Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ПРАВА ВИМОГИ
Н.С. Котлярова,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
В сучасний період економічного розвитку України, її перехід на ринкові засади, все більш важливе значення набувають договори з відступлення права вимоги. Одним з найбільш дискусійних питань з оформлення відступлення права вимоги є питання , чи може відступлення права вимоги бути самостійним договором. Якщо відповідь на це питання є позитивним, то сторони укладають договір відступлення права вимоги і перед ними виникає питання про його юридичну характеристику, тому, що з назви цього договору зрозуміло лише те, що сталася заміна кредитора у зобов`язання, але залишається питання щодо умов, на яких умовах вона здійснювалася, чи то на умовах купівлі-продажу, чи була подарованою тощо.
На погляд Басової У. та Уварової О., найбільш обгрунтованим буде визнання відступлення права вимоги не самостійним видом договору, а предметом того чи іншого договору. Тобто іншими словами, можно укласти договір купівлі-продажу права вимоги (міни, дарування права вимоги тощо.). Також на користь такого висновку є і той факт, щот право вимоги віднесено до майнових прав, які в свою чергу є речами (ч.1ст.177 ЦК України). Таким чином право вимоги, з юридичної точки зору, має статус речі, отож і передати її можна іншій особі так само, як і будь-яку іншу річ. (тобто купити, обміняти і т.і.)[1] .
Різними є погляди інших цивілістів на проблему правової природи відступлення вимоги. Так, М. Брагінський вказує, що підставою переходу прав кредитора за угодою є не цесія як спеціальна угода, а угода, що лежить в основі цесії. Для обґрунтування своєї позиції М. Брагінський наводить такі докази. По-перше, Цивільний кодекс Російської Федерації (далі – ЦК РФ) (так само як і ЦК України. – Авт.) містить положення, що дають підстави для висновку про допустимість купівлі-продажу й дарування прав. По-друге, глава про зміну осіб у зобов’язанні регулює відносини не тільки між боржником і цедентом, а й між боржником і цесіонарієм, і лише частину відносин між цедентом і цесіонарієм, у зв’язку з чим виникає необхідність додаткового регулювання відносин між цедентом і цесіонарієм за допомогою застосування норм про купівлю-продаж, про дарування тощо. По-третє, автор підкреслює неможливість індивідуалізації так званого «договору цесії» і виокремлення його в системі договорів. По-четверте, у випадку визнання факту існування «договору цесії» виникає можливість обходу норм ЦК РФ про заборону безоплатної передачі прав, зокрема, між юридичними особами.
Представлені правові позиції з певним ступенем умовності можна поділити на три основні групи. До першої можна віднести позиції авторів, котрі вважають відступлення вимоги спеціальною самостійною угодою, договором sui generis (Н. Коваленко). Друга група авторів розглядає відступлення вимоги як акт передачі права, заснований зазвичай на договорі (Д. Мейєр, Г. Шершеневич, М. Агарков та інші). І, нарешті, третя група вчених вважає відступлення вимоги правовим результатом угоди (договору) про передачу прав (Б. Черепахін, М. Брагінський).
Найбільш доцільним висновком вбачається, що відступлення вимоги (цесія) за своєю природою є безпосереднім правовим результатом угоди про передачу вимоги, що відповідає положенням закону. Іншими словами, відступлення вимоги (цесія) є результатом заснованої на угоді передачі прав кредитора. При цьому закріплені в чинному законодавстві норми про відступлення вимоги мають пріоритет перед нормами про договір, на підставі якого передаються права (норми про купівлю-продаж, дарування тощо)[2]. У зв`язку з чим, правова природа цього договору розглядається з урахуванням вимог чинного законодавства як до основного зобов`язання так і до договору, на підставі якого замінюється в ньому особа кредитора. Тому вирішенню проблеми, пов`язанних з визначенням основних умов укладання і виконання договорів купівлі-продажу прав вимоги, з огляду на його правову природу необхідно приділити навіть на рівні законотворчих інститутів.
Викростана література:
1. Басова У. Уварова О. Правовые тонкости в договорных отношениях-Х. Фактор, 2008-467 с
2. \ №3(76) 15 січня 2008 р. \ Правовий тиждень Кот О.
