Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПРИРОДА РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
М.М. Роєнко,
студентка 5 курсу
юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
На сьогоднішній день одними з найбільш актуальних для вітчизняної науки та практики є низка питань, пов’язаних з тлумаченням норм Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція). Це пояснюється, по-перше, нагальною необхідністю впровадження конвенційних стандартів до національної правової системи, а по-друге, абстрактністю норм Конвенції, що вимагає їхнього постійного тлумачення, і в першу чергу через рішення Європейського суду з прав людини (далі Суд).
Водночас, текст Конвенції дає нам основні елементи розуміння справжньої природи рішень Суду. Встановлено прямий зв'язок між діяльністю Суду і забезпеченням додержання сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією (ст. 19 «Створення Суду»). З цієї статті, яку слід розглядати разом зі ст. 46 «Обов'язкова сила рішень і їх виконання», логічно випливає, що без рішень Суду неможливе здійснення Конвенції, [1 с.189].
Одна з проблем, що досліджується сьогодні - проблема джерел та форм права. Це є особливо актуальним з огляду на прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в ч. 1 ст. 17 якого зазначено, що національні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.
Ця норма сприймається фахівцями неоднозначно.
Одні вважають, що рішення Європейського суду, безспірно є джерелом права. До них можна віднести, наприклад, С. Шевчука [2 с.49-50], П. Євграфова, В. Тихого [3 с.82].
Інші ж, навпаки не погоджуються з даним формулюванням. Так, наприклад Л.Тимченко вважає, що положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» щодо використання рішень Європейського суду, як джерела права не є коректним, оскільки дане положення Закону дає підстави стверджувати, що Європейський Суд з прав людини, творить право. Однак це не відповідає дійсності. Правильнішим було б застосовувати формулу: рішення Європейського суду є джерелом тлумачення права,[4. с.302].
О. Климович вважає, що за своєю юридичною природою рішення Європейського суду є офіційним тлумаченням Конвенції стосовно конкретної справи. Тлумачення Конвенції, здійснене Судом у мотивувальній частини рішення, щодо конкретної держави, стає «джерелом права Конвенції»,[5 с.9].
З цим положенням не погоджується В. Кононенко. На його думку, Конвенція є джерелом права, а рішення Суду - прецедентом її тлумачення,[6. с.132].
В цілому не буде перебільшенням сказати, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод живе в прецедентному праві Європейського суду з прав людини. Незважаючи на значну кількість розглянутих Судом справ, не потрібно думати, що можливості тлумачення Конвенції вичерпано, чи вони близькі до вичерпання. Як показує практика, багато положень Конвенції ще потребують детального розгляду, [7 с.16].
Зауважимо, що серед юристів-дослідників діяльності європейської системи захисту прав людини більшість схиляється до того, щоб розглядати рішення Суду, як акти автентичного тлумачення. Деяка їх частина робить висновок, що не самі рішення як такі є обов’язковими для всього загалу сторін, а власне Конвенція в такому вигляді, як її витлумачив Суд, [1 с.190].
Отже, не зважаючи на різноманіття поглядів, можна погодитися з позицією визнання рішень Європейського суду з прав людини як джерела права. І звичайно, що в силу переваги позитивістських поглядів на право загалом, та на європейське право з прав людини зокрема, українські правники, практичні працівники та судді можуть і надалі вважати правом лише позитивні конвенційні норми, які були ратифіковані українською державою, та приймати правові акти та судові рішення всупереч практиці (прецедентному праву) Європейського суду з прав людини, що склалася. Але тоді слід пам’ятати, що внаслідок цього досить часто можуть виникати ситуації, коли Європейський суд задовольнятимете по суті скарги заявника на дії відповідних національних державних (судових) органів влади.
Список використаної літератури:
- Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України / за ред. В.Н. Денисова. – К.: Юстініан, 2006. – 672с.
- Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції: - Вид. 2-е, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 847с.
- Євграфов П., Тихий В. право тлумачення Європейського суду з прав людини і його значення для національного конституційного судочинства // вісник Конституційного суду України. – 2005. – № 6. – С. 81-83.
