Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ЗМІСТ ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ
Ю.Ю . Крупа,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Право на свободу вираження поглядів становить одну з найістотніших цінностей демократичного суспільства. Воно знайшло своє закріплення у міжнародних нормах з прав людини, а також у національних конституціях.
Принципи і норми, що спрямовані на правове закріплення права на свободу вираження поглядів, виходять з того, що у демократичному суспільстві повинна забезпечуватись гарантія цього права.
Свобода вираження поглядів є фундаментальною умовою існування демократичного суспільства та вільного розвитку особистості. Але, незважаючи на суттєве значення права на свободу вираження поглядів у правовій державі та демократичному суспільстві, юридична наука не містить одностайного визначення поняття і змісту цього права. Пояснюється це, перш за все, тим, що зазначене право по-різному визначається у нормах міжнародного права та національного законодавства.
Так, ст. 34 Конституції України проголошує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань». Таким чином, національне законодавство розрізняє право на свободу думки, право на свободу слова та право на вільне вираження поглядів. Ст. 19 Загальної декларації прав людини, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод закріплюють право на свободу вираження поглядів, і до елементів якого відносять вільний обіг інформації.
Серед вчених також немає єдності у думках стосовно поняття та змісту права на свободу вираження поглядів.
На думку П. Рабіновича, зміст свободи думки і слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об’єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, як погляди і переконання. Однак, такий підхід не враховує особливостей, згідно з якими право на свободу вираження поглядів є більш ширшим і включає в себе свободу думки і слова.
За визначенням Д. Мутагірова, свобода вираження поглядів передбачає право шукати, отримувати і поширювати ті або інші думки, міркування, оцінки, відомості. Коли людина ділиться своїми судженнями, оцінками, відомостями з будь-ким або дізнається про думки, оцінки інших людей через засоби масової інформації і комунікації, реалізується її право на свободу інформації та комунікації. Як зазначає автор, мова у такому випадку йде не про одне право, а про сукупність прав.
На противагу цій точці зору С. Кашкін характеризує право на свободу вираження поглядів і свободу інформації як одне ціле, зазначаючи при цьому, що воно включає в себе і свободу слова. Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини стосовно розгляду справ по ст.10 Конвенції, С. Іващенко зазначає, що ч.1 ст.10 не обмежується тільки захистом свободи слова, усного або письмового. Дія статті поширюється також на сферу живопису, образів, дій, пов’язаних з вираженням ідей або передачею інформації, а в деяких випадках – навіть на форму одежі. Авторка також підкреслює, що захисту підлягає і форма, в якій виражена інформація та ідеї. На нашу думку, остання позиція є більш обґрунтованою.
У зв’язку з вище викладеним можемо визначити наступні елементи, які складають зміст права на свободу вираження поглядів:
- можливість вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами та в будь-який спосіб, без втручання держави і незалежно від кордонів, за винятком випадків, спеціально передбачених законом;
- вільне виявлення своїх думок, переконань, раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій тощо, можливість їх дотримуватися;
- можливість використання будь-яких засобів вираження думки – як традиційних (усних, письмових, образотворчих тощо), так і сучасно-технічних.
Таким чином, право на свободу вираження поглядів є одним із невід’ємних прав людини і громадянина. Його зміст становить певна сукупність взаємопов’язаних і невід’ємних елементів.
Науковий керівник: А.О. Червяцова
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТА ПРАВА НА САМОВИЗНАЧЕННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
Г.В. Маковеєва,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
Важливим питанням є визначення суб’єкта права на самовизначення. Відповідь на нього слід шукати при вивченні правового змісту понять „народ” і „нація”. Іноді народ розуміють в узькому значенні, ототожнюючи його з нацією. Широке розповсюдження отримав термін „етнос”, який розглядають як синонім нації, хоча можливе і більш широке його тлумачення. Зараз не викликає сумнівів те, що право націй на самовизначення і право народів на самовизначення – не одне і теж саме. Народ і нації можуть співпадати, якщо мова йде про однонаціональну державу, тільки тоді можна говорити про них як про синоніми. Але однонаціональних держав немає. У складі певного народу, який практично співпадає з нацією, завжди можна знайти домішки інших націй.