Науковий керівник: В.І.Пушай
НЕДОЛІКИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
А. В. Кривенко,
Студентка 3-го курсу 331 групи факультету Безпеки підприємств
Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва
Вищого приватного навчального закладу освіти Європейський університет
Відповідно до Конституції України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів і відмова від такого права є недійсною. Переважна ж частина вимог зацікавлених осіб випливає зі спорів про суб’єктивне право чи охоронюваний законом інтерес, які виникають з цивільних, житлових, сімейних чи трудових правовідносин, тому найбільша кількість справ розглядається за правилами цивільного судочинства.
Права і свободи людини й громадянина вважаються невідчужуваними й непорушними, а народ – носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Проте на практиці пафосно проголошені гасла рівності учасників судового процесу перед законом і судом, право на звернення до суду за захистом, здійснення правосуддя на засадах поваги до честі й гідності так і залишаються лише на папері.
Як це не прикро, проте принцип доступності судової влади робить судову владу ще недоступнішою й корумпованішою. Здається, Конституція й чинне законодавство України містять усі умови для встановлення відповідного рівня судової влади, проте лідерство України по кількості скарг, які подаються до Європейського Суду з прав людини, свідчить не на користь української судової системи. Звинувачувати в цьому можна кого завгодно: уряд, нестабільну політичну ситуацію, недосконалість чинного законодавства, низьку правову культуру населення, відсутність належного фінансування, але факт залишається фактом – сучасній судовій системі необхідні зміни, які залежать від багатьох факторів і потребують значного часу.
Однією з найважливіших умов здійснення особою права на пред’явлення позову є дотримання вимог законодавства щодо форми та змісту позовної заяви й доданих до неї документів. Такі вимоги викладено у ст. 119 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) й не містять істотних відмінностей у порівнянні з ЦПК 1963 р. (тому ми не будемо наводити їх перелік) – як і раніше, саме за позовною заявою визначається і коло учасників процесу, і обсяг дослідження, а також належність доказів і необхідність забезпечення позову.
У разі ж, якщо позовну заяву подано без додержання вимог щодо її форми та змісту, а також у випадках, коли не було сплачено судовий збір (втім, позивачі – робітники та службовці – за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин, від сплати судового збору звільняються), позовна заява залишається без руху, про що суддя постановляє відповідну ухвалу (в ній, зокрема, має бути зазначено, через які саме порушення цивільного процесуального законодавства позовну заяву залишено без руху та які дії необхідно вчинити позивачеві) й повідомляє про це позивача, одночасно надаючи йому строк для усунення недоліків (ч. 1 ст. 121 ЦПК). Тривалість цього строку згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України ”Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21 грудня 1990 р. № 9 (з відповідними змінами та доповненнями) визначається суддею з урахуванням необхідного часу для повідомлення позивачеві про залишення заяви без руху у зв’язку з допущеними недоліками та для їх усунення – отже, тривалість вказаного строку може бути різною залежно від певних обставин у кожному окремому випадку виявлення у позовній заяві недоліків.
Якщо позивач відповідно до вказівок судді у встановлений ним строк виконає передбачені законом вимоги та сплатить суму судового збору, позовна заява приймається судом і відповідно до ч. 2 ст. 121 ЦПК вважається поданою в день її першого подання. У супротивному ж випадку (коли недоліки не було усунено позивачем у наданий йому для цього термін) позовна заява вважається неподаною й повертається позивачеві, про що суддя постановляє відповідну ухвалу.
Прийняття ЦПК України в 2004 р. мало б привести систему цивільного судочинства до європейських стандартів і зробити її зручнішою й доступнішою. Проте неточність і двозначність норм, закріплених у ЦПК України, призводить до зловживань не тільки сторін цивільного процесу, але й суддів. Посилання у ст. 15 ЦПК України на те, що судами в порядку цивільного судочинства, крім справ про захист прав, свобод чи інтересів, які виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних і трудових відносин, також можуть розглядатися інші правовідносини, дає можливість місцевим судам вирішувати справи, які фактично їм не підсудні: наприклад, спори між двома юридичними особами або визнання наказу суб’єкта владних повноважень недійсним.
