Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материала

Документы

Содержание Методологія науки і курсу Періодизація історії держави і права ВСТУП Первіснообщинний лад. Виникнення держави і права, їх характерні риси Нижчий його ступінь Середній ступінь Вищий ступінь Середній ступінь Вищий ступінь Полуанальна сім’я Парна сім’я Розділ І ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ Розділ ІІ ДЕРЖАВА ТА ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ 1. Утворення Вавилонської держави 2. Суспільний лад 3. Державний устрій 4. Джерела та характерні риси права Відносини чоловіка і дружини. Відносини батьків і дітей Злочини проти особи Злочини проти власності Злочини проти сім'ї і моралі ... Полное содержание

Подобный материал:

• У вищих навчальних закладах України порівняно нової, але достатньо ефективної системи, 107.25kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
• ІДіП –нормативна-історико-юридична наука, яка вивчає генезу, становлення та еволюцію, 1546.22kb.
• Назва реферату: Макроекономіка як наука. Національний продукт Розділ, 343.57kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни "історія вчень про державу, 839.26kb.
• План Масштаби геологічного часу. Основні підрозділи геологічної Історії Землі > Різке, 93.38kb.
• З м І с т вступ 2 Історія вчень про злочинність, 209.92kb.
• Назва реферату: Діяльність М. Грушевського Розділ, 93.7kb.
• Директива esomar щодо маркетингових досліджень у фармацевтиці, 43.24kb.
• Національна Академія Наук України Київський університет права, 449.91kb.

П Е Р Е Д М О В А

Предмет. Історія держави і права зарубіжних країн належить до тих суспільно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так і з наукою про державу і право. Однак за суттю і змістом історія держа­ви та права є наукою правовою, юридичною, тому вона введена до ос­новних навчальних курсів, які читають у вищих і середніх спеціальних юридичних закладах і які становлять невід'ємну частину, необхідний елемент повноцінної юридичної освіти.

На відміну від загальної історії історико-правові науки вивчають не суспільство загалом в усіх аспектах його розвитку, а процеси ста­новлення, розвитку, суть, причини загибелі різних держав та систем права, систем державних і юридичних установ тощо.

До вивчення і пояснення державно-правових інститутів, явищ і процесів, характерних для того чи іншого суспільства або певного пе­ріоду його розвитку, історія держави і права підходить з конкретно-істо­ричних позицій, використовуючи велику кількість фактів, конкретних подій державно-політичного життя, діяльності держав, їх систем вла­ди, класів, партій, правових джерел тощо. Тут йдеться про залучення, дослідження саме всієї сукупності фактів і подій, а не вибіркового їх вивчення — тобто тільки тих, які не виходять за заздалегідь вивчені межі, підтверджують заздалегідь визначені Ідеологічні чи політичні догми. Так, зокрема, чинила у всі часи існування посткомуністична "на­ука". Ті історичні, політичні чи державно-правові явища, події і фак­ти, які суперечили ідеологічній лінії, відкидали геть, замовчували або фальсифікували.

Справжня, об'єктивна наука, в тому числі історико-правова, так не може чинити, бо інакше це не наука. Тільки всебічне, глибоке, об'єктив­не вивчення, аналіз явищ, подій, державно-правових інститутів дає змо­гу правильно їх оцінити, визначити соціальну службову роль у суспільстві.

Наголосимо, що, оперуючи всією різноманітністю фактів, конкретних явищ політичного, державно-правового життя, історія держави і права не тільки має на меті зібрати їх якнайбільше, описати, оцінити. Така чиста описовість значно б збіднила науку, хоча і вона має значення. Отже, йдеться про те, що історія держави і права має також на меті виявлення історичних закономірностей розвитку держави і права.

Зауважимо, що конкретно-історичні закономірності розвитку держави і права мають специфіку порівняно зі загальними закономірнос­тями розвитку суспільства, оскільки держава і право посідають у ньо­му особливе становище, характерне їх відносною самостійністю і зна­чимістю.

З іншого боку, історія держави і права тісно пов'язана з такою юри­дичною наукою й дисципліною, як теорія держави і права, що теж вивчає закономірності їх розвитку. Але теорія держави і права за до­помогою логічного, системного, порівняльного й інших методів відоб­ражає історичний процес в узагальнюючій, абстрактній формі, ви­вільненій від зайвої конкретики, історичних випадковостей і ухилень. Вивчаючи конкретні дані історико-правової й інших наук, вона вироб­ляє свою систему загальноправових понять і категорій, які, в свою чергу, широко використовуються в навчальному предметі історії держави і права.

Тобто на відміну від теорії держави і права історико-правові предмети вивчають конкретні процеси виникнення та розвитку різних дер­жав і систем права, державно-правових інститутів і явищ в їх хроно­логічній послідовності, що появились у певному історичному просторі й часі.