- Тимченко Л.Д. Міжнародне право. – Х.: Консум, 1999. – 523с.
- Климович О. Застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини судами України // Адвокат. – 2002. – №2. – С.38-40
- Кононенко В. Рішення Європейського суду з прав людини як прецедент тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Право України. – № 3. – 2008. – С. 131-133.
- Буроменський М.В. звернення до Європейського суду з прав людини; практика суду і особливості українського законодавства. Худож.-оформлювач І. Гаврилюк. – Харків: Харківська правозахисна група, Фоліо, 2000. – 32 с.
Науковий керівник: А.О. Червяцова
ФІНАНСУВАННЯ ВИБОРЧОЇ АГІТАЦІЇ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ВІТЧИЗНЯНА СХЕМА
М.О. Соболь,
студент 4 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Питання фінансування виборчих кампаній стає дедалі більш актуальним і важливим в сучасному політичному житті. Зокрема, типовою для українського суспільства стала думка про те, що перемогу на виборах здобуває той, хто має (а точніше – вклав у кампанію) більше грошей. Справді, як правило, саме “грошовиті” кандидати та партії мають кращі можливості щодо закупівлі рекламних послуг, найму кваліфікованого персоналу та й, зрештою, щодо задіяння “брудних” методів політичної боротьби. Саме тому фінансовий аспект будь-яких виборів останнім часом став об’єктом особливо пильної уваги законодавців та контролюючих органів більшості демократичних держав світу.
Як зазначає відомий дослідник М. Пінто-Душинський, суть “фінансової проблеми” виборів найчастіше вбачається у наступному:
політичні кампанії по всьому світу стають дедалі дорожчими;
зростання витрат на проведення агітаційних заходів відбулося, переважно, завдяки поширенню телебачення;
отримання достатньої кількості “чесних грошей”, особливо за допомогою членських внесків, є неможливим для більшості кандидатів та партій;
у світовій практиці сфера політики дедалі більше спирається на окремих заможних осіб, які можуть дозволити собі оплатити витрати на проведення власної виборчої кампанії; на пожертви компаній (фірм); на нелегальні готівкові кошти або навіть на приховані іноземні надходження;
існуюча сьогодні практика фінансування виборчих кампаній сприяє корумпованості політиків, оскільки останнім після свого обрання доводиться “розраховуватися” з тими, хто фінансував їхні кампанії.
В законодавстві європейських країн були вироблені чіткі підходи і стандарти фінансування політичних партій і виборчих кампаній, що призвело до контрольованості виборчого процесу та відносного вирівняння сил учасників виборчих перегонів. Відповідно такі стандарти були закріплені у наступних документах: 1) резолюція Ради Європи про фінансову прозорість політичних партій та їх демократичне функціонування на регіональному рівні (2000); 2) Рекомендація Ради Європи щодо фінансування політичних партій (2001); 3) Рекомендація Комітету Міністрів про спільні правила проти корупції у фінансуванні політичних партій та виборчих кампаній; 4) Правила щодо фінансуванння політичних партій (прийняті Венеціанською Комісією на 46-му засіданні в 2001 році); 5) Висновки Третьої Європейської конференції спеціалізованих служб по боротьбі з корупцією щодо торгівлі впливами та незаконного фінансування політичних партій.
Ці та інші нормативні акти містили ряд положень, які є принциповими в законодавстві більшості європейських країн. Зокрема до таких положень варто віднести: встановлення обмежень видатків на виборчі кампанії, що спрямовуються на запобігання надлишковому фінансуванню; впровадження обліку всіх прямих і опосередкованих видатків на виборчі кампанії; встановлення чітких санкцій за порушення фінансування виборчих кампаній; запровадження обліку фінансування юридичними особами, встановлення заборони на фінансування юридичними особами, які є постачальниками товарів для державних потреб або які контролюються державою, впровадження незалежного моніторингу фінансування виборчих кампаній.
Проте, на жаль, можемо константувати той факт, що національне законодавство не відповідає вимогам, які застосовуються в Європі щодо фінансування виборчих кампаній.
