цієї частини за законом.
З цього короткого визначення можна зробити загальні висновки: тобто охарактеризувати спадковий договір як договір зокрема та як елемент інституту спадкового права.
Як відомо, поняття договір в цивільному праві використовується у трьох основних значеннях. По-перше, договір – це домовленість двох та більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Тобто у такому значенні договір можна визначити як юридичний факт – підставу виникнення зобов’язання. По-друге, договір – це саме зобов’язання (права та обов’язки), що виникають із домовленості сторін. З цієї точки зору договір можна визначити як правовідношення. По-третє, договір – це документ, який фіксує факт виникнення зобов’язальних правовідносин.
Договір – це загальний вольовий акт, який створений на підставі взаємного волевиявлення його сторін, сформованого та вираженого вільно, без будь-якого зовнішнього впливу.
Згідно з законодавством, спадковий договір є двостороннім, відплатним, консенсуальним. Двосторонній, оскільки встановлюються не тільки права як відчужувача, так і набувача, а й їх взаємні обов’язки. Відплатність за цим договором має суттєві особливості. Вони пов’язані, насамперед, з тим, що своєрідною платою виступає обов’язок набувача вчинити певні дії, які встановлені в договорі. Оскільки договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору, він є консенсуальним.
Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Ця норма має банкетних характер щодо нотаріального посвідчення договору. Це питання вирішується Законом України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 року [2] та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженою Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5 [3].
Спадкові договори, предметом яких є нерухоме майно, посвідчуються з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження. Це означає необхідність пред'явлення правовстановлюючих документів та витягу із Реєстру прав на нерухоме майно. Якщо предметом договору є майно, яке (або права на яке) підлягає реєстрації, нотаріус у тексті договору зазначає на необхідність реєстрації у відповідному реєструвальному органі після смерті відчужувача.
Cт. 1216 ЦК визначає поняття спадкування як перехід прав та обовязків (спадщини) від однієї особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб. Дійсно це положення безпосередньо визначає частиту поняття спадкового договору, але в понятті спадкового договору вказується предмет договору – майно, а склад спадщини має більш широке поняття, оскільки до неї входять усі права та обовязки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням вичерпного переліку прав та обовязків , які не входять до складу спадщини, встановлені в ст. 1219 ЦК. Тобто, встановлюється особливість спадкового договору.
Але виникає запитання, чи є спадкуванням перехід права власності на майно відчужувача до набувача за договором спадкування, оскільки ст. 1217 ЦК визначає, що спадкування здійснюється за заповітом та за законом. Відповідно ці види спадкувань різняться з спадковим договором. Чи все ж спадковий договір необхідно вважти одним із видів зобовязання? Подією, яка спричиняє перехід права власності за законом або заповітом, є смерть. Тоді як для правовідносин, які виникають на підставі спадкового договору, характерна сукупність юридичних фактів – це факт смерті та факт вчинення уповноваженою особою (набувачем) певних дій або виконання обовязків, встановлених у спадковому договорі. На мою думку, законодавець відніс спадковий договір до даного інституту не стільки згідно з характеристикою поняття договору (зобов`язання), а насамперед, відповідно до правової сутності цього явища – перхід права власності на майно від відчужувача до набувача.
Спадковий договір має свої особливості змісту (об`єму прав та характеру обов`язків сторін).
У ст. 1305 ЦК роз'яснюється, в чому можуть полягати обов'язки набувача: "Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття".
Які ж права та обов'язки має відчужувач? Його право полягає, мабуть, у тому, що він може робити певні розпорядження і вимагати їх виконання. А які ж обов'язки має відчужувач за цим договором? Як це не дивно, але ці обов'язки в Кодексі не згадуються! їх можна сформулювати, лише аналізуючи ст. 1307 ЦК України. Із змісту цієї статті випливає, що відчужувач, по-перше, не має права укладати договори на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір, оскільки в ч. 1 ст. 1307 ЦК зазначено: "на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження".
Оскільки заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним. Відчужувач, по-друге, не має права після укладення спадкового договору заповідати майно, визначене в цьому договорі.
Таким чином, у відчужувача внаслідок укладення спадкового договору виникають обов'язки не відчужувати майно визначене у спадковому договорі, не заповідати його. Це і є основні обов'язки відчужувача.
Розірвання спадкового договору згідно ст 1308 ЦК. Також має свої особливості Зазначення на можливість розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем розпоряджень відчужувача не виключає розірвання договору за позовом особи, на яку відчужувач поклав здійснення контролю за виконанням спадкового договору після його смерті. Набувач за спадковим договором вправі пред'явити до суду позов про розірвання договору у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача. Неможливість виконання відповідно до контексту ч. 2 ст 1308 ЦК має тлумачитись не тільки як повна неможливість, а з урахуванням інтересів набувача та членів його сім'ї, що є істотними.
Значення спадкового договору в цивільному праві має достатньо вагомі аргументи, оскільки жоден з видів договору ти видів спадкування не має таких правових можливостей: право власності на майно, яке є предметом спадкового договору, переходить до набувача лише після смерті відчужувача, а виконання обовязків набувача можливе як за життя відповідача так і після його сметрі, відповідно за вказівкою відповідача.
Отже, законодавець, внісши спадковий договір до ЦК, тим самим надав більш широке коло можливостей для реалізації громадянами своїх прав, як особистих немайнових, так і майнових.
Використана література:
1. Цивільний кодекс України: Відомості Верховної Ради (ВВР).- 2003, №№ 40-44.-ст.356.
2. Законом України «Про нотаріат»: Відомості Верховної Ради (ВВР).- 1993, N 39.- ст.383.
3. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5,зареєстровано в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 р. за N 283/8882 .
