Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Щодо питання про розбіжності між цивільним та господарським договорами
Проблемні питаня захисту від поширення недостовірної інформації стосовно фізичних осіб
Харківського національного університету внутрішніх справ
Неюрисдикційні (досудові) способи захисту прав осіб, які займаються медичною діяльністю
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32

Теоретичні засади податкового контролю

Д. В. Григоренко,

студент 3 курсу економіко – правового факультету

Донецького національного університету


На сьогоднішній день єдине визначення поняття податкового контролю науковцями відсутнє. Достатньо часто визначення податкового контролю пов’язують тільки з діяльністю податкових органів.

Так, П. Ю. Буряк, Б. А. Карпінський, Н. С. Залуцька, В. З. Бєлінський податковий контроль визначають як діяльність податкових органів щодо спостереження за відповідністю процесу організації платниками податків обліку об’єктів оподаткування, методики обчислення й сплати податків і податкових платежів за чинними нормативно – правовими актами сфери оподаткування.

Рева Д. В. податковий контроль визначає як один із видів фінансового контролю, що здійснюється у сфері державного управління оподаткуванням, який становить собою діяльність уповноважених державою суб’єктів по встановленню стану виконання вимог чинного податкового законодавства особами, на яких покладено обов’язок щодо обчислення, сплати, утримання та перерахування податків, зборів (обов’язкових платежів), виявленню відхилень у їх діяльності від встановлених вимог, їх припинення й усунення, а також по відновленню порушених прав держави та територіальних громад на своєчасне і повне одержання відповідних сум податкових платежів і недопущенню таких порушень у майбутньому.

Такий підхід вчених є достатньо спірним через те, що податковий контроль фактично пов’язан тільки з податковим органом. В цьому контексті слід звернути увагу на те, що фактично коло суб’єктів, які здійснюють податковий контроль, є набагато ширшим. Проте, безумовно, податкові органи, як орагни спеціальної компетенції є основними. Так, виникає питання, наприклад, хто здійснює контроль за нарахуванням, стягненням ПДВ при перетинанні митного кордону України, коли необхідно сплатити ПДВ чи акцизний збір. Представляється, що основним критерієм визначення має бути об’єкт контрольних дій – система обов’язкових платежів в Україні.

На жаль, це питання не врегульоване і на законодавчому рівні, що зумовлює багато складнощів, які виникають на практиці. Законодавець робить спробу вирішити це питання в ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 № 2181–ІІІ, де контролюючий орган визначено як державний орган, який у межах своєї компетенції, визначеної законодавством, здійснює контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків і зборів (обов’язкових платежів) та погашенням податкових зобов’язань чи податкового боргу. При цьому наводиться і вичерпний перелік контролюючих органів, а саме: митні органи, органи Пенсійного фонду України, органи фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, податкові органи.

В проекті Податкового Кодексу України податковий контроль визначено як систему заходів, що проводяться контролюючими органами з метою перевірки правильності нарахування, повноти та своєчасності сплати податків та зборів, а також використання законодавства з питань проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за яким покладено на органи державної податкової служби.

У проекті Закону України «Про податковий контроль» зазначено, що податковий контроль – це єдина система обліку платників податків, а також контроль за правильністю нарахування повнотою і своєчасністю сплати податків, нарахованих фінансових санкцій, порядок проведення розрахунків, обліку товарів та коштів.

Слід звернути увагу на ст. 82 Податкового кодексу Російської Федерації, якою перелічуються форми проведення податкового контролю. Особливості проведення податкового контролю окремими суб’єктами – ст. 86 1, 86 2, 871.

Слід звернути увагу, що наведені приклади, в більшості, торкаються лише форм податкового контролю та основних задач, а це не в повній мірі дозволяє розкрити поняття податкового контролю.

Проведений аналіз дозволяє запропонувати наступне визначення податкового контролю: податковий контроль – це вид державного фінансового кон­тролю, який представляє собою діяльність спеціально уповноважених суб’єктів (органів державної по­даткової служби та інших контролюючих органів, перелік яких має бути законодавчо зак­ріпленим) щодо спеціального об’єкта – центра­лізованих і децентралізованих грошових фондів, спрямовану на забезпечення дотримання подат­кового законодавства платниками податків, податковими агентами та іншими суб’єктами, які забезпечують реалізацію податкового обов’яз­ку платників податків, встановлення та притяг­нення винних до відповідальності з метою відновлення пору­шених прав як держави та територіальних гро­мад на отримання компенсації за заподіяну шко­ду, так і платників податків, що зайво сплатили податки та збори, а також запобігання і скоро­чення таких порушень в майбутньому. Таким чином, при визначенні податкового контролю зроблено акцент саме на об’єкті контрольних дій та на те, що суб’єктами податкового контролю є не лише податкові органи.

