Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Місцеві вибори в україні: пошук оптимальної виборчої системи.
Питання правового регулювання діяльності районних в містах рад
Основні етапи становлення та розвитку конституційної монархії в англії
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Кожний з нас свідомо пожертвував частинкою своєї свободи, і кожний з нас повинен отримати за це гарантований мінімум — безпеку. Безпеку в самому широкому розумінні цього слова: безпеку від зовнішнього агресора, безпеку від злочинця і хулігана, безпеку від голодної смерті в силу непрацездатності чи неможливості продати свою працю, безпеку екологічну, безпеку від дискримінації за будь якою ознакою і т.д. і т.п


Діяльність міліції, спрямована на забезпе­чення безпеки людини, виражає не тільки гуманізм, демо­кратизм їхньої роботи, а й одночасно вишукування резервів для її поліпшення та удосконалення, і, безперечно, наполеглива та самовіддана праця особового скла­ду міліції від рядового до керівника стоїть за імплементацією наукового надбання та міжнародного досвіду у практичну діяльність міліції України.

Науковий керівник: В.І. Книш


МІСЦЕВІ ВИБОРИ В УКРАЇНІ: ПОШУК ОПТИМАЛЬНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ.

К.В. Кондратюк,

студент 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Конституція України визначає дві форми народовладдя – безпосередню (пряму) і представницьку демократію. Відповідно до статі 69 Основного Закону України народне волевиявлення здійснюється через вибори та референдум. Передусім, слід зазначити, що вибори є однією з найважливіших форм безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування та їх персонального складу. Вибори являють собою механізм за допомогою якого відбувається формування і оновлення політичної еліти будь якої цивілізованої країни. Практично неможливо уявити собі демократичну країну, в якій не існує виборів. Вибори дають змогу народу формувати владу, здійснювати контроль за виконанням її функцій.

Місцеві вибори в нашій державі гарантовані Конституцією України і відбуваються на засадах загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. На нашу думку, найбільш дискусійним питанням, пов’язаним з проведенням місцевих виборів в Україні, є питання відносно пошуку оптимальної виборчої системи. Виборча система впливає на спосіб формування політичної влади в країні, зацікавленість та активність громадян у виборчому процесі.

Аналізуючи динаміку змін виборчої системи до виборів в органи місцевого самоврядування, починаючи з моменту проголошення незалежності України, можна впевнено стверджувати, що вона зазнала серйозних еволюційних змін. Так в період з 1990 року до 1994 року була мажоритарна виборча система абсолютної більшості. На зміну їй запровадили унономінальну мажоритарну виборчу систему відносної більшості, яка існувала з 1994 до 1998 років. Надалі, починаючи з 1998 року і закінчуючи 2004 роком, вибори проводилися за унономінальною і частково поліномінальною мажоритарною виборчою системою відносної більшості. На сьогоднішній час виборча система трансформувалася в пропорційну (за винятком виборів сільських, селищних, міських голів та сільських, селищних рад). Таким чином, ми можемо зробити висновок, про те що йде постійний пошук найбільш оптимальної виборчої системи.

Існує багато аргументів за та проти кожної з виборчих систем. Так, мажоритарна виборча система відносно проста і зрозуміла виборцям. Вона надає можливість обирати не тільки представників тих чи інших партій, а й конкретних особистостей. Це сприяє більш тісному зв'язку політиків з виборцями: виборець знає, кого саме він обирає, а народний обранець відчуває свою відповідальність перед своїми виборцями. Однак якщо на виборах немає значної переваги якого-небудь кандидата чи партії, то втрачається до половини й більше голосів виборців, а переможцем може стати той, за кого проголосувала меншість. До недоліків цієї системи належить і її не результативність: переможець рідко коли виявляється в першому турі, а тому вибори часто проводяться у два тури, що спричиняє додаткові значні фінансові та матеріальні витрати.

