Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Органи що уповноважені розглядати земельні спори Проблеми визначення поняття «медична послуга» До питання щодо правового забезпечення боротьби з рейдерством в україні Передумови виникнення правового інституту управління майном в цивільному законодавстві україни Імунітет свідка у цивільному процесі Заповідальний відказ і покладення на спадкоємця Доменні імена: засіб індивідуалізації чи об’єкт авторського права? Актуальні теоретичні та практичні Про деякі аспекти правового регулювання інституту випробування

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 6452.34kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ОРГАНИ ЩО УПОВНОВАЖЕНІ РОЗГЛЯДАТИ ЗЕМЕЛЬНІ СПОРИ

А.О. Іванов,

студент 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Земельно – правові відносини як особливий різновид правовідносин докладно врегульовано земельним законодавством. У процесі їх формування, реалізації, зміни та припинення так чи інакше можуть виникати земельні спори.

Земельне законодавство не містить визначення поняття земельних спорів. Однак його можна сформулювати на підставі змісту норм Земельний кодекс України. Виходячи з цього, під земельними спорами треба розуміти розбіжності, пов’язані із застосуванням норм земельного законодавства щодо володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, які виникають між громадянами, юридичними особами, державними органами та органами місцевого самоврядування[1;с.207].

Належне вирішення земельних спорів – одна з важливіших гарантій реалізації земельних прав та інтересів суб’єктів, забезпечення принципу верховенства права у земельних відносинах.

Об’єктом земельних спорів є суб’єктивне право на конкретну земельну ділянку, тобто права на володіння, користування чи розпорядження нею.

Об'єкт земельних правовідносин визначає об'єктний склад земельного спору і служить підставою, з приводу чого виникає земельний спір. Коли ж йдеться про пред­мет земельного спору, то треба мати на увазі заявлену вимогу суб'єкта цих правовідносин до компетентного органу щодо забезпечення реалізації належних йому суб'єктивних земель­них прав, а в деяких випадках — щодо зобов'язання інших суб'єктів спору дотримання обов'язків, визначених земельним законодавством.

Важливою ознакою земельних спорів є те, що ос­танні можуть виникати з приводу земель, які виступають як територія. Поняття ж земель як території характеризується такими юридичними ознаками: 1) землям притаманне держав­но-територіальне значення в межах кордонів України; 2) землі в межах території України є власністю Українського народу; 3) землі є просторовою базою при адміністративно-територіаль­ному поділі та формуванні відповідних утворень; 4) у межах певної території реалізуються правомочності державних ор­ганів чи органів місцевого самоврядування.

Наявність суб'єктного скла­ду — обов'язковий елемент спору. Суб'єктний склад того чи іншого спору визначається тим колом осіб, які беруть участь у справі щодо вирішення спору. З огляду на суб'єктний склад земельні спори можуть виникати між громадянами, юридич­ними особами, територіальними громадами, адміністративно-територіальними одиницями, між громадянами та юридич­ними особами, спори за участю державних та інших органів, які наділені повноваженнями щодо вирішення земельних спорів. Земельні спори можуть мати і міждержавний характер.

Розгляд та вирішення земельних спорів здійснюються в судовому та позасудовому порядку. Органи, що повноважені вирішувати земельні спори, за чинним законодавством України мають певну компетенцію та процедури, які забезпечують належний розгляд земельних справ. При цьому виникають науково – практичні питання розподілення їх компетенційних повноважень та ефективності процедур розгляду справ і реалізації рішень по земельних спорах. У зв’язку з цим слід підкреслити недостатню правову урегульованість земельних відносин, відсутність єдиного підходу до вирішення земельних спорів, певну неузгодженість нормативних актів, що значною мірою ускладнює реалізацію земельних прав та вирішення спорів, які виникають із земельних правовідносин[2].

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ді­лянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення ста­ну земельної ділянки, який існував до порушення прав, тощо.

Судова процедура вирішення спору є достатньо сталою, універсальною, тобто характеризується більшою досконалістю.

Судами розглядаються спори про відшкодування власни­кам землі та землекористувачам шкоди і приведення земель­ної ділянки у стан, придатний для її використання за призна­ченням, підприємствами, установами, організаціями, які про­водили розвідувальні роботи, а також спори про повернення самовільно захоплених земельних ділянок, приведення їх у придатний для використання стан, знесення зведених на них будівель і споруд.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про тре­тейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом [3].

Практика третейського судочинства по земельних спорах дозволяє виділити такі види спорів, що вирішуються третей­ськими судами: спори щодо меж земельних ділянок; спо­ри, пов'язані з виконанням умов договору оренди земельної частки (паю) тощо.

Специфічною рисою адміністративного порядку є мно­жинність суб'єктів, які її здійснюють.

Ця форма захисту передбачає усунення перешкод у здій­сненні земельного права уповноваженим органом чи посадо­вою особою.

Позасудовий порядок вирішення земельних спорів ба­зується на конституційному положенні про можливість звернення до органів державної виконавчою влади, органів місцевого самоврядування та інших спеціально уповноважених органів із заявою про усунення шкідливих дій, що порушують будь – які, в тому числі й земельні права.

