Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко І. В., Іванишина В. П., Носко М. О., Сидоренко В. К., Кузьомко Л. М., Ляшенко О

Вид материала

Содержание

Використані джерела
Language of communication strategy for future teachers
Принцип народності у змісті підручників
То нехай мене, дівки-бранки
Ми молоді весняні квіти

Подобный материал:

1 ... 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 39

Використані джерела

Библер B.C. От наукоучения – к логике культуры: Два филос. введения в двадцать первый век. – М.: Политиздат, 1990. – 413 с.
Вольфовська Т. Комунікативна компетентність молоді як одна з передумов досягнення життєвої мети // Шлях освіти. – 2001. – № 3. – С. 13-16.
Выготский Л.С. Анализ эстетической реакции: Собрание трудов / Научная редакция В.В. Иванова и И.В. Пешкова. Комментарии В.В. Иванова. – М.: Лабиринт, 2001. – 480 с.
Гончаренко С., Мальований Ю. Гуманізація і гуманітаризація освіти // Шлях освіти. – 2001. – № 3. – С. 2.
Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. – М.: Прогресс, 1985. – 373 с.
Закон України „Про вищу освіту” // Освіта. – 20-27 лютого 2002 p. – С. 6.
Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2-х т. – Т. ІІ. – М.: Педагогика, 1983. – 320 с., ил. – (Труды д. чл. и чл.-кор. АПН СССР).
Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті // Освіта України. – № 29, 18 липня, 2001 р. – С. 4.
Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – 622 с.
Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1973. – 424 с.
Современная психология: Справочное руководство. – М.: Инфра, 1999. – С. 267, 671.
Фейербах Л. Избранные философские произведения. – М., 1955. – Т. I.

Mamchich O., Barnich O.

LANGUAGE OF COMMUNICATION STRATEGY FOR FUTURE TEACHERS

The article considers linguistic and communicative competence problem of future elementary school teachers. The subject actual it is determined by farming communicative approach to teaching linguistic subject in higher school. Just this approach will guarantee the mastering language as a means of communication and cognication, it will enable to acquire the respective knowledge, forming skills, to use them in speech practice of students and further professional pedagogical activity.

Key words: linguistic competence, communicative competence, pedagogical activity.

Стаття надійшла до редакції 12.09.2010

УДК 37(09)(477)

Калабська В. С.

ПРИНЦИП НАРОДНОСТІ У ЗМІСТІ ПІДРУЧНИКІВ
ДЛЯ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ ШКІЛ НАДНІПРЯНЩИНИ
(ІІ ПОЛ. ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

У статті досліджується один із аспектів принципу народності – використання зразків фольклору, запропонованого у вихованні молодших школярів К. Ушинським. Проаналізовані зразки української народної словесності, що були розміщені на сторінках підручників для учнів початкових шкіл Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Ключові слова: принцип народності, фольклор, молодші школярі, читанка, буквар, Наддніпрянщина.

Пріоритетним напрямом реформування виховання Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття) визначає формування національної свідомості, любові до рідної землі, високої мовної та духовної культури особистості. Розв’язанню цієї проблеми сприяє вивчення зразків фольклору, осмислення і використання їх у навчально-виховному процесі, – українська усна народна словесність є невичерпним джерелом у духовному пізнанні свого народу, яка має вплив на формування свідомості молодого покоління.

Збирачі і дослідники українського фольклору кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, Ф. Колесса, М. Костомаров, П. Куліш, О. Потебня і ін. залишили вагому спадщину, вивчення і осмислення якої сприяє вирішенню проблеми виховання патріотичного шкільництва сьогодні.

Серед сучасних дослідників, які працюють над проблемою використання національного компоненту у вихованні школярів, – А. Алексюк, І. Бех, О. Вишневський, В. Кузь, Ю. Руденко, З. Сергійчук, А. Погрібний, М. Стельмахович та інші.

