Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материала

Документы

Содержание 4. Джерела та характерні риси права Окремі договори. Договір купівлі-продажу Договір позики Договір наймання

Подобный материал:

• У вищих навчальних закладах України порівняно нової, але достатньо ефективної системи, 107.25kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
• ІДіП –нормативна-історико-юридична наука, яка вивчає генезу, становлення та еволюцію, 1546.22kb.
• Назва реферату: Макроекономіка як наука. Національний продукт Розділ, 343.57kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни "історія вчень про державу, 839.26kb.
• План Масштаби геологічного часу. Основні підрозділи геологічної Історії Землі > Різке, 93.38kb.
• З м І с т вступ 2 Історія вчень про злочинність, 209.92kb.
• Назва реферату: Діяльність М. Грушевського Розділ, 93.7kb.
• Директива esomar щодо маркетингових досліджень у фармацевтиці, 43.24kb.
• Національна Академія Наук України Київський університет права, 449.91kb.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. Основними джерелами права в Стародавньому Єгипті були звичай і закон. Найдавніші закони або їх збірники не збе­реглися. Про них лише згадують у працях грецькі та римські історики. Так, Діодор Сицилійський пише, що першим законодавцем Єгипту був легендарний Менес — перший фараон першої династії, а після нього — фараон Сазіхіс. Він навіть видав закони, згідно з якими забороняється брати у борг, якщо в заставу не давали мумію свого батька або свою власну мумію (на випадок смерті), яку не можна було хоронити, поки родина не сплатить боргу.

Велике законотворення пов'язане з іменем Рамзеса II (XIII ст. до н.е.). Згідно з Геродотом і Діодором, воно було скероване на форму­вання армії, встановлення кастової організації суспільства, вдоскона­лення державного апарату.

Фараони Менес, Сезостріс III (бл. 1860 р. до н.е.) також відомі як визначні законодавці. У VIII ст. до н.е. з'явилась обширна кодифікація фараона Бокхора (Бокенранефа), яка складалася з 40 рулонів папі­русу, проте до наших днів вона не збереглася. У цій кодифікації вперше було ліквідоване боргове рабство, селянам-общинникам дозволялось вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Застосування права вже не було монополією жерців, а договори не писали мовою свя­щенних формул.

До наших днів у фрагментах збереглися закони фараона Хоремхеба, засновника XIX династії, що стосуються кримінального права, та ін. Збереглися папіруси, пергаментні документи, глиняні таблички, фрагменти написів на каменях та пам'ятки з різних епох, де записано зміст деяких законів, правових актів, судових протоколів тощо.

Право власності. Основним свідченням багатства в Єгипті були зем­ля і раби. Формально вся земля в країні належала фараонові, однак з часом виникло декілька категорій земельних володінь, які фактично мали різний правовий статус. Це були землі, які фараони передавали у безстрокове, по суті, користування храмам, знаті, сільським громадам. Землю одержували на умовах служби окремі жерці, урядовці, воїни. Передавали землі у користування разом з рабами, залежними селяна­ми, майном.

Управління храмовими землями здійснювали жерці разом з царсь­кими чиновниками. З селян, котрі працювали на цих землях (як і весь результат праці рабів), храмові та царські збирачі податків стягували ренту — податок на користь храму і цареві. Документи засвідчують, що багато хто з цих збирачів зловживали своїм становищем, більш дбаючи про свої власні інтереси. Щоправда, при виявленні зловжи­вань винних нещадно карали.

Селян, не спроможних сплатити натуральні і грошові податки, зга­няли із землі — тільки з часів володарювання фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.) їх уже не виганяли, а били палицями. З ХІХ-ХХ ди­настій жерці самі управляли наданими їм землями, без втручання дер­жавних урядовців. Землею, закріпленою за селянськими общинами, уп­равляли староста общини — ксерп і царський урядовець. Тут також хазяйнували царські збирачі податків. Така ж сама картина була і на землях, виділених знаті, урядовцям, воїнам.

У будь-який час фараон, тобто держава, міг позбавити особу чи громаду права володіння землею, якщо вони не виконували визна­чених державою обов'язків. Найтяжчою була повинність громадсь­ких робіт — будівництво пірамід, храмів, палаців, іригаційних споруд.