В сучасних умовах народ може складатися переважно з певної нації та невеликих інших національних груп. Він може складатися з декількох націй, а також може складатися з племен, різноманітних національних груп, які в цілому ще не склалися в націю або нації (це явище характерно для значної частини Африки). Отже, населення має відповідати певним вимогам, щоб його можна було розглядати як народ:
- по-перше, його проживання на спільній території, причому географічно це не має бути єдиний простір: територія може бути островами.
- По-друге, необхідною є економічна цілісність відповідного населення і пов’язана з нею його соціальна цілісність; населення повинно бути соціально організованим, утворювати суспільство (рівень розвитку суспільства значення не має).
- По-третє, населення повинно мати певні елементи загальної культури і усвідомлювати їх існування, це призводить до самоідентифікації народу, яке виражається безпосередньо в самій назві (фламанці і валони в Бельгії – дві різні нації, але відносно всьго світу вони усвідомлюють себе як бельгійці, тобто як представники бельгійського народу).
Додатковими факторами, які стимулюють цілісність, можуть бути расова, релігійна чи мовна спорідненість та ін. Економічна цілісність, яка тягне за собою утворення єдиного народу, може бути привнесена зовні. У якості прикладу можна навести народи країн так званої Чорної Африки, які досі живуть в племенах, економічна цілісність яких вперше виникла як результат колонізації.
Наявність спільної державності у різнородного (у мовному, релігійному і національному аспектах) населення може сприяти створенню його економічній цілісності і об’єднанню його населення в єдиний народ. Але це відбувається не завжди, оскільки фактори, що роз’єднують можуть бути сильнішими. Факт існування конкретної держави сам по собі ще не говорить про те, що вона є державою певного народу. Якими б не були причини виникнення держави „без народу”, вона може бути недостатньо міцною, якщо її населення складається з груп, які являють собою різноманітні нації і народи, особливо в тих випадках, коли вони мали в минулому досвід самостійного державного існування.
Процес консолідації населення і перетворення його в народ потребує часу, і ступінь консолідованості народу може бути або високою, або незначною. В останньому випадку він може під впливом тих чи інших факторів легко розколотися, що в свою чергу тягне до розпаду держави. Навіть тривале співіснування націй і народів в межах однієї держави не гарантує її цілосності.
Важливо мати на увазі, що Статут ООН закрепив принцип самовизначення народів, а не націй, оскільки у ряді країн, де мало місце антиколоніалістичні рухи, нації ще не склалися.
В останні роки практика додала ще один аргумент на користь використання формулювання „право народів на самовизначення”: самовизначення націй, які проживають на даній території, не повинно здійснюватися на шкоду населення, яке не є титульною нацією, але інтегроване в суспільство, яке склалося на даній території, тобто сворює разом з титульною нацією народ. А отже, право націй на самовизначення, яке ніхто не заперечує, повинно реалізовуватися тільки в контексті права народів на самовизначення і не повинно суперечити останньому.
Науковий керівник: А.О. Червяцова
МЕЖДУНАРОДНЫЙ ДОГОВОР КАК ИСТОЧНИК ПРАВА
О.В. Меленцова,
студентка 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
В результате прошедших коренных изменений на международной арене, сформировалось новое международное право с новыми прогрессивными принципами, направленными на обеспечение мира и борьбы народов за национальную независимость. Это новое международное право является правом мирового сосуществования.
Коренные изменения произошли и в важнейшей отрасли международного права – праве международных договоров. Эта отрасль давно уже вышла за рамки изучения международного договора.
Как известно, международный договор является основным источником современного международного права. Тысячи действующих договоров дают жизнь самым разнообразным международно-правовым нормам. К 1973 году только ООН зарегистрировала около 15 тыс. договоров. Они отражают сложность, многообразие и динамизм, которыми характеризуются современные международные отношения.
Возрастание роли и числа международных договоров в современных международных отношениях определяет необходимость углубленного исследования тех международно-правовых норм, которые регламентируют порядок заключения, действия и осуществления международных договоров.