Земельні спори, як передбачено законом, розглядаються на засіданнях виконавчих органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Таким чином можливо виділити наступні органи що розглядають земельні спори:

1. Суди загальної та спеціальної юрисдикції;
   
2. Третейський суд;
   
3. Адміністративні органи.
   

Список використаної літератури:

1. Земельне право України:Підручник/За ред. Погрібного О. О., Каракаша І. І.-К.:Істина 2003.- 448с.
   
2. Лейба Л. В. Земельні спори та порядок їх вирішення //За ред. проф. М. В. Шульги:Монографія.-Х.:Право, 2007.
   
3. Титова Н. І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України.-1998.-№4.-С.10-15.
   

Науковий керівник: К.П. Пейчев


ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «МЕДИЧНА ПОСЛУГА»

Р.О. Ігнатов,

студент 5 курсу юридичного факукльтету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Державні заклади охорони здоров’я України отримують недостатнє бюджетне фінансування, в результаті чого з’явилася гостра потреба у пошуку нових форм здійснення медичного обслуговування. У цих умовах упровадження багатоукладності форм власності у сфері охорони здоров’я, лібералізація умов для розвитку приватного сектора визнаються одним з основних пріоритетних напрямків реформування охорони здоров’я. Розвиток приватної медицини зробив необхідним здійснення правового врегулювання обороту такого об’єкту цивільних правовідносин як медична послуга. Однак, при визначенні цього поняття виникають певні труднощі.

Для визначення поняття "медична послуга" слід спочатку чітко розкрити поняття "послуги" та відмежувати її від "роботи".

На сьогодні у науці цивільного права немає єдиної думки щодо визначення такої правової категорії як «послуга».

Традиційно послуга визначається як діяльність, результати якої не мають матеріального вираження, реалізуються та споживаються під час здійснення такої діяльності. Надане визначення не суперечить ознакам послуги, вказаними у ЦК України, зокрема у ст.901 "споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності".

У свою чергу, робота – діяльність, результати якої мають матеріальне вираження і можуть бути реалізовані для задоволення потреб споживача такої роботи. Таке розуміння роботи надає змоги відмежувати її від послуги.

Якщо удаватись до питання про те, яке з понять: "робота" чи "послуга" є ширшим, слід, на мою думку, звернутись до формальної логіки, а саме до кіл Ейлера. Виходячи з двох наведених вище визначеннях, і "робота" і "послуга" є діяльністю, однак послуга відрізняється тим, що вона сама, тобто діяльність, може буди благом, у той час як робота є діяльністю по створенню блага. Таким чином співвідношення понять "робота" та "послуга" можна позначити малюнком:



Економічна цінність послуги може виражатися як у самій діяльності, що має корисні властивості, так і у нематеріальному результаті такої діяльності. Відповідно до ст.177 ЦК України послуга є одним з видів об’єктів цивільних прав, тобто має цінність і є благом.

Послузі властиві певні ознаки:

1. сама послуга є благом і не підлягає поділу на діяльність та окремий чи нерозривний із нею результат;
   
2. споживається в результаті виконання;
   

Відповідно до викладеного, медична послуга у широкому розумінні – це діяльність, яка має корисні властивості, що споживаються під час її здійснення, направлена на підтримку чи покращення здоров’я особи.

Безпосереднім об’єктом на який впливає медична послуга є здоров’я людини. Відповідно до ЗУ "про основи охорони здоров’я України", здоров’я – це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Деякі вчені вказують на результативність послуги як на її необхідний ознак, тобто отримання певного результату від діяльності виконавця. Виходячи з того, що метою медичної послуги є досягнення позитивного результату, або запобігання негативному, то результатом успішного надання медичної послуги є покращення або не погіршення здоров’я пацієнта.

Поряд із загальними ознаками послуги медична має характерні тільки їй особливості. На думку О.І.Смотрова такими є наступні:

1. медична послуга завжди спрямована на особливе благо фізичної особи – здоров’я, тобто тільки за допомогою медичної послуги найчастіше можна досягти стану повного фізичного, духовного і соціального благополуччя;
   
2. медична послуга як очікуваний «корисний» результат діяльності послугодавця не може бути ним цілком гарантована;
   
3. медична послуга не підлягає повній стандартизації, тому що характер самих дій суб’єкта надання медичної послуги може істотно відрізнятися залежно від багатьох різних факторів (задавненості хвороби, віку пацієнта тощо), які не можна повністю передбачити;
   
4. до медичної послуги з боку держави пред’являються підвищені вимоги, шляхом висунення певних вимог до суб’єкта їх надання (наприклад, суб’єкт надання медичних послуг повинен відповідати єдиним кваліфікаційним вимогам, мати ліцензію на заняття медичною практикою, проходити акредитацію).
   

Так як робота вимагає певного матеріального результату, медичну роботу можна віднести до договорів підряду, наприклад, створення зубного протезу.

О.І. Смотров відмежував медичну роботу як таку діяльність недержавної медичної організації або особи, що здійснює приватну медичну практику, яка завжди передбачає досягнення певного віддільного, упредметненого результату, що може бути гарантований зазначеними суб’єктами.