З 2004 року в Україні запроваджена пропорційна виборча система. Це насамперед пов’язано з тим, що потужні політичні партії прагнуть розширити власний вплив на діяльність представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, що, у свою чергу, дозволить їм впливати на прийняття рішень на загальнодержавному та місцевому рівні. Пропорційну виборчу систему можна застосовувати як базову, але тільки там, де для цього є умови, насамперед стала політична культура. На наш погляд у сучасній Україні її поки що не має. Свідченням цього є політико правові наслідки запровадження пропорційної системи при місцевих виборах, розглянемо найбільш суттєві з них: а) відбулася не розбудова територіальних партійних структур, а навпаки – партійні осередки почали більш жорстоко контролюватися корпоративними структурами, а в практиці партійного будівництва поширилися авторитарні методи керівництва; б) голосування за закриті списки кандидатів призвело до того, що відбувся «розрив» зв’язку депутата з виборцями. Виборці позбавляються дієвих важелів впливу на депутатів, які не представляють їхні інтереси у відповідній раді. Гіпотетично, у разі незадовільного виконання своїх обов’язків, такі депутати можуть бути відкликані, однак вакантне місце у раді буде заміщено наступним в порядку черговості в списку депутатом, можливо – навіть менш „відповідальним”, ніж його попередник; в) ще одна проблема – це порушення принципу представництва територіальних громад у районних та обласних радах. Згідно з законодавством, обласні та районі ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, - формування ж відповідних рад за пропорційною системою порушує таке представництво, бо деякі територіальні громади так і залишилися не представленими у відповідних радах. Навіть, якщо припустити, що у таку територіальну громаду і навідуватимуться куратори від партій, щоб поспілкуватися з людьми, це не буде рівноцінною заміною депутату, який постійно живе в цьому районі, знає проблеми своїх виборців.

Критичний аналіз зазначених політичних та правових наслідків застосування пропорційної системи з жорсткими (закритими) списками на місцевих виборах знову ставить на порядок денний питання щодо вдосконалення виборчого законодавства про місцеві вибори. Ми вважаємо, що мажоритарна виборча система є більш демократизованою ніж пропорційна, і саме вона є оптимальною виборчою системою сьогодення для України. Але, розуміючи те, що в час політичної нестабільності та економічної кризи в країні, запровадження мажоритарної системи майже неможливе, необхідно шукати інші шляхи демократизації виборчого процесу. Таким компромісом, на нашу думку, може бути введення системи відкритих списків кандидатів під час проведення наступних муніципальних виборів.

Науковий керівник: Воронов М.М.


ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ РАЙОННИХ В МІСТАХ РАД

Д. В. Костяков,

студент 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна


Оцінюючи сучасну правову базу місцевого самоврядування в Україні, потрібно зазначи­ти, що вона, в цілому, відповідає загальновизнаним світовим нормам і вимогам: зокре­ма, положенням Європейської хартії про місцеве самоврядування, іншим міжнарод­ним документам з цього питання, враховує історичний досвід розвитку місцевого самовря­ду­вання, досягнення сучасної вітчизняної та світової науки і практики у відпо­відній сфері.

Відповідно до Конституції України, місцеве самоврядування є складовою конституційного ладу держави, воно визнається і гарантується Конституцією (ст. 7). Питання місцевого самоврядування врегульовані нормами розділу ХІ Конституції України (ст. ст. 140 - 146). У відповідності до зазначених норм Конституції прийнятий та діє закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року (далі – закон «Про місцеве самоврядування»), Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2000 від 9 лютого 2000 року.

Конституція України, закон «Про місцеве самоврядування» встановлюють, що питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Ст. 41 закону «Про місцеве самоврядування» визначаються особливості повноважень районних в містах рад та їх виконавчих органів. Зокрема, районні в містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції та законів України здійснюють управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують, виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання, а також здійснюють інші повноваження, передбачені законом, в обсягах і межах, що визначаються міськими радами (ч. 2 ст. 41). Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах (ч. 3 ст. 41). Визначений міськими радами обсяг повноважень районних у місті рад та їх виконавчих органів не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної у місті ради протягом даного скликання (ч. 4 ст. 41). Порядок формування, структура, форми діяльності районних у містах рад та їх органів визначаються відповідно до цього та інших законів (ч. 5 ст. 41).

