Geum.ru

Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материалаДокументы

Содержание


2. Суспільний лад
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

2. Суспільний лад


Як уже зазначалося, в общинах Межиріччя процес майнового і суспільного розшарування розпочався ще наприкінці IV тис. до н.е. В умовах штучного зрошення успішно розвивалось землеробство, вдос­коналювалась і розширялась система іригаційних споруд. Значного розвитку досягли ремесло, скотарство, садівництво. З виникненням товарно-грошових відносин срібні і мідні монети або шматки срібла на вагу почали використовувати як гроші. Зерно і худоба теж виступали платіжними засобами. Вдосконалювалися знаряддя праці, поглиби­лись людські знання у різних сферах життя.

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і невільників, або рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини сто­яли так звані авілум (у перекладі "людина, син людини"). Це була вер­хівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях — в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену ("дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж авілум. Нерівноправність їхнього становища стверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали су­воріше, ніж за скривдженого мушкену. За тілесні пошкодження, коли обидві сторони належали до групи авілум, винний відповідав за принципом таліону ("око за око", "зуб за зуб"). Якщо авілум вчи­нив такий злочин проти мушкену, то платив штраф (статті 196, 197, 198, 206 законів Хаммурапі). Винного ж мушкену карали значно су­воріше і навіть за ляпас, завданий знатній особі, били публічно ба­тогом (ст. 202). При випадковому, ненавмисному вбивстві (у бійці) за мушкену платили менший штраф, ніж за авілум. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також дружині при розлу­ченні (ст. 139, 140). При одруженні раба мушкену з вільною жінкою діти від цього шлюбу ставали вільними. Коли ж власником раба був авілум чи жерці, то діти від подібного шлюбу ставали рабами.

Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист влас­ності мушкену — його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим. Смертна кара загрожувала винним за крадіжку чи переховування раба царського чи мушкену (ст. 15,16). Якщо викра­дене інше майно мушкену, то злодій повинен відшкодувати його в 10-кратному розмірі, в іншому випадку винного засуджували до страти (ст. 8).

Отже, мушкену — це теж рабовласники і землевласники, очевид­но, іноді люди достатньо багаті, але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні. Більшість дослідників вважає, що групу муш­кену становили двірцеві слуги, вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби та ін.

Світська знать жодних повинностей, окрім військових, не несла, жодних податків не сплачувала.

Ще одну велику групу рабовласників становили так звані тамкари — банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонсь­кого суспільства. Про них часто згадується в джерелах, у тому числі в законах Хаммурапі. Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це пояснюється високою питомою вагою торгівлі в житті вавилонсь­кого суспільства. Нагадаємо, що у Межиріччі через відсутність відпо­відних природних ресурсів не вистачало металів, каменю, лісу тощо. Все це завозили з інших країн купці й торговці. Грішми, які теж кар­бувалися з довізних дорогоцінних металів, забезпечували банкіри і лихварі. Саме вони фігурують у законах Хаммурапі в тих випадках, коли мова йде про кредиторів і боржників. Вони ж, мабуть, скупову­вали землі, причому закон дозволив їм купувати навіть вилучені з торгового обороту землі "ілку" (ст. 31). Цілком очевидно, що серед цієї верстви населення було багато землевласників і рабовласників. Значна кількість знайдених вавилонських ділових документів сто­сується власне торгівлі, ремесла і лихварства. Вони засвідчують, що існували великі торговельно-лихварські корпорації, котрі зосереджу­вали в себе величезні капітали. Торговельні доми займалися найріз­номанітнішими операціями: купівлею-продажем, обміном, видачею позик під відсотки, здаванням в оренду будинків, земельних ділянок, садів і навіть каналів, що згодом, як і земля, ставали приватною влас­ністю. Торговельні доми забрали у держави на відкуп збір мита і по­датків. Діяльність деяких з них можна простежити впродовж століть (дім Егібі і синів, дім Мурашу і синів та ін.).

Окрему, найвпливовішу і привілейовану групу суспільства стано­вили жерці. Вони володіли величезними багатствами. їм належали най­кращі землі, стада худоби, палаци і храми, зерносховища й склади, скарби, маси рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займа­лися лихварством і торгівлею. Закони надавали храмам привілеї нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували на свою ко­ристь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожер­твування царя, світської знаті, простих людей. Храми мали свою охо­рону, збройні сили. У Вавилоні серед жерців було дуже багато закли­нателів, ворожбитів, астрологів. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання, зок­рема математика, медицина, географія, астрономія. Завдяки цьому вони заздалегідь могли передбачати природні явища — повінь, посу­ху, затемнення сонця і використовували цю здатність у своїх цілях. Як згуртований, замкнений, привілейований клас, в умовах суцільної неписьменності, сліпої віри широких верств населення в надпри­родні сили, богів, вони, по суті, визначали у багатьох випадках ос­новні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони мали тісні контакти й обмінювалися інформацією з жерцями сусідніх держав, неодноразово усували невигідних їм неслухняних монархів, призначали своїх. Недаремно у Вавилоні існувало свято, під час яко­го царі повинні були складати перед жерцями знаки своєї царської гідності (корону, скіпетр), щоб потім знову одержати їх від верхов­ного жерця.

Світська знать, на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців. Особливо це помітно в пері­оди централізації при енергійних, могутніх царях. Конкурентна бороть­ба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі змінним успіхом.