Таким чином, медичну послугу можна визначити як оплатну діяльність медичних закладів чи осіб, які займаються приватною медичною практикою, що має корисні властивості які споживаються під час її здійснення і направлена на підтримку чи покращення здоров’я особи.

Науковий керівник: І.В. Венедіктова


ДО ПИТАННЯ ЩОДО ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БОРОТЬБИ З РЕЙДЕРСТВОМ В УКРАЇНІ

Л. А. Ізетова,

студентка 4 курсу экономіко-правового факультету

Донецького Національного університету


Згідно ст. 6 Господарського кодексу України до основних принципів господарювання відносяться свобода підприємницької діяльності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання. Разом з тим в останній час в господарській діяльності спостерігаються певні негативні явища, що безпосередньо обмежують таку свободу і не знаходять відповідного опору з боку державних органів, які виконують відповідні функції держави, зокрема законодавчу, виконавчу, судову, правоохоронну та ін. Таке явище у суспільстві, з урахуванням досвіду інших країн та історії його розвитку, отримало назву «рейдерство». В перекладі з англійської мови це поняття означає раптовий напад, в західних країнах називають його визначають як силове захоплення з метою зміни власника, а на рівні офіційних державних структур України воно розглядається як незаконне захоплення підприємства. А тому з метою забезпечення боротьби з цим ганебним явищем, необхідно в законодавчому порядку визначити відповідні положення, за допомогою яких буде забезпечена ефективна протидія порушенням, скоєним певними особами в процесі організації та безпосереднього здійснення рейдерства.

Проблеми боротьби з рейдерством постійно обговорюються в суспільстві, на рівні вищих органів державної влади, а також в засобах масової інформації. Разом з тим, як свідчить практика, кількість рейдерських атак в Україні не зменшується, а з кожним днем збільшується, до тож саме рейдерство спричиняє економічний занепад підприємствам, підриває соціальну сферу, становить загрозу безпеці держави, руйнує загальний інвестиційний клімат країни.

Все це ще раз підтверджує необхідність відпрацювання більш рішучих засобів протидії цьому явищу, шляхом чіткого визначення певних положень у законодавстві. При цьому треба зауважити, що сам процес формування такого законодавства уже розпочався в Україні, оскільки у відповідних нормативно-правових актах, що приймаються на рівні Президента України та уряду все частіше використовується поняття «рейдерство» в контексті викоренення саме цих порушень. Прикладами таких нормативно-правових актів є Указ Президента України «Про заходи щодо захисту прав власності», постанови Кабінету Міністрів України «Про схвалення Декларації цілей та завдань бюджету на 2008 рік (Бюджетної декларації)», «Про стан фінансово-бюджетної дисципліни, заходи щодо посилення боротьби з корупцією та контролю за використанням державного майна і фінансових ресурсів» та ін.

Разом з тим такі нормативно-правові акти, які мають підзаконний характер, не можуть належним чином врегулювати вищенаведені відносини, сприяти захисту майнових інтересів та законних прав учасників господарських відносин, оскільки їх правовий вплив є занадто слабким.

А тому єдиним нормативно-правовим актом, у якому необхідно визначити відповідні положення, може бути виключно Кримінальний кодекс України (далі – КК), оскільки дії пов’язані з рейдерством містять ознаки злочину. При цьому у чинному КК є відповідний розділ «Злочини у сфері господарювання», який містить підстави кримінальної відповідальності та санкцій щодо цих суспільних відносин. Але застосування цих положень щодо такого порушення як рейдерство є, по суті, проблематичним, оскільки:

- по-перше, у цьому Кодексі відсутня жодна норма, яка б визначала рейдерство злочином, і взагалі не використовується таке поняття, а тому, немає правових підстав щодо застосування кримінальних норм до осіб, які допускають такі правопорушення;

- по-друге, наявність у КК спеціального розділу «Злочини у сфері господарської діяльності» недостатньо для того, щоб активно протидіяти цим порушенням, оскільки деякі дії, що визначені у КК злочинами, та закріплені у інших розділах також можуть розглядатися як складова рейдерства, наприклад, шахрайство (ст. 190 КК), підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358) та ін.;

- по-третє, боротьба з рейдерством буде ефективною тільки у випадку, якщо в КК буде визначена кримінальна відповідальність відповідних посадових осіб судових, правоохоронних та виконавчих органів за сприяння у сфері рейдерства.

Закріплення вищенаведених пропозицій в КК надасть можливість вести ефективну боротьбу з незаконним захопленням підприємств на підставі використання неправосудних рішень судів загальної юрисдикції та господарських судів, зловживань у кримінально-правовій сфері, що полягають у відмові порушення кримінальних справ проти осіб, які приймають участь у організації та здійсненні таких захоплень. Правове забезпечення боротьби з рейдерством шляхом вдосконалення кримінального законодавства буде сприяти реалізації основних принципів підприємництва та економічній безпеці не тільки суб’єктів господарювання, а й держави в цілому.

