Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материала

Документы

Содержание ВСТУП Первіснообщинний лад. Виникнення держави і права, їх характерні риси Нижчий його ступінь Середній ступінь Вищий ступінь Середній ступінь Вищий ступінь Полуанальна сім’я Парна сім’я

Подобный материал:

• У вищих навчальних закладах України порівняно нової, але достатньо ефективної системи, 107.25kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
• ІДіП –нормативна-історико-юридична наука, яка вивчає генезу, становлення та еволюцію, 1546.22kb.
• Назва реферату: Макроекономіка як наука. Національний продукт Розділ, 343.57kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни "історія вчень про державу, 839.26kb.
• План Масштаби геологічного часу. Основні підрозділи геологічної Історії Землі > Різке, 93.38kb.
• З м І с т вступ 2 Історія вчень про злочинність, 209.92kb.
• Назва реферату: Діяльність М. Грушевського Розділ, 93.7kb.
• Директива esomar щодо маркетингових досліджень у фармацевтиці, 43.24kb.
• Національна Академія Наук України Київський університет права, 449.91kb.

ВСТУП

Первіснообщинний лад.
Виникнення держави і права, їх характерні риси

Історія держави і права – одна з найскладніших, найоб’ємніших й найважливіших юридичних наук, яка дає нам уявлення й знання щодо виникнення державності і права у різні епохи і у різних народів земної кулі, їх суті, службової ролі, значимості в історії розвитку людства. Без цього ми не зможемо зрозуміти суть і завдання сучасної держави і права, передбачити їх шляхи розвитку у майбутньому. Недарма ще в давнину історичні хроніки, описи подорожей, збірники правових звичаїв і актів старанно опрацьовуватися і вивчалися, служили джерелом інформації і знань у різних народів. А стародавні римляни говорили: Historia magistra vitae est – Історія є вчителькою життя, або ще: Scientia est potentia – Знання – то сила. Це повністю стосується й історії держави та права.

Отож виникає питання – чи завжди, відколи існує людство, існували держава і право? Дехто вважає, що так, бо з давніх-давен люди намагались згуртуватись, жити в колективі – стаді, громаді, общині, родині – бо так було легше вижити в жорстоких умовах боротьби за існування. В цьому колективі повинна була бути якась організація, якесь управління, якісь, хоч би примітивні правила поведінки – ось вам, мовляв, і зародки державності і права.

Проте переважна більшість дослідників цієї проблеми так не вважає, пропонуючи, для початку, визначитись, що розуміти під поняттями "держава" і "право".

Отже, вслід за багатьма іншими дослідниками, визначимо, що держава – це політична організація того чи іншого суспільства, яка виникає на певних етапах його розвитку в інтересах або домінуючої частини населення (чи класу у класовому антагоністичному суспільстві), або його більшості, чи навіть всього населення. Тобто, держава є політичним об’єднанням людей, які населяють певну територію і підлягають верховній владі.

А право – це загальнообов’язкові правила поведінки у тому чи іншому суспільстві, встановлені або санкціоновані державою. Їх виконання забезпечується примусом з боку держави, і тим вони відрізняються від моральних норм, звичаїв, які діють в додержавний період і теж є обов’язковими до виконання.

Взявши за основу ці визначення, ми зможемо прийти до очевидного висновку, що як держава, так і право мають свою історію, свій початок і, можливо, кінець, як усі явища у природі і суспільстві.

І ще один висновок напрошується з цієї гіпотези – що коли держава і право виникли тільки на певних етапах розвитку людського суспільства, то, очевидно, був час, коли їх не існувало.

Цей час, цей етап в історії людства названо первіснообщинним ладом.

Першим з дослідників, який із знанням проблеми спробував внести в передісторію людства певну систему, був американський дослідник Льюїс Морган. Він запропонував періодизацію розвитку людства, розбивши її на три епохи – дикунство, варварство та цивілізацію. Кожну з цих епох, відповідно до прогресу у виробництві засобів до життя, він розділив на нижчий, середній і вищий ступені, бо, як зазначав Морган, «вмілість у цьому виробництві має вирішальне значення для ступеня вищості і панування людини над природою».

Отже, перша епоха – дикунство.

Нижчий його ступінь Морган називає дитинством людського роду. Люди жили ще в місцях свого первісного перебування, в тропічних або субтропічних лісах, принаймні почасти на деревах чи у печерах, бо тільки так можна пояснити їх існування серед великих хижих звірів. Жили групами, або так званим первісним стадом, бо інакше, вони б не вижили. Їхньою головною їжею були корінці, плоди, горіхи і т.п. Головним досягненням цього періоду було виникнення членороздільної мови.