Отже, визначаючи предмет історії держави і права зарубіжних країн, підсумуємо: ця наука (і навчальна дисципліна) вивчає процес виник­нення, розвитку, суть, основні функції, соціальну роль та причини за­гибелі різних держав і систем права в хронологічній послідовності та конкретній соціально-історичній обстановці, які існували чи існують сьогодні за межами України.

Знання цього предмета необхідне не тільки для загально-юридичної культури. Відомо, що без знання й усвідомлення минулого неможливо творити сучасне, передбачити майбутнє. Без таких знань, враху­вання досягнень і помилок минулих поколінь, держав часто все сучас­не життя втрачає свій смисл.

Зрештою, засвоєння предмета історії держави і права зарубіжних країн дає студентам необхідну фактичну основу для вив­чення і засвоєння багатьох галузевих предметів.

Наука історії держави і права зарубіжних країн (на Заході вона ча­сто йменується загальною історією права, ссторією права і державних інститутів тощо) має свою історію. Як самостійна галузь наукового знання вона бере початок з кінця XVIII–початку XIX ст., коли виникла історична школа права у Німеччині (Г. Пухта, Ф. Савіньї та ін.), розви­нена у багатьох інших країнах. Згодом появилися позитивістська (О. Конт, П. Лафіт, Г. Спенсер, Е. Дюрінг), соціологічна (Е. Нейкамп, О. Холмс та ін.) школи права. Був вивчений і узагальнений величезний фактичний матеріал, видані фундаментальні праці (наприклад, багатотомна "Історія права" німецьких учених Й.Коллера і Л.Венгера (1914 p.), "Панорама правових систем" (1928 р.) і "Історія права" (1924 р.) аме­риканців Д.Вігмора і У. Сігля та інших, які широко застосовували історико-порівняльний метод досліджень. Цей предмет був уведений у навчальні програми вузів, оскільки за пізнавальною цінністю, інформативністю історія держави і права є дієвим інструментом формування історичної свідомості, світогляду взагалі. Отже, ця наука дає змогу не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, а й прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона озброює юристів, яким належить працювати на благо своєї країни на межі тися­чоліття і в XXI ст., необхідними знаннями, що допоможуть їм прак­тично здійснювати програми глибоких економічних реформ, демокра­тизації політичного життя, реалізації конституційного положення про створення соціальної, правової держави в Україні.

Методологія науки і курсу. Дослідження, пізнання і вивчення історії держави і права зарубіжних країн не зводяться, як зазначалось, до збору й опису фактів та подій. Вони передбачають концептуальне й теоретичне осмислення, узагальнення цих фактів, що вимагає, в свою чергу, використання загальнофілософських і спеціальних методів дослід­ження.

Одним з таких загальних методів є метод матеріалістичної діалектики, згідно з яким природа, матеріальне життя, спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економіка, є первинною, об'єктивною реаль­ністю, а свідомість, мислення, релігія, ідеологія, держава, право — другорядними, "надбудовними" елементами. Далі, всі явища суспільного розвитку повинні розглядатися у взаємозв'язку, взаємозумовленості, в усій сукупності, оскільки історія людства постійно змінюється, розви­вається, рухається вперед — по висхідній лінії чи спіралі тощо.

Загалом, все це правильно, і даний метод, "вдосконалений" класиками марксизму-ленінізму, був покладений в основу їхнього вчення. Але марксисти-ленінці його переінакшили, "підігнали" під свою ідео­логію. Економічний фактор, матеріальні умови життя суспільства, еко­номічні закони розвитку ними оголошені об'єктивними, незалежни­ми від волі людей, а роль так званої надбудови — невеликою. Боротьба антагоністичних класів, з яких обов'язково складається будь-яке сус­пільство, крім соціалістичного, боротьба протиріч ними оголошені основною рушійною силою суспільства; боротьба класів мусить закінчуватися револю­цією, отже, насилля неминуче, без нього суспільство не може розвиватися. За словами В. Леніна, воно – “локомотив” історії. Таку теорію легко можна зрозуміти: В. Ленін та інші лідери більшовицької партії розуміли, що парламентським, ненасильницьким шляхом до влади прийти їм не вдасться.

