Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материала

Документы

Содержание Розділ III ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ 1. Утворення, розвиток та загибель Єгипетської держави Стародавнє царство Середнє царство Нове царство

Подобный материал:

• У вищих навчальних закладах України порівняно нової, але достатньо ефективної системи, 107.25kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
• ІДіП –нормативна-історико-юридична наука, яка вивчає генезу, становлення та еволюцію, 1546.22kb.
• Назва реферату: Макроекономіка як наука. Національний продукт Розділ, 343.57kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни "історія вчень про державу, 839.26kb.
• План Масштаби геологічного часу. Основні підрозділи геологічної Історії Землі > Різке, 93.38kb.
• З м І с т вступ 2 Історія вчень про злочинність, 209.92kb.
• Назва реферату: Діяльність М. Грушевського Розділ, 93.7kb.
• Директива esomar щодо маркетингових досліджень у фармацевтиці, 43.24kb.
• Національна Академія Наук України Київський університет права, 449.91kb.

Розділ III

ДЕРЖАВА І ПРАВО
СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

1. Утворення, розвиток та загибель Єгипетської держави

Культура (в широкому розумінні) Стародавнього Єгипту привер­нула увагу й викликала захоплення уже в сиву давнину. Античні пись­менники, філософи, державні діячі глибоко вивчали його історію, культуру, державний устрій, право, їздили вчитися в Єгипет, вико­ристовували його здобутки й досвід у розвитку власної науки, зокре­ма філософії, будівництва державності, творення правової основи та ін. їхні твори та спогади, які дійшли до нас, є одним з важливих дже­рел знань про Єгипет. У першу чергу, це праці Геродота (V ст. до н.е.), Гекатея (IV—III ст. до н.е.), Страбона (І ст. до н.е.-І ст. н.е.), Плутарха (І-ІІ ст. н.е.).

Другим важливим джерелом знань про Єгипет є Біблія — кодекс священних книг, складений єврейськими жерцями до І ст. н.е.

Третім, найважливішим джерелом є документи, написи і пам'ятки матеріальної культури Єгипту. Велика кількість знайдених папірусів, численні написи на каменях, стінах, у гробницях, малюнки, предмети мистецтва, домашнього вжитку, релігійного культу дають можливість досить ґрунтовно вивчати історію Єгипту, в тому числі його історію держави і права. Написи, папіруси та інші пам'ятки були написані єги­петським письмом — ієрогліфами, розшифрованими у XIX ст. відо­мим французьким ученим-філологом, засновником науки єгиптології Жаном Франсуа Шампольйоном (1790-1832).

Єгипет розташований у долині нижньої течії ріки Нілу^, в північно-східному кутку Африки. Оточений природними кордона­ми – морем, пустелями він являв собою замкнену територію, зро­шувану Нілом (староєгип. — Хапі). Надзвичайно родючі землі зумо­вили їх швидке заселення та раннє зародження цивілізації. Весняні розливи Нілу приносили з його верхів'я на поля родючий мул, що збільшував врожайність землі. У річці було багато риби, на берегах водилися птахи і звірі. Прилеглі гори містили корисні копалини — золото, олово, цинк.

Населення Єгипту становили африкано-хамітські лівійці, нубійці та азіатські семіти.

Захищеність території від ворогів, чудові природні умови, родюча земля сприяли швидкому розвитку продуктивних сил. Тут швидко за­роджується приватна власність, майнова нерівність, а в середині IV тис. до н.е. — класове суспільство. В другій половині IV тис. до н.е. виника­ють перші державні утворення — так звані номи. Налічувалось їх по­над 40. Кожне з них мало невелику територію з власним іригаційним господарством, свого правителя, своїх богів, котрих втілювали в подо­бу тварин, предметів тощо.

Між номами постійно точились війни — за територію, рабів, по­треба в яких дедалі зростала у зв'язку з будівництвом нових іригацій­них споруд, постійною боротьбою з наступом піску з пустелі, що ви­магало численної робочої сили. В процесі взаємної боротьби номи почали об'єднуватися у крупніші державні організми. Централізації сприяли такі важливі фактори, як необхідність дальшого розширення і вдосконалення іригаційної системи, потреба рабів, необхідність спільного захисту від агресивних сусідів.