Середній ступінь почався із запровадження, як вважає Морган, рибної їжі, молюсків та водяних тварин. Головним досягненням цього ступеня було використання вогню, що вже саме по собі різко виділило людей з тваринного світу, підняло їх на вищий щабель розвитку. Люди навчились не тільки використовувати, а й добувати вогонь, готувати на ньому їжу, зокрема, тваринного походження. Останню стали добувати частіше у зв’язку з винайденням першої зброї – дубини і списа, згодом – ножа і сокири. Але мисливська здобич не була надійним засобом харчування, скоріше випадковим. Тому внаслідок постійної незабезпеченості джерелами харчування на цьому ступені виникло людоїдство, яке збереглося надовго (у австралійських, полінезійських та деяких африканських племен – аж до ХУІІІ ст.).

Вищий ступінь розпочався з винайденням лука та стріл, що були складною зброєю, винайдення якої передбачало довго нагромаджуваний досвід та більш розвинені розумові здібності. З цього часу дичина стала постійною і основною їжею, а полювання – однією з звичайних галузей праці.

З’являються зачатки оселення тісними громадами – селами (для більшої безпеки і спільного захисту), має місце певний ступінь оволодіння виробництвом засобів існування: дерев’яного чи глиняного посуду, ручне ткацтво (ще без ткацького верстата) з деревного волокна чи рослин, плетені кошики з лика або очерету, шліфовані кам’яні знаряддя і зброя. Вогонь і кам’яні знаряддя дають можливість робити човни і плоти, виготовляти колоди і дошки для будування житла.

2. Варварство

Нижчий ступінь. Починається з запровадження гончарства: спочатку глиною обмазували плетені та дерев’яні посудини (щоб зробити їх вогнетривкими), а потім виготовляли чисто глиняний посуд. Характерною рисою цього ступеня є приручення та розведення тварин і вирощування рослин. Набирає значення відмінність у природних умовах великих материків і територіальних регіонів. Скажімо, Східний материк або так званий Старий світ, мав приручених майже усіх тварин, що піддаються прирученню, і всі придатні для розведення види злаків (крім кукурудзи і картоплі). Західний же материк, Америка, з усіх ссавців – тільки ламу та собак, а з усіх культурних злаків лише кукурудзу (маїс) та картоплю, тобто одні з найкращих. Внаслідок цієї відмінності в природніх умовах населення кожного материка розвивалося своїм особливим шляхом.

Середній ступінь. Вирощується щораз більше їстівних рослин, освоюється і розводиться щораз більше тварин. Виникає система зрошення посушливих земель (переважно на сході). В лісистих місцевостях будуються житла з дерева, гористих – дерева чи каменю, степових і пустельних – з висушеної на сонці цегли – сирцю. Місце групового поселення обгороджується дерев’яними, глиняними чи кам’яними стінами, обкопуються ровами. Починається обробка і використання металів – міді, бронзи і ін. (крім заліза). Масове розведення свійських тварин призводить до утворення їх великих стад і пастушого кочового життя у придатних для цього регіонах.

Отже, проходить у масштабах всього людства перший великий суспільний поділ праці: від землеробських, осілих племен відокремлюються кочові, скотарські. Тобто від землеробства відокремлюється скотарство. Згодом значна частина кочових, пастуших племен перейшла до осілішого способу життя, вирощуючи злаки, але, головно, для прогодування своєї худоби у зимовий час. Достатнє м’ясне і молочне харчування, як вважають, дослідники, сприяло більш успішному розвитку тих рас і народів, ніж тих, які були змушені харчуватися майже виключно рослинною їжею. Зникає майже повсюдно людоїдство.

Вищий ступінь. Починається з плавки залізної руди і переходить у цивілізацію в результаті винайдення буквеного письма. Цей ступінь багатший успіхами в галузі виробництва, ніж усі попередні ступені, разом узяті. До нього належать у Європі греки героїчної епохи, італійські племена незадовго до заснування Риму, германці епохи Цезаря, нормани часів вікінгів.

З’явився плуг з залізним лемешем із домашньою худобою як тяглом. Завдяки плугові стало можливим землеробство у великому розмірі – рільництво, а, отже, необмежене для тодішніх умов і кількості населення збільшення життєво необхідних припасів. Потім – корчування лісів і перетворення цих земель у поля і луки. А це, в свою чергу, неможливо було робити без залізних знарядь (сокири, лопати, кирки і ін.). З’являються ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, розвинена обробка металів, яка переходить в художнє ремесло, повозка і бойова колісниця, будування суден з колод і дощок, зародки архітектури, міста, оточені стінами з баштами. Ремесло остаточно відокремлюється від землеробства – тобто проходить другий великий суспільний поділ праці.