Юридическую сущность международного договора составляет соглашение, которое является результатом согласования государственных воль договаривающихся сторон.
Международный договор является равноправным, если он заключен в соответствии с принципами суверенного равенства, добровольности и невмешательства во внутренние дела его участников.
Наиболее эффективной формой упорядочивания общественных отношений является правовая форма регулирования. Международные отношения регулируются международным правом, которое в настоящее время является преимущественно правом договорным. Международный договор выступает не просто в качестве основного источника международного права, но одновременно является и наиболее действенной, удобной формой упорядочивания международных отношений. Международный договор более, чем любая другая правовая форма, способствует стабильности, прочности, становлению и развитию юридических связей международно-правовой системы. В настоящее время роль международного договора в регулировании международных отношений настолько повысилась, что он стал основным элементом всей структуры международного права. С развитием международных отношений, с расширением форм межгосударственного сотрудничества растет роль международного договора .
Международные договоры неизбежно выступают внешним выражением, внешней юридической формой всех международных (межгосударственных) отношений.
В настоящее время политические, экономические, культурные, научные и другие отношения Украины с другими государствами регулируются многочисленными международными договорами, соглашениями, конвенциями, протоколами, уставами и т.п., заключаемыми государством самостоятельно.
Украина, как и другие государства, осуществляет свои суверенные права в области договорных отношений посредством специально созданных органов и наделенными специальными полномочиями в конкретных сферах. Международные связи государства непрерывно растут.
Регулирования международных договорных отношений происходит в соответствии с Венской конвенцией, которая в 1969 году на конференции ООН в Вене была принята, - конвенция о праве международных договоров. Венская конвенция подробно регламентирует порядок заключения и применения международных договоров, вступления их в силу, прекращения, а также условия действительности договоров.
Международный договор имеет двоякую роль. Во-первых, имеет ряд очень важных общепризнанных норм права договоров, источником которых являются международные договоры. Во-вторых, международные договоры играют очень важную роль в процессе создания обычных норм права международных договоров. Государство заключает большое число двусторонних и многосторонних договоров, содержащих в преамбулах и в заключительных статьях сходные положения о порядке вступления договора в силу, сроке действия, толковании, функциях депозитария, пересмотре, прекращении и т.п. Таковы стандартные заключительные статьи, идентичные или близкие по содержанию, которые применяются в многосторонних договорах, разработанных в рамках ООН. Многие нормы права международных договоров появились именно таким путем .
В отношении договоров, заключаемых международными организациями, такую роль играют их учредительные акты и практика этих организаций по заключению и применению указанных договоров.
Научный руководитель: О.М. Москаленко
ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ В УКРАЇНІ ТА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ
Д.О. Новіков,
студент 5 курсу юридичного факультету
Харківського національного педагогічного
університету імені Г.С. Сковороди
Досконалий механізм правового регулювання оплати праці медичних працівників є одним з основних критеріїв оцінки стану галузі охорони здоров'я й дотримання вимог європейської інтеграції. Основою правого регулювання оплати праці медичних працівників в Україні є тарифна система оплати праці, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).
Оплата праці – це законодавчо закріплені можливості, що втілюються державою у нормах, які встановлюють численні варіанти поведінки суб’єктів трудових відносин. Завдяки вибору та застосуванню цих варіантів створюється результат у вигляді заробітною плати [1].
Правове регулювання оплати праці медичних працівників містить у собі: а) затвердження схем посадових окладів; б) визначення систем оплати праці; в) установлення доплат і надбавок до окладів [2].
Згідно з Наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення» від 05.10.2005 № 308 (далі Наказ МОЗ) розміри посадових окладів (тарифних ставок) визначаються за тарифними розрядами Єдиної тарифної сітки, які встановлюються професіоналам, фахівцям залежно від наявної кваліфікаційної категорії, робітникам — кваліфікаційного розряду у межах діапазону, визначеного для цих посад (професій).
Наказом МОЗ також передбачені наступні позатарифні платежі: доплати та надбавки.
