Національна академія наук україни київський університет права
| Вид материала | Документы |
- Національна академія наук україни київський університет права, 287.55kb.
- Національна академія наук україни київський університет права, 212.09kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни, 193.46kb.
- Національна академія наук україни київський університет права, 190.23kb.
- Національна Академія Наук України Київський університет права, 282.9kb.
- Національна академія наук україни київський університет права, 262.41kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни, 866.31kb.
- Національна Академія Наук України Київський університет права, 186.6kb.
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА
Кафедра гуманітарних дисциплін
ЗАЛІКОВА РОБОТА
Дисципліна: ІНФОРМАТИКА
ТЕМА «ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ
ГРОМАДЯН УКРАЇНИ»
Виконала: Студентка ІІ курсу
група БП-21
Гопанок Інни Валеріївни
Перевірив:
Київ – 2011
ЗМІСТ
| ВСТУП ……………………………………………………………………….. | 3 |
| Розділ 1. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права …………………………………………………….. | 6 |
| Розділ 2. Характеристика політичних прав та свобод громадян в Україні ………………………………………………………………………... | 11 |
| 2.1. Свобода думки і слова ……………………………………………… | 13 |
| 2.2. Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України ……………………………………………….. | 17 |
| 2.3. Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації …………………………………………………………………….. | 18 |
| 2.4. Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним ……………………………………………………………………….. | 20 |
| 2.5. Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації ………………………………………………………. | 22 |
| 2.6. Право направляти Індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів ….. | 23 |
| Розділ 3. Обмеження політичних прав та свобод громадян в Україні .. | 25 |
| ВИСНОВКИ …………………………………………………………………. | 48 |
| СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………… | 50 |
ВСТУП
Державно-правовий розвиток сучасної України, що об’єктивується на шляху побудови демократичної, правової, соціальної держави, яка була б здатна втілити конституційний принцип визнання людини найвищою соціальною цінністю, чиї інтереси, права і свободи визначають діяльність державної влади, об’єктивно виводить у коло найважливіших проблем конституційного права питання реалізації Конституції України, забезпечення прав та свобод людини й громадянина.
Водночас слід наголосити, що ця проблематика набуває особливої ваги з огляду на процес, що триває, конституційної реформи. В цьому сенсі конституційно-правова реформа в Україні, як слушно зазначає М. Оніщук, «ставить перед вітчизняною юридичною наукою та практикою низку важливих парадигм, пов’язаних із майбутнім правотворення та державотворення» [1, с. 5]. Зрозуміло, що відповідь на ці виклики неможлива без змістовного аналізу правового статусу людини та його забезпечення, адже якщо словосполучення «права і свободи людини» ми сприйматимемо не як порожній звук, а як цінність державно-правового генезису, то його висвітлення становитиме необхідну складову наукового забезпечення процесів суспільних змін.
Українське суспільство, поряд з іншим цивілізованим світом, прагне до справедливості, добробуту та свободи у самому широкому розумінні цих слів. Незважаючи на великі труднощі та перешкоди, Україна рухається шляхом демократичних змін, будівництва демократичної держави, тобто до справжнього народовладдя. Одним з важливіших принципів вільної демократичної держави і основою народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання.
Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення істотних прав людини (громадянина) на справедливість, свободу та добробут. Зазначимо, що ст. 3 Конституції України визнає людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю та встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [25, с 5].
Політичні права — це можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян [26]*.
Метою курсової роботи є встановлення правового статусу людини і громадянина як інституту конституційного права, політичних прав та свобод громадян в Україні та характеристика обмежень політичних прав та свобод громадян в України які можуть бути обумовлені необхідністю введення і реалізації надзвичайних адміністративно-правових режимів.
Об’єктом роботи є політичні права і свободи громадян. Предметом дослідження – політичні права і свободи людини, закріплені в Конституції України 1996 року.
Перш за все, таке виділення в Конституції певного кола прав громадян у спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції. Місце тих чи інших прав і свобод у Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. По-друге, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридично, оскільки вони закріплені в Конституції.
При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і правореалізації [27]**.
Виконання зазначених вимог створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов'язок діє реально і безпосередньо, до того ж, права й свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до актуальності обраної теми, стану її розробки роботу виконано на засадах комплексного застосування методів дослідження. Зокрема, у роботі використано такі основні методи: теоретико-концептуальний, монографічний, системний, структурно-функціональний та ряд інших.
РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Виходячи з доктринального тлумачення поняття правового статусу людини його зміст розкривається як «система закріплених у нормативно-правових актах та гарантованих державою прав, свобод та обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві» [2, с. 409].
Схоже визначення пропонував і В. Погорілко, зазначаючи, що правовий статус особи – це сукупність «загальних, основоположних начал, за допомогою яких у Конституції та інших нормативно-правових актах встановлюються основні права, свободи і обов’язки людини та громадянина, а також гарантії їх здійснення» [3, с. 189–190].
Російська дослідниця Л. Морозова цілком обґрунтовано поєднує в межах аналізу прав людини самі права і свободи як такі, юридичні обов’язки та механізми захисту прав людини [4, с.428 – 441]. Також з метою уникнення певної двозначності у застосуванні термінів «людина» та «громадянин» (відомо, що «права людини» у точному значенні цього терміна є ширшим поняттям, ніж «права громадянина», оскільки вони поширюються як на громадян певної країни, так і на інших осіб [5, с. 169–170]), В. Мадіссон аргументує доцільність виокремлення в межах правового статусу особи двох базових елементів: а) інституту громадянства; б) інституту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина [6, с. 15].
