Geum.ru

Національна Академія Наук України Київський університет права

Вид материалаДокументы

Содержание


2.Право і судочинство у Запорізький Січі
Генеральний суд.
Суд генеральної воєнної канцелярії.
Подобный материал:
  1   2   3

Національна Академія Наук України

Київський університет права


ЗАЛІКОВА РОБОТА

Дисципліна: ІНФОРМАТИКА

Тема: Запорізька Січ - становлення, державно-правовий розвиток


Виконали: студенти II курсу


Група ПБ-22

Сітало Дмитрій,

Пінчук Святослав


Київ-2011


План

Вступ

1.Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі


1.1 Правові засади козацького самоврядування


1.2 Особливості адміністративного устрою на Січі

2.Право і судочинство у Запорізький Січі

2.1 Право Запорізької Січі

2.2 Принципи судочинства і судова діяльність в Запорізькій Січі

2.4 Розгляд справ у суді

Висновки

Список використаної літератури


Вступ


Досить тривалий час про елементи української державності історичного періоду, коли Україна ще не увійшла до складу Російської імперії, не згадувалося взагалі. Пов'язувалося це з "особливостями" національної політики, як царської Росії, так і Росії більшовицької. Неможливо взагалі вести мову про державу, якщо вона не має власної історії. Довести, що Україна була без минулого, намагалися російські націоналісти і червоно бантові інтернаціоналісти.

На щастя, час зберіг фактичні свідчення самостійного існування української державності. Деякі з них висвітлюють життєдіяльність і державний устрій такого феномену, як військова демократія Запорозької Січі. Саме ці документи дозволяють стверджувати: Запорозька Січ - не військове поселення "солдатів удачі", позбавлених будь-яких елементів організації, а реальна спільнота, наділена всіма необхідними атрибутами державного устрою (органами виконавчої і судової влади, армією, правовими інститутами, власним прапором, гімном тощо).

Термін "козак" вперше згадується у джерелі 13 століття (в початковій монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він означав "одинокий", "схильний до розбою, завоювання". У словнику половецької мови "Соdeх Сumanicus" (1303 р.) "козак" перекладено як "страж, конвоїр".

Цікава така деталь: східні старовинні джерела називають половців "жовтою ордою". Поклонялися половці Вічно Блакитному Небу. З 1055 року половці почали переможно оволодівати степовими просторами України. Йшли вони курінями (так в половців називалися роди), які ділились на коші (сімейства), і називались вони козаками ("ко" — небо", "зак" — захищати). З часом, коли половці почали приймати християнство, поганський термін "захисники неба" став непотрібним. Корінь слова "коз" (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. В степу на південно-східних рубежах Русі, в кінці 12 століття виникають військові об'єднання з русів і половців, які формувались не по родовій або етнічній ознаці, а як спільна сила, яка захищала кордони Київської Русі. В цьому середовищі народилося і слово "гетьман" (вожак). Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам.

Отже, корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких куренів. Період кінця 12 — першої половини 13 століття характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

У Запорізькій Січі було багато своєрідного, оригінального. Оригінальним було правосуддя. Правда, архівні матеріали, по свідченням чисельних істориків і юристів 18 - 19 століть, безповоротно втрачені, а ті залишки, які вціліли, не дають можливості відтворити повну картину про правосуддя в Запорізькій Січі. Відтворення історії здійснення правосуддя в Запорізькій Січі радянським юристам та їх спеціальним дослідженням не піддавалась, а серед дореволюційних авторів необхідно мати на увазі роботи Грушевського, Яворницького, Скальського, Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера, Наріжного, Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших.


1. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі


1.1 Правові засади козацького самоврядування


Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і буду­валося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два зна­чення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині 16 — на початку 17 століття були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий ота­ман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул[10,245].

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама­нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінно­го отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпе­чення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов­ною метою яких було надання допомоги службовим особам війсь­кової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими литаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася вій­ськова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекла­дача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військо­вих мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевізне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорун­жий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошово­го отамана, а також військове знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі — в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, під осавул і підписарій, їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі предста­вники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широ­кою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в За­поріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість викону­вати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаман­ні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за мож­ливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра або "республіку з яскраво вираженими демо­кратичними рисами", підкреслюючи, що в конкретно-історич­них умовах 16—17 століття Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання і мала риси ранньобуржуазної республіки.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалися використати цю суспільно-політичну організацію у власних цілях. Вона досить часто не звітувалася перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. Користуючись таким впливом старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не в змозі було зруйнувати основні демо­кратичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запо­різьке лицарське братство мало великий вплив на процеси держа­вотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характе­ризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самовряду­вання був використаний у ході визвольної війни українського на­роду 1648—1654років.


1.2 Особливості адміністративного устрою на Січі


Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути присутній будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді, коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звалися "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.

Можна підкреслити такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітувався перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо[5,122].