Так українське законодавство не стимулює скорочення витрат на виборчі кампанії, а навпаки вони стають дедалі дорожчими (зокрема, порівнюючи парламентські виборчі кампанії 2006 та 2007 років, за статистичними даними можемо сказати, що партії, які потрапили до парламенту в 2007 році витратили в 1,5-9 разів коштів більше, ніж в 2006 році).
Залишається відкритою проблема непрозорого надходження та розтрат засобів на вибори з фондів, що породжує потребу у значних витратах на вибори. В свою чергу законодавство не зобов'язує суб'єктів виборчого процесу розкривати інформацію про пожертвувачів. До того ж слід зауважити, що непрозорість надходження і розтрат фондів збережеться до того часу, доки буде відсутній аудит фактичної вартості виборчих кампаній.
Наслідками непрозорості руху коштів і засобів фондів виступають: відсутність відомості про осіб, які фінансують партії і блоки (як легально, так і нелегально), відсутність даних про реальну вартість кампаній.
Українським законодавством поняття “внесок” охоплюється лише фінансова допомога, що не може в повній мірі відобразити значення цього поняття.
Порушення фінансування виборчої кампанії не в усіх випадках тягнуть відповідальність, а в деяких випадках розмір санкцій не відповідає ступеню небезпеки такого діяння. Наприклад, відповідальність за перевищення витрат на парламентських виборах складається з винесення попередження суб'єкту-учаснику.
В Україні громадськість не має достатньої можливості доступу до звітності про надходження і використання коштів з виборчих фондів. До цього ж слід додати про відсутність незалежного моніторингу фінансування виборів.
Європейськими країнами було вироблено механізми запобігання зростанню витрат на виборах. До таких механізмів відносять: обмеження розмірів виборчих фондів (встановили Велика Британія, Франція, Бельгія, Греція, Іспанія, Словаччина, Італія, Польща, Угорщина та інші) і обмеження чи заборона політичної реклами на радіо та телебаченні під час виборчої кампанії (таким шляхом пішли Бельгія, Велика Британія, Швейцарія, Франція, Чехія, Норвегія, Данія та інші). Вважаємо, що такий механізм доцільно застосовувати в національному законодавстві.
З метою підвищення прозорості фінансування виборчих кампаній в Україні, на нашу думку, слід встановити законодавчі обмеження витрат на вибори (обмеження політичної реклами, розмірів фондів). На політичні партії і блоки варто покласти обов'язок розкриття у фінансових звітах інформації про “донорів”.
Для розповсюдження інформації до виборців про рух коштів політичних сил під час виборчої кампанії слід зобов'язати ЦВК оприлюдювати такі фінансові звіти в ЗМІ. З метою виявлення правопорушень в сфері обігу коштів фодів потрібно впровадити незалежний аудит видатків суб'єктів виборчого процесу на фінансування.
ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ
Г.О. Стаднік,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Треба зазначити, що в науці конституційного права не має однозначної точки зору, на те яким має бути конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав, існують й різні точки зору про визначення поняття конституційно-правового механізму забезпечення прав людини.
На думку російського вченого Е.Я. Мотьвилавка, поняття «механізму» розкривається як система правових засобів, метою яких є захист прав людини. Потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення об’єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення права охоронного суб’єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і яке реалізується в рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, які перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин.
Українська вчена О.Ф. Скакун вважає, що правовий механізм є частиною соціально-правового механізму, який діє в єдності, і задачами якого є охорона, захист. Відновлення порушених прав і правової культури населення. Вона поділяє механізм соціально-правового забезпечення прав і свобод людини на три підсистеми: механізм реалізації. Охорони і захисту.
Відомий вчений В.Ф. Погорілко згоден з Е.Я. Мотьвилавком, що поняття «механізм» розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому механізмі виникає при вчиненні певного правопорушення. Він визначає, що конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав -: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою.
На думку А. Ю. Олійника механізм забезпечення конституційних свобод та прав людини має багато спільних ознак з механізмом правового регулювання, механізмом реалізації конституційних прав і свобод та механізмом забезпечення конституційних прав і свобод. Важливим елементом забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина є процес їх практичного втілення в дійсність. Також до цього механізму він відносить гарантії конституційних прав та свобод людини.