Крім того, введення в дію КАС України породило ще більше суперечок відносно розмежування компетенції адміністративних і місцевих судів. Фактично особа, яка хоче звернутися до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів, не може реалізувати це право, оскільки місцевий суд відмовляє у відкритті провадження, посилаючись на сторону по справі – суб’єкта владних повноважень, а адміністративний суд також відмовляє у відкритті провадження по справі, посилаючись на відсутність предмету спору – публічно-правових відносин між сторонами. Проте й при відкритті провадження сторони позбавлені можливості належним чином користуватися наданими правами.
Науковий керівник: О.О. Хорватова
АКТУАЛЬНІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГРАЛЬНОГО БІЗНЕСУ
А. М. Лисокобилка,
студент 3 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Перш ніж розпочинати аналіз правового регулювання грального бізнесу в Україні, слід зазначити, що одним із головних нормативно-правових актів, який регулює відносини грального бізнесу є Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства фінансів України від 18.04 2006 року «Про затвердження Ліцензійних умов провадження організації діяльності з проведення азартних ігор на територіїї України». Крім цього, відносини грального бізнесу регулюють Закон України «Про ліценування певних видів господарської діяльності» , а також Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Таким чином, одразу можна зробити висновок, що єдиного Закону, який би регулював відносини грального бізнесу немає, а отже в цій галузі можливі непорозуміння.
Бюджет країни недоотримує значні суми від ігрового бізнесу через його неврегульованість і відсутність контролю. Таких висновків дійшли після перевірки, що її проводила Рахункова палата. В установі вважають, що підприємства, пов’язані з рулетками, казино, гральними автоматами тощо, зловживають відсутністю законодавчих норм та єдиної державної організації, яка б жорстко контролювала їх дотримання.
Щодо цифр, то Рахункова палата оцінює потенціал виведення з тіні доходів від грального бізнесу в межах 3-7 млрд. грн. на рік. Саме таку суму щорічно недоотримує Держбюджет.
Народні депутати України запевняють, що ситуація зміниться на краще, коли ухвалять Закон “Про азартні ігри в Україні”, який передбачатиме жорсткіші ліцензійні вимоги до охочих провадити таку діяльність.
У Верховній Раді України знаходяться щонайменше 4 проекти Закону України «Про азартні ігри». Ці законопроекти були висунені від різних політичних партій та установ, зокрема: від МінФіна, партії «НУ-НС», «БЮТ» та Партії Регіонів.
Першим було запропоновано проект закону від Міністерства фінансів України. Відповідно до цього Законопроекту на території України дозволяється організовувати та проводити лише такі види азартних ігор: гра в карти, гра в кості, гра на гральних автоматах, лотерея, парі, тоталізатор, циліндричні ігри (у тому числі рулетка). Забороняється на території України проведення та участь в азартних іграх, які організовані за кордоном, а також рекламування таких ігор у будь-якій спосіб та в будь-якій формі.
Особливістю цього проекту є те, що в ньому передбачено вірогідність виграшу не менш ніж 80% обсягу ставок на гральному автоматі та забороняється проведення азартних ігор, де виграшем є майно (крім грошей) або майнові права.
Особливістю інших проектів є те, що наприклад, за проектом від партії «БЮТ» на території України повинна створитися північна, східна, південна та західна гральні зони. Тобто повинно бути поділено країну на гральні сектори.
Особливістю проекту від «НУ-НС» є те, що розмір статутного капіталу організатора азартних ігор на дату підписання статуту організатора азартних ігор має бути:
- 1 000 000 євро за курсом Національного банку України для організатора азартних ігор, який здійснює діяльність з проведення азартних ігор у казино або залі гральних автоматів;
- 200 000 євро за курсом Національного банку України для організатора азартних ігор, який здійснює діяльність з проведення азартних ігор у букмекерській конторі. Тобто, таким чином, за цим проектом відбувається усунення від ведення грального бізнесу невеликих, за розміром статутного фонду, суб’єктів господарювання.