Під кінець 16 століття на Запоріжжі вже існувало військо, зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана, полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець 16 століття воно нараховувало близько 15 тисяч козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір святий Архангел Михайло, а на зворотньому — білий хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань, як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд, і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь у ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 року Військова рада скликалася рідко. Є відомості про одну раду в 1650 році, дві — в 1651, і декілька — в 1653. і ще одну (останню) в січні 1654 року — в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витіснять Військову раду.


2.Право і судочинство у Запорізький Січі

2.1 Право Запорізької Січі


Формування козацької верстви супроводжувалося виробленням відповідних правових норм. Виникнення зародків козацького права належить до тих давніх часів, коли перебування в небезпечних умовах Дикого Поля змушувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому звичаями й традиціями.

Дії, що потребували спільних зусиль, породжували потребу у зібраннях громади, обранні ватажка, спільному поділі здобичі, а їх повторюваність формувала звичай діяти відповідним чином за схожих обставин. Отже, козацьке правовідчуття вироблялося самим життям, природними потребами товариства.

На цей процес істотно вплинуло виникнення й розвиток Запорозької Січі. На Запоріжжі сформувалася своєрідна правова система. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права[1,161-163].

Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало процедуру виборів козацької старшини, судочинство, правила воєнних дій, порядок землекористування, порядок укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань. Д. Яворницький стверджував, що писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод .

Погоджуючись з цим, зауважимо, що з часом на Січі створилися достатні техніко-юридичні умови для напрацювання власного писаного права: серед козаків були високоосвічені люди, що зналися на юриспруденції, функціонувала січова школа, високого рівня досягло діловодство. Відсутність писаного права пояснюється передусім умовами існування козацького товариства, особливостями розвитку його соціальної структури, яка ще не мала достатнього розшарування на класи, звичаєвою традицією “батьківських” відносин у громаді між отаманами й підлеглими козаками. До того ж у відсутності писаного права була зацікавлена козацька старшина, оскільки усна форма права давала їй змогу трактувати стародавні звичаї у власних інтересах, а формальна відсутність старшинських привілеїв не викликала потреби в їх письмовій фіксації.

Вирішальний вплив на характер, зміст і форму козацького права мали умови існування Запорозького Коша. Громадівський спосіб життя та мислення запорожців спричинили розвиток козацького звичаєвого права передусім, як права публічного. Постійно перебуваючи в умовах ворожого оточення, Січ могла вижити лише в разі єдності, надзвичайної згуртованості, щоб її не роздирали внутрішні суперечності. Тому правові норми, вироблені запорожцями, захищали військово-політичну організацію та основні соціальні цінності січовиків — волю, побратимство і демократизм. Це були специфічні звичаєво-правові норми, спрямовані на забезпечення безпосередньої демократії, встановлення певного компромісу між членами козацької громади. Вони також визначали правовий статус інших соціальних груп Запорозьких Вольностей: гніздюків — козаків, що проживали в паланках; посполитих — селян, які проживали на козацьких землях і сплачували податок Кошу. За змістом для козацького права властивий певний консерватизм. Носіями й охоронцями звичаєво-правових традицій були “сивовусі діди, славні лицарі” — заслужені старі козаки, які раніше обиралися на старшинські посади, думка яких була авторитетною серед громади.

Важливе значення для кошової організації мало правове врегулювання демократичних засад формування органів влади і управління Запорозької Січі. За козацьким публічним правом вибори кошового отамана і січової старшини відбувалися за чітко встановленою звичаєво-правовою процедурою 1 січня кожного року. З приводу цієї події на Січ збиралися всі козаки, у тому числі козаки-зимівчаки, що жили в паланках. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню в січовій церкві Покрови пресвятої Богородиці та пообідавши по куренях, козаки в урочистому вбранні виходили на майдан. За простими козаками йшли кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий обозний, військовий осавул, за ними — курінні отамани та військові службовці. Вся старшина рухалася з непокритими головами, без шапок, ішла на майдан, наче на “судне місце”.

Кожен курінь висував свого кандидата у кошові отамани і наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Кандидати, чиї імена вигукувалися на січовому майдані, мали негайно покинути його і піти у свої курені, щоб особистою участю не впливати на процедуру обрання. Коли після тривалих суперечок зупинялися на одному з кандидатів, до нього в курінь від січової громади направлялася поважна делегація, яка оголошувала обраному волю зібрання і просила його прийняти виявлену честь. Зазвичай обраний починав відмовлятися і тоді козаки брали його під руки, штовхали ззаду і в боки і так вели на майдан. Там йому вручали палицю й оголошували про рішення ради, але обраний за давнім правилом мав двічі відмовитися від пропонованої йому честі і погоджувався лише після третьої пропозиції. Тоді довбишеві наказувалося пробити честь новому отаману, а старі січовики посипали йому голову піском чи обмазували грязюкою, щоб він не забував про своє походження і не прагнув вивищуватися над громадою. Кошовий у свою чергу мав кланятися на чотири боки і дякувати громаді, на що козаки відповідали схвальними вигуками. Цього ж дня так само обирали військову старшину, а по куренях — курінних отаманів. Наступного дня відбувалися вибори військових службовців. Проте вибори політичного керівництва Січі рідко коли обходилися без ускладнень, а іноді завершувалися непередбачувано, із справжніми сварами, бійками, заворушеннями. За козацьким правом дозволялися прямі сутички між прихильниками кандидатів і перевага, звичайно, була на боці фізично сильнішої сторони, яка передбачала таке і відповідно готувалась до цього.