При цьому вказаним законом не врегульовано розподіл повноважень між міською та районними в містах радами, не визначено особливості правосуб’єктності районної в місті ради. Це створює реальні перепони на шляху ефективної реалізації конституційного права територіальних громад на місцеве самоврядування. Розповсюдженою практикою діяльності органів місцевого самоврядування в містах з районним поділом в Україні є концентрація повноважень щодо соціально-економічного розвитку, організаційно-розпорядницької діяльності, управління об’єктами комунальної власності, землеустрою, бюджетного планування, фінансово-господарської діяльності відповідних підприємств тощо на рівні міської ради, та недостатній (а іноді навіть умовно-декларативний) характер повноважень районних в містах рад. Районні в містах ради представляють інтереси територіальних громад районів міста. При цьому їх спроможність вирішувати питання життєдіяльності територіальних громад районів у містах порівняно з відповідними міськими радами залишає бажати кращого. Однією з основних причин цього є відсутність чіткого розподілу повноважень між районними в містах та відповідними міськими радами. Питання розподілу повноважень між міськими та районними в містах радами залишається актуальним з середини дев’яностих років. В багатьох випадках, в Україні міста з районним поділом є містами обласного значення. Зрозуміло, що поділ на райони вимагає делегування або щонайменше чіткого закріплення порядку співвідношення певних повноважень міських та районних в місті рад. Проте такий порядок детально не визначений в жодному нормативно–правовому акті України. Маємо ситуацію, коли районні в містах ради є єдиними органами місцевого самоврядування, сфера компетенції яких (в тому числі виключна) не закріплена законодавчо. Певний варіант вирішення питання розподілу повноважень між міськими та районними радами було запропоновано у Львові, Одесі, Запоріжжі, Горлівці, Макіївці, Маріуполі, Миколаєві та Луганську. У вказаних містах були ліквідовані районні ради та створені районні адміністрації як виконавчі органи міських рад. Це вирішувало проблему розподілу повноважень між адміністративними рівнями, оскільки представницькі органи на рівні району просто зникали, а отже зникало питання про співвідношення та делегування повноважень. Проте не існує єдиної практики, яка б підтвердила переваги такої системи організації місцевого самоврядування в містах з районним поділом. Тому не видається найкращою думкою залишати питання розподілу повноважень між районними в містах та міськими радами виключно на розсуд відповідних міських рад.

На нашу думку, актуальною задачею в науці та практиці державного будівництва та місцевого самоврядування є визначення та закріплення форм та методів, а також чіткого механізму розподілу повноважень між міськими та районними в містах радами. Зокрема, питання організації управління районами у містах має бути визначене на законодавчому рівні. Законодавче закріплення порядку та особливостей організації управління районами у містах дозволить посилити місцеве самоврядування, визначити чіткі форми та механізми організаційно-управлінської діяльності відповідних міських рад та їх виконавчих органів, рівномірно та з урахуванням особливостей розподілити повноваження між міськими та районними в містах радами. При цьому має йтися про організацію місцевого самоврядування в районах міста, а не просто про закріплення порядку управління районами в містах.

Виходячи із зазначеного, на нашу думку, за доцільне виглядає внести зміни до закону «Про місцеве самоврядування» щодо чіткого нормативного закріплення правового статусу районних в містах рад, порядку їх створення, компетенції, гарантій діяльності тощо. Принцип розподілу повноважень між міською та районними в місті радами має бути тотожний принципу розподілу власних та делегованих повноважень місцевих рад, що закріплено у вищезазначеному законі «Про місцеве самоврядування».