Особливістю проекту від Партії Регіонів є те, що в азартних іграх можуть брати участь особи, яким виповнилося 21 рік, крім осіб, які є недієздатними, а також які мають ознаки алкогольного, наркотичного або іншого сп’яніння. Таким чином, є спроба офіційно заборонити відвідувати гральні заклади особам, які не досягли 21-річчя або які перебувають у стані сп’яніння. Крім того, в даному проекті передбачена відповідальність за порушення законодавства про державне регулювання діяльності з організації та проведення азартних ігор, що тягне за собою великий штраф.
Таким чином, провівши стислий аналіз ведення грального бізнесу в Україні та його правового регулювання, можна дійти висновку, що проблема ведення грального бізнесу є зараз відкритою . Це викликано тим, що ведення грального бізнесу – це дуже прибуткова справа, а там де існують великі гроші, завжди існують махінації та інші порушення закону. Тому народні депутати України стурбовані цією темою, а тому розробляють велику кількість проектів єдиного нормативно-правового акту, який матиме силу закону, що буде регулювати відносини пов’язані з гральним бізнесом. Крім того, на думку більшості політиків, ухвалення Закону “Про азартні ігри в Україні” значно зменшить кількість порушників у цій сфері, а також відповідний закон зможе збільшити надходження до Держбюджету.
Науковий керівник:О.Ю. Литвина
О ПОРЯДКЕ УПРАВЛЕНИЯ КОРПОРАТИВНЫМИ ПРАВАМИ ГОСУДАРСТВА
Е.Г. Мазур,
студентка 6 курсу экономіко-правового факультету
Донецького національного університету
Согласно ст. 5 Закона Украины «Об управлении объектами государственной собственности» (далее – Закон) порядок управления корпоративными правами государства устанавливает Кабинет Министров Украины. Для обеспечения эффективного осуществления корпоративных прав государства, которые являются одним из объектов государственной собственности, необходимо надлежащим образом определить этот порядок управления, что поскольку от этого в полной мере зависит результаты деятельности хозяйственных организаций созданных с участием государства, наполняемость государственного бюджета и развитие экономики и государства в целом.
Вопросы управления корпоративными правами государства был предметом исследования многих авторов, среди которых О. Воловик, Е. Кибенко, В. Кравчук, О. Подцерковный и др. Вместе с тем в этих исследованиях недостаточное внимание уделяется порядку управления такими правами, которому характерны определенные особенности и имеющему практическое значение для решения экономических и социальных задач государства.
Согласно ст. 168 Хозяйственного кодекса Украины управление корпоративными правами государства сводится к осуществлению центральными органами исполнительной власти и уполномоченными лицами правомочия по участию в управлении хозяйственной организацией в соответствии с долей (акций, паев) государства в уставном фонде этой организации.
Порядок участия в управлении деятельности таких организаций закреплен в Законах Украины «О холдинговых компаниях», «Об управлении объектами государственной собственности» и в постановлении Кабинета Министров Украины от 15 мая 2000 г. «Об утверждении Порядка управления корпоративными правами государства» и др.
Однако анализ вышеуказанных нормативно-правовых актов указывает на то, что рассматриваемый порядок требует соответствующего уточнения, поскольку:
1) в действующем законодательстве предусмотрен достаточно широкий круг субъектов управления, что усложняет, как саму процедуру этого управления, так контроль выполнения этими субъектами своих функций;
2) сама процесс назначения и отбора таких субъектов управления как представитель органа, наделенного полномочием по управлению корпоративными правами государства, и уполномоченное лицо является достаточно сложным и непонятным, к тому же в законодательстве достаточно бессистемно используется множество похожих, но не тождественных терминов, в частности, «представитель», «ответственный представитель», «уполномоченное лицо», «уполномоченный орган»;
3) этот порядок одновременно определяется несколькими подзаконными нормативно-правовыми актами, которые в некоторых случаях противоречат Закона, поскольку были приняты раньше него и не приведены в соответствие, что негативно влияет на процедуру их применения и способствует допущению соответствующих правонарушений в этой сфере управления.
