Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Генезис ідеї правової держави
Соціальна спрямованість держави та еволюція функції надання послуг населенню міліцією україни
Правова культура як чинник формування
Доступ до офіційної інформації за допомогою мережі інтернет: нормативно-правовий аспект формування громадянського суспільства
Список літератури та нормативних актів, що використовувалися

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 32

ГЕНЕЗИС ІДЕЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

О.С. Колесник,

студент 4 курсу Економіко-правового факультету Донецького національного університету

Протягом багатьох століть розвивалося і вдосконалювалося суспільство, виникали нові форми співіснування індивідуумів, змінювалися погляди людей щодо взаємодії між собою. Ще з давніх часів існували прогресивні ідеї утворення людської спільноти, а потім і побудови держави на засадах справедливості, гуманізму та законності. В середні віки до цих вимог додалися верховенство права, рівність перед законом, розподіл владних повноважень, і з’явилася назва держави, яка б мала такі риси, – правова держава.

Багато країн поставили собі за мету побудувати правову державу, але жодна з них не досягла цього. При цьому у більшості країн виникають аналогічні проблеми на етапі державного будівництва. Не є виключенням і Україна. Тому вивчення історії ідеї правової держави є надзвичайно важливим для сучасного розвитку української правової думки.

Теорія правової держави формувалась протягом великого історичного періоду розвитку людства. Через це існує багато наукових досліджень, у яких ця проблема піддається аналізу і які охоплюють поетапний розвиток теорії правової держави від стародавніх часів до сучасності.

Ідея правової держави в розумінні верховенства чинних законів сягає в далекі часи античного світу. Аристотель, Платон, Геракліт, Цицерон у пануванні законів бачили запобігання свавіллю держави.

Платона можна вважати одним з перших давньогрецьких філософів, який у систематичній формі подав своє розуміння держави. Суспільно-політичним питанням Платон присвячує два найбільших своїх твори – “Держава” та “Закони”. Платон висунув власний проект ідеальної держави, який є першою соціальною утопією в історії суспільства. Ідеальна держава, згідно з філософією Платона, повинна бути заснованою на засадах справедливості.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон. Вчений вважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади, а й міру підкорення. Він сформулював дуже важливий принцип права, стверджуючи, що чинність закону поширюється на всіх.

Поширення християнства в Європі спричинило певні зміни в оцінці ролі права. Видатний християнський теолог IV-V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій критиці право рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву, наділеному “божественною благодаттю”. Згодом ці ідеї знайшли яскравий прояв у трактаті християнського мислителя Фоми Аквінського, у якому стверджувалася ідея держави і права як тих, що є елементом Божого управління Всесвітом і засобом сприяння загальному благу. Отже, закладається ідея не просто значущості права в житті держави, а права як інструменту забезпечення добра і справедливості для всіх людей.

Відомий філософ Гоббс вважав, що державній владі має підпорядковуватись і церковна влада. Гоббс відстоював теорію сильної централізованої влади, створеної шляхом суспільного договору. Така влада забезпечує політичний порядок і виживання людства.

У ХVIII ст. розвиток ідеї правової держави в Європі значною мірою обумовлюється прагненням протидіяти всевладдю чиновницько-бюрократичних апаратів тогочасної монархії. Так, Локку належить заслуга висунення вперше в історії політичної думки ідеї розділу верховної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну, оскільки за умов їхньої взаємної незалежності можна забезпечити права особистості.

Ідею Джона Локка про розподіл влади розвинув інший відомий філософ та юрист Шарль Луї де Монтеск’є. Він вважав, що розподіл влади має бути за будь-якої форми правління, як при монархії, так і при демократії. Спираючись на вчення Локка, Монтеск’є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада має належати парламенту, виконавча – королю, судова – незалежному суду присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримання і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень.

Значний вклад у розвиток ідеї правової держави зробив видатний німецький філософ Емануїл Кант. Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися, як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя. Концепція філософії Канта спрямована проти феодалізму та абсолютизму.