Це питання має бути врегульоване на законодавчому рівні, зокрема шляхом закріплення такого визначення в статті 2 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” або в окремому нормативно – правовому акті, а також встановлення вичерпного переліку спеціально уповноважених суб’єктів, які здійснюють податковий контроль.

Науковий керівник: Ю.О. Костенко


ЩОДО ПИТАННЯ ПРО РОЗБІЖНОСТІ МІЖ ЦИВІЛЬНИМ ТА ГОСПОДАРСЬКИМ ДОГОВОРАМИ

Ю.С. Даниліна,

студентка 3 курсу юридичного факультету

Харківського національного педагогічного університету

імені Г.С.Сковороди


Поняття договору можна зустріти у кожній галузі права. Наприклад, у трудовому праві воно використовується у словосполученнях «трудовий договір», «колективний договір», у сімейному праві все більшого розповсюдження набуває поняття «шлюбний договір». У міжнародному праві договір визнається як погодження нормативно-правових актів, які регулюють відносини між державами, міжнародними організаціями тощо.

Інтерес до вивчення договору, його поняття та сутності, неодноразово проявляли вчені, та продовжують вивчати проблемні питання й зараз. Так, у сфері цивільного права за своїми роботами та монографіями відомі М.І.Брагинський, В.В.Вітрянський, Красавчиков О.О. та інші. Вдосконалюють та працюють над господарськими договорами Вердников В.Г., Дашков Л.П., Овчинников М.І., Луць В.В. та інші вчені.

Цивільний кодекс України, а саме ст.626, визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Однією із основних засад цивільного законодавства є свобода договору, оскільки ЦК передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Але при укладенні договору сторони мають враховувати вимоги актів цивільного законодавства. Так, публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Стосовно господарських договорів, то для прикладу можна навести укладання господарських договорів за державним замовленням, виконання якого є обов’язковим для суб’єкта господарювання, і ухилення від укладання такого договору є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність.

Згідно ст.638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Ст. 180 Господарського кодексу України по суті містить таку ж норму, але зобов’язує сторін при укладанні господарського договору у будь-якому разі погодити, окрім предмету, ще ціну та строк дії договору.

Отже, можна сказати, що Цивільний кодекс має більш лояльний підхід щодо умов укладення договору.

Розглянемо вказані вище умови більш детально.

Істотною умовою будь-якого договору є умова про його предмет. У Господарському кодексі чітко вказано, що умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів , зазначених у ст.15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг. Слід зазначити, що якість товару може не вказуватися у цивільно-правових договорах. Наприклад, у договорі купівлі-продажу у разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

Як істотну умову господарського договору ч.5 ст.180 ГК називає ціну, яка визначається у порядку, встановлену ГК, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. Необхідно додати, що не дивлячись на те, що сторони погодять між собою ціну договору, та вкажуть її, антимонопольний орган має право вимагати від сторін щодо її змінення, якщо ціна порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства. Згідно ст.632 ЦК ціна у цивільному договорі може бути не встановлена або навіть її не можна визначити виходячи з його умов. У такому випадку ціна визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Ч.7 ст.180 ГК також визначає строк дії договору як істотню умову. Але ж в господарських договорах визначається строк, впродовж якого сторони мають виконати зобов’язання та певні права та обов’язки, і тому немає потреби встановлення строку дії договору. Інші норми щодо строку дії договору співпадають із цивільним законодавством.

Також як у цивільних, так і в господарських договорах істотніми можна вважати умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін було досягнуто згоди.

Форма договору має відповідати умовам Цивільного кодекса та законам. Згідно ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Отже, якщо закон допускає можливість укладення договір в усній формі, але сторони бажать укласти його у письмовій формі або письмову форму додатково завірити нотаріально, вони мають змогу це зробити.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. ГК допускає укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсогромами, телеграмами, телефонограмами тощо. Однак є виключення. Так, ст.186 ГК не допускає спрощений спосіб укладення організаційно-господарських договорів.

Отже, з усього вище викладеного можна сказати, що поняття цивільно-правового та господарсько-правового договорів безсумнівно співвідносяться між собою. Але необхідно мати на увазі, що при укладанні господарських договорів сторони мають можливість застосовувати положення Цивільного кодексу, якщо це не протирічить чинному законодавству. В свою чергу, сторони, між якими виникають правовідносини на підставі укладення цивільно-правового договору, не мають змоги застосовувати положення Господарського кодексу, якщо цей договір не кваліфікується одночасно як господарський.