Одночасно з ним – третій: поява значної групи людей, не пов’язаних з виробництвом – купців, торговців. Вони служать посередниками у торгівлі між землеробськими і ремісничими та скотарськими племенами – спочатку бартерній (товар на товар), далі грошовій (коли з’явилася бронза, мідь, срібло, золото).

Далі настає епоха цивілізації – період дальшого опанування і обробки продуктів природи, період зародження і розвитку промисловості і мистецтва, технічних винаходів (у т.ч. парової машини, винайдення якої дослідники вважають у розвитку людства явищем епохальним, подібним до використання і добування вогню, а в майбутньому – підняттям людини у повітря і космічні польоти). Але епоха, вірніше, її державно-правові аспекти – предмет не цього, а наступного навчального посібника.

Тепер ще коротко зупинимось на суспільній організації епохи дикунства та варварства.

Отож, в основі всієї суспільної організації людей з найдавніших часів, як вважають їх дослідники, була сім’я. Зокрема, цієї думки притримувався вже згадуваний Л. Морган, який більшу частину свого життя провів серед північноамериканського індіанського племені сенеків, де докладно вивчив їх спосіб життя: побут, звичаї, традиції, правила поведінки, систему управління та ін., висловивши згодом у своїх працях припущення, що колись, можливо, так жило все людство (у індіанців існував первіснообщинний лад). Сім’я – вважав Морган, проходила різні видозміни, різні фази свого розвитку; вона була "активним началом" і ніколи не залишалася незмінною, а переходила від нижчої форми до вищої, в міру того, як суспільство розвивалось від нижчого ступеня до вищого.

У первісному суспільстві, зокрема, в епоху дикунства, парної сім’ї не існувало. У людському стаді чи племені панували необмежені статеві зв’язки, так що кожна жінка належала кожному чоловікові, а кожний чоловік кожній жінці. В умовах тяжкої боротьби за існування, частої загибелі людей, щоб у процесі розвитку вийти з тваринного стану і здійснити прогрес – недостачу здатності окремої особи до самозахисту треба було надолужити об’єднаною силою і колективними діями стада. Тому й парний шлюб не міг у той час існувати. З цього первісного стану невпорядкованих зносин досить швидко розвинулась кровноспоріднена сім’я. Це був перший ступінь сім’ї. Вважають (наприклад, Ф. Енгельс), що тут шлюбні групи були поділені за поколіннями: усі батьки і дружини в межах сім’ї є одні для одних чоловіками і жінками; так само і їхні діти (між собою), внуки і т.п. Таким чином, у цій формі сім’ї взаємні подружні права і обов’язки виключались тільки між предками і потомками, між батьками і дітьми. Брати і сестри – рідні, двоюрідні, троюрідні і ін. уже в силу цього були чоловіками і жінками.

Така кровноспоріднена сім’я згодом вимерла, але що вона могла існувати може опосередковано свідчити система спорідненості у племен Полінезії ще у ХVІІІ-ХІХ ст.

Полуанальна сім’я, на думку Л. Моргана, була наступним етапом в розвитку сім’ї. Якщо перший крок вперед в організації сім’ї полягав у тому, щоб виключити статевий зв’язок між батьками та дітьми, наступний – щоб виключити його для сестер і братів. Племена, у яких це зроблено швидше, розвивалися швидше і повніше, оскільки кровозмішування між близькими родичами призводить до фізичної і психологічної деградації потомства. Але й далі парної сім’ї ще не було, велось спільне домашнє господарство. ЯК тільки виникло уявлення про недозволенність статевого зв’язку між дітьми одної матері, домашні общини стали дробитися: ряд або кілька рядів сестер ставали ядром однієї общини, їх єдиноутробні брати – другої і т.д. Власне такі сім’ї Морган називає полуанальними. При всіх формах такої групової сім’ї було відомо, хто є матір’ю дитини, але невідомо – хто батько. В такому груповому шлюбі, отже, походження визначалось тільки по материнській лінії.

Парна сім’я. Певні з’єднання окремих пар на більш або менш тривалий час мало місце уже в умовах групового шлюбу: мужчина міг мати головну жінку, і він був для неї головним чоловіком серед інших чоловіків. Отже, розвиток сім’ї в первісну епоху полягав у безперервному звуженні того кола, в яке спочатку входило все плем’я і всередині якого панувала спільність шлюбних зв’язків між обома статями. Шляхом послідовного виключення спочатку більш близьких, а потім щораз дальших родичів усякий вид групового шлюбу ставав практично неможливий, і в результаті з’явилася одна поки що не міцно з’єднана шлюбна пара, з розпадом якої шлюб взагалі припинявся. Шлюб міг бути розірваний у будь-який момент за бажанням обох чи однієї сторони, діти залишалися з матір’ю. Але у багатьох племен, наприклад у ірокезів, констатував все той же Морган чи місіонер А. Райт, який теж багато років прожив серед цього племені, поступово склалося негативне ставлення громадської думки до поспішного, необґрунтованого розірвання шлюбу; у разі незгод між подружжям посередницьку роль брали на себе родичі.