Науковий керівник: М.М. Воронов


ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОЇ МОНАРХІЇ В АНГЛІЇ

А.І. Красільнікова,

студентка 1 курсу

юридичного факультету

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна


Становлення конституційної (обмеженої) монархії в Англії відбулося в ході буржуазної революції ХVII ст., яка й надала поштовх створенню того типу державного правління, який можна спостерігати й у сучасному світі.

Початок конституційним перетворенням в Англії було покладено на першому етапі буржуазної революції [6,c. 260] (1640-1649 рр.), здійсненому під проводом пресвітеріан – найпоміркованішого з політичних угрупувань Англії того часу. Висловлюючи інтереси великої буржуазії та земельної аристократії, вони прагнули встановлення конституційної монархії, обмеження сваволі короля і підкорення королівської влади парламентові. Отже, не є дивним, що ухвалені на цьому етапі акти повністю відображали саме цю мету: підписаний королем 15 лютого 1641 року Трирічний акт забезпечив організаційну незалежність парламенту від корони у питаннях початку сесій парламенту; акт парламенту 1642 року проголосив незалежність суддів від корони та їх незмінність, що стало важливим кроком на шляху реалізації в Англії однієї з фундаментальних засад поділу влади – незалежності суду.

Актом від 5 червня 1641року у королівської влади було відібрано основні знаряддя самодержавства, адже була ліквідована Зоряна палата - політичний трибунал англійського абсолютизму, а король та його Таємна рада втратили свою колишню юрисдикцію. Нарешті актом парламенту було заборонено стягувати будь-які податки без його згоди. Т. ч. було покладено початок перетворенню Англії на конституційну монархію.

Наступний етап буржуазної революції, керований індепендентами (подекуди – із залученням левеллерів, що прагнули кардинальних змін форми державного правління), відзначився ухваленням парламентом ще більш прогресивних за характером рішень та значно радикальнішими державно-правовими наслідками: уперше в історії (та на сьогодні – в останнє) Англія у 1649 році перетворилася на республіку.

Період протекторату Кромвеля із фактично необмеженою у всіх сферах діяльності держави владою лорд-протектора, реакцією та репресіями, за правом можна вважати кроком назад порівняно із попередніми часами революції, найважливішим досягненням яких, як вже зазначалося, стало проголошення обмеженої монархії, а згодом - й республіки . Щодо перших років реставрації монархії[3,c. 416] в Англії, вони знаменні присягою Карла ІІ здійснити усі, укладені під час революції, акти, а, отже - зберегти фундамент обмеженої монархії.

Але найбільш цікавим є те, що саме у цей час в Англії закладаються підвалини сучасної нам англійської політичної системи із притаманною їй двопартійністю. Витоки останньої неважко побачити у розмежуванні правлячої еліти Англії на прихильників короля і, відповідно, прибічників посилення його влади (т.з. «торі») та опозиційно налаштованої до короля та самодержавства групи буржуазії та нового дворянства (т.з. «вігі»).

Незважаючи на досить тривале панування у парламенті представників торі, віги згодом отримали-таки більшість в парламенті, що й зумовило активізацію процесу поглиблення парламентарних засад у Англії, розвитку його окремих інститутів, захисту прав людини від сваволі короля тощо. На забезпечення останнього, зокрема, був спрямований «Хабеус корпус акт»[2,с. 462] 1679року – на сьогодні один з найважливіших конституційних документів Англії, яким уперше було встановлено відповідальність посадових осіб держави, винуватих у невиконанні передбачених в Акті приписів.

Важко переоцінити державно-правові наслідки державного заколоту 1688 року (так звана «Славна революція»), який, хоча і стосувався лише верхівки суспільства, але призвів до ще більш значного обмеження влади короля. Зважимо на те, як це відбулося. У 1689 році був ухвалений один із найславетніших актів британського конституціоналізму – Білль про права. Цей документ, яким було стверджено верховенство парламенту в області законодавства, визначивши положення парламенту в системі органів влади та гарантії його організаційної незалежності, чітко провів межі між виконавчою та законодавчою гілками влади[5,с.182], тим самим фактично реалізувавши ідею договірної природи королівської влади.