Отже, в Єгипті, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, можна виділити такі характерні явища: по-перше, особливу роль держави, яка дедалі зростала, набуваючи великої сили; по-друге, поруч з рабами, і навіть у значно більших масштабах, продуктивною працею займали­ся селяни і ремісники, общинники.

Водночас земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, з плином часу стала предметом купівлі-продажу, дарування тощо. У І тис. до н.е. агуру землі продавали за 1 дебен (91 г) срібла, а вартість рабині становила 4 дебени, раба — 20 дебенів. Повинності перед дер­жавою у випадку продажу землі переходили на нових володільців. Про­цедура продажу була, однак, досить складною.

Неорні землі (сади, забудови, будинки) фараон міг подарувати будь-кому і тоді вони переходили у повну приватну власність без будь-яких зобов'язань щодо держави. З XVIII династії фараони так само по­водились і з орною землею, надаючи її у володіння або даруючи своїм воїнам-ветеранам. Рухомі речі — раби, худоба, інвентар, прикраси тощо, якими фараон наділяв будь-кого чи які куплено або одержано як дарунок чи дано у спадок, ставали повною власністю даної особи, хра­му, громади.

У сільських громадах і в містах у заможних людей існувало ще не­доторкане культове майно, його передавали з покоління в покоління і воно не могло бути продане, віддане комусь, подароване, бо прибутки з нього йшли на культові потреби, зокрема на поховання, що вимага­ло в Єгипті великих витрат (муміфікація, будівництво гробниць тощо).

Зобов'язальне право. З розвитком торгівлі й обміну в Єгипті з'яви­лись різні види зобов'язань, які набули певних правових форм. Упро­довж тривалого часу договори укладали у формі урочистої клятви, яку виголошували перед жерцями і урядовцями. Тільки з часу царювання фараона Бокхоріса договірне право було звільнене від цієї релігійної обрядності, набуло світського характеру, хоч вплив релігії, зокрема значущість клятв, зберігся. За свідченням грецьких істориків, фараон Бокхоріс постановив, що коли хто-небудь заперечував свій борг (а до­говору і свідків не було), і в цьому присягне, то він буде увільнений від його сплати.

Договори укладали і в усній, і в письмовій формах. В обох випад­ках необхідна була присутність свідків.

Окремі договори. Договір купівлі-продажу. Вже в епоху Стародавнього царства є відомості про наявність ринків продажу і обміну товарів. Існували вже гроші — мідні, срібні, золоті монети. З часом торгівля набувала все більшого розвитку, охоплювала все більше коло товарів. Особливо це характерне для епохи Нового царства. Щоправда, не все можна було вільно продавати й купувати. Зокрема, землею могли роз­поряджатися тільки представники вищих верств — служилої знаті, храми, жерці. Селяни тривалий час не мали на це права. Тільки фараон Бокхоріс дозволив селянам продавати й купувати землі, які належали храмам (за їх згодою) або воїнам і чиновникам (теж за їх згодою). Общинні та царські землі селяни не могли ні купувати, ні продавати.

Договір купівлі-продажу нерухомості укладали з дотриманням значних формальностей, зокрема в ранню епоху, а саме здійснювали послідовно три акти. Перший акт — це узгодження змісту договору, його письмове оформлення: визначення предмету, ціни, запису, що піна сплачена. Продавець брав зобов'язання передати право власності, здійснивши відповідні формальності та гарантував покупцеві забез­печення від можливих претензій з боку третіх осіб.

Другий акт мав релігійний характер і полягав у підтвердженні уго­ди клятвою сторін.

Третій полягав у своєрідному введенні покупця у володіння зем­лею, для чого його ім'я вносили у поземельні книги. Релігійна клятва згодом втратила значення. Право власності переходило лише з пере­дачею речі (землі) у володіння покупця.

Договір позики. Цей договір теж здавна відомий і достатньо поши­рений. Об'єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно тощо. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім'ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. Ще одним видом забезпечення зобов'язання були мумії батька, інших ро­дичів та самого боржника (на випадок смерті), яких до сплати боргу не можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян, не могли переселитися в потойбічний світ і продовжувати там життя.