Доплати медичним працівникам здійснюються за суміщення професій (посад), виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника,розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт, за роботу в нічний час, за наукой ступінь та ін.
Надбавки здійснюються за тривалість безперервної роботи, за почесні звання, за знання та використання в роботі іноземної мови, за високі досягнення у праці, виконання особливо важливої роботи, складність, напруженість у роботі та ін.
Однак існуюча тарифна сітка та можливість лікаря отримати додаткові виплати передбачені чинним законодавством не є ефективною через відсутність практичного фактору стимулювання медичного працівника.
Для ефективного реформування правових нормативів оплати праці медичних працівників треба звернутися до позитивного досвіду зарубіжних країн у цьому питанні, зокрема Великобританії – країни з найбільш розвинутою галуззю охорони здоров’я в Європі. Правова база оплати праці медичних працівників в Великобританії спирається на досконалу тарифну сітку та цілу низку ефективних стимулюючих платежів та надбавок [3].
В національній службі охорони здоров’я Великобританії встановлена і діє Єдина тарифна основа (Common Pay Spine). Вона складається з дев’яти тарифних діапазонів (категорій – Career Grades), причому кожний діапазон співпадає з конкретним переліком робіт [4]. Кожний тарифний діапазон поділений на різне число тарифних пунктів. Рух по шкалі тарифних діапазонів має бути не автоматичним, а залежати від компетенції (Competency Based Pay) [5].
Оцінка компетентності проводиться згідно з Робочими рамками знань та навичок, які погоджені спільно з управлінською ланкою та профспілками. Робочі рамки та навички перечислюють набір кваліфікаційних вимог, навичок та досвіду, які визначають кожний вид роботи, оволодіння яким необхідно для відповідності руху по шкалі категорій.
Також функціонує система додаткових надбавок для набору та втримання кадрів (Recruitment and Retention Premiums), що складає 30 % заробітної плати британських медиків та фінансується з місцевих бюджетів. Цікавою ознакою цієї системи є 10-20 % надбавки для медичних працівників, що проживають у районних з високою вартістю життя [6].
З 1971 року діють державні комітети для перегляду заробітної плати медичних працівників (Doctors and Dentists Pay Review Body), які кожного року відповідають перед британським парламентом, куди подає звіт про діяльність комітетів прем’єр-міністр Великобританії та міністр охорони здоров’я [7].
Належне вивчення та зважене використання зарубіжного досвіду має допомогти українському законодавцю впровадити прогресивні перевірені моделі правового регулювання оплати праці медичних працівників.
Література:
1. В.С. Жарікова. Щодо розмежування понять «оплата праці» та «заробітна плата» // Збірник наукових праць. Серія «Право». – Харків: ХНПУ. – 2007. Вип. 9. – с. 179-182.;
2. К. А. Ананьева. Правовое регулирование труда медицинских работников // Ленинградский Государственный университет им. А. А. Жданова - Л.,1968. -18 с.;
3. Е. Г. Жулина, Н. А. Иванова. Европейские системы оплаты труда // Журнал "Управление персоналом". – 2007 г. - 216 стр.;
4. Career Grades // The Royal College of Surgeons of England;
5. Neathey F., Reilly P. Competency-Based Pay // HR Network Paper MP25, Institute for Employment Studies, August 2003;
6. Recruitment and Retention premia // Human Resources Policy No. HR15;
7. Review Body on Doctors’ and Dentists’ Remuneration Thirty-Seventh Report 2008.
Науковий керівник: Коваленко О.О.
УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОТИДІЇ НЕЛЕГАЛЬНІЙ МІГРАЦІЇ – АКТУАЛЬНА ПРОБЛЕМА СЬОГОДЕННЯ
Т.Є. Огнєв,
студент 4 курсу Полтавського факультету
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Україна та інші країни Європи зіткнулися останніми десятиріччями з величезною політичною, економічною, соціальною проблемою, яка полягає у широкомасштабній нелегальній міграції. Часто під виглядом мігрантів та біженців до України пробираються злочинці чи шукачі "легкого" життя, які не бажають сумлінно працювати, а розраховують на протиправні прибутки. Правоохоронним органам надзвичайно важко протидіяти нелегальній міграції, оскільки це потребує чималих коштів, наявності знавців іноземних мов, великої ресурсної бази. Тому науковці та практичні працівники багаторазово вказували на актуальність протидії нелегальній міграції та складність такої діяльності.