Зрештою, марксизм-ленінізм брав у науці лише те, що підходило до його кон­цепції. Все інше оголошувалось помилковим, несуттєвим або замов­чувалось. Те, що використовували, тлумачили на свій розсуд, часто перекручували. В комуністичній "науці" насправді домінувало не діа­лектичне, а, як правильно зазначає професор О.О. Шевченко, так зва­не соціоцентричне мислення — прямолінійне і примітивне, що прояв­лялося у постійному повторенні одних і тих самих думок, догматизмі, неспроможності вийти за раз і назавжди визначені межі, підгонці ма­теріалу під політичну "лінію", ідеологію. Такий підхід породжував у науці, в тому числі в історії держави і права, безальтернативність, куль­товий підхід, безликість, страх першоджерел тощо. Вчення "класиків марксизму-ленінізму" та їх послідовників оголошувалось єдино пра­вильним, безспірною науковою істиною. Марксистське єдиномислення догматично повторювало раз і назавжди встановлені "істини", ідеолого-політичні штампи приклеювало на всі етапи, всі епохи. Буржу­азне суспільство, державу і право, наприклад, безапеляційно оголо­шували загниваючими, такими, що прямують до загальної кризи і загибелі, а єдино прогресивним — соціалістичне, яке йде до розквіту і перемоги у світовому масштабі. Насправді "соціалістична демокра­тія" була наскрізь фальшивою, показовою, з абсолютним безправ'ям особистості.

Намагання приховати справжній стан речей, абсолютна необ'єктивність, заідеологізованість призводили до того, що численні першо­джерела, архіви, документи переховувались у закритих спецфондах, як і зарубіжна література, періодика тощо.

Не повністю сприйнятним є і метод позитивізму, який протистав­ляє марксистській ідеології класової боротьби і революції еволюціонізм, тобто вчення про розвиток, позбавлений внутрішніх протиріч, стрибків, вибухів, революцій.

Немарксистські історики здебільшого безапеляцій­но заперечували визначальну роль економічних факторів у розвитку суспільства та явну недооцінку марксистами так званих надбудовних елементів. Вони цілком справедливо зазначали, що ці елементи спроможні суттєво впливати на економічні процеси, матеріальний базис, навіть зміню­вати його.

Загальних методів вивчення тієї чи іншої науки може бути декіль­ка. Зрештою, сучасна світова наука містить широкий діапазон філософських ус­тановок, які дають змогу з різних позицій пояснювати історичні про­цеси виникнення, суті та розвитку держави і права. Відмова від яко­гось нібито "єдино правильного", моністично-матеріалістичного по­гляду на історію, методологічний плюралізм стали характерними і для науки в Україні.

Вплинула на це й різноманітна історико-правова література різних країн, у якій можна знайти багато концепцій, що намагаються прояс­нити походження й наступну еволюцію держави і права (у тому числі релігійний, ісламський фундаменталізм, ліворадикальні, марксистські та немарксистські тощо). Це змушує думати, аналізувати, а не займа­тися доктринерством і догматизмом. Стала очевидною обмеженість і односторонність марксистської п'ятичленної формаційної періоди­зації історичного процесу, побудованої, знову ж таки, на суто еко­номічній типології (первіснообщинний лад, рабовласництво, фео­далізм, капіталізм і соціалізм-комунізм). Але у цю схему не вписува­лося чимало явищ, процесів, цілих періодів розвитку суспільства. Зовсім не брались до уваги роль у розвитку суспільства релігії, традицій, історичного досвіду та ін.

Це й призвело до широкого використання в сучасній українській науці поняття "цивілізація", яке склалось у Європі ще наприкінці XVIII-початку XIX ст. Прихильники нових підходів ваго­ме місце приділяють людині, бо об'єктивні процеси історії значною мірою проходять, конкретизуються через внутрішній світ і досвід людини, що виражається у способі її життя, світогляді, системі цінно­стей, вчинках.

В історії держави і права зарубіжних країн у зв'язку зі специфікою предмета важливе значення має використання спеціальних методів і підходів, скажімо, конкретно-історичного, порівняльно-правового, логічного, системного, моделювання та ін.

Періодизація історії держави і права. Періодизація цієї науки необ­хідна, оскільки надто великий за обсягом матеріал міститься у ній — від найдавніших часів аж до сьогодення.

У світовій історії та літературі прийнято виділяти в розвитку людсь­кого суспільства такі основні епохи: стародавній світ, середні віки, но­вий і новітній час. Кожна з цих епох являє собою певний історичний ступінь. Підходять вони і для історії держави і права, оскільки тут за основу беруться не формаційні, суто економічні фактори, а низка важли­вих цивілізаційних, історико-політичних, ідеологічних, економічних та інших факторів.

Отже, подаємо таку періодизацію

1. Історія держави і права Стародавнього світу (IV тис. до н.е. —V ct.

н.е.).

2. Історія держави і права Середніх віків (V ст. н.е. — XVII-XVIII ст.).
   
3. Історія держави і права Нового часу (XVII-XVIII ст. — 1918 p.).
   
4. Історія держави і права Новітнього часу (1918 р. — 2007 p.).
   

Звичайно, така періодизація умовна. Її межі можуть бути визначені й інакше. Скажімо, еволюція стародавніх і середньовічних суспільств і держав Сходу, Африки, Америки відбувалася за особливим, своєрід­ним напрямом; іншими були її часові періоди. Але ми кладемо в осно­ву цього посібника розвиток європейської цивілізації.


Частина І


ДЕРЖАВА

І ПРАВО КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