Парна сім’я виникла на рубежі між дикунством і варварством, здебільшого на вищому ступені дикунства, або подекуди на нижчому ступені варварства. Це типова форма сім’ї для епохи варварства, як груповий шлюб – для дикунства, а моногамія – для епохи цивілізації.

З розвитком землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі всі попередні способи добування їжі втратили значення – збиральництво, рибальство, полювання. Будучи раніше життєво необхідною потребою, вони стали згодом переважно розвагою.

Приручення тварин, розведення стад створили нечувані до того часу джерела багатств і породили зовсім нові суспільні відносини. Аж до нижчого ступеня варварства постійне багатство складалось майже тільки з житла, одягу, грубих прикрас, знарядь полювання, домашнього посуду. Тепер же в стадах коней, верблюдів, великої рогатої худоби, кіз, овець і ін. люди здобули майно, яке потребувало тільки нагляду. Спочатку це майно належало общині чи родові, про який мова піде далі, потім – сім’ям.

З’явилося і рабство, тобто людська худоба. Для первісних людей раб був непотрібний. Полонених переважно вбивали або приймали до племені переможців, інколи відпускали за викуп чи в обмін на своїх. Жінок брали за подружжя чи іншим способом разом з дітьми приймали до свого племені. Із виникненням скотарства, обробки металів, ткацтва, рільництва становище змінювалось. Стали потрібним щораз більше робочих рук, оскільки вигідним було виробляти більше продукції, яка стала товаром, приносила прибуток. Зросла значимість у сім’ї чоловіка, його праця стала основною. Оскільки тепер на долю чоловіка припадало добування їжі та необхідних для цього знарядь праці, то й право власності на них перейшло до нього. Чоловік став також власником нового джерела їжі – худоби, а згодом і нового знаряддя праці – рабів. У разі розірвання шлюбу чоловік все це забирав з собою, а жінці залишалось її хатній посуд. В міру того, як багатства сім’ї зростали, це давало чоловікові більш впливове становище у ній.

На чергу дня постало питання про зміну порядку спадкування дітьми майна батьків. За родовими звичаями, поки походження визначалось по материнській лінії, спадкоємцями померлого члена роду ставали його родичі. Майно мусило, отже, залишатися в роді. Зрештою, воно зазвичай було незначним і переходило до найближчих кровних родичів по лінії матері. Спадкоємцями батька його діти бути не могли, бо батько належав до іншого роду (оскільки шлюби всередині роду, тобто між кровними родичами, не допускались). Майно по батькові спадкував його рід. Отже, після смерті власника стад, його стада переходили, насамперед, до його братів і сестер та їхніх дітей. А його власні діти спадщини по ньому не отримували.

В умовах існування парної сім’ї це все виглядало недоречно і несправедливо. Тому такий родовий звичай, тобто материнське право, належало скасувати, і його скасовано, як і визначення походження по жіночій лінії. Вводилось визначення походження по чоловічій лінії. Повалення материнського права дослідники називають всесвітньо-історичною поразкою жіночої статі. Відбувалась вона ще в доісторичні часи. Чоловік захопив кермо влади у сім’ї, а жінка була позбавлена свого почесного становища, закабалена, часто перетворена в просте знаряддя для народження дітей.

Результатом впровадження єдиновладдя чоловіків у сім’ї стало перетворення її у сім’ю патріархальну (від лат. слова pater – батько). Її головна риса – не багатоженство, яке часто справді мало місце, зокрема, у народів Сходу, а організація певного числа осіб, вільних і невільних, в сім’ю, підпорядковану батьківській владі глави сім’ї.

Основними ознаками такої сім’ї є батьківська влада та включення до її складу невільних людей. Типовим прикладом патріархальної сім’ї стала римська сім’я – familia (родина).

Така форма сім’ї означала перехід від вільного аморфного парного шлюбу до моногамії. Тому й жінку повністю віддано під владу чоловіка, бо при парному шлюбі вона ще могла мати й інших чоловіків, а при моногамному – ні, і за подружню невірність її суворо карали, часто – смертю, оскільки тепер мова йшла про безумовне походження дітей від певного батька. З появою патріархальної сім’ї людство вступило в епоху писаної історії.