Науковий керівник: Л.І. Кущ


ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ В ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

С.П. Кадацька.,

студентка 5 курсу юридичного факукльтету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


В умовах радикальних змін, що відбувалися в Україні з кінця ХХ -початку ХХІ сторіччя, і реформування цивільного законодавства юридична доктрина і практика сформулювали низку правових новел, які мали сприяти гармонійному переходу на новий ринковий напрямок розвитку й ефективно забезпечували правове регулювання виникаючих між його суб’єктами правовідносин. Для розв’язання проблем управління власністю під впливом процесу реформування економічних відносин і стану законодавства в країні було запропоновано інститут управління майном, під яким згідно ст. 1029 чинного Цивільного кодексу України розуміється правовідносини, коли одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) [1] .

У Цивільному кодексі УРСР 1963 р. цей інститут у цілісному вигляді не був закріплений [2]. Але його елементи можна було знайти в статтях про опіку й піклування (ст. 16 ЦК УРСР), охорону майна безвісно відсутнього (ст. 19), припинення дії юридичної особи (статті 37 - 40), виконання заповіту (статті 546 - 547 ). Треба також мати на увазі, що договору управління майном притаманні функції, для реалізації яких раніше застосовувалися конструкції декількох договорів або договір, найбільш придатний для певних правовідносин, деякі елементи якого можна на ці правовідносини „примірити” (як правило, це були договори доручення, комісії, схову). Але, навіть в умовах дії цього кодексу застосування договору управління майном практикувалось. Наприклад, ще в 1996 р. Державна податкова адміністрація України та державні податкові адміністрації Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя здійснили перевірку Головної контори комерційного банку "Приватбанк" (м.Дніпропетровськ), його філій і регіональних управлінь щодо правильності нарахування, повноти і своєчасності перерахування до Держбюджету прибуткового податку з доходів громадян за довірче управління їхніми коштами і видали листа «Про оподаткування прибутковим податком доходів громадян, виплачуваних комерційними банками за довірче управління їх коштами» за № 17-0211/10-1621 від 19 грудня 1996 р. У 1998 р. вийшло розпорядження №1064-р Кабінету Міністрів України про передачу акцій транснаціональної фінансово-промислової компанії "Укртатнафта", що належали державі, Державному комітетові Республіки Татарстан з управління державним майном за умови укладення угоди про передачу пакета акцій у довірче управління резидентові в Україні.

Історично сталося так, що при нормативному закладенні інституту довірчого управління майном Україна пізнала спочатку термін «довірче», а вже потім регламентуванню підлягало саме «управління майном», яке повинно було від самого початку мати більшу питому вагу смислового навантаження [3, с. 9]. Термін «довірче» пов’язувався з довірчими товариствами, предметом діяльності яких за Декретом Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» від 17 березня 1993 р. [4] було надання звичайних представницьких послуг. З виданням цього Декрету здійснено рішучий крок до подальшого розвитку довірчих відносин у цивільному обороті України й у законодавчому закріпленні інституту управління майном в чужому інтересі з акцентом на довірчий характер такого управління. Але його прийняття мало й негативні наслідки, які проявилися у створенні величезної кількості товариств (подібних відомій „МММ-компанії”) і траст-фондів. По суті, їх призначенням була організація фінансових пірамід для швидкого збагачення засновників цих компаній за рахунок своїх вкладників. Підґрунтям виникнення такої ситуації стала не тільки недосвідченість пересічних громадян у нових економічних умовах, а в першу чергу – відсутність належного механізму регулювання й захисту слабкішої сторони в подібних правовідносинах, оскільки сутністю діяльності цих компаній фактично була передача коштів у власність (за прикладом довірчої власності), а не в управління [3, с.10].

Проблемі регламентації інституту управління майном та передумовам його виникнення присвятили свої роботи багато з українських вчених. Так, Р.А. Майданик, С.О. Сліпченко приходять до висновку, що поштовхом розгляду ідеї введення в цивільне законодавство України розглядуваного інституту став факт появи в цивільному середовищі нових правовідносин з управління, регулювання яких через їх активне поширення і з метою ефективного захисту сторін цих правовідносин доречно було б закріпити нормативно [5, 6].

Російська вчена-цивіліст Л.Ю. Михеєва, аналізуючи конструкцію довірчого управління майном, відмітила такі передумови її появи в ЦК РФ [7, с.32], як-то: необхідність правового оформлення нових економічних відносин, що стихійно складаються під впливом зарубіжного досвіду; нагальність пошуку нових ефективних форм управління державним майном; існування у вітчизняній правовій традиції стійких прав на майно, які не є правом власності; наявність певного досвіду в регулюванні відносин за участю особи, яка управляє майном у чужому інтересі. Вважаємо, за таких передумов виникнення довірчого управління майном акцент робиться тільки на окремих аспектах загальної проблеми, яка полягає в тому, що при зміні суспільних відносин не відбулася відповідна зміна їх регуляторів.

Таким чином, після аналізу нормативної бази і наукової доктрини ми можемо прийти до загального висновку, що під умовами виникнення інституту довірчого управління майном розуміються обставини, необхідні для відправної точки й подальшого розвитку названої правової конструкції , до яких відноситься: відкритість капіталу для акумуляції в умовах відсутності відповідного механізму контролю за цими процесами; існування реальних відносин, які вже склалися у сфері банківського, інвестиційного та іншого управління, виникнення довірчих компаній; нагальна потреба отримати швидкий ефект від розпорядження об’єктами народного господарства, що зумовлено державною політикою в цілому; приклад існування позитивного досвіду країн Західної Європи у здійсненні довірчих операцій у сфері управління майном.

