Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материала

Документы

Содержание Розділ ІІ ДЕРЖАВА ТА ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ 1. Утворення Вавилонської держави

Подобный материал:

• У вищих навчальних закладах України порівняно нової, але достатньо ефективної системи, 107.25kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
• ІДіП –нормативна-історико-юридична наука, яка вивчає генезу, становлення та еволюцію, 1546.22kb.
• Назва реферату: Макроекономіка як наука. Національний продукт Розділ, 343.57kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни "історія вчень про державу, 839.26kb.
• План Масштаби геологічного часу. Основні підрозділи геологічної Історії Землі > Різке, 93.38kb.
• З м І с т вступ 2 Історія вчень про злочинність, 209.92kb.
• Назва реферату: Діяльність М. Грушевського Розділ, 93.7kb.
• Директива esomar щодо маркетингових досліджень у фармацевтиці, 43.24kb.
• Національна Академія Наук України Київський університет права, 449.91kb.

Розділ ІІ

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО
СТАРОДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ

1. Утворення Вавилонської держави

Країну, розташовану між ріками Євфратом і Тигром, стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям), хоча правильніше на­звати її Дворіччям, оскільки населення селилося не тільки між ріками, а й уздовж течій цих рік.

До XIX ст. історична та історично-правова наука не мали вичерп­них джерел, на основі яких можна було б скласти правдиву історію ста­родавнього Межиріччя. Основним джерелом знань про цю країну була Біблія, де поряд з міфами і легендами містилося немало правдивих, достовірних фактів. Щоправда, у розпорядженні дослідників були ще твори греко-римських авторів, які порівняно багато писали про краї­ни Сходу (Геродот — V ст. до н.е., Діодор Сицилійський — І ст. до н.е., Страбон — І ст. до н.е.). Однак не всі ці свідчення збереглись до наших днів, та й не завжди вони заслуговують безоглядного довір'я.

Достовірні джерела з історії Межиріччя, у тому числі з історії дер­жави і права, виявлені у XIX ст., коли на Близькому Сході розпочали широкі археологічні дослідження. Розкопували цілі міста, знаходили численні письмові джерела — глиняні таблички, написи на каменях, скелях тощо. Знайдено, зокрема, знамениту бібліотеку ассирійського царя Ашурбаніпала, а на початку XX ст. — збірник законів вавилонсь­кого царя Хаммурапі та фрагменти давньошумерських законів. Кли­нописне письмо, яким усі ці знахідки написані, розшифрував німець­кий дослідник Георг Гротефенд (1775-1853). Продовжили і поглиби­ли його дослідження француз Ежен Бюрнуф і норвежець Христіан Лассен. їхні праці опубліковані в 40-х роках XIX ст.

Історія Межиріччя постала перед сучасниками у новому, значно повнішому вигляді.

Отже, в цій країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок у горах Вірменії і впадають у Перську затоку, регулярно зрошували і удобрювали навколишні землі, які давали багаті вро­жаї. Достатньо було вкинути насіння у грунт після спаду води, пустити туди табун овець чи свиней, які втоптували насіння в землю, і після цього через певний час можна було збирати багатий врожай. У ріках водилося багато риби, в лісах і горах — різна дичина. Особливо час­то вживали сушену рибу. Нею харчувалися люди, а в розмеленому вигляді годували худобу. Полювання на диких звірів давало м'ясо і одяг зі шкур. Очерет використовували для будування жител і для ви­готовлення різного посуду, який обмазували глиною, а також пред­метів широкого вжитку. За браком каміння, металу й дерева широко використовували глину. З неї робили майже все: будували хати, пала­ци, оборонні стіни і башти, статуї богів, серпи з кам'яними зубцями, бочки і глечики, на ній писали.

Найдавнішим населенням на території південного Межиріччя були, найімовірніше, шумерійці. На північ від них жили семіти, яких в науці називають аккадцями — за назвою їх першої об'єднаної держа­ви Аккад. Вони прийшли сюди, очевидно, з Аравії, яку вважають батьківщиною всіх семітських племен. Уже в V-IV тис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства, заснованого на штучному зрошенні. Займатися землеробством у постійно затоплю­ваній і заболочуваній долині можна було лише за умов проведення дуже трудомістких іригаційних робіт. Регулювання розливів рік вима­гало об'єднаних зусиль, низки спеціальних робіт.