Поступово в долині Нілу наприкінці IV тис. до н.е. склалися дві ве­ликі держави — Північне царство по нижньому Нілу і Південне — по верхньому, між якими впродовж тривалого часу точилась боротьба за першість, поки нарешті перемогло Південне царство, і Єгипет був об'єд­наний в одну державу. Це сталося приблизно в 3200 році до н.е. Цар-фараон став царем двох Єгиптів — верхнього і нижнього, носячи здвоєну корону — білу (Півдня) у формі діжки і червону (Півночі) у формі шапки. Першим царем об'єднаного Єгипту джерела називають царя Менеса.

Історія Єгипту, в тому числі історія держави і права, дослідниками пізніших часів була поділена на три великі періоди:

1. Стародавнє царство (приблизно 3000-2400 pp. до н.е.);
   
2. Середнє царство (2160-1750 pp. до н.е.);
   
3. Нове царство (приблизно 1600-1100 pp. до н.е.).
   

Далі настає тривалий період занепаду єгипетської держави.

Кожне царство охоплювало 10 династій фараонів, тобто всього, згідно з даними єгипетського історика і жерця Манефона (IV—III ст. До н.е.), було ЗО династій. Манефон, який писав свої праці грецькою мовою, навіть визначив тривалість царювання окремих фараонів і Династій. Однак його праця у повному обсязі не збереглася.

Сучасні дослідники до цих трьох періодів додають ще два — Ран­нього царства (XXX-XXVIII ст. до н.е.) і Пізнього царства (XI ст. до н.е. — 525 р. до н.е.).

Стародавнє царство (3000-2400 pp. до н.е.). З часу об'єднання Єгипту в єдину державу столицею стало м. Тініс, розташоване у верх­ньому Єгипті. Тут була резиденція фараонів перших двох династій (правили впродовж 400 років 18 фараонів). При третій династії столи­цю країни перенесли у м. Мемфіс, ближче до дельти Нілу. Саме тоді, коли правили фараони третьої і четвертої династії, настає період най­вищого піднесення Стародавнього царства. Це був період строго централізовано, бюрократично організованої монархії з необмеже­ною владою фараона, період зміцнення воєнної могутності Єгипту, численних завойовницьких походів за здобиччю і рабами. Фараони воювали в Лівії, Ефіопії, Азії, на суші та на морі, спустошуючи сусідні країни, привозячи в Єгипет десятки тисяч рабів, сотні тисяч голів ху­доби, іншу здобич.

Єгипетське суспільство поляризується. Виділяється, багатіє, міцніє духовна і світська знать, вельможі, поглиблюється прірва між нею і простим трудящим людом. Виникають величезні маєтки — царські, храмові, вельмож, у яких працюють не тільки тисячі рабів, а й єги­петська біднота.

В період третьої-четвертої династій остаточно приборкують, ска­совують автономію місцевих правителів, місцевої децентрової сили, завершується централізація країни. Майже повністю зникають пере­житки первіснообщинних відносин. Остаточно формується класове суспільство. Саме до цього періоду відносять створення грандіозних царських гробниць — пірамід. Перший цар третьої династії Джосер започаткував будівництво пірамід (близько 2600 р. до н.е.). Його піра­міда є найдавнішою, яка збереглася до наших днів. Особливо великих розмірів досягають піраміди фараонів четвертої династії — Снофру, Хеопса, Хефрена^.

Водночас у період п'ятої династії щораз сильніше виявляються тен­денції до політичної самостійності номів. Посилюється місцева знать у номах, яка вороже налаштована до столичної знаті та до централізо­ваної влади взагалі. Побудова пірамід, храмів, палаців відривала від господарства велику кількість людей, тому номи всіляко намагалися звільнитися від цих робіт. Недарма вже з часів фараонів четвертої династії до нас дійшло чимало "пільгових грамот" про звільнення хра­мових та інших господарств номів від "царських робіт". Отож після шостої династії починається період політичної роздробленості Єгип­ту, посилюється роль і значення правителів окремих номів — номархів. Опираючись на місцеву знать і середні верстви населення, вони домагаються значної політичної самостійності. Шукаючи міцної соціальної опори, номархи широко застосовують благо­дійництво щодо бідноти, убогих. Правитель Другого верхньоєгипетського нома пише в своїй гробниці: "Я дав хліб голодному, одяг . голому, яких я зустрічав у цій області. Я роздавав глеки молока..., я повертав за бідних їх борги..."