Список використаної літератури:

1. Цивільний Кодекс України. - К.: МП «Альтерпресс». - 1992. -213с.
   
2. Цивільний Кодекс України. - Х.: ТОВ „Одіссей”, 2008. - 424с.
   
3. Венедіктова І.В. Договір довірчого управління майном в Україні: Навчальний посібник. – Харків: Консум, 2004. – 214с.
   
4. Про довірчі товариства: Декрет Кабінету Міністів України // Відом. Верхов. Ради України. – 1993. - №19. - ст.207. Зі змін. і доп. згідно із Законом України № 90/95 від 14.03.95 // Відом. Верхов. Ради України. – 1995. - №14. - Ст. 93.
   
5. Майданик Р.А. Траст: собственность и управление капиталами (природа прав, рецепция в право Украины). – К.: Наук. думка, 1995. –176с.
   
6. Слипченко С.А. Институт права доверительной собственности и его действие в Украине: Дис. … канд. юрид. наук. – Харьков: Ун-т внутр. дел. - 1997 – 183с.
   
7. Михеева Л.Ю. Доверительное управление имуществом / Под ред. В.М.Чернова. – М.: Юристъ, 1999 - 176с.
   

Науковий керівник: І.В.Венедіктова


ІМУНІТЕТ СВІДКА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

А.Ю. Калугіна.,

студентка 5 курсу юридичного факукльтету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Інститут імунітету свідка був відомий ще римській правовій системі. У Дигестах Юстиніана втримується положення закону Юлія про державні суди: «Ніхто не повинен бути викликаним проти своєї волі для свідкування проти тестя, зятя, вітчима, пасинка, двоюрідного брата, двоюрідної сестри, двоюрідного племінника й тих, хто перебуває в більше близькому ступені споріднення або властивості, і не повинні бути примушені свідчити патрони проти вільноотпущенників і вільноотпущенники проти патронів». За загальним правилом викликувані свідки під страхом конфіскації майна зобов'язані були з'явитися в суд і дати показання, за помилкове свідоцтво вони несли відповідальність. Право відмовитися від дачі показань розглядалося римськими юристами як привілей, що звільняє особу від обов'язку виступати свідком у суді.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають викличу й допиту певних осіб як свідків. Дане обмеження використання показань свідків іменується імунітетом свідка

Імунітет свідка - це надане свідкові право відмовитися від дачі показань через родинні відносини або службові обов'язки або нездатності особи через його фізичні або психічні недоліки правильно сприймати факти або давати про їх правильне показання. Імунітет свідка має глибокі історичні коріння. Він відомий із часів римського права, існував у дореволюційному російському цивільному судочинстві, широко використовується в сучасному цивільному процесі іноземних держав.

Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів).

При частковому звільненні від дачі показань свідок може лише по окремих питаннях відмовитися від свідоцтва (наприклад, з питань, що становлять таємницю). Таким чином, підставами імунітету свідка можуть бути споріднення й службове становище громадянина.

Службовий імунітет. Стаття 51 ЦПК України встановлює перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки : 1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; 2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості; 3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4)професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

Родинний імунітет повинен поширюватися на відомості, які можуть завдати майнової шкоди свідкові або його близьким родичам, а також спричинити кримінальну відповідальність для цих осіб. Імунітет свідка родичів носить добровільний характер. У свідка виникає право відмовитися від дачі показань, то в суду створюється обов'язок звільнити його від свідоцтва, і навпаки, свідок має право не прийняти імунітет свідка та дати показання. З метою впорядкування процедури розгляду справи свідок, що відмовився від імунітету не повинен мати права на його відновлення по тій же справі й по тим же підставами. У випадку відмови від розглянутого права він може бути притягнутий до встановленого законом відповідальності на загальних підставах. У випадку відсутності у свідка права на імунітет суд зобов'язаний відмовити в його поданні, винести мотивовану ухвалу.

ЦПК України закріплює перелік осіб, які мають право відмовитися від давання показань. Так, фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).

В Конституції України, а саме в ст. 63 закріплено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Перший радянський ЦПК 1923 р. містив положення, відповідно до якого ніхто не мав права відмовитися від свідоцтва, за винятком випадків, коли повідомлення необхідних фактів сполучено з порушенням державної або службової таємниці (ст. 129). Законодавець, передбачаючи підстави для відмови від свідоцтва, керувався винятково міркуваннями охорони державних і суспільних інтересів. Родичам сторін законом не надавалося право відмовитися від дачі показань. У ЦПК РСФСР 1964 р. взагалі не згадувалося про право яких-небудь осіб відмовитися від дачі показань.

Можна зробити висновок, що нема сумніву в тому, що необхідність існування в законодавстві інституту імунітету свідка як службового так і родинного обумовлена його соціальною значимістю, що проявляється в наданні громадянину гарантій захисту його права на достоїнство, недоторканність приватного життя, особистої й сімейної таємниці, здійсненні службової діяльності, у зміцненні моральних основ правосуддя. Положення про імунітет свідка має й прикладне, судове значення, тому що безпосередньо пов'язане із проблемою попередження лжесвідчення.