Отже, останнім етапом у розвитку общинно-сімейних стосунків стала моногамна сім’я, що виникла між середнім і вищим ступенями варварства. Її остаточна перемога – одна з ознак настання епохи цивілізації. Вона ґрунтується на чітко вираженому пануванні чоловіка, а походження дітей від цілком певного батька не підлягає сумніву. Ця безсумнівність походження необхідна тому, що діти з часом стануть прямими спадкоємцями батьківського майна, продовжувачами сімейних традицій. Моногамна сім’я відрізняється від первісного парного шлюбу (чи пізніше – вільного фактичного співжиття, яке спостерігається, причому доволі часто, й сьогодні) міцністю шлюбних зв’язків, які узаконюються шляхом здійснення певних обрядів, певних форм. Ці зв’язки так легко, за бажанням тієї чи іншої сторони, не можна було розірвати, просто так відштовхнувши від себе жінку чи чоловіка. До того ж, у багатьох народів жінка (мабуть, це сліди матріархату) навіть в моногамній сім’ї продовжувала користуватись повагою і авторитетом (наприклад. у римській).

Але повернімось від сімейних до більш глобальних проблем. Як зазначалось вище, людство пройшло три головні епохи – дикість, варварство і цивілізацію, кожну з яких умовно можна поділити на певні ступені.

Під час епохи дикунства, особливо на початкових ступенях, коли, якщо прийняти за основу теорію походження людей з тваринного світу, люди користувались лише примітивними знаряддями та для забезпечення свого існування жили стадами – громадами з хаотичними шлюбними стосунками.

Наступним щаблем у соціальній драбині розвитку людства був рід (лат. слово gens, грецьке - genos). Саме таку організацію суспільства застав Л. Морган у американських індіанців, а описували її багато інших дослідників грецької і римської історії.

Які ж вони називали ознаки роду? Отож, розрізняли дві стадії розвитку роду – материнський рід (коли спорідненість визначалась по материнській лінії) і батьківський, патріархальний (відповідно – по батьківській).

Рід характеризується такими ознаками:

1. Це кровоспоріднений союз людей (діди-бабки; батьки-матері; діти, внуки і т.д.). Але до складу роду приймались і чужинці – у випадку одруження, усиновлення – удочеріння і т.п.
   

Вважалось, що кожен рід походить від спільних предків, часто міфологічних, або тварин.

2. Право обирати і усувати старійшин. Їх влада носила, в основному, батьківський характер.
   
3. Власна територія і власне ім’я. Територія часом була значною, бо роди вели переважно кочове життя у пошуках мисливських угідь, водойм для риболовства тощо. Називалися роди по імені спільних предків або, переважно, тварин, плазунів, птахів. Наприклад, у ірокезького племені сенеків були, за Морганом, роди вовка, ведмедя, черепахи, бобра, оленя, кулика, чаплі, сокола.
   
4. Спільне місце поховання, яке вважалось священним і яке пильно оберігали.
   
5. Заборона шлюбів всередині роду (через кровну спорідненість). Хлопці і дівчата мусили шукати собі пару у іншому роді. Тому роди, що належали до одного племені періодично влаштовували спільні зустрічі, де проводились різні змагання, танці, скажімо нинішнім словом – конкурси, після яких молоді люди обирали собі пару. Між чужими племенами часто практикувались воєнні набіги для захоплення полонених, з якими потім одружувались. Практикувалось й викрадання дівчат (за їх згодою чи й без неї).
   
6. На перших стадіях розвитку роду майно переважно було спільним. З виникненням парної сім’ї і, особливо, приватної власності, майно померлих все одно залишалось всередині роду: його спадкували найближчі родичі: діти, батьки, брати, сестри і т.п. Чоловік і жінка не могли бути спадкоємцями одне одного, бо належали до різних родів (заборона шлюбів всередині роду).
   
7. Члени роду повинні були подавати один одному допомогу, захист і підтримку і особливо допомагати мститися за шкоду, заподіяну чужими. Щодо захисту своєї безпеки кожна людина покладалась на заступництво всього роду і завжди могла на це розраховувати. Той, хто заподіював зло будь-якому членові роду, заподіював його всьому родові. Саме з кровних зв’язків роду виник обов’язок кровної помсти, який безумовно визнавали у первісному суспільстві. Зрештою, не тільки у первісному, а й через цілі тисячоліття пізніше. Дотривав він й до ХVІІІ-ХІХ ст. (скажімо, у американських індіанців і ін.). Коли члена роду вбивав хто-небудь з чужого роду, то обов’язок всього роду вбитого було відповісти кровною помстою. Правда, часто спочатку робилась спроба вирішити справу мирно: шляхом матеріальної компенсації. Якщо не доходили згоди, то рід, який зазнав втрати, виділяв одного чи кількох месників, що мали вислідити і вбити винуватця. На цьому справа вважалась закінченою. Коли ж протилежний рід його захищав, переховував, то роди починали між собою війну.
   