Однак таке об'єднання ґрунтувалося вже не на кровній спорідне­ності, а на територіальній близькості, на сусідстві людських колективів. Унаслідок цього відбувається процес розкладу первіснообщинного устрою, і на зміну родової приходить територіальна (сусідська) община.

Наступний крок у соціальному розвитку суспільства — поява раб­ства. Поштовхом до цього був достатньо високий рівень розвитку про­дуктивних сил, коли безпосередній виробник міг виробляти продуктів більше, ніж це необхідно для забезпечення потреб своєї родини.

У стародавній Месопотамії завдяки кліматичним умовам дуже рано, вже в IV тис. до н.е., йшов неухильний процес зростання продуктив­них сил, соціального розшарування, і це тоді, коли в Європі всюди ще панував первіснообщинний лад.

Іншою важливою обставиною, що сприяла швидкій появі рабства, була потреба у виконанні великого обсягу тяжких робіт, пов'язаних з освоєнням нових площ під землеробські культури, для спорудження нових каналів і дамб, транспортних шляхів та ін. Спочатку кількість рабів ще була обмежена, і праця їх переважно застосовувалась для до­машніх потреб, а основний тягар так званих царських робіт лягав на плечі вільних общинників. Потім щораз більше рабів змушували пра­цювати власне на цих громадських, публічних роботах.

Особливістю природних умов Межиріччя була майже повна відсутність дуже важливих видів технічної сировини — каменю, лісу, металу, без якої немислиме виготовлення знарядь праці, зброї тощо. її природну нестачу компенсувала торгівля, обмін. Утворився числен­ний прошарок купців, торговців-тамкарів.

Усі ці фактори прискорили розвиток приватної власності, майно­вої нерівності, класів — отже, відбувався процес розкладу родоплемін­ного ладу. Постала потреба в утворенні апарату управління, держави, яка тримала б у покорі рабів, відстоювала нові порядки, захищала приватну власність тощо. На території Межиріччя, зокрема на півдні, тобто у Шумері, виникло чимало невеликих держав, центрами яких були великі міста, що стали осередками ремесла, торгівлі, культури. їх називали патесіати — за назвою їх правителів — патесі ("служитель бога") або ісаку ("намісник бога"). Це Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Ассур таін. Патесіати вели між собою постійні війни, що, зокрема, давало мож­ливість за рахунок військовополонених збільшувати кількість рабів. Водночас швидко розвивалися продуктивні сили, культура тощо.

Серед інших свідчень археологів і геологів знаходимо цікаве по­відомлення про те, що у південній Месопотамії в давні часи трапилась катастрофічна повінь, яка відображена в стародавніх літературних джерелах Сходу — "Епосі про Гільг амеша". У цьому творі, набагато дав­нішому, ніж Біблія, є епізод, де зображено "всесвітній потоп" з такими самими найточнішими подробицями, як потім описує Біблія.

Але ще до "потопу" в Шумері відбувався процес централізації, ке­рівна роль переходила від одного патесіату до іншого. Джерела нази­вають вісім династій царів ("до потопу"), котрі царювали 241 тис. років. Після "потопу" змінилося ще вісім династій царів, які правили двома народами — шумерійцями на півдні й аккадцями на півночі — ще декілька десятків тисяч років. За цей час процес централізації знач­но поглибився. Зокрема, довгі століття домінувало аккадське місто — патесіат Кіш, потім гегемонія переходить до Лагаша (початок III тис. до н.е.). Шумер і Аккад досягли високого рівня розвитку матеріальної культури. Керівництво справою створення і впорядкування іригацій­ної системи вже потрапляє до центральної влади. Посилюється вплив і влада жерців. Будують великі храми і палаци царів. Далі триває сус­пільний поділ праці, а на його основі — подальше зростання багат­ства знаті та майнової нерівності. Збільшується кількість рабів, поси­люється їх експлуатація.

Утворення великих держав з розгалуженим апаратом управління, всевладдя знаті зумовлюють розшарування серед общинників. Ма­ломіцні господарства общинників занепадають, втрачають землю, яка поступово стає об'єктом купівлі-продажу. Збіднілі общинники, обплутані боргами, потрапляють у кабалу до багатіїв, жерців. Непосильни­ми для общинників стають зростаючі податки, побори і повинності. Поширюються невдоволення, бунти, заворушення.