Просвітителі, освітні діячі кінця ХІХ – початку ХХ ст., які були упорядниками підручників для недільних, народних, трудових початкових шкіл, вдало використовували зразки фольклору у різних темах навчального матеріалу. На початку 60-х рр. ХІХ ст. виходять підручники для початкового навчання видатного педагога К. Ушинського, які побудовані за принципом народності. Принцип народності ґрунтується на думці, що народ має право на школу з рідною мовою, побудовану на власних національних засадах, й повинен таку школу мати. Вчений науково довів необхідність у вихованні й навчанні брати до уваги національну належність дитини, враховувати національну особливість її характеру. Національним вважав виховання із засвоєнням місцевих етнографічних та загальнолюдських культурних цінностей, формування довершеної особистості, національно свідомого представника свого народу. Т. Лубенець, Б. Грінченко, Ю. Федькович, С. Русова, Г. Ващенко та ін. були послідовниками К. Ушинського в Україні і використовували принципи його системи виховання у своїй роботі, публікаціях та навчальних книгах.

Зміст підручників з читання початкової школи другої половини ХІХ – ХХ ст. досліджували Н. Богданець-Білоскаленко, Н. Кузьменко; зміст букварів в українських школах Закарпаття – О. Фізеші; історико-педагогічний аспект букварів – І. Козак., дитячої книжки Східної Галичини, зокрема видання читанок, – Г. Корнеєва; теорію і історію читанок Наддніпрянській України – В. Оліфіренко; дитячу літературу як засіб виховання моральних рис молодших школярів – Р. Зозуляк, В. Плахій.

Але питання використання фольклору у навчальних книгах початкової школи висвітлено недостатньо, що обумовлює мету нашого дослідження – з’ясувати використання принципу народності К. Ушинського у підручниках для учнів початкової школи Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та проаналізувати зміст і зразки усної української народної словесності.

У
© Калабська В. С., 2010
навчальному процесі шкіл кінця ХІХ – початку ХХ ст. використовували «Букварі», «Граматки», «Читанки». З’ясуємо ці поняття.

«Буквар» – підручник для читання й письма, відомий до ХVІІ ст. під назвоми «Азбука», «Граматка». Термін «буквар» вперше застосував М. Смотрицький. Найдавніші українські видання букварів здійснені І. Федоровим (1574, 1578) та Л. Зизанієм («Наука к читанню и розумінню письма словенського […]», 1596). У формуванні букварів на основі народної української мови брали активну участь письменники ХІХ ст.: П. Куліш («Граматка» 1857, 1861) та Т. Шевченко («Буквар южнорусский», 1861). Їхню ініціативу розвинули М. Гатцук («Українська абетка», 1861), О. Кониський («Граматка, або перша читанка задля початку вченья», 1883). Політика російського уряду щодо української мови спричинила те, що букварі видавалися переважно на західноукраїнських землях. Лише на початку ХХ ст. Наддніпрянщина, що переживала нову хвилю перманентного відродження, знову мала свої букварі: Б. Грінченка («Українська граматка до науки читання й писання», 1907), С. Черкасенка («Початок: Граматка до науки читання й письма», 1917), С. Русової, А. Савчука («Український буквар», 1918), Т. Норця (псевдонім Т. Лубенця, «Граматка з малюнками») та ін.; деякі з букварів мали кілька перевидань. Інколи такі підручники друкувалися під іншими назвами («Сонечко», 1918; С. Титаренко, «Ясне сонечко», 1919; П. Ковалевський, «Веселка», 1920; О. Сковорода, «Читаймо!», 1926 тощо). Згодом до укладання букварів прилучилися Л. Деполович, Н. Гов’ядовька, Б. та М. Саженюки, Н. Скрипченко, М. Вашуленко, Д. Чередниченко, Галина Кирпа та ін. У таких виданнях художні тексти були адаптовані до вікового рівня дитини [5].