За часів фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Селя­нам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали. Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати як заставу май­но боржника, зокрема весь сільськогосподарський та ремісничий інвен­тар. Це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір відсотків для позики, встановивши максимум у 30 % на рік для грошової позики і 33,3 % — для позики зерном. Загальна сума відсотків за час погашення боргу не повинна перевищувати розмі­ру боргу. Було заборонено нараховувати відсотки на відсотки (знову ж таки за винятком державних органів і храмів — їм це дозволяли, і в подібних випадках допускалось доводити загальну суму відсотків до чотирикратної суми боргу).

Договір наймання. Цей договір також був поширений, причому Двоякого виду: особистого і речового наймання. У першому випадку йдеться про наймання сільськогосподарських працівників, майстрів-будівельників, лікарських послуг, художників, ремісників та ін. У другому — наймання речей, тобто передача майна у тимчасове оплатне користування. Якщо виявляли, що річ непридатна до вжитку (раб, на­приклад, хворий або непрацездатний), то її власник повертав отрима­ну орендну платню у подвійному розмірі. Загибель (втрата) орендо­ваної речі не звільняла особу, котра її найняла, від сплати всієї оренд­ної платні. Вона повинна була повернути власнику речі також її вартість.

Сільськогосподарські угіддя в Єгипті віддавали в оренду строком на рік. Інші землі, в тому числі під забудову, а також будівлі, житлові будинки — на будь-який строк. Орендну плату за поле визначали, за­звичай, певною часткою врожаю. Обробіток орендованої землі був обо­в'язковим. Невирощення врожаю не звільняло від орендної платні.

Єгипетському праву відомий договір поклажі, тобто зберігання чу­жих речей. Зберігання було безоплатним. Зберігач повинен був стави­тись до переданої йому речі з усією відповідальністю. Цей договір охо­ронявся ще й релігією. Існували також інші види договорів — товари­ства, обміну тощо.

Шлюбно-сімейне і спадкове право. Шлюб у Єгипті укладався за до­мовленістю між батьками молодих (зазвичай укладали договір). Іноді такі угоди укладали, особливо між знатними родинами, коли діти були ще зовсім малими. При укладенні угод здебільшого не зважали на зго­ду молодих. Укладення шлюбу відбувалося у релігійній, обрядовій формі. Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю значних пере­житків матріархату. Дітей називали здебільшого по матері ("син такої-то"). У гробницях Стародавнього царства покійника звичайно зоб­ражено з матір'ю, а не з батьком.

Серед родичів батько і брат матері користувались найбільшою по­шаною. Поширеними, особливо серед знаті, були шлюби між близь­кими родичами, зокрема брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдо­вою свого батька. Так, фараон Рамзес II одружився зі своєю рідною дочкою.

Впродовж тривалого часу жінка у сім'ї посідала високе становище, користувалась авторитетом, повагою. її називали "господинею дому". Однак згодом обставини змінюються. Приблизно з п'ятої династії фа­раонів в єгипетській сім'ї відбуваються зміни — розширюються права і . зміцнюються позиції чоловіка. Дружину вже не вважають вищою чи навіть рівною чоловікові — вона знаходиться значно нижче. Допускаєть­ся полігамія чоловіків: кожен чоловік, за винятком жерців, мав право взяти другу дружину, яка була рівноправною з першою. У заможних єгиптян навіть з'являються гареми. Жінки цих гаремів не мали прав за­конних дружин, а їх потомство не вважали членами сім'ї чоловіка.

Укладаючи шлюбний договір, батьки нареченої (або вона сама) намагались зберегти за нею певне правове становище. Так, за дружиною зберігалося її майно, і вона мала право ним розпоряджатися. Крім того згідно з договором, чоловік був зобов'язаний виділяти певні суми на її особисті витрати. Для забезпечення цілості майна дружини скла­вся детальний опис і як застава його непорушності слугувало майно чоловіка. Іноді чоловік передавав дружині все майно сім'ї. Така угода, щоправда, потребувала затвердження візира.

Розлучення було для обох сторін простою справою, без зайвого формалізму і складності. Дружина повертала все своє майно, а також одержувала певну частку спільного майна чи грошей. Діти зберігали право на спадкування батьківського майна. Однак у тих випадках, коли розлучення здійснювали на вимогу чоловіка і він залишав сім'ю, все його майно переходило до старшого сина, котрий повинен був поді­лити це майно між усіма дітьми порівну.