ЗАПОВІДАЛЬНИЙ ВІДКАЗ І ПОКЛАДЕННЯ НА СПАДКОЄМЦЯ

ІНШИХ ОБОВЯЗКІВ ЯК ОСОБЛИВІ ЗАПОВІДАЛЬНІ

РОЗПОРЯДЖЕННЯ ЗАПОВІДАЧА

Ю.О. Кацай,

студент 3 курсу экономіко-правового факультету

Донецького національного університету


Правовідносини, які виникають з заповідального відказу і покладення, викликають суттєві ускладнення у студентів під час сприйняття матеріалу. В більшості ви­падків навіть практичні працівники не можуть пояснити ос­новної відмінності між заповідальним відказом і покладенням. Дійсно, ці поняття досить складні і в юридичній літературі фактично викладені неодно­значно. Тому на практиці при написанні заповіту нота­ріуси в основному не роз'яснюють це положення і по­няття «відказоодержувач» фактично залишається поза увагою науковців.

Заповідальний відказ і покладення мають близьку правову природу і є видами заповідальних розпоряджень заповідача. Вони були відомі ще римському праву, але в сучасному законодавстві виникла проблема розмежування цих понять, а також їх закріплення в Цивільному кодексі України. Заповідальний відказ – це певне майнове право або комплекс прав, які спадкоємець зобов’язаний передати третій особі, яка набуває права вимагати його виконання. Відказоодержувачами можуть бути як особи, які входять, так і ті, які не входять до кола спадкоємців за законом. Якщо спадкоємець, на якого покладене виконання відказу, помре або відмовиться від неї, обов’язок виконання легату переходить на інших спадкоємців, які отримали цю частку. Якщо до відкриття спадщини помирає легатарій, заповідальний відказ втрачає силу. Якщо ж легатарій помре після відкриття спадщини, права та обов’язки відказоодержувача не можуть бути передані ним у спадок [1, с. 837].

Відповідно до ст. 1240 ЦК заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру – покладання. Якщо такі дії носять майновий характер, то до покладання застосовуються правила про легат. Право вимоги має буть-яка заінтересована особа. Розпорядження підлягає виконанню лише в межах реальної вартості майна. Заповідач може покласти на спадкоємця обов’язок вчинення дій загальнокорисного характеру [2, с. 1136 ].

Заповідальному відказу і покладенню в Цивільному кодексі присвячено ряд статей, але вони є недопрацьованими і незрозумілими, а як наслідок неправильне застосування законодавства. Саме тому виникло багато концепцій розуміння цих заповідальних розпоряджень. Проблема не тільки в визначенні, а в тому, що в законодавстві нема механізму реалізації цих розпоряджень, не визначені строки виконання.

Тому вважаю доцільним змінити ч. 1 ст. 1240 ЦК. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру в інтересах спадкодавця розпорядження особистими паперами, визначення місця форми здійснення поховання, догляд і нагляд за тваринами спадкодавця тощо). В заповіті встановлюється строк, протягом якого здійснюється догляд за тваринами спадкодавця, а також обсяг коштів в межах спадкового майна, які планується витратити на цей догляд.

Ч. 2 ст. 1240 ЦК вважаю доцільним змінити за зразком ст. 1139 ЦК РФ. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій майнового і немайнового характеру, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети, за умови виділу в заповіті частини спадкового майна для здійснення цього покладення. Ч. 1 ст. 261 ЦК визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права. Після спливу строку для прийняття спадщини (ст. 1268 ЦК), якщо є особа, яка прийняла цю спадщину, обтяжену заповідальним відказом, то коли настає час, коли можна вважати, що право відказоодержувача порушене? На нашу думку, доцільно встановити строк протягом 1 року, з дня закінчення строку для прийняття спадщини, якщо інше не встановлено заповітом. Якщо протягом цього року спадкоємець, який прийняв спадщину, обтяжену заповідальним відказом, не прийняв жодних дій щодо виконання відказу без поважних причин, то право відказоодержувача можна вважати порушеним і настає загальний строк позовної давності.

Тобто ч. 4 ст. 1238 ЦК, на нашу думку, повинна бути доповнена словами: «Перебіг загальної позовної давності починається через рік після закінчення строку на прийняття спадщини, якщо інше не встановлено заповітом». Подібними словами повинна бути доповнена ст. 1240 ЦК і право вимоги виконання покладення мають будь-які заінтересовані особи. Також вважаю необхідним доповнити ст. 1271 ЦК словами: «Якщо відказоодержувач протягом року не використав заповідальний відказ, то він повертаються до спадкоємця». Норми, викладені таким чином, на нашу думку, є більш зрозумілішими і ліквідують деякі прогалини у праві.

Література:

1. Спадкове право: Нотаріат. Адвокатура. Суд: Наук.-практ. посібник / С.Я Фурса, Є.І.Фурса, О.О. Кармаза: За заг. Ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я., 2007. – 1216 с.

2. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2007. - 1200 с.

3. Гражданский кодекс Российской Федерации (Часть третья) от 26.11.2001, № 146-ФЗ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта. – Заголовок з екрану.

4. Цивільний кодекс України : від 16.01.2003 р., № 435-IV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.

Науковий керівник: Є.П. Гайворонський


ДОМЕННІ ІМЕНА: ЗАСІБ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ЧИ ОБ’ЄКТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА?

А. Коваленко,

студент 5 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


З кожним днем до нашого життя все більше входить Інтернет, який надає нам безліч можливостей - від розваг, як то скачування фільмів та музики до бізнес-можливостей (Інтернет-банкінг, оплата послуг та товарів шляхом т.зв. Інтернет-грошей).

Проте, мало хто відмічає таку особливість мережі Інтернет як простота та швидкість отримання необхідної інформації. Вона втілюється в зручності, коли заходячи на веб-сторінку зі звучним доменом будь-хто отримує доступ до потрібних нам знань чи благ.Саме в цей момент кожен з нас стикається з таким явищем Всесвітньої мережі як доменні імена, адже запамятати пару слів звичайно легше аніж кілька чисел, які відображають реальну адресу сторінки в Інтернеті.

Що ж таке «доменні імена» або «домен»?Так Закон України «Про телекомунікації» дає таке визначення «домен — частина ієрархічного адресного простору мережі Інтернет, яка має унікальну назву, що її ідентифікує, обслуговується групою серверів доменних імен та централізовано адмініструється». [ 1 ]

Отже, домен - це унікальний ідентифікатор певної сторінки в мережі Інтернет, за яким її можна знайти та отримати до неї доступ.

Так як будь-яка особа може за власним бажанням обрати собі будь-яке доменне ім'я (з дотриманням «Правил домену UА») або утворити його шляхом перекладу, скорочення чи іншого творчого підходу, то, на нашу думку, буде доцільним вважати доменне ім'я об'єктом права інтелектуальної власності.

В сучасній українській науці права інтелектуальної власності склалося сприйняття доменного імені як засобу індивідуалізації.Проте, на нашу думку, це не завжди правильно, оскільки:

1. доменне ім'я не завжди віддзеркалює діяльність його власника;

2. зареєстроване на певну особу доменне ім'я може не мати використання протягом років, тоді як охорона знаків для товарів та послуг припиняється якщо такий знак не використовується в Україні протягом 3-х років[2];

Аналогічну позицію займає й Калятін, який пояснює, що функції доменного імені виходять за межі функцій таких засобів індивідуалізації як фірмові найменування та товарні знаки. Адже, засоби індивідуалізації пов'язані лише із комерційною діяльністю, тоді як доменне ім'я може бути в колі інтересів некомерційних організацій та установ, таких як благодійні організації, культурні спілки тощо, і, відповідно нести зовсім інше функціональне навантаження. [3]

Окрім того, саме в собі доменне ім'я не несе ані рекламних цілей, ані інформаційних.

Також доменне ім'я не можна відносити до комерційних найменувань, оскільки для виникнення прав на доменне ім'я недостатньо лише використовувати відповідне зазначення. Отримання прав на доменне ім'я вимагає певної сукупності процедур, зокрема, перевірку та реєстрацію.

Таким чином, можна сказати, що доменне ім'я не є лише засобом індивідуалізації.

Останнім часом поширюється практика, коли перед виходом якогось твору(зокрема кінофільмів чи музичних альбомів) усі бажаючі можуть отримати попередню інформацію про нього чи дізнатися історію його створення заходячи на присвячений конкретному твору Інтернет-сайт, що зазвичай анонсується певним шляхом. Природньо виникає питання: чи є доменне ім'я частиною твору, а відповідно і об'єктом авторського права та суміжних права?

З практики можна сказати, що зазвичай для сайту певного твору обирається переклад на англійську мову назви твору чи транслітерація на латину назви твору. Таким чином в просторі Інтернет об'єкт авторського права з'являється лише у вигляді назви твору, яка відповідно до ст.9 Закону України «Про авторське право і суміжні права» охороняється як на тому ж рівні, що і весь твір.[4]

Проте, необхідно відмітити, що не завжди в доменному імені міститься оригінальна назва твору, тобто відсутня творча складова. Зокрема, неможливо визнати доменне ім'я об'єктом авторського права в разі співпадання назв двох творів різних авторів, наприклад, підручників з абсолютно ідентичною назвою.

Іноді виникають такі ситуації, коли приватні особи, щоб зареєструвати на власне ім'я домен співзвучний своєму прізвищу, просто змушені були зареєструвати своє ім'я, прізвище чи псевдонім в якості товарних знаків[5]

Таким чином, можна сказати, що однозначно віднести доменне ім'я не можна ані до засобів індивідуалізації, ані до об'єктів авторського права(зокрема, до оригінальної назви твору).