А. Огородник вважає, що до такого механізму слід відносити систему державних органів, громадських організацій, правові та нормативні акти, які в сукупності і взаємопоєднанні забезпечують реалізацію принципів. Таку систему умовно можна відобразити наступним чином:
- органи державної влади і місцевого самоврядування та відповідні посадові особи;
- спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав і свобод людини і громадянина ( наприклад, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, суд, адвокатура, прокуратура тощо);
- політичні партії і відповідні громадські організації та їх органи;
- засоби масової інформації, державні і недержавні органи та організації в галузі масової інформації;
- правові та нормативні акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють права. Порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за порушення;
- правові акти (документи), які підтверджують наявність, межі і характер прав та свобод;
- інші соціальні норми та їх акти (статути політичних партій і громадських організацій, звичаєві норми тощо)
На думку Т.М. Заворотченко треба відрізняти конституційно-правові гарантії від конституційно-правового механізму захисту людиною своїх прав. Конституційно-правовий механізм є системою влади держави, функцією якої є захист прав людини, а також процедури такого захисту, за допомогою яких реалізується право людини на захист людиною конституційних прав. Це поняття більш широке, ніж поняття конституційно-правові гарантії і воно включає до себе поряд з іншими складовими і гарантії.
О.В. Пушкіна вважає, що конституційний механізм забезпечення прав людини, характеризується як динамічний взаємозв’язок норм та інститутів конституційного права, які характеризують формальний і матеріальний зміст прав людини їх взаємодії, а також встановлюють базові принципи організації та функціонування органів державної влади в частині сприяння реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина, визначених конституцією та імплементованими в систему національного законодавства нормами міжнародного права.
Саме тому теоретичне обґрунтування того, яким має бути конституційно-правовий механізм захисту прав та свобод людини та громадянина є важливим. Адже, при всій важливості закріплення прав і свобод людини у повній відповідності міжнародним стандартам, найважливішим, безумовно, є визначення сутності конституційного-правового механізму захисту прав людини в Україні. Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що під конституційно-правовим механізмом розуміється закріплена в Конституції України (конституційних законах) взята в єдності система основних прав та свобод громадян України, їх гарантій, органів державної влади, місцевого самоврядування та інших інститутів держави і суспільства, діяльність яких спрямована на правомірну реалізацію прав та свобод громадян України, а в необхідних випадках їх охорону і захист.
Використана література:
1. Мотьвилавка Е.Я. Теория регулятивного и охранительного права. -Воронеж, 1990. – с. 54.
2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Параграф №7.
3. Конституційне право України. За редакцією доктора юридичних наук, професора В.Ф. Погорілка. 3-тє видання. Київ/Наукова думка/2002.
4. Олійник А.Ю. Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні: Монографія. - К.: Алерта, КНТ, Центр навчальної літератури, 2008. - 472с.
5. А. Огородник. Механізм забезпечення прав і свобод людини та принцип законності в Україні // Право України. - 2008 - №6 - с. 14-18
6. Заворотченко Т.М. Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні: Моногр. - Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2007. - 256 с.
7. Пушкіна О.В. Конституційно-правовий механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії та практики: Автореферат дис. 12.00.02 . Національний університет «Острозька Академія».
Науковий керівник: Марцеляк О.В.
ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ БІЖЕНЦІВ: НАЦІОНАЛЬНИЙ І МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТИ
В.В. Тестіна,
курсант 4 курсу Харківського національного
університету внутрішніх справ
Останнім часом на територію нашої держави все більше прибуває біженців як з пострадянських держав, які постраждали від міжетнічних конфліктів і громадянських війн, так і з країн Африки, Азії, Ближнього і Середнього Сходу. Існують всі підстави вважати, що кількість осіб, які заявляють про себе як про біженців, буде зростати. Разом з цим зростає й кількість проблем, пов’язаних із цією категорією осіб: правових, економічних, соціальних, етнокультурних, релігійних, психологічних.