Приміром, сьогодні в Україні нелегально проживає близько 1 млн. іноземних громадян, з яких 3630 звинувачено у вчиненні злочинів. На видворення одного іноземця витрачається понад 1,5 тис. дол. США, а тільки зараз в Україні знаходиться близько 15 тис. осіб, які потребують першочергової депортації. Стосовно нашої держави прогноз ООН передбачає скорочення корінного населення на 30% і збільшення притоку іноземців на 40%. Якщо тенденції не зміняться, то Україна вже через десять років ризикує опинитися на грані громадянського конфлікту, про що свідчить сумний досвід Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Англії (масові заворушення, теракти тощо).
Таким чином, протидія незаконній міграції є одним з найактуальніших питань державного будівництва, вимагає усвідомлення важливості цієї проблеми та об’єднання суспільства, удосконалення чинного адміністративного (в тому числі міграційного) та кримінального законодавства.
Науковий керівник: Є.П. Гайворонський
АНАЛІЗ МІСЦЯ І РОЛІ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ У СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
О.А. Панасюк,
студент 4 курсу Полтавського факультету
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Актуальність теми дослідження обумовлена перспективою міжнародного співробітництва України та євроінтеграційних процесів, що безпосередньо пов’язано із вивченням системи джерел міжнародного права та місцем у ній відносно нових для вітчизняної правової системи складових елементів – рішень міжнародних судових органів (адже відповідно до Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що затверджена Законом України від 18.03.2004 р. № 1629-IV, невід’ємною частиною законодавства ЄС виступають рішення Європейського Суду).
Окремі аспекти зазначеної проблеми досліджували такі вітчизняні науковці, як М. Буроменський, В. Буткевич, О. Задорожній, В. Мицик, С. Погребняк, П. Рабінович, С. Шевчук, Ю. Щокін та ін.; а також зарубіжні вчені: М. Гадсон, К. Гюнтер, Р. Давид, Л. Еннекцерус, Ф. Зеккер, Л. Камаровський, К. Кейт, М. Марченко, Д. Пратар, Б. Топорнін, Г. Фіцморіс, Т. Хартлі та ін. Дане питання у науці є досить неоднозначним: судова практика або визнається вченими як джерело міжнародного права, або ж навпаки – безапеляційно відкидається ними як таке. Тому вивчення вказаної проблеми потребує комплексного підходу.
За загальним правилом, у міжнародному праві судові рішення повинні мати силу тільки у тій справі, у якій вони були прийняті. Дане положення міститься у ст. 59 Статуту Міжнародного Суду ООН (далі – Суд ООН). Проте, у ст. 38 цього Статуту зазначено, що «Суд… застосовує: d) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм». Така правова конструкція, як зазначає К. Кейт, дозволяє розглядати судову практику як «субсидіарне джерело диспозитивних норм».
З іншого боку, Д. Пратар вважає, що за часи діяльності Суд ООН зробив «помітний внесок у розвиток і з’ясування змісту норм та принципів міжнародного права», що неможливо без надання певного ступеня обов’язковості його рішенням на кшталт французької усталеної судової практики (une jurisprudence constante). Це також обумовлено тенденцією складності нормативно-правового регулювання на міжнародному рівні, на що звернув увагу суддя Суду ООН Д. Фіцморіс: «З того моменту, як окремий законодавчий захід з прямою зобов’язуючою силою навряд чи можливий на міжнародному рівні, судове проголошення однієї чи іншої позиції становить принциповий метод, за допомогою якого право піддається конкретизації через прояснення його змісту та розвитку». Як зазначає С. Шевчук, за умови відсутності єдиного законодавчого органу в такій розпорошеній системі права, як міжнародне право, судові рішення відіграють особливо важливу роль.