Науковий керівник: О.В. Гаврилюк


ПРОБЛЕМНІ ПИТАНЯ ЗАХИСТУ ВІД ПОШИРЕННЯ НЕДОСТОВІРНОЇ ІНФОРМАЦІЇ СТОСОВНО ФІЗИЧНИХ ОСІБ

О.М. Доценко, Т.С. Романченко,

магістри навчальної групи ІГБ-08-5М

Навчально-наукового інституту підготовки

фахівців міліції громадської безпеки

Харківського національного університету внутрішніх справ


Однією з важливих та актуальних проблем серед питань захисту особистих немайнових прав фізичних осіб сьогодні є питання захисту особи від поширення стосовно неї недостовірної інформації. Згідно зі ст. 34 Конституції України, кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. В той же час у ст. 68 КУ закріплено обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Отже, проблемний момент полягає саме в тому, що під час реалізації зазначеного у ст. 34 права може бути поширена недостовірна інформація про іншу фізичну особу, що, звичайно, суперечить ст. 68 КУ, оскільки є посяганням на право особи на існування щодо неї достовірної інформації. Отже, проблеми виникають саме при визначенні цих меж реалізації одного права, щоб не було порушене інше.

Також варто сказати, що законодавство України не містить визначення недостовірної інформації і не окреслює фактичних ознак, які вказують на недостовірність інформації. Встановлюються тільки ознаки недостовірності, які можуть бути спростовані. Звернувшись до тлумачного словника, можемо сказати, що недостовірною є така інформація, що викликає сумнів що­до правдивості, правильності. Разом з тим, ч. 3 ст. 277 ЦК встановлює презумпцію недостовірності негативної інформації: «Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного». [2] Але незрозумілим є саме поняття негативної інформації, яке також не визначене законодавством. Зазначимо, що Верховний Суд України у своїй постанові визначає, що негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. [3] Відповідно позитивна інформація є поняттям протилежним негативній. Але ці положення не дають відповіді на питання, чи має особа право на спростування, наприклад, негативної достовірної інформації про себе. На нашу думку, цей момент потребує більш детального законодавчого врегулювання.

Ст. 32 Конституції України передбачено судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї. Законодавством, окрім загальних способів захисту (ст. 16 ЦК України), визначені й спеціальні, безпосередньо пов’язані з поширенням інформації (ст. 277 ЦК), на розгляді яких ми й зупинимося докладніше. Відповідно до ч. 1 ст. 277 ЦК, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. [2]

«Право на спростування» – право фізичної особи вимагати від особи, яка порушила особисте немайнове право фізичних осіб шляхом поширення недостовірної інформації, визнання цієї інформації неправдивою у формі, яка є ідентичною чи адекватною до форми поширення неправдивої інформації. «Право на відповідь» – право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого не майнового права. [5]

При цьому слід враховувати такі відмінності: а) відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, а спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими; б) відповідь здійснюється особою, стосовно якої були поширені відомості, або членами її сім’ї, тоді як спростування – особою, яка поширила ці неправдиві відомості.

Також слід зазначити, що моментом виникнення права на спростування та відповідь слід вважати юридичний факт правопорушення, при чому: 1) не має значення форма поширення інформації, головне, щоб ця інформація була сприйнята іншими особами; 2) з такої інформації можна точно встановити, що вона стосується конкретної особи, чи дана особа включається до кола осіб, яких ця інформація стосується; 3) правдива інформація, навіть коли вона порушує особисті немайнові права особи, не може бути спростована нею, в даному разі застосовуються інші способи захисту; 4) дана інформація повинна завдавати шкоди відповідним особистим немайновим правам або перешкоджати їх повному та своєчасному здійсненню.

Варто сказати, що спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. [2]

Спірними залишаються позиції авторів стосовно визнання примусового вибачення перед потерпілим за поширення недостовірної інформації одним із способів захисту. [4]

Таким чином, вважаємо необхідним більш детально регламентувати визначення понять недостовірної інформації, права на спростування та права на відповідь, порядку реалізації спеціальних способів захисту від поширення стосовно фізичної особи недостовірної інформації на законодавчому рівні. На нашу думку, це сприятиме правильному та однаковому застосуванню судами вказаних засобів, що матиме наслідком, в свою чергу, більш ефективне та повне відновлення даного порушеного особистого немайнового права.

Література:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – ст. 141. 2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – №№40 – 44. – ст. 356. 3.Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». 4.О. Кириєнко. Вибачення не приймаються // Закон і бізнес. – 2009. – №10. 5. Р.О. Стефанчук. Спеціальні способи захисту особистих немайнових прав фізичних осіб у цивільному законодавстві України // Правова держава. Випуск 18. Розділ 4. Актуальні проблеми цивільного та трудового права. – 2007. – С. 337 – 345.