Термін “правова держава” введено до наукового обігу німецьким юристом першої половини ХІХ ст. Р. фон Молем. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Глибокі розробки питань становлення правової держави на початку ХХ ст. здійснено українськими вченими-юристами Б.Кістяківським і С.Котляревським. Після революції 1905 р. Б.Кістяківський у відомому збірнику “Вехи” публікує статтю “На захист права”, в якій виступає переконаним прибічником непорушності права і застерігає інтелігенцію, яка у своїй революційній діяльності вважала за можливе не зв’язувати себе правовими нормами і навіть боротися проти “деспотизму закону”.

Таким чином, слід зазначити, що:

- історія вчення про правову державу охоплює систему ідей, думок, концепцій, без знань і врахування яких є неможливою теоретична розробка концепції правової держави;

- без теоретичної моделі ідею правової держави неможливо втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи України;

- використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні та негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

Науковий керівник: В.А. Малига

СОЦІАЛЬНА СПРЯМОВАНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ФУНКЦІЇ НАДАННЯ ПОСЛУГ НАСЕЛЕННЮ МІЛІЦІЄЮ УКРАЇНИ

І. В. Кріцак,

ад’юнкт 2-го року навчання докторантури та ад’юнктури

Харківського національного університету внутрішніх справ

Як відомо, сучасна теорія держави і права визначає державу як публічно-політичну суверенну організацію влади в суспільстві, яка забезпечує його існування та розвиток в конкретно-історичних умовах. Кожне соціальне явище є результатом численних соціальних взаємодій, що розвивається під впливом значної кількості внутрішніх та зовнішніх чинників. Держава не є виключенням, оскільки на її виникнення, розвиток та функціонування впливають як процеси, що відбуваються всередині самого державного механізму, так і фактори, які корегують спрямованість її функцій, так би мовити, «ззовні», з боку інститутів громадянського суспільства.

Сучасний етап розвитку України характеризується поступовим становленням громадянського суспільства і зміною пріоритетів державного будівництва, що вимагає подолання наслідків тоталітарного минулого та визнання людини найвищою соціальною цінністю, а ідея служіння людині стає головним стратегічним завданням демократичної, соціальної, правової держави. Світові тенденції свідчать про те, що держава поступається певним обсягом своєї діяльності громадянському суспільству, вона покликана побудувати прозорі відносини між громадянами, які б ґрунтувалися на принципах довіри, партнерства, співпраці і взаємодії, де громадяни беруть участь у вирішенні завдань і функцій держави, а держава забезпечує, охороняє і захищає права громадян. Мова йде про формування нових стандартів взаємовідносин системи «держава – суспільство - особа».

Так, основними тенденціями розвитку уніфікованої європейської моделі держави є зменшення бар’єрів між індивідом і державними органами, наближення населення до розробки та прийняття державних рішень, а також аутсортінг державних послуг (тобто надання права виконувати окремі державні функції комерційним і некомерційним структурам, які не є частиною державного механізму). В цілому держава сприймається як публічна корпорація, діяльність якої пов’язана з наданням послуг населенню, причому громадяни є головними замовниками та співвиконавцями даних послуг.

Зміна соціальної спрямованості держави тягне за собою і трансформацію функцій правоохоронних органів, зокрема – міліції (поліції). Протягом усього свого існування органи внутрішніх справ, виконуючи з волі політичного керівництва країни спочатку каральні, а потім переважно охоронні функції, були насамперед мілітаризованою силою держави, що була значно обмежена в демократичних началах своєї діяльності. І це є характерним не лише для історичного минулого нашої держави. Поліція західних країн також являла собою інструмент силового тиску і впливу, за допомогою якого державна влада забезпечувала реалізацію власних інтересів. Декларація «Про поліцію», прийнята Парламентською Асамблеєю Ради Європи 8 травня 1978 р., визначає поліцію як державну службу, створену у відповідності до закону, обов’язком якої є підтримання і охорона правопорядку [1, c,77]. Але й правопорядок раніше також пов’язувався перш за все з охороною діяльності правлячих сил, і тільки потім - з захистом прав, свобод і законних інтересів громадян.