«Читанка» – тип підручника для дітей молодшого шкільного віку, запроваджений І. Шашкевичем. Крім виконання утилітарних (навчити читати) та дидактичних завдань, читанка подає кращі зразки фольклору і художньої літератури різних жанрів, які прилучають учнів до мистецтва слова, формують і розвивають естетичний смак. У другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. з’явилися підручники О. Барвінського (Львів, 1870), О. Патрицького (1871), «Ластівка: читанка для руського народа» (Львів, 1874) – видання «Просвіти», «Читанка» (Чернівці, 1902) в упорядкуванні О. Поповича, «Перша школа» (Санкт-Петербург, 1912) в упорядкуванні С. Черкасенка, «Рідне слово» (Київ, 1912) в упорядкуванні Б. та М. Грінченків, «Руська читанка» (Львів, 1912) в упорядкуванні А. Крушельницького, «Робітнича читанка» (Львів, 1915), «Перша читанка для дорослих» (Київ, 1918) в упорядкуванні С. Русової, «Наше слово» (Київ, 1918) в упорядкуванні В. Дога, «Стежка додому» (Катеринослав, 1918; 1919) за редакцією І. Труби, чотири видання під назвою«Ясні зорі», присвячені чотирьом порам року (Полтава, 1918) в упорядкуванні М. Рудницького, «Рідний край» (Харків, 1919) в упорядкуванні П. Ковалевського, «Веселка: перша читанка після букваря» (Катеринослав, 1921) в упорядкуванні А. Воронця і ін. [6].

У 1857 р. вийшов друком перший підручник українською мовою для народних шкіл – «Граматка» П. Куліша [11]. На 149 сторінках вміщено передмову, 10 розділів з коментаріями до навчального матеріалу та післямову. У контексті нашого дослідження цікавим є саме 7 розділ цього підручника – «Прислів’я». Розуміючи значення виховного потенціалу усної української словесності, автор «Граматки» виокремлює цей розділ і ставить на один щабель з такими розділами як «Коротенька священна історія», «Коротка наука християнської віри», «Арифметика». Розташування цього розділу – майже середина підручника – також визначає місце, яке надавав автор фольклору. Адже «прислів’я – це влучний образний народний вислів, часто римований за будовою, який у стислій формі узагальнює, синтезує різні явища життя і має переважно повчальний, настановчий, філософський характер» [2, с. 482]. Невеликий розділ «Прислів’я» (за обсягом це три сторінки) складається із двох частин: передмови, де викладена думка П. Куліша про місце та вагу прислів’їв, і, безпосередньо, самих 34 прислів’їв. У розділі «Читання по верхам» разом з уривками та перекладом псалмів у підручник автор подає «Старосвітську думу про гетьмана Наливайка». Дума поділена на 6 частин, і після кожної упорядник розкриває та пояснює її зміст, що, безсумнівно, допомагає і полегшує роботу з «Граматкою». Крім початкових знань з азбуки, арифметики, історії Церкви, Священного Письма підручник ніс народознавчий аспект, а також пройнятий палкою любов’ю автора до Батьківщини і бажанням донести її до молоді України: «Увесь світ пройди – ніде не знайдеш такого любого народу, ніде такої гарної мови не почуєш, ніде такої тобі пісні не заспівають» [4, с. 28].

Через чотири роки після першого видання «Граматки» вийшло друге – набагато коротше та з короткою історією України наприкінці. Ці два підручника широко використовувалися у навчальному процесі недільних шкіл другої половини ХІХ ст. і відіграли велику роль у розвитку національної освіти в України [11].

У 1860 р. побачив світ «Буквар южноруський» Т. Шевченка, тексти якого були надруковані українською мовою але російськими літерами. «Буквар» був подібним до «Граматки» П. Куліша за змістом та будовою, але меншим об’ємом у 6 разів та продавався за ціною майже у 17 разів дешевше. Для читання Т. Шевченко також використовує фольклорний матеріал – подає 2 думи («Дума про пирятинського поповича Олексія», «Дума про Марусю попівну Богуславку») та 13 прислів’їв. У «Думі про Марусю попівну Богуславку» змальовується сміливий вчинок дівчини-полонянки, що звільняє напередодні Великодня 700 козаків, які 30 років були у турецького султана в неволі, але вона не вертається разом із ними до батьківської домівки:

То нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки

З неволі не викупає;

Бо вже я потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного! [17, с. 30].