8. Рід міг усиновляти сторонніх осіб. Це відбувалося шляхом проведення певної церемонії, у присутності всіх членів роду.
   
9. Крім обраних вождів кожен рід мав свою раду – загальні збори всіх дорослих членів роду – чоловіків і жінок. Саме вона була верховною владою у роді: обирала і скидала вождів, ухвалювала постанови про викуп або кровну помсту, приймала сторонніх до роду, розпоряджалася спільним майном і ін. Крім загальної ради, вожді, які її й скликали, могли збиратись й радитись з старійшинами роду – людьми досвідченими, старшого віку, переважно – главами сімей.
   
10. Рід мав спільні релігійні свята, обряди, церемонії тощо. Вождь і рада роду вирішували спірні справи і конфлікти між членами роду.
    

Можна б навести й інші характерні ознаки роду, але досить й цих.

Рід, як суспільний союз кровноспоріднених (в засаді) людей, потребує вже далеко складніших приписів і правил поведінки, які регулюють співжиття його членів, ніж це було на попередній стадії. Норми поведінки (бо про право говорити ще завчасно), звичаї стають уже численнішими і все більш розробленими. Тобто це ще доба повного панування звичаїв, які нині дехто з дослідників називає "правовими звичаями", оскільки вони стали загальнообов’язковими. Вони передавалися від батька до сина і т.д. Їх знавцями і хранителями були старші й досвідченіші члени роду – родові старійшини, що творили родову раду й допомагали вождеві управляти родом, вирішувати спірні справи, а в разі необхідності – контролювати й самого вождя.

Поміж окремим родами, зокрема, не спорідненими поміж собою, часто існували ворожнеча й стан війни. Це вимагало концентрації зусиль, значних людських резервів, матеріальних витрат. Цей фактор, а також, з другого боку, мирні стосунки з спорідненими родами, що скріплювалися подружніми зв’язками та взаємодопомогою у боротьбі з ворогами, зумовлювали появу військових союзів кількох родів (як оборонного, так і наступального характеру), які з бігом часу переросли у сталі, постійні зв’язки. Так, народилася нова, складніша та вища від попередніх форма людських союзів – плем’я.

Плем’я було суспільним союзом, побудованим на родовій основі. Воно об’єднувало кілька чи кільканадцять родів, не розчиняючи їх у собі і не ліквідуючи їх організацію, органи управління. Навпаки. Роди, отже, у складі племені продовжували існувати як складова його частина. Але функції родових органів тепер були обмежені, оскільки частина з них відійшла на користь органів управління племені – спільного вождя, ради старійшин, загальних зборів. У першу чергу – це воєнні питання, важливі судові функції і ін.

Процес суспільної диференціації продовжується й охоплює все нові галузі життя. Якщо раніше (на родовій стадії) функції примітивного релігійного культу виконували вождь та голови родин, то в племінному союзі починає все більше ускладнюватись як система релігійних уявлень, так і вигляд культових обрядів. Примітивний тотемізм і культ спільних предків заступає тепер як ціла релігійна поганська система, що визнає ряд божеств, які, вважалося, опікуються певними галузями суспільного життя. Культ цих божеств ставав дедалі складнішим, він вимагав певних, докладно розроблених обрядів, певного ритуалу. Так постала особлива група людей – жерців, які присвячували себе справі вшанування богів і служіння їм. Але цим функції жерців не обмежувались. Вони стають охоронцями племінних традицій і обрядів, освячених, мовляв, племінними божествами.

Зростання кількості населення, ускладнення зовнішніх стосунків племен з сусідніми міцнішими племенами призводить до потреби побудови постійних, захищених осель. Спочатку вони відіграють роль оборонних осередків. Це так звані "городища", за валами й частоколами яких знаходить, у разі нападу ворогів населення племені захист, у першу чергу те, яке не носить зброї: жінки, діти, старики захистити.

З найбільш досвідчених і авторитетних родових військових вождів на племінних зборах обирають племінного вождя. Ця посада стає постійною. Після його смерті (чи скинення з посади) влада зазвичай переходила до його дорослого сина чи брата. З часом влада вождів все більше унезалежнюється від народу. Виникає й постійнодіюча племінна рада старійшин, у яку входять старійшини родів і інші заслужені та відомі особи.

