Geum.ru

Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материалаДокументы

Содержание


3. Державний устрій
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

3. Державний устрій


Монарх. На чолі перших державних організмів, якими були міста-держави у Межиріччі, стояли правителі з титулом named. їхня влада, як і назва, найімовірніше походили від назви вождів племен чи міжпле­мінних союзів, які осіли в Месопотамії. З виникненням держав родо­племінні вожді перетворилися в органи політичного панування, орга­ни держави, утворивши з допоміжним апаратом так звану публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, а великий обсяг іригаційних та інших робіт необхідно було чітко і централізовано регулювати. Цього можна було досягти вста­новленням міцної влади, тому державна влада набула характеру деспотії.

Отже, влада правителя тут була абсолютною: патесі видавав від свого імені закони, мав вищу адміністративно-виконавчу владу, був верховним воєначальником, найвищим суддею. Дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога. Насе­лення приписувало йому особливу могутність і надприродну силу. У знайдених документах зазначалось, що він повинен оберігати країну і народ від стихійних лих, гніву богів, нашестя ворогів, наповнювати ка­нали водою, забезпечувати високі врожаї, примножувати кількість риби у воді і звірів на землі, будувати храми, фортеці, громадські споруди, млини, загони для священних тварин тощо.

Між окремими патесіатами, за документальними свідченнями, по­стійно точилася боротьба за владу, війни. Підкоривши сусідні тери­торії, племена, патесіати, переможець присвоював собі титул лугаля ("велика людина"). Починаючи з аккадської династії, правителі півден­ного Межиріччя називають себе "царями Шумеру і Аккаду", а згодом "царями чотирьох частин світу". Водночас вони вже називають себе не намісниками бога, а власне богами, приписуючи собі божественну, магічну силу. Богами вважали і називали, зокрема, царів Саргона, Нарамсина та ін. Вони будують власні храми, де народ віддає їм почесті, як богам, молиться до них.

При Хаммурапі влада царя ще більше зміцнюється. Він розгорнув енергійну діяльність не тільки всередині країни, всіляко її зміцнюючи, розбудовуючи, впорядковуючи законодавство, консолідуючи всі сили держави, намагаючись згладити соціальні протиріччя, припинити внутрішні чвари, а й у галузі зовнішньої політики. З цією метою цар здійснює низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, спрямова­них на підкорення всіх інших держав Межиріччя і об'єднання країни. Саме він зумів перетворити Вавилон з центра відносно невеликої дер­жави у столицю всього Межиріччя, включивши до складу своєї дер­жави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші патесіати.

Хаммурапі вважав себе богом. Його закони проголошували, що він призначений правити Вавилоном як син і спадкоємець бога Мардука. Царя називають "сонцем Вавилону", "царем правди", якому ще один бог, Шамаш, доручив чинити правосуддя.

Якщо раніше міста і споруди мали імена богів, то починаючи з 1-ої Вавилонської династії спостерігається тенденція заміни імен богів іменами царів (стіна Аммізадуга, канал Хаммурапі тощо).

Отже, накази царя були не просто наказами світського правителя, а й наказами бога. Цар ставав божеством незалежно від способу, яким посів трон — за спадковістю, внаслідок державного перевороту чи загарбницької війни. Зайняття трону правителем, який одночасно був богом, ставало незаперечним доказом того, що завойовник сильніший, могутніший від попередника, що боги переможців могутніші за богів переможених, які виявилися нездатними захистити своє населення, свою землю. Отже, підкореним народам марно чинити будь-який опір.

Зауважимо, що таке звеличування і обожнювання царів не завжди подобалося жерцям, які й самі претендували на перші ролі у державі. Поступове відпадання від Вавилонської держави захоплених раніше територій, поява там своїх могутніх царів призвело до послаблення царської влади. У II тис. до н.е. вавилонських царів уже не вважали бо­гами, а лише їх намісниками, обранцями на землі, тобто звичайними людьми. Однак влада царів і далі необмежена: вони мали право на життя й смерть підданих, визначали основні напрями і конкретні кро­ки внутрішньої і зовнішньої політики держави, будували розкішні па­лаци й усипальниці, вели війни й укладали мир, створювали й скасову­вали закони тощо.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, централізованої держави у патесіатах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів і правового становища.

Створення єдиної централізованої держави, ускладнення функцій управління зумовило розростання, розгалуження ієрархічного адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях. Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища людей замож­них, впливових, авторитетних. Нубанда керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, зокрема іригаційними, землеробством, фінансами. Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, а при потребі заступав царя в усіх інших державних справах.

Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці. Всі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, а й вищими службови­ми особами у державі.

Держава була поділена на провінції. Спочатку її очолювали місцеві патесі, але вже як намісники царя, а потім царські урядовці — губерна­тори {ісакку). їх призначав цар зі своїх палацових або місцевих вель­мож. Провінції поділяли на округи або області на чолі з шакканаку. Міста очолювали рабіану, а общини — старійшини. Представляючи на довіреній їм території царя, вони прибирали до своїх рук всю місце­ву адміністрацію, котру самі підбирали, призначали та звільняли, дог­лядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, збирали й очолювали військо, виконували судові функції тощо.

Існували різні урядовці, які у супроводі воїнів і слуг роз'їжджали по країні, виконуючи різні доручення царя, нубанди та інших високих сановників. Немале значення у державі мали писці (дубсари), які офор­мляли відповідні правові документи, вели різні реєстраційні книги, записи про виконання повинностей, сплати податків та ін.

Судова організація. В ранню епоху всі спірні справи, конфлікти роз­глядали жерці. Вони ж акцептували угоди, регулювали правовідноси­ни на тій підставі, що лише їм надано вміння визначати волю богів, якій підпорядковано все людське життя. Отже, жерці й були у Ме­жиріччі першими суддями, а місцем суду — храми чи прилегла до них територія. Поступово судочинство набуває світського характеру і при Хаммурапі узаконено переходить до державних урядовців. Нещодав­но знайдені вавилонські документи засвідчують, що деяка участь жерців у судочинстві все ж зберігалася, хоч функції їх мали допоміжний ха­рактер (прийняття присяги, характеристика людей та ін.). Треба пам'я­тати, що суд у той час не був відокремлений від адміністрації, тобто судові функції виконували урядовці адміністрації. Це — старости в общинах, управителі міст, округів і областей, намісники в провінціях. Справи вони розглядали спільно з колегією нібито присяжних або асе­сорів, кількість яких коливалася від трьох до десяти осіб. Функції асе­сорів виконували представники місцевої рабовласницької знаті, впли­вові городяни та ін. Отже, судочинство було колегіальним.

Деякі документи згадують про ще одну судову колегію — так звану пухрум, але склад її і компетенція залишаються для нас невідомими.

В епоху Хаммурапі з'являються вже професійні судді (діану шаррім), котрих переважно призначав цар. Поряд із судовими функціями вони виконували й інші — перевіряли правильність сплати податків, контролювали управління царськими маєтками тощо. Здійснювали судочинство колегіально: по три, чотири, вісім суддів і діяли в кожному окрузі, були підпорядковані безпосередньо цареві.

Судді мали помічників (рабішу). У кожному суді чи при урядовці (рабіану, шакканаку) їх налічувалося декілька. Вони готували справи до слухання, були консультантами, порадниками суддів. Вони мали самостійні контрольні функції: вимагали у сторін доказів, документи, перевіряли їх достовірність, самі збирали докази тощо. При судах слу­жили "воїни судді" — свого роду охоронці суду і виконавці рішень і доручень суддів. Існували також посади писців-секретарів, які оформляли судові рішення, зберігали їх, виготовляли копії. їхні функції зво­дились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів од­ночасно. Вони входили до складу корпорації судових писців, разом з тим виконували функції управління майном суду — будівлями, раба­ми, наймали робітників для різних робіт (наприклад, ремонту).

Найвищим суддею був цар. Він і сам міг розглядати будь-яку спра­ву, а також розглядав скарги (апеляції) на вироки всіх судів, тобто ви­ступав як перша і як апеляційна інстанція. Йому належало право по­милування.

Крім державних, світських судів, збереглися і жрецькі, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало і пра­цювало на храмових землях, у маєтках.

Судові функції над усім залежним населенням, передусім над раба­ми, мали й рабовласники.

Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у семітів вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне військо — піше і кінне. Основний рід військ становила піхота (реду) і загони лучників (баїру). З'являються й найманці. У реєстри військово­зобов'язаних вільних громадян, з яких комплектували армію, не вно­сили жерців, великих рабовласників й землевласників, високих уря­довців, крупних банкірів, торговців, купців. За службу воїни отриму­вали від царя у володіння земельні наділи — ілку (разом з рабами, які мали обробляти землю). Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. В період нововавилонської державності та частина населення, що не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил. У разі потреби скликали й ополчення.