Дещо іншою була звичаєво-правова процедура вирішення на раді питань про військовий похід, участь у воєнних діях на запрошення володаря іноземної держави. Як повідомляє Д. Яворницький, козаки на таких радах розташовувалися на січовому майдані колом.

У разі перебування на Січі посла від держави, яка запрошувала козаків у похід, його також допускали у коло. Обговорюючи пропозицію про участь у військових діях, запорожці за звичаєм розділялися на два кола: одне становила старшина, друге — рядові козаки, чернь, сірома. Перевага віддавалася рішенню кола рядових козаків. Приймаючи пропозицію, на знак згоди козаки голосно вигукували, підкидаючи вгору шапки. Потім вони йшли до старшини і вимагали від неї цілковитої згоди, погрожуючи у разі відмови повкидати їх у річку, а то й втопити. У разі ускладнень збиралося мале коло з 20 депутатів, яке радилося окремо і лише потім, розмістившись у середині великого кола, вело переговори з послом, укладаючи з ним попередню угоду. Після завершення переговорів військові осавули доводили результати переговорів до кола черні, яка радилася між собою і висловлювала свою згоду гучними вигуками і підкиданням шапок. На честь посла били в барабани, сурмили в сурми, стріляли з гармат.

Проте на цьому рада могла й не закінчуватися. Увечері невдоволені таким рішенням козаки ходили з куреня в курінь і своїми зауваженнями про небезпеку походу, далеку дорогу тощо викликали занепокоєння громади. Вранці чернь знову скликала раду і приймалося протилежне рішення. Посол зі свого боку намагався розвіяти думки про небезпеку війни й обіцяв козакам великі винагороди. Військові старшини також переконували запорожців пристати на вигідні пропозиції і умовляли їх не ганьбити себе відмовою від боротьби проти ворогів віри Христової. Коли ж козаки наполягали на своєму, кошовий отаман складав із себе повноваження і виходив з кола, заявляючи, що не бажає лишатися ватажком людей, які не дбають про військову честь і козацьку славу запорожців.

По обіді знову скликалася рада. Оскільки цього разу частина козаків не бажала йти на майдан, осавули заганяли їх киями. Козаки відряджали депутацію до кошового з проханням знову очолити їх. Після довгих умовлянь кошовий знову з’являвся на майдані. Укладалися письмові умови про участь у поході і відсилалися до посла. Посол з’являвся у коло, від імені свого володаря оголошував згоду на всі пункти й передавав козакам гроші за їх участь у поході. За дорученням громади ці гроші тут же прилюдно перелічували кілька старшин[1,164-165].

На завершення громада писала листа до іноземного володаря, дарувала послу хутро й шапку, урочисто прощалася з ним і проводжала з Січі.

Протягом усієї історії існування запорозького козацтва одне з основних місць у правовій системі Січі посідало звичаєво-правове регулювання землеволодіння. Вже з часів Чортомлицької Січі у запорожців починає оформлюватися землеволодіння, запорозька економіка дістає свій розвиток на певній території. Ця територія використовується для розвитку традиційних галузей: сільського господарства, рибальства та полювання. Згідно з нормами козацького звичаєвого права, поділ угідь здійснювався за жеребом, оскільки угіддя були нерівноцінні як за родючістю, так і за наближенням до небезпечних сусідів — татар. Про це оголошувалося 1 січня кожного року після певного встановленого ритуалу на загальній військовій раді кошовим отаманом. Курінні отамани по черзі виймали з шапки військового писаря свій жереб і таким чином на цей рік визначалося місце господарювання. Поступово відбираючи території Запорозьких Вольностей, російський уряд послаблював її економічний розвиток, створював підґрунтя для подальшої колонізації краю. Своєю чергою Кіш, прагнучи підвищити свій економічний потенціал, намагався не віддавати перспективних з господарського погляду територій.

На Січі сформувалася і досягла значного розвитку своєрідна система кримінального права. Злочинними визнавалися діяння, що посягали на військово-політичні, економічні, соціальні й моральні основи січової громади, завдавали шкоди життю, здоров’ю, честі і гідності особи.

Найтяжчим злочином вважалось посягання на найвищу соціальну цінність запорожців — побратимство. Вбивство козаком свого товариша розцінювалося як найнебезпечніший злочин, який без застережно карався лютою смертю. Для цього виду злочину на Січі існувало особливо жорстоке покарання — винного закопували живцем у землю під гробом з убитим побратимом.

Сучасні дослідники залежно від об’єкта посягання виокремлюють такі види злочинів:

•