Сьогодні, у відповідності до нової моделі державної влади, і поліція перетворюється на соціальний інститут, основне призначення якого полягає в інтеграції зусиль всіх суб’єктів громадянського суспільства у сфері охорони громадського порядку, в налагодженні постійного і дієвого діалогу з населенням. Сучасний поліцейський – це соціальний агент, діяльність якого пов’язана з наданням життєво важливих послуг правоохоронного характеру як суспільству в цілому, так і окремим громадянам. Відповідно змінюються й критерії визначення ефективності діяльності поліції. На перше місце виходять такі показники, як швидкість реагування працівників поліції на отримані звернення і заяви; ввічливість, тактовність та співчутливість, проявлені в процесі спілкування з громадянами; комунікабельність і відкритість працівників поліції, їх доступність та професіоналізм [2, c.38].

Відповідно до міжнародного досвіду розвитку правоохоронної діяльності, стратегічне бачення майбутнього української міліції може бути відображено у тезі: «Міліція - не карний орган, а орган, який забезпечує населенню сервіс правоохоронних послуг». Цей принцип поступово стає центральним у філософії реформування діяльності вітчизняної міліції. Ефективна реалізація цього принципу можлива лише за умови подальшого підвищення рівня професіоналізму працівників ОВС з урахуванням особливих вимог до «професіоналів правоохоронного сервісу» [3, c. 391]. І на першому місці повинні бути вимоги громадянського суспільства, яке бачить в органах внутрішніх справ перш за все інструмент захисту своїх законних інтересів.

Отже, функціонування сучасної української міліції має бути зорієнтоване на створення не каральної, а соціалізованої моделі, в основі якої – налагодження партнерських стосунків з населенням, гуманне ставлення до кожного, хто потрапляє в орбіту міліцейської діяльності, використання примусу лише як крайнього засобу забезпечення законності і правопорядку.

Література:

1. Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью / сост. Т.Н. Москалькова [и др.]. –

М.: Спарк, 1998. – 384 с.

2. Дербичева С.А. Институционная эволюция ОВД в системе европейской модели государственного развития // Закон и право. – 2007. - №4. – с. 36-38.

3. Свєженцева Ю.О., Щербакова І.В. Уміння управляти соціальними уявленнями, побоюваннями та заслуговувати довіру як складові професіоналізму працівника міліції // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Вип. 28. – Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. – с. 391-396

Науковий керівник: О.В. Волошенюк

ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ

ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

А.Ю. Личковаха,

студентка 3 курсу Полтавського факультету

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Розбудова української держави, необхідність удосконалення її інститутів, визначення світоглядних орієнтирів, чіткого формулювання національних інтересів потребує високої політичної і правової культури населення. На цих засадах базується демократичний політичний режим, при цьому визнаються принципи верховенства права і рівності усіх громадян перед законом.

Від правової культури багато в чому залежить ефективність практичної діяльності правоохоронних органів. Проте правова культура та юридична обізнаність не повинна бути надбанням лише юристів. Формування правової культури має декілька окремих цілей, яких необхідно досягти, – це суттєве підвищення правосвідомості громадян, їх законослухняності, подолання правового нігілізму, посилення законності в діяльності державних службовців.

Саме розвиток юридичної науки і правової культури членів суспільства має призвести до реалізації державно-правової реформи, що забезпечило б в Україні правопорядок; це допомогло б визначитися з подальшими заходами удосконалення законодавства. Для формування демократичної держави кожна людина має повною мірою усвідомлювати і цінувати свої права, свободи та обов'язки, бути відповідальною за свої дії, а для цього необхідно знати законодавство.