Молоді вчителі-студенти недільних шкіл намагалися виховувати учнів у національному дусі, але нестача підручників рідною мовою спонукала громадівців звернутися з порадою у цій справі до Т. Шевченка. Поет відгукнувся на їхнє прохання і надіслав харківським недільним школам 3000 примірників свого «Букваря» [11].

Ідея народності, яку розробив К. Ушинський, знайшла відображення у створених ним підручниках для початкової народної школи: «Детский мир» (1861) і «Родное слово» (1864). Автор щедро використав зразки народної творчості: казки, пісні, прислів’я, приказки, загадки.

Наприклад, у першій частині «Родного слова» вміщено понад 75% фольклору щодо загальної кількості матеріалу, а в другій – половину. У «Рідному слові» автор використав 366 прислів’ї і приказок, 62 загадки, 51 баєчку і жарт, 32 народні казки, 22 народні пісні, 7 скоромовок, а також безліч творів, у тому числі й своїх, близьких за змістом і формою народних [8, с. 206]. Серед них українська народна казка «Коза-дереза» («Страшная коза»), колядка і також казки з інтернаціональним сюжетом: «Ріпка», «Рукавичка» («Мышкин теремок»), «Колобок» і ін.

Підручник «Родное слово» перевидавався 150, а «Детский мир» – 70 разів, і ними користувалися учні й учителі не лише Росії та України, а й Болгарії, Чехії, Словаччини, Польщі [11, с. 291].

К. Ушинський з великою повагою ставився до народної освіти, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Він не раз підкреслював величезне значення пам’яток фольклору у справі виховання та навчання.

Видатний історик, громадський діяч, просвітитель, публіцист М. Драгоманов сповідував, як і К. Ушинський, принцип народності в освіті та вихованні, але не поділяв думки про доцільність впровадження для початкового навчання читанки К. Ушинського «Родное слово» або В. Попова «Родной мир» в Україні. М. Драгоманов пропонував переробити й доповнити «Родное слово» відповідно до потреб українських школярів, збагативши книжку українськими піснями, приказками, повістями, віршами. Вчений обстоював положення: школа повинна виховувати дітей у дусі свого народу, ознайомлювати вихованців з його характером, традиціями, ідеалами, що можна досягти завдяки вивченню рідної мови та літератури. Також М. Драгоманов писав про побудову української читанки, яка має відповідати принципу «від простого до складного»: починати з українських прислів’їв та паралельно російських, що по звороту мови і змісту мають загальне значення; пізніше вже перейти до пісень, казок, а після цього – до літературних оповідань [11].

Нестача підручників українською мовою спонукала членів українських Громад братися до їх написання, але за певних обставин багато чого не вийшло з друку. Наприклад, О. Потебня склав «Азбуку для воскресных школ». Джерела повідомляють різні роки, коли був підготовлений цей рукопис – у 1861 р. [11], у 1864-65 рр. [5]. Та лише у 1898 р його опублікували без права видавати як окрему книжку додатком до журналу «Киевская старина» під заголовком «Руководство к обучению грамоте, составленное для малорусских воскресных школ А. А. Потебней». У вступі до цієї публікації педагог та просвітник В. Гнилосиров писав про цінність цього матеріалу для тогочасного читача. Буквар побудований за принципами К. Ушинського: виховного навчання та народності. Народна фразеологія – основа дидактичного матеріалу: понад 200 прислів’їв і приказок, 30 загадок. На відмінну від тогочасних українських букварів, що містили молитви, псалми та уривки зі Святого Письма, підручник О. Потебні мав світський характер [11].