Науковий керівник: О.В. Гаврилюк
КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ
А. І. Тімонов,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Вирішення земельних спорів - одна з найважливіших гарантій реалізації земельних прав та інтересів суб'єктів, забезпечення принципу верховенства права у земельних відносинах.
Серед сукупності правових спорів земельні посідають самостійне місце, отже з'ясування їх сутності, правової природи й особливостей, ролі в гарантуванні використання й охорони земель набуває безпосередньої практичної значущості й становить певний теоретичний інтерес. Проблема класифікації земельних спорів здавна була предметом дослідження в науковій юридичній літературі. Так, деякі автори, класифікуючи земельні спори, диференціюють їх залежно від різних стадій землекористування, де мова йде про спори, пов'язані з виникненням, здійсненням або припиненням права землекористування. У зв'язку з цим виділяють спори, які виникають в результаті виділення земельної ділянки, а також спори, пов'язані з вилученням земельної ділянки у іншого землекористувача ( І.О. Іконицька).
Інші науковці розрізняють такі земельні спори: спори пов'язані з порушенням чи оспорюванням прав громадян, юридичних осіб на землю (враховуючи право володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою), земельно-майнові спори (спори пов'язані не тільки з порушенням земельних прав суб'єктів, але й з відшкодуванням збитків, завданих у зв'язку з цим порушенням) та майнові спори, які виникали із земельних відносин (В.І.Романов).
Запропоновані цими авторами класифікації, безумовно, мають певну наукову та практичну значущість. Однак сьогодні вони вимагають суттєвих доповнень, змін і уточнень, оскільки дослідження земельних спорів авторами здійснювалося в той час, коли земля виступала виключною власністю держави і надавалася лише в користування. Отже, зрозуміло, що земельних спорів з приводу, наприклад, можливості передачі землі в оренду, чи перебування земельної ділянки у власності громадянина або юридичноі особи виникати не могло.
В сучасній земельно-правовій літературі питання класифікації земельних спорів розглядається значно ширше, так деякі автори пропонують розподіляти земельні спори на такі групи: власне земельні спори; майнові спори, пов'язані з земельними відносинами; адміністративні спори, пов'язані з земельними відносинами; спори, пов'язані з оплатою за землю. Але ця класифікація теж потребує певних уточнень та деталізації.
Чинна постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 р., пропонує розмежування спорів на земельні та майнові спори, пов'язані з земельними відносинами. Зрозуміло, що такі спори можуть бути відокремлені як із групи спорів екологічного спрямування, так і з групи суто земельних спорів.
Враховуючи наведене, можна вважати, що всю сукупність земельних спорів можна класифікувати як: суто земельні спори; земельні спори екологічного спрямування та земельні спори, пов'язані з майновими відносинами. Така класифікація теж не є вичерпною, тому кожна з цих груп спорів може бути класифікована залежно від конкретної підстави.
Відповідно до ст.158 Земельного кодексу України, можна виділити групи земельних спорів відповідно до того, які органи іх вирішують. Враховуючи даний критерій всі земельні спори можна розділити на дві групи: земельні спори, які вирішуються судом, та земельні спори, які вирішуються спеціально уповноваженими органами. В першому випадку йдеться про судовий, а в другому про адміністративний порядок вирішення земельних спорів.
У земельно-правовій літературі часто висловлюється думка, що критеріями, які можуть бути покладені в основу класифікації земельних спорів, можуть виступати: об'єкт спору, його суб'єктний склад, зміст, характер спору тощо. Так, за об'єктним складом земельні спори можна поділити на: земельні спори, об'єктом яких виступають землі в межах території України; спори, об'єктом яких є земельна ділянка або її частина та спори, об'єктом яких виступають права на земельну ділянку, її частину, в тому числі на земельну частку (пай). Зокрема, до першої групи відносяться спори, які стосуються розмежування тери торій сіл, селищ, міст, районів та областей, а також спори щодо розмежування меж районів у містах; спори, як виникають у процесі розмежування земель державної та комунальної власності.
До другої групи, слід включити спори, які виникають у сфері реалізації права власності на земельну ділянку чи права землекористування, тобто спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб; спори про додержання громадянами правил добросусідства; спори, пов'язані з орендою землі тощо).
Третю групу земельних спорів становлять спори, як правило, пов'язані з набуттям, припиненням чи визнанням земельних прав. Зокрема, це спори про право громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств; про встановлення та припинення дії земельних сервітутів; про повернення самовільно захопленої земельної ділянки чи про звільнення земельної ділянки особою, що займа її без належних підстав; про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок тощо.
Можлива класифікація земельних спорів і за іншими підставами, наприклад, з урахуванням їх суб'єктного складу. Учасниками земельних спорів можуть виступати фізичні і юридичні особи, органи місцевого самоврядування та державні виконавчі органи, держава, територіальні громади, Український народ, іноземні громадяни.
На нашу думку, більш доцільною є класифікація земельних спорів за способами їх вирішення, тобто поділ на земельні спори, що вирішуються в судовому порядку та земельні спори, що вирішуються в позасудовому порядку (спеціально уповноваженими органами), але й дана класифікація потребує дослідження та чіткої деталізації.
Існує безліч підходів до класифікації земельних спорів все залежить від питань і цілей, що ставлять перед собою вчені, але всі класифікації, на нашу думку, повинні вирішувати наступні завдання: 1) розподілити спори на окремі групи за відповідними ознаками та особливостями, що сприятиме формуванню чітких способів їх вирішення; 2) класифікація повинна стати орієнтиром для громадян стосовно можливості вирішення їх земельного спору конкретним уповноваженим органом; 3) класифікація допомогає не лише забезпечити гарантії земельних прав суб'єкт в, а й дотримуватись їх.