Отже, почався період розпаду єдиної держави, який тривав понад 200 років (2400-2160 pp. до н.е.). До цього призвели не тільки непо­сильні для господарства і населення нескінченні "царські роботи", а й тягар дедалі зростаючих податків, завершення будівництва іригацій­ної системи в масштабі всієї долини Нілу, припинення набігів сусідніх народів і племен, які самі стали об'єктом агресивних воєн фараонів. Справа доходила до того, що номи почали вести війни між собою, не підкоряючись центральній владі. Фараони сьомої і восьмої династій не мали майже ніякої реальної сили.

Таке становище в країні привело до падіння рівня виробництва, припинення іригаційного будівництва і, крім цього, — руйнування в результаті міжусобних воєн вже існуючих іригаційних споруд, нищення посівів тощо. Верхній Єгипет почав заболочуватися, настають один за одним голодні роки. Знову починається рух за об'єднання країни. Ініціа­тором цього руху виступили в середині XXI ст. до н.е. правителі нома Фіви, яким після впертої боротьби вдалося об'єднати країну. Настала епоха Середнього царства.

Середнє царство (2160-1750 pp. до н.е.). Єгипет знову стає єдиною централізованою державою. Змінюється економічна і політична мо­гутність фараонів, особливо в часи дванадцятої і тринадцятої династій. Знову розгортаються великі іригаційні роботи.

Потреба великої кількості рабів зумовлює численні воєнні походи проти сусідів — африканців і азіатів. Нові завойовані землі фараони намагаються ввести до складу єгипетської держави. Відроджується будівництво пірамід, щоправда, значно менших. Однак внутрішня си­туація країни нестабільна. Деякі номархи на місцях досить міцні. Ви­бухають міжусобні війни, і тільки під кінець правління дванадцятої Династії фараонам вдається їх припинити.

Середнє царство є епохою значного розвитку продуктивних сил. Удосконалюються знаряддя і засоби виробництва, розвивається ремесло, культура, мистецтво. Появляється виробництво скла та ін. Вод­ночас поглиблюються соціальні протиріччя. Тяжкий гніт терпіла єги­петська біднота.

Різке збільшення кількості рабів і жорстока їх експлуатація при­звели до частих повстань. Відбувається соціальне розшарування села: з'являються нові багачі — "сильні недзеси", тобто збагатілі общин­ники, які присвоюють общинні землі. Все це зумовило всенародне повстання в Єгипті у 1750 р. до н.е. Повстанці палили, руйнували па­лаци, храми, маєтки, вбивали лихварів, наглядачів, чиновників, за­хоплювали і ділили землі, майно. "Благородні — в горі, простий люд — у радості... Раби стали вільними, начальники країни рятуються втечею... вони паралізовані страхом смерті", — читаємо в одному з документів того часу. Повстання тривало декілька років і до основ підірвало Єгипетську державу, всю суспільно-економічну й політичну систему.

Послабленням Єгипетської держави, хаосом скористалися азіатські кочівники — гіксоси, які захопили країну і протримались на цій землі 150 років. Вони завдали Єгипту ще більше шкоди, ніж повстанці, ви­являли надмірну жорстокість до місцевого населення. Врешті-решт гіксоси були вигнані єгиптянами, і державна незалежність країни відновлена. Настає третій період її розвитку — Нове царство.

Нове царство (1600-1100 pp. до н.е.). Вигнавши гіксосів, захопив­ши при цьому значні території Азії, що перебували під їхнім пануван­ням (Сирію, Палестину та ін.), Єгипет знову став великою, могутньою державою з міцною владою фараонів. Створюється розгалужений, міцний, централізований військово-бюрократичний апарат управлін­ня. Країною в той час правили XVIII-XX династії. Знову здійснюються численні загарбницькі походи в Передню Азію (єгиптяни доходять аж до Євфрату) і Ефіопію, кількість рабів зростає, збільшується і міцніє приватне рабовласництво. Рабів стало так багато і продавалися вони так дешево, що навіть єгипетська біднота — ремісники, селяни, пасту­хи — мали по 3-4 раби.

Єгипетська армія набувала нових якостей і сили. З'явилися бойові колісниці, запряжені кіньми (до нашестя гіксосів єгиптяни коней не знали), бойові слони та ін. Єгипетська держава охоплює величезні території, простягаючись на 3200 км з півночі на південь. Правителі номів, місцева знать стали повністю підпорядковані фараонам. Небаченого розмаху набуває будівництво, розвивається архітектура, наука, живо­пис, швидко розвиваються продуктивні сили загалом. Столицею дер­жави в той час були Фіви, де будують пишні споруди — храми, палаци, усипальниці.