У 1883 р. виходить «Читанка. Перша книжка після граматки» Т. Хуторного. Від попередніх підручників «Читанка» відрізнялася, по-перше, тим, що була надрукована у Києві (типографія С. Кульженка), а не у Санкт-Петербурзі як «Граматка» та «Буквар південноруський»; по-друге, містила більшу кількість розділів (25), які охоплюють ширшу тематику (про людину та її відносини, побут, працю, флору і фауну, пори року, науку), останній розділ – «Церковно-слов’янська грамота», де були уривки з Святого Письма, молитви – двома мовами (на церковнослов’янській та російській); по-третє, структурою розділу, а саме: до кожного розділу подавалися ключові слова, близькі за темою приказки, загадки, також у розділ додавалися або казка, або народна пісня, або вірш, або скоромовка, або бувальщина. На 124 сторінках книжки вміщено 157 приказок, 59 загадок, 24 народні пісні (серед яких були колискові, веснянка, колядка, щедрівка), 20 бувальщин, 12 скоромовок, 10 казок і все це ілюструвалося 60 малюнками, що сприяли кращому сприйманню поданого матеріалу. Також автор вказує місцевість, де був записаний фольклорний текст: Волинь, Катеринославщина, Київщина, Полтавщина, Чернігівщина.

Отже, вивчення матеріалів «Читанки» Т. Хуторного уможливлює такі узагальнення: у кінці ХІХ ст. з’являється український підручник, надрукований російськими літерами, у якому вдало використано принцип народності: розміщені у значній кількості різні за жанром зразки української усної народної словесності, що ознайомлювали молодших школярів з кращими надбаннями народу і формували любов та повагу до України.

Також своїми працями збагачує фонд національних підручників письменник, педагог, мовознавець, громадський діяч, голова київської «Просвіти» Б. Грінченко. У 1907 р. у Києві вийшов його буквар «Українська граматка до науки читання й писання», а у 1912 р. – читанка «Рідне слово». Буквар складається з чотирьох частин: власне азбука, читанка після азбуки, прописи та звернення «До вчителів». У викладеному матеріалі автор широко використав українські приказки. Ці малі форми усної народної творчості тісно пов’язані з повсякденним життям школярів і водночас концентрували в собі вироблену протягом століть народну філософію, світобачення. Тому, безперечно, вони були важливим виховним засобом – навчали не лише читати, а й поважати мудрість свого народу, сприяли формуванню моральних уявлень та переконань. На розвиток логічного та образного мислення учнів спрямовані вміщені в граматиці загадки. У книзі використано немало іншого фольклорного матеріалу. Є тут байки, дитячі пісні, народні вірші та оповідання. Особливо багато народних жартів та дотепів. Такі мініатюри здебільшого мають усього кілька коротких речень, але не лише виконують роль вправ, а й викликають позитивну емоційну розрядку в учнів [11].

Читанку «Рідне слово» автор склав ще у 1889 р., вчителюючи в Олексіївці на Катеринославщині, але після його смерті остаточний варіант до друку підготувала дружина – М. Грінченко; через це вона вказана як співавтор.

За структурою розміщення матеріалу підручник аналогічний «Читанці» Т. Хуторного, але об’єм більший та тематика матеріалу значно ширша. Так, автори «Рідного слова» упорядкували більше розділів (30), фольклорного матеріалу (240 приказок, 109 загадок), а от казок та пісень менше (відповідно – 1 та 8). Важливим і цінним, що виокремлює цю читанку серед інших, на нашу думку, є 32 розділ підручника «Рідний край», де Грінченки розповідають українським дітям про край, де вони живуть, про найбільші міста і річки, які є у ньому, про мову, якою тут розмовляють та пояснюють: «Немає нам кращого краю, як наша Україна. Не має нам кращої мови, як наша українська» [1, с. 135]. Підтвердженням їхніх слів є народні перлини – приказки: «Україно, рідна мати! За тебе ми повинні й життя покладати», «Лучче в рідній країні кістьми полягти, ніж на чужині слави засягти», «Всюди гаразд, а дома найліпше», «Хто хоче щастя зазнати, той повинен свій краї шанувати» [1, с. 136]. Також у розділі надруковані вірші, оповідання, байка, пісня, що теж пронизані пошаною і любов’ю до України. У 20 розділі «Гроші» дітям пояснюють, які бувають гроші, приводять приклади у віршах, казці, але сама перша приказка розповідає, що «За гроші не купиш ні батька, ні матері, ні родини» [1, с. 120] – це речі безцінні, як і Батьківщина.