Подальший розвиток ідея поділу влади в Англії набула вже в Акті про престолонаслідування є 1701 року, який, окрім визначення порядку престолонаслідування, містив важливі уточнення щодо прерогатив законодавчої та виконавчої гілок влади[3,с. 416]. Зокрема, акт закріпив принцип незмінюваності суддів, неможливість помилування королем особи, засудженої парламентом шляхом імпічменту, принцип контрасигнації королівських указів відповідальними за їх виконання урядовцями тощо. Історія запровадження останнього заслуговує окремої уваги.

Від часу перемоги буржуазної революції аристократія і буржуазія бажали не лише змусити короля підкорятися законам, але й взагалі усунути його від участі в управлінні державою. Буржуазні теоретики винайшли відповідну формулу на обґрунтування цього - «король не може помилятися», тобто він завжди є жертвою поганої поради, що було покладено в основу одного з фундаментальних принципів британського парламентаризму. Сенс останнього полягає у тому, що король не несе відповідальності за власні рішення або вчинки - уся відповідальність покладається на його радників, які й керують країною від його імені через утворення Кабінету королівських міністрів. Відтоді й до сьогодні ні одну зі своїх численних прерогатив король не може здійснити самостійно[4,с. 309].

Цікавою особливістю розвитку конституційної монархії в Англії є той факт, що поряд із конституційними актами т.з. писаної частини англійської конституції, важливе місце посідають конституційні угоди - основа британської неписаної конституції. Останні стали визначальними для запровадження таких важливих принципів англійського парламентаризму, як, наприклад, неприсутність короля на засіданнях уряду, неможливість самостійного застосування монархом права вето на закони та інші.

Отже, монарх, лишаючись главою держави, потроху перевтілився в номінального главу виконавчої влади. Цікаво, що разом із тим, існують і т. з. «сплячі повноваження монарха», тобто ті, які «не працюють» у звичайних обставинах, але можуть застосовуватися в кризовій ситуації - «прокидаються», так би мовити, у необхідний момент.

І на довершення декілька слів про феномен англійської монархії сьогодні. Монархія – це, за словами дослідників, «тотем, через який пересічні британці вбачають себе поєднаними разом, поділяють гордість своєю спадщиною». Для вищого шару суспільства монархія є дещо більшим, адже між ними існує тісний взаємозв’язок і доки зберігається монархія, верхи суспільства відчувають себе огородженими від несподіванок. Як зазначив з цього приводу Філіп Хоурд, «основна функція монархії сьогодні стала негативною – запобігати виникненню катастрофічних, несподіваних для влади ситуацій»[1,с. 171].

Отже, тривала, еволюція англійської монархії дозволила їй, по-перше, пристосуватися до мінливих умов та, по-друге, виглядати в очах своїх підданих інститутом, що стоїть над політикою і міжпартійною боротьбою.

Список використаної літератури:

1. Абрекова А.Ж. Эволюция английской монархии в ХIX – в первой половине ХХ вв. – С.: Ставропольский гос-ный унив., 2004. – 185с.

2. Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн: [Навч. посіб., перероб і допов.] – К.: Істина, 2005. – 768с.

3. Ильинский Н.И. История государства и права зарубежных стран: [курс лекций. 2-е изд., перераб. и доп./ Н.И. Ильинский.] – М.: 2006. – 624с.

4. Крестовская Н.Н. История государства и права зарубежных стран: [Практикум]. – Х.: ООО «Одиссей», 2002. – 608с.

5. Прудников М.Н. История государства и права зарубежных стран. Ростов-на-Дону: Изд-тво «Феникс», 2003. – 384с.

6. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: – Харків: Право, 2001. – 584с.

Науковий керівник: Н.А. Жук