Зміцнення влади фараонів, їх економічної і політичної могутності обумовили їхнє прагнення звільнитися від будь-якої залежності від світської і духовної знаті. Рішучий крок у цьому напрямку зробив фа­раон XVIII династії Аменхотеп IV (1419-1400 pp. до н.е.). Спираючись на середні верстви населення, налаштовані вороже супроти знаті, він, намагаючись підірвати могутність жрецтва, проводить релігійну ре­форму. Від старих богів відмовились, в т.ч. від "царя богів" Амона. Жерцям уже не давали дари і не приносили жертви. Єдиним божеством Єгипту і всесвіту оголошується Атон — сонце, а фараон — його єди­ним сином. Він прийняв нове ім'я — Ехнатон ("милий Атонові"). Отже, фараон теж був оголошений божеством, його відповідно вшановують, на його честь будують храми тощо. Збудовано нову столицю — Ахетатон за 300 км на північ від Фів, яка незабаром стала величезним містом. Тут не було ні старої знаті, ні старих жерців. Фараон сам оголосив себе верховним жерцем нового культу. Однак на сімнадцятому році прав­ління Ехнатон помер. Знать і жрецтво доклали всіх зусиль, щоб повер­нутись до старого. Невдовзі стара знать повернула собі панівне стано­вище у суспільстві.

За умов внутрішніх незгод у Єгипті на його азіатські володіння по­силюється натиск численних азіатських племен хеттів, які в XVII ст. до н.е. утворили могутню державу, відібравши в Єгипту Фінікію, Сирію, Палестину. Тривалу боротьбу з хеттами вели фараони XIX династії, особ­ливо Рамзес II (1317-1251 pp. до н.е.). Після впертої боротьби між Єгип­том і Хеттською державою був укладений договір про припинення воєн і взаємодопомогу.

З 1206 р. до н.е. у Єгипті з початком правління XX династії наста­ють тяжкі часи. Одні за одними нападають на Єгипет чужоземці. В середині країни повстають раби, біднота. Панує свавілля, корупція, ха­барництво серед урядовців. Знать і жерці багатіють, простий люд під тягарем непомірних податків і поборів дедалі зубожіє. Країна і царсь­ка влада поступово слабнуть і занепадають. Від Єгипту відпали воло­діння в Азії. Фараони часто змінюються на престолі, їх наставляють у своїх інтересах жерці, знать, воєначальники. Знову починається про­цес децентралізації, зміцнюються правителі номів. Падає військова міць Єгипту. В армію набирають все більше найманців. Наприкінці Нового царства країна розпалася на дві частини. Над півднем і Ефіо­пією панують всесильні фіванські жерці, а на півночі зберігається ще влада фараонів. На троні фараонів щораз частіше з'являються чужо­земці.

Настає період Пізнього царства. Почалося правління XXI династії. Це був час повільної загибелі Єгипетської держави — як результат загострення внутрішніх протиріч, так і постійного нашестя лівійських, ефіопських, ассирійських і перських завойовників. У певні періоди Єги­пет піднімається, відновлює могутність, зокрема в роки правління XXII династії фараонів (Х-ІХ ст. до н.е.). Потім на декілька десятиліть Єги­пет захопили ефіопи, а в VII ст. до н.е. — ассирійці. Після тривалої і жорстокої боротьби, в якій брали активну участь різні сусіди Єгипту, переслідуючи власні цілі, Єгипет відновив незалежність, але дорогою ціною: країна, де постійно точилися війни, була вщент зруйнована, населення її винищене. Це сталося при фараонах XXVI династії, які доклали багато зусиль для зміцнення держави і досягли певних успіхів. Однак в VI ст. до н.е. на Єгипет напали перси, завоювали його (525 р. до н.е.), і перський цар Камбіз проголосив себе, фараоном Єгипту, за­початкувавши XXVII династію.

Отже, Єгипет остаточно втратив незалежність. На цьому закінчується історія держави і права Стародавнього Єгипту. З 525 р. до н.е. до македонського завоювання Єгипет був під владою персів і недовговічних династій єгипетських фараонів (XXVII-XXX), які повставали проти персів. У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований Александром Македонським, а після його смерті опинився в руках греко-македонської династії Птолемеїв, заснованої полководцем А.Македонського; Птолемеєм Лагом. З 30-х років до н.е. Єгипет став римською провінцією, згодом увійшов до складу Візантії, аж поки в VII ст. був завойований арабами.