Через заборону українських шкіл у першому десятилітті ХХ ст. «Рідне слово» було приречене лише на домашній вжиток, але у 1917 р., коли на території Наддніпрянщини почали створювати перші національні заклади, читанка була вдруге видана, а буквар перевидавався у 1917, 1918, 1921 рр. Дослідник Н. Антонець відмічає, що освітяни високо оцінювали обидва підручника за цікавий та змістовний матеріал [11].

У 1917 р. виходить п’яте перероблене видання «Граматки (український буквар), з малюнками» Норця (Т. Лубенця), у якій також використано принцип народності. На титульному листі підручника автор використовує епіграфом народну приказку «Аз-буки – бери грамоту в руки». У букварі вміщено 7 забавлянок, 5 казок, 3 прислів’я, 3 приказки, 3 скоромовки, 3 колядки, 3 колискових, 1 щедрівка – і це на 50 друкованих сторінках.

У другому десятилітті ХХ ст. з’являються підручники С. Черкасенка – освітнього діяча, поета, прозаїка, драматурга, у яких втілено великий практичний досвід та знання української літератури. Це читанка «Рідне слово» (1912), яка призначалася для використання після букваря; буквар «Початок» (1917, 1918); читанка для перших-третіх класів «Рідна школа» (1917-1919); підручник для учнів початкових шкіл «Найпотрібніші правила правопису з додатком самостійного писання» (1918). Цими підручниками активно користувалися у школах; вони діставали схвальні відгуки у пресі. Їх зміст не лише сприяв вихованню у дітей моральних чеснот, а й формував шанобливе ставлення до власної національної належності, вчив школярів грамотної української мови [11]. Автор підручників вважав, що потрібно розвивати у школярів почуття національної свідомості, і тому використовує принцип народності К. Ушинського: подає у ньому разом з авторськими віршами та оповіданнями твори української народної словесності різних жанрів. Це фольклор для дітей (колискові пісні), календарно-обрядова лірика (колядки, щедрівки, веснянки) і родинно-побутова лірика (сирітські пісні), пареміографія (прислів’я, приказки, загадки), казковий епос (казки про тварин, суспільно-побутові казки) [3].

Отже, свідома громадсько-просвітницька діяльність С. Черкасенка мала позитивні наслідки. У його підручнику «Рідна школа» вдало використано засоби української народної словесності, а саме: казки, загадки, приказки, прислів’я. Вони виховують любов до Батьківщини, рідної мови, повагу до батьків, шанобливе ставлення до традицій свого народу, гідність, які безумовно формують патріотичні почуття у молодших школярів.

У 1921 р. виходить друге, перероблене видання букваря С. Титаренка «Сонечко». Усі розділи підручника умовно можна поділити на дві групи: «Вивчення літер і звуків» (займає 2/3 частини книжки) і «Читанка після азбуки». Фольклорний матеріал розміщено у кожній групі. Приємно вражає його кількість: на 64 друкованих сторінках вміщено 40 приказок, 19 прислів’їв, 16 загадок, 8 пісень, 4 заклички, 3 казки, 3 бувальщини, 1 забавлянка, по 1 колядці, щедрівці та веснянці. Особливістю підручника є розділ «Азбука в приказках». У ньому розміщено 32 приказки, які починаються з кожної літери алфавіту, чим автору вдалося поєднати та дати розділу начальне і виховне навантаження.