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи міського населення. Община (сусідська, територіаль­на), як було зазначено, зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утво­рення класового суспільства та держави. Це одна з характерних особ­ливостей соціально-економічного устрою всього Межиріччя. Общин­ники спільно володіли землями й рабами, виконували різні повинності й роботи на користь держави й храмів, платили певну суму податків. Вони обирали своїх старост та інше керівництво, які діяли під контро­лем державних урядовців, збирачів податків. Вони становили основ­ну масу війська — ополчення. Працю общинників, ремісників широ­ко використовували в східних деспотіях на так званих публічних робо­тах, тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, іригацій­них систем, громадських споруд, прокладанні доріг тощо. Виконання цих робіт та інших повинностей (сплата податків, служба у війську) належали до безумовних обов'язків общини. За виконання публічних робіт общинники одержували мізерну, суто символічну плату, іноді зовсім нічого, та дуже вбоге харчування. Від тяжкої праці і недоїдан­ня вони часто гинули.

Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби — вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство мало так званий домашній характер, було обмежене. Рабоволодіння було пе­реважно колективним — храмів, царського дому, общин. "Домашнім", патріархальним рабство називалося тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях, у садах, домашньому господарстві, ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувалися. На відміну від пізнішого, класичного рабства, у Вавилоні раби мали деякі права. Раб міг протестувати, коли його продавав власник, і тоді справа розглядалася судом. Раб міг мати своє майно, воло­діти і частково розпоряджатися ним — укладати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо, тобто виступав суб'єктом права у цивільно-правових відносинах. Проте після смерті раба це майно переходило до рабовласника, отже, раб не був повно­правним власником свого майна. Для передачі майна рабом дітям у спа­док обов'язково треба було мати дозвіл рабовласника. За наявність майна чи грошей (при його продажу) раб ніс відповідальність перед господарем. Право володіти своїм майном мало на меті зацікавити раба в результатах його праці, підняти продуктивність цієї праці. Крім того, раб міг мати свою сім'ю, господарство.

Звичайно, не варто ідеалізувати становище рабів у Вавилоні. Раб залишався рабом у повному розумінні цього слова, його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно. За непослух шмагали батогами, могли покалічити. З метою запобігання втечі рабів таврували. Усунення цього знаку без дозволу власника раба підлягало покаранню — особі, яка це зробила, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж якась людина обдурила лікаря, заявивши, що раб належить їй, і розпорядилася ліквідувати рабське тавро, то таку людину належало вбити. Якщо лікар знав, що ця людина не є господа­рем раба, то йому відрізали пальці, якщо не знав, то звільнявся від відпо­відальності (ст. 227).

Разом з перетворенням Вавилону у велику, могутню державу, роз­ширенням його зовнішньої експансії, завоюванням нових територій і народів численність рабів щораз зростала. Все більше рабів, як і зе­мель та інших засобів виробництва, переходило у приватну власність. Рабство охоплювало всі галузі виробництва, пронизувало всю госпо­дарську діяльність країни. Недаремно пізніший, халдейський Вавилон порівнюють за розвитком рабства зі Стародавнім Римом. Раби працю­вали на полях, у ремісничих майстернях, у домашньому господарстві, на рудниках і копальнях, у каменоломнях, на іригаційних спорудах, різноманітних будівельних роботах тощо.

У нововавилонську епоху не лише збільшилася кількість рабів, а й " сталися значні зміни в їхньому становищі. Розвиток продуктивних сил, вдосконалення виробництва зробили попередню форму експлуатації рабів малоефективною. Відсутність зацікавленості в результатах праці позбавляла раба стимулу до підвищення її продуктивності. Це розумі­ли і самі рабовласники. Тому в нововавилонську епоху порівняно ши­роко практикується відпуск рабів на оброк. Звичайно щорічний оброк становив 20 відсотків ціни самого раба. При середній ціні раба 60 сиклів раб повинен був сплатити своєму панові 12 сиклів на рік. Крім того, раби повинні були робити панам "подарунки".

Відпущені на волю раби іноді ставали власниками великих підприємств — ремісничих майстерень, міняльних крамниць, торго­вельних і лихварських контор, земельних ділянок, рабів. Деякі з них так збагачувались, що давали у позику великі суми вільним і навіть наймали на роботу вільних. Так, в одному документі повідомляється, що якийсь раб Енкіль домовився з паном про віддачу йому в оренду зрошувального каналу і прилеглих до нього земель. Орендна плата передбачалася в розмірі 1700 гур, тобто близько 10 тис. пудів сільсько­господарських продуктів на рік.

Отже, з правового боку рабів, відпущених на оброк, було визнано право- і дієздатними. Вони вступали у договірні відносини, укладали різного роду угоди, вели судові процеси один проти одного і навіть проти вільних, діючи немовби від імені свого господаря. Проте об­рочний раб міг стати боржником і потрапити, таким чином, у боргове ярмо.

Рабовласникам було вигідно відпускати на оброк рабів, оскільки оброчні раби, не потребуючи тепер нагляду, давали їм великі прибут­ки. До того ж юридично рабовласник у будь-який момент міг позба­вити раба волі, забрати в нього все майно, продати чи знову змусити працювати з-під батога.

Звичайно, кількість рабів, відпущених на оброк, була невелика, а основна їх маса продовжувала працювати під примусом та доглядом наглядачів.