Проблема захисту прав біженців є актуальною не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу. На думку правозахисників, міграція є найбільш характерним символом нового тисячоліття. Всього у світі, за даними ООН, нараховується близько 90 млн іммігрантів.
На жаль проблеми захисту прав біженців повністю не вирішуються. Серед усіх проблем, пов’язаних із біженцями, слід особливо виділити додержання прав людини, захисту честі та гідності.
Вивчаючи практику дотримання прав біженців, у першу чергу необхідно розглянути закони України, в яких закладено правові норми, що мають відношення до цієї категорії осіб. Це дозволить з’ясувати сукупність прав і обов’язків біженців, що передбачено українським законодавством. Права біженців, їх честь та гідність захищаються і міжнародними документами. Серед них слід відмітити Конвенцію про статус біженців від 1951 року.
Окрім цієї Конвенції міжнародне товариство видало низку документів (декларації, пакети, договори), які містять у собі норми, що стосуються різних аспектів захисту прав біженців. Першим із цих документів є Загальна декларація прав людини від 1948 року.
У подальшому приймалися й інші документи, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 1950 року та інші, де сформульовано широкий комплекс норм по забезпеченню і захисту прав людини, її основних свобод, що грунтуються на положеннях Загальної декларації прав людини.
Поява цих документів була зумовлена необхідністю міжнародного контролю захисту прав і свобод у масштабах усього суспільства і знаменувала визнання пріоритету загальних норм міжнародного права над нормами внутрішнього державного права.
У Конституції України закладені принципи основних прав біженців, які, очевидно, будуть розвинуті та конкретизовані у відповідних законах. Це важливо зробити найближчим часом, тому що правове поле відносно регулювання різних аспектів поведінки іноземців і осіб без громадянства в Україні на багатьох ділянках ще не заповнене.
Правовий статус біженців в Україні, їх права та обов’язки визначено в Законі України “Про біженців” від 24 грудня 1993 року. Біженцям надаються достатньо широкі права: вони мають право на трудову діяльність, на отримання у власність майна, на медичну та грошову допомогу, пенсії, на навчання і т.п.
Важливим нормативно-правовим документом у сфері міграційних процесів є Закон України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, прийнятий 4 лютого 1994 року. У ньому закріплено права, свободи і обов’язки іноземців, які проживають або тимчасово знаходяться в Україні.
Таким чином, в українському законодавстві є певна кількість нормативних документів, що регламентують права й обов’язки біженців. Разом з тим, практика їх реалізації пов’язана з великими труднощами, що обумовлені рядом причин: відсутністю матеріальних можливостей для реалізації прав біженців. Неспроможність держави захистити права біженців, їх честь та гідність викликає вкрай негативні наслідки, оскільки вона паралізує законослухняність населення держави, включаючи і біженців. До сьогодні не вирішене питання про створення пунктів тимчасового розташування біженців. Створюється замкнене коло: держава не надає біженцям місць законного проживання, але вимагає виконання закону про біженців.
Іншою причиною труднощів реалізації українського законодавства відносно біженців є відсутність досвіду роботи державних органів з такою категорією населення. Це призводить до надто повільної, багатомісячної, а іноді й багаторічної підготовки підзаконних актів.
Виходячи з цього та враховуючи, що Україна як суб’єкт міжнародних відносин зобов’язана дотримуватись норм міжнародного права, Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів, необхідно:
- визначити концепцію національної політики відносно біженців;
- створити загальноукраїнську мережу правових консультаційних пунктів для біженців;
- інформувати всіх іноземців, які прибувають на територію України, про правила та місця їх реєстрації в нашій країні, а також про правила перебування в нашій державі;
- налагодити просвітницьку і виховну роботу з державними службовцями, які працюють з іноземцями, спрямовану на недопущення порушень прав людини, приниження честі та гідності особистості;
- налагодити тісну співпрацю з міжнародним співтовариством з метою залучення коштів міжнародних організацій та країн-донорів для вирішення цієї проблеми.
Від розв’язання цих завдань залежить авторитет нашої держави, що прагне стати цивілізованою демократичною країною.
Науковий керівник: А.В. Войціховський