Племена переважно переходять до осілого способу життя, хоча деякі залишаються кочовими (переважно на Сході). Згодом виникають союзи споріднених племен, вони стають об’єктивною необхідністю, як, незабаром, ще більші об’єднання, тобто цілі народи, зі спільною територією, що об’єднують по кілька чи більше племен. Вони мають своїх правителів – князів чи царів, свої ради старійшин, народні збори. Настає період так званої військової демократії. Військової, тому що війна і організація для війни стають регулярними функціями життя племен і народів. Багатьом з них напади на сусідів і грабунок є корисними і почеснішими, ніж творча праця. Війни стають промислом.

Отож, виникнувши на середньому ступені дикунства і розвиваючись на вищому, родоплемінна організація суспільства досягає свого розквіту на нижчому ступені варварства. Найхарактернішою її особливістю було те, що тут не було місця для панування і поневолення. Тут не існувало ніякої диференціації між правами людей, їх обов’язками, всі люди були рівні. Поділ праці був чисто природнього походження, він існував, по суті, тільки між статями. Основні знаряддя і засоби виробництва були спільними – земля, мисливські угіддя, водойми тощо.

Зростання виробництва в усіх галузях – землеробстві, скотарстві, домашньому ремеслі обумовило, як зазначалось вище, появу додаткової продукції, яка стала товаром. Це, в свою чергу, поглиблювало майнову диференціацію в суспільстві.

Виникла потреба в залученні нової робочої сили – виникло рабство, отже, виникли антагоністичні класи з їх непримиренними класовими протиріччями. Це не сумісне з родовим устроєм. Його засади – спільність, рівність, справедливість – все більше розхитують нові фактори, нові глобальні зміни, які проходять в масштабах всього людства, правда, у різних регіонах – у різний час.

Це суспільні поділи праці (відокремлення від землеробства скотарства, ремесла, згодом – торгівлі), це поява приватної власності, а у зв’язку з цим соціальної, майнової нерівності, накінець, виникнення рабства і поява антагоністичних класів. Родовий устрій був несумісним з цими соціальними явищами і він став розкладатися.

Настає нова епоха в розвитку людства – епоха цивілізації. Вона змінює і посилює вже виниклі до неї два види поділу праці і додає до них третій – створює верству людей, які займаються вже не виробництвом, а тільки обміном продуктів праці, товарів – верству купців, торговців. Вони не беруть ніякої участі у виробництві, але стають ним керувати, регулюючи його попитом на ті чи інші товари. За свої послуги, тобто посередництво вони згодом здобувають великі прибутки і значний вплив у суспільстві. Якщо спочатку торгівля велась шляхом бартеру, то незабаром з’являються й металічні гроші, карбована монета – мідна, срібна, золота. Услід за грішми з’явились такі явища, як грошова позика, лихварство, проценти. Поряд з багатством, яке спочатку полягало в худобі, товарах, рабах з’явилося багатство грошове, а згодом й земельне. Право окремих сімей чи осіб на володіння земельними ділянками, наданими їм спочатку родом або племенем у користування, зміцніло настільки, що ці ділянки стали належати їм на правах спадкової власності.

Отож, з розширенням торгівлі, разом з грішми і лихварством, земельною і взагалі приватною власністю швидко відбувалася концентрація багатств у руках нечисленної верхівки родів і племен, а поряд з цим зростало зубожіння мас, з’явився прошарок бідняків. Тобто поглиблювалась поляризація суспільства.

Отож, ступінь товарного виробництва, з якого починається цивілізація, характеризується: 1) уведенням в обіг металічних грошей; 2) появою купців і торговців як посередницької верстви між виробниками; 3) виникненням приватної власності на землю; 4) перетворенням рабської праці у пануючу форму виробництва.

Родова община в процесі еволюції стала переростати в сусідську територіальну общину – тобто громаду, колектив людей, де ще існують кровноспоріднені зв’язки, але й знаходиться, проживає разом з родичами чимало людей сторонніх, чужаків, які були прийняті до общини, зжились з нею, стали її членами.

Чисто родовий лад виявився безсилим перед лицем нових явищ, що розвинулись об’єктивно, хоч і в його середовищі. До того ж цей лад не мав жодних засобів примусу, крім громадської думки, громадського осуду, чи, у крайності, усунення, вигнання порушника з общини. Родовий лад віджив свій вік. Він був зруйнований суспільними поділами праці, появою приватної власності та розколом суспільства на багатих і бідних, на антагоністичні класи.