На початку XXIV ст. до н.е. царем Лагаша став Урукагіна. Він провів низку реформ, які мали на меті полегшити становище общинників, міських низів, дрібних жерців. Урукагіна повернув храмам їх землі, худобу, рабів, що в них забрали багатії. Водночас заборонив храмам чинити насильство над власністю і особою селян, ремісників. Утричі скоротив винагороду жерцям при похованні померлих, познімав на­глядачів з полів, колодязів, місць ловлі риби та інших, скоротив чи­новницький апарат, зменшив розміри податків і поборів тощо.

Реформи Урукагіни підбурили проти нього не тільки власну знать, а й родову аристократію сусідніх держав. Коли проти Лагаша пішов війною цар Умми, Лагаш зазнав поразки і був спустошений. Незаба­ром гегемонія переходить до семітського міста Аккаду. Його цар Саргон створив у Межиріччі єдину централізовану державу, територія якої простяглася від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала вона понад 200 років. Потім її завоювали дикі гутейські племена. Че­рез 120-130 років гутейці були вигнані або асимілювалися. Гегемонія у Межиріччі знову перейшла до шумерійців — царства Ур. Урські царі впродовж тривалого часу правили країною. В цей період дуже ви­сокого рівня досягає розвиток матеріальної і духовної культури. До­нині збереглися залишки храмової вежі, відомої нам під назвою Ва­вилонської. Вона стояла на прямокутній основі, сторони якої мали 62,5 і 43 м. Вежа мала багато поверхів, а на вершині стояв храм. Вави­лонська вежа була побудована значно раніше, ніж найстаріша єгипетська піраміда.

У царстві Ур розвивається приватна власність на землі, запровад­жується боргове рабство. Ще більше активізується внутрішня і зовніш­ня торгівля. Будуються великі, розкішні споруди — палаци царів і знаті, храми, вдосконалюється іригаційна система, створюється постійна професійна армія, вперше формуються загони лучників.

Однак на початку XIX ст. до н.е. на Урську державу напали кочові племена амореїв та еламітів, і могутня колись держава розпалась. Але і ці завойовники згодом пішли геть, а їх залишки асимілювалися. Зно­ву великі міста-держави Межиріччя почали вести між собою бороть­бу за владу. В кінці ІІІ–на початку II тис. до н.е. на передній план висту­пають аккадці. Поступово набуває все більшої сили і могутності їх но­вий центр — місто Вавилон ("ворота Бога"). З того часу це місто на багато століть стає центром величезної держави.

Вавилон, зміцнившись, захоплює і підпорядковує собі все більше сусідніх міст-держав. Одинадцять царів Першої Вавилонської династії (від 1893 до 1594 pp. до н.е.) неухильно зміцнювали державу. Найвиз­начнішим і найвідомішим з них був Хаммурапі, що правив приблизно у 1791-1749 pp. до н.е.

За часів Хаммурапі Давньовавилонське царство досягнуло вершин своєї могутності й розвитку. В результаті впертої і тривалої бороть­би йому вдалось витіснити еламітян з південного Межиріччя, завою­вати конкуруючі з ним держави-міста Ларсу, Марі. Підкоривши собі увесь Шумер, Хаммурапі завоював Аккад і велику Ассирійську держа­ву. Отже, він зумів перетворити невелику Вавилонську державу в могутню обширну імперію, яка охоплювала майже все Межиріччя. Хаммурапі оголосив себе "найбільшим між царями", "царем царів", намісником бога на землі. Він наказав спорудити високий базальто­вий стовп, на верхівці якого велів зобразити себе разом з богом сон­ця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб закон захищав сиріт і вдів,... щоб скривдженому виправити кривду", — написав він на цьому стовпі, назвавши себе "царем справедливості". Він велів скласти великий звід законів, кодифікацію, чим уславився значно більше, ніж завоюваннями і створенням великої централізованої дер­жави.

Вавилон став могутнім, великим містом, столицею всього Межи­річчя. Його окружність, за Геродотом, мала близько 90 км. Місто було оточене трьома стінами висотою близько 22 м, шириною 6-8 м кож­на. Воно було забудоване розкішними палацами, храмами, 4-5 повер­ховими будинками тощо. Одним з семи чудес світу вважали висячі сади вавилонської цариці Семіраміди. Великого розвитку тут досягла на той час економіка, наука, культура, мистецтво, медицина та ін.

Розглянемо питання держави і права Вавилону — суспільний лад країни, державний устрій та основні риси права.