Діти, особливо дорослі, користувалися певною незалежністю, зок­рема у майновому відношенні. Вони мали своє майно і вільно ним розпоряджалися. Батьки зобов'язані були їх виховувати, всіляко допо­магали, у тому числі матеріально. На дорослих дітей покладався обо­в'язок утримувати старих батьків. Іноді з метою уточнення меж такого зобов'язання укладали спеціальні договори.

Спадкування проходило за законом: спершу спадкували діти, неза­лежно від статі, порівну. Діти спадкували майно батька, матері, а та­кож рідних матері. Якщо сім'я була бездітна, майно спадкували брати і сестри померлого. Дружина забирала своє майно і виділену їй частину спільного чи чоловікового майна, рівну іншим частинам (дітей). Май­но, виділене у сім'ї для заупокійного культу, розподілу не підлягало, залишаючись у сім'ї для тих же цілей.

Єгипетському праву відомий і заповіт. Спадкодавець мав право окремим розпорядженням заповідати збільшення чи зменшення час­ток спадкової маси різним спадкоємцям, дружині. Він міг розпоряди­тися стосовно передання певних речей чи іншого майна у фонд заупо­кійного культу. До V династії й дружина могла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно.

Кримінальне право. У кримінальному праві Єгипту передбачена си­стема злочинів і покарань. Найтяжчими злочинами вважали будь-які посягання проти влади фараона, існуючого державного ладу, встанов­леної системи державних відносин, проти релігії, храмів, жерців. У ви­падках повстання, бунту, змови, зради, переходу на сторону ворога, роз­голошення державної таємниці карали не тільки винного, а й всю його родину — батьків, дружину, братів, сестер, а іноді й дітей. Тіло винного не можна було поховати — його кидали у воду, крокодилам. Кара­ли смертю і такі дії, як порушення правил релігійних культів, чародійство.

Тяжкими злочинами вважали чаклунство, замовляння, виготов­лення різного зілля і напоїв для чарів, навмисне вбивство священної тварини — ібіса, кішки, сови чи тварини, призначеної для храмів як жертвопринесення; викидання нечистот у Ніл; вживання в їжу заборо­нених продуктів; розкопування і пограбування могил; принесення у жертву тварин до того, як вони будуть позначені жерцями як жертви; пошуки місця поховання священного бика Апіса. До тяжких злочинів відносили й порушення традиційних правил лікування, викладених у священних книгах бога Тота, створення нових танців. Усіх винних у скоєнні тяжких злочинів карали смертю. Смертю карали й клятвопо­рушників за фальшиві клятви, умисні вбивства, неправдиві доноси.

Отже, смертну кару — просту і кваліфіковану — застосовували час­то. До кваліфікованих її видів належало спалення, посадження на палю, четвертування та ін. Перед смертю завдавали різних мук. Так, за вбив­ство батьків винному виривали щипцями шматки тіла, потім клали на гострі шипи і врешті спалювали. Знатним людям, засудженим на смертну кару, дозволяли покінчити життя самогубством. Крім смертної кари, ши­роко застосовували й інші види покарання, зокрема членопошкодження: відрізання пальців, рук, вух, носа, язика, кастрацію. Так, за образи могли відрізати язик, за незначну підробку відрізали руку, за підроб­ку документів, печаток, монет — обидві руки. При подружній зраді жінці відрізали ніс, а її співучасника кастрували, за зґвалтування та­кож кастрували.

За крадіжку приватної власності, зокрема царської і храмової, навіть незначної, винного карали відрізанням руки або побиттям па­лицями і штрафом у розмірі стократної вартості майна (якщо це була храмова власність). За крадіжку храмової худоби застосовували тав­рування або каліцтво і віддавали у рабство. Крадіжку в гробницях ка­рали відрізанням вух, носа і садовили на палю.

Існували різні тілесні покарання, зокрема побиття киями, тяжкі примусові роботи, вислання, ув'язнення в царських в'язницях, грошові штрафи, виставлення біля ганебного стовпа, віддача у рабство або в "залежні люди".

Злочинець міг просити помилування у фараона, мав право шукати притулку у храмах.

Кровної помсти не існувало, існуючі раніше грошові викупи за злочини давно зникли. Покарання було невідворотним, його здійснювала держава.