Науковий керівник: С.О. Сліпченко


НЕЮРИСДИКЦІЙНІ (ДОСУДОВІ) СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСІБ, ЯКІ ЗАЙМАЮТЬСЯ МЕДИЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Т.В. Заварза,

студентка 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Зараз проблемні аспекти медичних правовідносин є темою досліджень багатьох науковців, що обумовлено недостатнім правовим регулюванням, недосконалістю системи безкоштовної медичної допомоги (послуг), особливим значенням відносин у сфері охорони здоров’я. У цьому контексті актуальною та недостатньо дослідженою темою залишається питання неюрисдикційних способів захисту прав суб’єктів медичних правовідносин, зокрема, осіб, які займаються медичною діяльністю. Дані способи характеризуються меншими затратами часу та коштів, а в певних випадках і більшою ефективністю, тож важливо, щоб їх дослідження проводилося з доведенням результатів до зацікавлених осіб.

Особа необмежена у виборі законних способів захисту, але можна виокремити критерії, за яких доцільно застосовувати неюрисдикційні способи захисту прав: 1. відсутність матеріальної шкоди; 2. неможливість врегулювати спір за допомогою інших альтернативних засобів (переговорів, медіації тощо); 3. підвідомчість спору певній посадовій особі або державному органу.

До неюрисдикційних способів захисту прав осіб, які займаються медичною діяльністю можна віднести:

самозахист;

звернення в органи і до посадових осіб сфери охорони здоров’я;

звернення в суспільні організації і інші недержавні інститути.

Самозахист не є розповсюдженим способом захисту прав осіб, які займаються медичною діяльністю. Однак і він може використовуватися, наприклад, при спростуванні недостовірної інформації про особу, відмови від ведення пацієнта, що порушує приписи лікаря. Існують випадки агресивного поводження пацієнтів із медичним персоналом, де також можливо застосування самозахисту. У випадку застосування даного способу захисту потрібно пам’ятати про положення ст. 19 ЦК України: способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, яким воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Звернення в органи і до посадових осіб сфери охорони здоров’я застосовується у випадку порушення прав осіб, які займаються медичною діяльністю, посадовими особами або уповноваженими державними органами (наприклад, позбавлення ліцензії на право заняття приватною медичною практикою). Даний спосіб захисту регламентовано Законом України «Про звернення громадян», у ст. 3 якого зазначено, що звернення до органів і посадових осіб може здійснюватися у формі усних та письмових скарг. Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів.

Особа, яка займається медичною діяльністю може звернутися:

• до Головного лікаря;

• до Управління охорони здоров'я району;

• до Управління охорони здоров'я міста;

• до Управління захисту прав споживачів;

• до Міністерства Охорони Здоров'я України.

До суспільних організацій і інших недержавних інститутів із захисту прав осіб, які займаються медичною діяльністю можна віднести: комісії з питань етики при лікувально-профілактичних закладах; професійні медичні асоціації; суспільні організації, що займаються захистом суб’єктів медичних правовідносин.

Законодавчою основою діяльності професійних медичних асоціацій є Основи законодавства України про охорону здоров’я, ст. 77 яких передбачено право медичних і фармацевтичних працівників на створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій. Потрібно також відмітити, що суспільні організації, які займаються захистом суб’єктів медичних правовідносин як правило зорієнтовані на співпрацю з пацієнтами, що негативно відбивається на відносинах між лікарями та пацієнтами, які опиняються по різні сторони.

Підводячи підсумок, потрібно відмітити позитивні та негативні риси досудових способів захистів осіб, які займаються медичною діяльності:

відсутність необхідності володіти знаннями у галузі юриспруденції;

порівняна швидкість одержання результату;

відсутність матеріальних витрат.

До негативних рис відносяться:

низька обізнаність осіб, які займаються медичною діяльністю, про способи досудового врегулювання спорів;

недосконалість правової бази, що стосується діяльності медичних асоціацій та комісій з питань етики.

Отже, можемо зробити висновок, що в Україні існують такі способи неюрисдикційного захисту прав осіб, які займаються медичною діяльністю: самозахист; звернення в органи і до посадових осіб сфери охорони здоров’я; звернення в суспільні організації і інші недержавні інститути. При цьому проблемним питанням залишається інформування щодо можливості використання наведених способів захисту порушених прав.

Використана література:

1. Пищита А.Н. Защита прав пациентов в России: досудебные способы // Государство и право. – 2006. - № 5. – С. 91-97.

2. Колоколов Г.Р. Основы медицинского права. – М.: Экзамен, 2005. - 320 с.

Науковий керівник: І.В. Венедіктова