Рішення судів, як зазначає М. Буроменський, можуть бути також етапами міжнародного нормоутворення, відображаючи тенденції в розвитку міжнародного права. Як сказав з цього приводу ще у 1932 році голова Суду ООН суддя Адатчі, «дійсна роль Суду полягає не у спостереженні за своїми колишніми досягненнями, а у просуванні вперед з прицілом на майбутнє». Показовим у цьому аспекті є розвиток міжнародного права через юриспруденцію Суду ООН у таких галузях та інститутах, як морське право, заборона злочинів геноциду, норми erga omnes та jus cogens. Таким чином, часто саме практика Суду ООН завершує тривалий та повільний процес формування міжнародного звичаю. Це положення також узгоджується із думкою С. Погребняка про те, що судова практика є основним засобом надання звичаям правового характеру.
Окрім того, як зазначають науковці, рішення міжнародних судових установ набувають усе більшого значення, зважаючи на появу все більшої кількості міжнародних договорів, що мають загальний характер і не позбавлені значних прогалин. Звідси випливає необхідність функціонування такого органу, який би зміг надати тлумачення договорів, забезпечити одностайність їх розуміння і застосування в державах-членах. А на думку Б. Топорніна, якщо б, наприклад, у міжнародних, зокрема Європейських, Співтовариств не було Суду (у даному випадку йдеться про Європейський Суд справедливості), вони взагалі могли б не скластися в сучасному вигляді та, відповідно, інтеграція не досягла б таких висот.
У контексті теми дослідження досить цікавим є також питання про обов’язковість судових рішень поза принципом res judicata (тобто не для сторін у справі). Як свідчить практика Суду ООН та Постійної палати (правопопередника Суду ООН), Суд у своїх рішеннях та судді у своїх окремих думках доволі часто посилаються на попередні рішення Суду ООН та Постійної палати, міжнародних арбітражів та навіть національних судів. Така практика, однак, не є наслідком дії доктрини прецеденту чи обов’язковості попередньої практики Суду, а, як зазначають деякі дослідники, нагадує доктрину jurisprudence constante в континентальному праві, коли суд вважає себе фактично зв’язаним своєю попередньою практикою та зобов’язаний їй слідувати. Це не в останню чергу зумовлено авторитетом Суду ООН, що є «головним судовим органом ООН» та найвищим міжнародним судовим органом, а також авторитетом його суддів, адже підготовка рішень міжнародних судових органів зазвичай пов’язана з іменами найавторитетніших фахівців у галузі міжнародного права. Тому будь-який інший міжнародний орган вирішення спорів, який би ігнорував ці рішення, ставив би під сумнів свою репутацію. Проте, як слушно зауважує М. Марченко, справа не лише в авторитеті Суду, а і в прагненні до збереження юридичної стабільності, зміцнення та підтримання усталеного правопорядку і правової визначеності. Стосовно цього у науковій літературі зазначається, що, хоча у міжнародному праві досить «міцно утвердився принцип незв’язаності Суду своїми рішеннями», такою ж непохитною є теза про те, що «будь-який відхід Суду від своїх рішень повинен бути обґрунтованим та доведеним». Судові рішення, отже, мають у міжнародному праві переконливу, але de-jure не обов’язкову силу.
Отже, на основі вищезазначеного можна зробити такі висновки: 1) судова практика не є первинним і основним джерелом міжнародного права, однак не слід при цьому применшувати її значення для забезпечення стабільності, зміцнення та підтримання усталеного міжнародного правопорядку; 2) практика міжнародних судових установ конкретизує, тлумачить, наповнює реальним змістом існуючі норми та принципи права, справляє вплив на подальший їх розвиток; долає прогалини у праві; надає правової визначеності міжнародно-правовим звичаям; 3) судові рішення хоча формально не мають обов’язкового характеру, однак внаслідок об’єктивних причин de-facto набувають такої обов’язковості, що свідчить про їх особливе місце в системі джерел міжнародного права.
Науковий керівник: Є.П. Гайворонський