Отсюда, для решения вышеуказанных проблем необходимо уточнить все положения, определяющие порядок управления корпоративными правами государства, и систематизировать их в одном нормативно-правовом акте. С учетом требований ст. 92 Конституции Украины относительно регулирования имущественных отношений исключительно законом, таким актом должен быть Закон Украины «Об управлении объектами государственной собственности».
Науковий керівник: О.Р. Зельдіна
ОТНОСИТЕЛЬНО ВОПРОСА О ПОРЯДКЕ РЕГИСТРАЦИИ СУПЕРФИЦИЯ
А. Ф. Масельська,
студентка 4 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Суперфиций - (от лат. superficio - наземная часть строения) - в римском праве наследственное и отчуждаемое право пользования строением, возведенным на чужой земле.
Суперфицием является долгосрочное, отчуждаемое и наследуемое право пользования земельным участком, переданным возмездно или безвозмездно лицу для строительства и эксплуатации здания или сооружения, на которые возникает право собственности.
В соответствии с ч. 1 ст. 1021 Земельного кодекса Украины (далее ЗКУ) право пользования чужим участком для застройки (суперфиций) возникает на основании договора между собственником земли и лицом, которое выразило желание пользоваться этим участком для таких нужд. Право пользования чужим земельным участком для застройки также может возникать на основании завещания.
Следует заметить, что вышеуказанный перечень оснований для установления суперфиция является исчерпывающим. Так как суперфиций является не очень распространенным на сегодня способом получения прав пользования чужим земельным участком, возможно потому, что многие нюансы такого правового явления еще не достаточно урегулированы. В связи с этим возникает много вопросов по поводу реализации данного института. Мы попробуем очертить процедуру регистрации суперфиция.
Согласно п. 4 Постановления Кабинета Министров Украины «О создании единой системы государственной регистрации земельных участков, недвижимого имущества и прав на них в составе государственного земельного кадастра» от 17.07.2003 г. № 1088 до создания Государственного реестра прав на землю и недвижимое имущество, регистрацию земельных участков и прав на них проводит Государственное предприятие «Центр государственного земельного кадастра при Государственном комитете Украины по земельным ресурсам».
Данная регистрация проводиться путем внесения записей о регистрации земельных участков и прав на них в базу данных государственного реестра земель. Дальше, коммунальные предприятия бюро технической инвентаризации вносят данные об обьектах недвижимого имущества, расположенных на земельных участках, и права на них в базу данных государственного реестра прав собственности на недвижимое имущество.
Администратором государственного реестра земель является Центр государственного земельного кадастра при Государственном комитете Украины по земельным ресурсам, что обеспечивает создание и функционирование государственного реестра земель, отвечает за достоверность и сохранение данных.
Временный порядок ведения государственного реестра земель, утвержденный Приказом Государственного комитета Украины по земельным ресурсам от 02.07.2003 г. № 174 дает нам порядок регистрации договоров суперфиция, данный порядок имеет свое отображение и при регистрации договоров аренды земли.
Некоторые рекомендации по поводу регистрации суперфиция дал Государственный комитет Украины по земельным ресурсам в своем письме «О разъяснении некоторых вопросов земельного законодательства» от 23.06.2008 г. № 14-17-6/6604.
В данном письме Госкомзем рекомендует подавать вместе с договором и правоустанавливающими документами на земельный участок техническую документацию, которая определяет площадь и границы суперфиция на земельном участке, копии документов о присвоении идентификационного номера лицу, а также предъявлять документы, удостоверяющие лицо и его полномочия представлять интересы лица, в интересах которого устанавливается суперфиций.
Подводя итог, можно сказать, что практика заключения в Украине договоров суперфиция уже есть. Органы по земельным ресурсам, несмотря на отсутствие четких правил, склонны к мнению, что договор суперфиция должен быть нотариально заверен; приступать же к использованию земельного участка под застройку можно только с момента внесения о нем сведений в Государственный реестр земель.
Остается надеяться, что в ближайшем будущем будут внесены дополнения в Земельный и Гражданский кодексы Украины, которые конкретизируют процедуру заключения договоров суперфиция на Украине.