Правова культура посадових осіб визначає стан правопорядку в суспільстві, забезпеченість і захищеність суб’єктивних прав громадян, впливає на формування правової держави. Також правова культура визначає, як чинні норми права мають реалізуватися на практиці. Демократична система може бути ефективною лише за умови усталення в суспільстві довіри до її цінностей, запорукою чого є розвиток правової культури.

Науковий керівник: Є.П. Гайворонський

ДОСТУП ДО ОФІЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЗА ДОПОМОГОЮ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

О.М. Панов,

магістрант юридичного факультету

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Розвиток сучасних інформаційних технологій сприяє розширенню меж спілкування держави з її громадянами. Одним з найяскравіших прикладів цього можна вважати стрімкий розвиток Інтернет технологій. В наш час загальної інформатизації, Інтернет стає дуже доречним, якщо йдеться про контроль діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування громадянами. Великий розвиток вказаний інститут отримав у європейських країнах. Однак, слід зазначити, що в Україні ситуація дещо відрізняється від загальноєвропейських тенденцій. В нашій країні існує велика кількість нормативних актів, що регулюють відносини пов’язані із доступом громадян до офіційної інформації взагалі та, зокрема, за допомогою електронних ресурсів. Серед таких нормативних актів доречно виділити Конституцію України від 28.06.1996 р., Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р., Закон України «Про інформацію» від 02 10.1992 р. №2657-XII, Закон України «Про основи інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» від 09.01.2007 р. № 537-V [4], Указ Президента України від 31.07.2000 р. № 928, Постанову кабінету міністрів України від 11.02.2004 р. № 150 та інші. Втім, деякі з вказаних нормативних актів піддаються систематичній критиці з боку авторів сучасних наукових видань. Отже, розпочнімо розгляд проблемних питань, що мають місце у відносинах з приводу доступу громадян до інформації про діяльність органів влади за допомогою електронних ресурсів.