Література:

1. Закон України «Про телекомунікації» Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 12, ст.155

2. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 7, ст. 36

3. anlaw.net/law/doc/al96.php

4. Закон України «Про авторське право та суміжні права» Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 13, ст.64

5. /publication.php7icH409

Науковий керівник: С.Ю. Бурлаков


АКТУАЛЬНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ

ПИТАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ

Коваленко О.В.,

студентка 1 курсу юридичного факультету

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна


Інтеграція та глобалізація соціально-культурних та економічних процесів, що відбуваються в світі, потреби гуманізації суспільних відносин виводять на перший план питання загальнолюдських цінностей, які покладені в основу альтернативного недержавного розв’язання спорів.

Третейський суд, як інститут громадянського суспільства, являє собою альтернативний державній юстиції спосіб розв’язання цивільно-правових конфліктів. На відміну від державних судів, його влада закріплена не на загальному законі, а на договірній основі, на волі приватних осіб. Учасники спору самостійно визначають третю сторону, якій вони добровільно довіряють винесення рішення в своїй справі і з самого початку зобов’язуються йому підчинятися. Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав і інтересів сторін третейського розгляду, що охороняються законом, шляхом всестороннього розгляду і розв’язання спорів відповідно до закону.

Сам Закон України „Про третейські суди” дає таке визначення терміну „третейський суд” – це недержавний незалежний (виділено мною – К.О.) орган, який створюється за згодою , або відповідним рішенням заінтересованих фізичних чи юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для розгляду спорів, які виникають з цивільних і господарських правовідносин.

У зв’язку з тим, що подібний метод розгляду спорів дозволяє учасникам конфлікту за власною ініціативою обирати третейських суддів із великої кількості незалежних кваліфікованих спеціалістів, а також передбачає індивідуальний підхід до кожної справи і можливість примусового виконання його рішення органами Державної виконавчої служби України, третейський суд являє собою адекватну ринковим відносинам форму розгляду спорів.

Проблема третейського судочинства наразі є дуже актуальною. Обговорюється чимало слушних пропозицій і зауважень щодо ефективності розгляду спорів третейськими судами, шляхів запровадження принципу диспозитивності третейського розгляду, альтернативного доступу до судочинства; методики аналізу діяльності третейських судів як складової правової системи України; підвідомчості справ третейському судові.

Необхідно відмітити, що наразі існує чимало проблемних питань термінологічно-понятійного, етичного та процесуально-правового, організаційного характеру.

Дискусійним, на наш погляд, є питання щодо статусу третейського судді. У зв’язку з цим викликає сумніви позиція, згідно з якою сам лише факт внесення особи до списку третейських суддів постійно діючого третейського суду не надає їй статусу третейського судді, оскільки такий статус набувається лише під час розгляду справ. Така думка не відповідає ні змісту Закону України «Про третейський суд» , ні правилам формальної логіки .

Бо, наприклад, перебуваючи у відпустці, на вихідних, на лікарняному тощо, суддя юридично не є третейським суддею. Тому, він не є державною посадовою особою і йому ніхто не буде заважати брати хабарі та це і не буде визнано протизаконним явищем.

За змістом розділу 3 та статей 8, 9 Закону України „Про третейський суд” кожний кандидат у судді набуває статусу судді такого суду після державної реєстрації постійно діючого третейського суду. Без конкретних суддів не може бути й самого суду. Тому, ми вважаємо, що було б доцільним видавати суддям третейського суду відповідні посвідчення. Втім, на стадії внесення особи до списку суддів постійно діючого третейського суду така особа не є власне суддею. Це тільки кандидат у судді.

Актуальним питанням, на наш погляд, буде також діяльність третейських судів, що зареєстровані при фінансових установах. В умовах сучасної кризи і неможливості банків повноцінно віддавати свої борги та здійснювати діяльність по кредитуванню, дуже зросла кількість позовів до банків. Ці позови вирішуються саме у третейських судах, які функціонують і фінансуються за рахунок цих же банків. Тож, неможливо говорити про справедливість та демократичність винесеного рішення цим судом. Бо його рішення задовольнятиме інтереси банку, а також матиме протиріччя з Законом України «Про третейський суд».

Одним з найголовніших проблемних питань третейського судочинства є повноваження даного суду. Так, 5 березня 2009 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів». Відповідно до даного закону рішення третейських судів не підлягають загальнообов’язковому виконанню на території України.

Проте, на нашу думку, значне обмеження повноважень третейського суду призведе до гальмування його розвитку і навіть до можливого припинення діяльності інституту третейського судочинства, що не сприятиме розвитку демократичних засад в Україні, а також суперечитиме нормам європейського права, рекомендаційним нормам ЮНСІТРАЛ

Тому ми вважаємо, що третейське судочинство повинно бути якісно реформованим. По-перше, неможливо обмежувати діяльність третейських судів до мінімуму, що призведе до припинення їх існування і разом з цим розвитку України, як демократичної держави на загальноєвропейському рівні. По-друге, було б доцільним створити реєстр суддів постійно діючих третейських судів. По-третє, видавати суддям третейського суду відповідні посвідчення за яким особа буде вважатися третейським суддею після її внесення до реєстру суддів постійно діючого третейського суду. І, звичайно, обмежити діяльність третейських судів при фінансових установах, для забезпечення неупередженого, демократичного та справедливого розгляду рішень для сторін при розгляді справ у третейських судах.


ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ ВИПРОБУВАННЯ