Наслідком цього всього стало виникнення нової структури, нової організації, яка замінила родовий устрій – держави. Вона з’явилася як свого роду надкласова сила, що була покликана врегулювати мирним способом відносини між класами, що вели антагоністичну боротьбу, скерувати її в економічну галузь, врегулювати інші соціальні конфлікти законним шляхом. Її, державу, у першу чергу потребували пануючі верстви (саме для захисту свого майна, своїх інтересів), зрештою, як і звичайні виробники – для спокою, стабільності і суспільстві, захисту від зовнішніх ворогів.

Отже, держава, в засаді не була організацією, ззовні нав’язаною суспільству. Вона була результатом, продуктом внутрішнього розвитку суспільства і виникла на певному ступені його розвитку. Це зовсім не означає, що тільки таким способом могли виникнути у різних народів держави. Тут могли діяти й інші фактори, у т.ч. зовнішні (наприклад, фактор завоювання), які могли прискорити чи припізнити процес утворення держав. Саме процес, бо було б неправильним уявляти собі перехід від родоплемінної організації суспільства до держави як короткотривалий рішучий і революційний злам. У переважній більшості (зламу ми теж не заперечуємо) постання держави було наслідком довгого, кількавікового процесу.

Які ж існують основні, характерні ознаки держави?

Отож, до найбільш характерних ознак держави відносяться:

1. наявність певної, сталої території і її адміністративно-територіальний поділ; громадянам дають можливість переселятися на цій території, безвідносно до роду і племені; за основу береться їх територіальна приналежність, місце проживання, а не родові зв’язки;
   
2. населення, що постійно населяє цю територію, є автохтонним, об’єднаним не родоплемінними стосунками, а спільністю території, виробництва, спільністю мови, звичаїв, долі накінець. Це вже певний народ;
   
3. виникнення, встановлення так званої публічної влади, тобто органів управління суспільством. Вона стоїть над ним, не збігається, не ототожнюється безпосередньо з населенням. Ця публічна влада складається не тільки з правителів, їх помічників та урядовців, а й з озброєних людей – армії чи дружини, та таких необхідних придатків як всякого роду примусові установи, тюрми, поліція і т.п.
   

Для утримання цієї публічної влади потрібні регулярні внески громадян – податки. У родовому суспільстві їх не існувало зовсім.

Публічна влада все більше піднімається над суспільством. Вільної, добровільної поваги, з якою ставились до органів родового суспільства, їй уже не досить, навіть коли б вона могла завоювати її. Свою владу і повагу вона здобуває за допомогою права, законів, які сама ж і створює, і дотримання яких захищається примусовою силою, за допомогою органів примусу. При родовому ладі таких органів не існувало. За допомогою цих органів і законів публічна влада створює собі ореол святості і недоторканності. Найнікчемніший урядовець в державі набув більшого "авторитету" (але штучного), ніж старійшина родового суспільства. Але кожен монарх чи державний діяч епохи цивілізації міг би позаздрити тій, не з-під палки здобутій і беззаперечній повазі, з якою ставились до родового старійшини і тим більше вождя.

Отже, можемо зробити висновок: держава існує не вічно, вона має свою історію. Були часи і суспільств, які обходились без неї. Вона виникла на певному ступені суспільно-економічного розвитку суспільства, за певних обставин. Ще раз нагадаємо їх - суспільні поділи праці, розвиток виробництва і торгівлі, поява приватної власності і майнової нерівності, поява рабства.

Залишилось ще раз повторити визначення держави – це політична організація суспільства, тобто об’єднання людей, які населяють певну територію, мають відчуття народної єдності та підлягають єдиній зверхній владі. Вона виникає на певних етапах розвитку суспільства і створюється або в інтересах домінуючої у даному суспільстві верстви населення, або ж всього народу.

Сама державна влада може мати різні форми. Вона може бути організована у вигляді самоуправління цілого народу і тоді це буде форма демократична, народоправного типу. Вона може бути правлінням небагатьох над рештою народної маси, яка не бере участі в управлінні, і тоді це буде аристократична форма чи олігархія. Нарешті, це може бути правління однієї особи, що зосереджує в своїх руках всю владу. Тут маємо монархічну форму правління.

І ще одне. Держава не може існувати без встановлених нею ж загальнообов’язкових правил поведінки, виконання яких забезпечується примусовою силою державних органів. Вони переважно існують у писаній, чітко визначеній формі і видаються верховною чи місцевою владою. Відповідно й поширюється й їх дія: на всю територію держави чи на певну її частину. Держава може використовувати й старі, попередні родоплемінні звичаї, санкціонуючи їх, тобто надаючи їм загальнообов’язкової сили. Але основним джерелом права в державі все-таки є закони, їх збірники, кодифікації.

Отже, право можемо визначити так: це загальнообов’язкові правила поведінки, які встановлюються чи санкціонуються державою і створені в інтересах пануючої верстви чи всього народу.