Традиційним, у сучасній науковій літературі є твердження, що українське законодавство у сфері доступу громадян до інформації про діяльність органів влади має суто декларативний характер. Тобто всі з перелічених вище нормативних актів безперечно містять в собі тези про те, що кожен з громадян України має право вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості (інформацію) [2]. Однак, реального механізму забезпечення цього права в Україні наразі не існує. Указ Президента України від 31.07.2000 р. № 928 містить у собі велику кількість важливих принципів, що під час їх створення мали стати цілями інформатизації України. Зокрема йдеться про «розширення і вдосконалення подання у мережі Інтернет об’єктивної…інформації…, зокрема тієї, що формується в органах державної влади та органах місцевого самоврядування» [5]. Вказаний Указ Президента хоча й не в повній мірі, але посприяв розвиненню в Україні нормативних актів, присвячених представництву органів влади у сучасних інформаційних ресурсах. Так, після опублікування Указу в Україні з’явилися Постанова Кабінету Міністрів України від 04.01.2002 р. № 3, Постанова Кабінету Міністрів України від 11.02.2004 р. № 150, Наказ Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України від 25.11.2002 № 327/225 та інші нормативні акти, які начебто повинні впроваджувати механізм втілення ідей інформатизації України. Однак, як вже зазначалось, велика кількість положень вказаних нормативних актів й до сьогоднішнього дня залишилася лише декларативними ідеалами. В якості приклада можна привести тезу, яка міститься у п. 10 «Порядку оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» (затверджений Постановою КМУ від 04.01.2002 р. № 3): «інформація, розміщена на веб-порталі та веб-сайті (органа виконавчої влади), оновлюється одразу після зміни відомостей» [6]. Якщо, наприклад, зайти на офіційний веб-сайт (ссылка скрыта) Управління реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців при Харківській міській раді, то можна побачити зразки реєстраційних бланків ще за 2004 рік, і це при тому, що новий зразок бланків був затверджений Наказом Держпідприємництва у 2007 році. Окрім того, в основному нормативному акті у цій сфері – Закон України «Про інформацію», так і не була передбачена можливість доступу громадян до офіційної інформації за допомогою електронних ресурсів. ЗУ «Про інформацію» просто не встановлює обов’язку органів державної влади та органів місцевого самоврядування оприлюднювати інформацію на власних веб-сайтах. Нормативним актом встановлюється дуже розмите і неоднозначне твердження «поширення її (інформації) засобами масової комунікації», окрім того у ст. 21 ЗУ «Про інформацію» серед інших відсутнє таке джерело отримання інформації від державних органів та органів місцевого самоврядування як «ознайомлення шляхом оприлюднення на офіційних веб-представництвах або через сучасні технології Інтернет». Тобто, підводячи об’єктивний висновок до цієї проблеми, слід зазначити, що електронне оприлюднення своєї інформації органами влади покладене здебільшого на їхню власну ініціативу. Також значущою проблемою у сфері, що розглядається, ми вважаємо відсутність в Україні можливості подачі запиту громадянином та отримання відповіді від органа влади через використання електронної пошти. Цей ресурс є надзвичайно поширеним у сучасному інформаційному світі. Він допомагає заощадити час, гроші, зусилля та покликаний зміцнювати комунікативні зв’язки між членами суспільства, установами, підприємствами, організація, органами влади тощо. Досвід використання електронної пошти, як інструменту отримання своєчасної відповіді на свій запит до органу влади яскраво відображений у практиці Скандинавських країн, що згодом поширилося на територію інших європейських країн [1]. Однак, такий досвід, нажаль, оминув територію України. В українському законодавстві взагалі не можна знайти норму, яка б проголошувала та забезпечувала б подання громадянином інформаційного засобу у електронному вигляді. Інститут «електронних запитів» є нерозвинений у нашій країні. Слід зазначити, що для подолання цієї проблеми робляться поодинокі кроки, які мабуть і не зовсім стосуються проблем інформатизації, втім, однаково не знаходять свого реального відображення у діючому законодавстві. Нещодавно (18 березня 2009 року) на розгляд Верховної Ради України було представлено Проект Закону України від 21.08.2008 р. № 3064 «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» (щодо звернення, що подається у формі електронного документу)». З назви вказаного законопроекту можна побачити, що він покликаний надати громадянам можливість звертатися до органу влади за допомогою електронних ресурсів листування. Однак, підсумки голосування депутатів – 183 голоси з 226 необхідних, що, мабуть, на деякий час ставить крапку у намаганнях налагодити двостороннє Інтернет-спілкування між громадянами і владою.

Підводячи підсумок, вважаємо за потрібне вказати основні проблеми, що розглядалися у цій статті: декларативність норм, що регулюють інформаційні відносини; відсутність в них важливих елементів побудування інформаційного суспільства (в якості приклада – відсутність інституту «електронного запиту»). Ми вважаємо, що наразі в Україні існує досить широка база щодо втілення громадянами своїх інформаційних прав за допомогою електронних технологій. Однак низка факторів, які об’єктивно існують у нашій країні не дозволяють втілити їх у життя та побудувати необхідні механізми цього втілення. Лише організовані, конструктивні ініціативні дії, що пропонуються у сучасній науковій літературі, зможуть вирішити проблему, що наразі існує.

Список літератури та нормативних актів, що використовувалися:

Єдерблом Г. Принципи доступу осіб до офіційної інформації [Електронний ресурс] – Режим доступу: ссылка скрыта 15.03.2009;
Нестеренко О. Конституційно-правове регулювання права на доступ до інформації//Юридичний журнал - №3/2008 [Електронний ресурс] – Режим доступу: ссылка скрыта 11.03.2009;
Закон України «Про інформацію» від 02 10.1992 р. №2657-XII// Голос України. – 1992. – № 217;
Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» від 09.01.2007 р. № 537-V // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2007. – № 12.;
Указ Президента України від 31.07.2000 р. № 928 // Урядовий кур’єр. – 2002 р. – № 11,
Постанову кабінету міністрів України від 04.01.2002 р. № 3// Урядовий кур’єр. – 2002. – № 11;

Науковий керівник: Письменицький А.А.

Blog

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Содержание