У 1923 р. з друку виходить четверте перероблене видання «Другої читанки для трудових шкіл» Т. і Н. Лубенців. Читанка складається з 8 розділів (Школа, Осінь, Життя дітей, Зима, Життя людей, Весна, Воля, Літо) та додатків (До вчителя, Драматизація творів: вірша «Стогне вітер» (автор невідомий), вірша «Дзвіночки» П. Тичини, народної пісні «Ой, хвалилася та й березонька»). Українська усна народна словесність майже не представлена – у підручнику розміщено тільки 1 казку («Бідна удова з сином-удовиченком») та 1 пісню («Про березу»).

Третє видання читанки Я. Чепіги «Веселка» (1924) складається з 5 розділів. Останній розділ «Пролетарі всіх країн, єднаймося», вірші до П’ятої та Шостої річниці Жовтневої революції, «До бою», «Інтернаціонал», «Інтернаціонал юнаків-спартаків», безперечно свідчить про політичну атмосферу тих часів. Дітей готують до дорослого життя:

Ми молоді весняні квіти,

Ми діти молота й серпа,

Ми тільки починаєм жити,

Але вже жде нас боротьба. [15, с. 197].

Владі не потрібні громадяни-патріоти, які люблять свій рідний край, знають звичаї свого народу, тому і з’являються «червоні» колядки та щедрівки. Не виключенням є підручник Я. Чепіги «Веселка», у якому, крім цієї колядки і щедрівки, взагалі не надруковані зразки фольклору.

Таким чином, у підручниках Т. і Н. Лубенців, Я. Чепіги представлені такі погляди, коли на початку 20-х рр. радянська влада стала остаточною. У читанках відчувається політичний акцент: не використовуюється принцип народності педагога К. Ушинського, а зміст підручників містить мізерну кількість зразків фольклору, що не дає змогу виховувати дітей на народних засадах. і самий прикрий факт – молодь вчать переробленим «червоним» колядкам і щедрівкам.

Отже, характеристика і аналіз підручників для початкових шкіл Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. свідчить про вагоме значення К. Ушинського в розвитку педагогічної думки. Він розробив і науково обґрунтував основи початкового навчання та виховання дітей, став основоположником глибокої, стрункої педагогічної системи, забезпечивши таким чином високий науковий рівень педагогіки у галузі новітньої дидактики й теорії виховання, школознавства й підручникознавства.

Аналіз підручників для учнів початкових класів кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. уможливлює таке узагальнення:

а) на протязі усього окресленого періоду дослідження, їх упорядники та автори використовували принцип народності, який вперше науково обґрунтував К. Ушинський (тексти дитячого фольклору, календарно-обрядової та родинно-побутової лірики, пареміографії, казкового та історичного епосу);

б) а деякі автори давали таку ж, як і К. Ушинський, назву своїм навчальним книгам для учнів («Рідне слово» Б. Грінченка, С. Черкасенка);

в) від початку друку українських підручників (друга половина ХІХ ст.) була тенденція до збільшення, а з 1921 р. – до зменшення чисельності (як кількості так і видів жанрів) української усної народної словесності, а також змінення текстів колядок і щедрівок під впливом влади, що будувала атеїстичну державу.

Аналіз підручників, у яких використовувався принцип народності К. Ушинського (чи замовчувався в силу політичних обставин), дає підстави стверджувати, що українська народна словесність накреслює перевірені віками шляхи пізнання духовного багатства рідного народу і виступає чинником, що формує національну свідомість молоді. Проблема використання фольклору у навчальних книгах початкової школи на обмежується нашою розвідкою, тому подальшої уваги потребує дослідження значення виховного потенціалу української народної словесності в історико-педагогічній думці кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Blog

Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко І. В., Іванишина В. П., Носко М. О., Сидоренко В. К., Кузьомко Л. М., Ляшенко О

Содержание