З іншого боку, виокремлюючи окремі елементи правового статусу людини, доволі часто зазначають п’ять таких складових: а) громадянство або інші різновиди політико-правового зв’язку між людиною та суб’єктом політичної влади (державою); б) правосуб’єктність; в) принципи державно-правового регулювання статусу людини; г) права, свободи, обов’язки та заборони, з якими пов’язана юридично значуща поведінка людей; д) гарантії прав і свобод людини» [7, с. 342–343].
Однак, наголошуючи на значущості зміни відносин у системі взаємозв’язку «людина – держава», ми впритул наближаємося до такого принципового елементу правового статусу людини, як громадянство. Справді, теоретичне визначення поняття громадянства передбачає його тлумачення як «взаємозв’язок особи і держави, який породжує з обох сторін певні права та зобов’язання» [8, с. 62], або як «правовий зв’язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов’язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі» [9, с. 127].
Якщо спробувати визначити сукупність базових конституційних норм, в яких закріплюється цей елемент правового статусу людини, то тоді, поза всяким сумнівом, слід назвати насамперед статті 4, 24, 25 та 26 Конституції, де містяться такі норми: а) в Україні існує єдине громадянство; б) громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом; в) громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство; г) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Також, крім цього, варто звернутися до положень Закону «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, який відповідно до Конституції визначає правовий зміст громадянства України, підстави й порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень із питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб [10]*.
Утім, характеризуючи інститут громадянства як елемент правового статусу особи, що безпосередньо закріплюється Конституцією України, дуже важливо не розглядати його зміст тільки до сукупності формально-юридичних відносин, які встановлюються між суверенною владою держави та окремими індивідами, які мають правовий статус громадянина. Адже правова категорія «громадянин» у сукупності із зафіксованими Конституцією правами формує специфічну форму активної взаємодії між державою та її громадянами. Тобто йдеться не просто про певну кількість взаємних прав та обов’язків, які виникають у відносинах демократичної держави з її громадянами, а про активну участь громадян держави в її політичному, економічному та соціальному розвитку. Завдяки такому елементу правового статусу людини, як громадянство (враховуючи ті права громадян, які закріплюються на рівні Конституції), відбувається формування не лише основ самого правового статусу людини, а й ґрунту для загального розвитку політичної системи загалом, тому що тільки на основі паритетної взаємодії держави й громадянина, коли останній має можливість брати участь (безпосередню чи опосередковану) у державному управлінні, можливе постання демократичного суспільства та демократичної держави [28]*.
Утім, навіть з огляду на непересічну роль інституту громадянства для дослідження правового статусу людини не можна не погодитися з тим, що основною складовою конституційних основ правового статусу людини в Україні є саме права, свободи та обов’язки людини і громадянина [11, с. 126]. Нагадаємо, що в Конституції всі вони знайшли своє відображення в розділі другому «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (статті 21–68).
Загалом питанням висвітлення змісту та реалізації тих чи інших прав людини або їх груп уже присвячено чимало фахових досліджень провідних вітчизняних юристів. Тому вважаємо за доцільне зупинитися лише на деяких аспектах цієї теми. Варто наголосити, що між правами, свободами та обов’язками людини й громадянина Конституція України передбачає існування доволі чіткого та прозорого системного взаємозв’язку. Однією з ключових щодо цього є категорія «гідності людини» та «безпеки». При цьому «гідність людини», як пише О. Юлдашев, тлумачиться не просто як одна з соціальних цінностей, а як загальне їх джерело, оскільки в іншому разі «право підмінюється правилами, змістом законів виявляються не цінності, вироблювані вільним громадським життям, а вольовий державний інтерес, що робить людей виконавцями велінь «верхів», а не політичними акторами, і веде до культивації стану «дарувальник – обдаровуваний» [12, с. 96]. Вище ми вже згадували статтю 3 Конституції, де поряд із поняттям «людина» вживаються й такі категорії, як «гідність» та «безпека». Справді, в розділі другому Конституції не знаходимо формулювання «право на гідність» та «право на безпеку». Однак не можна забувати, що в багатьох конституційних формулюваннях другого розділу йдеться про право на безпечне довкілля, право на повагу до гідності, право на гідне життя тощо. Тобто, по суті, закладені в статті 3 категорії гідності та безпеки в своїй взаємодії утворюють ту внутрішню структуру, яка дає змогу поєднати всі перелічені в другому розділі права й свободи людини. Зокрема, гідність людини та повага до неї розкриваються через гідність людини в особистих відносинах, гідність у політичних відносинах, гідність у соціально-економічних та культурно-національних відносинах. Тому насправді в Конституції йдеться не просто про перелік політичних, соціальних, економічних та інших прав людини, а про таку систему всіх цих прав, яка дала б можливість забезпечити гідне існування людини та чітко зафіксувати необхідні стандарти цієї гідності.
Наприклад, політична гідність людини виявляється, в першу чергу, в її можливостях брати участь у політичному житті, реалізовувати свої політичні інтереси, артикулювати власну політичну волю та вільно висловлювати свої політичні погляди. Тому Конституція зафіксувала такі базові політичні права: право на участь в управлінні державними справами, право на свободу об’єднання, право на мирні збори, мітинги, походи й демонстрації, право на звернення (нагадаємо, що стаття 40 Конституції закріплює норму, згідно з якою всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк).
Паралельно з цим на формування й системне закріплення прав, свобод та обов’язків людини впливає й інша з названих нами категорій – категорія безпеки. Реальний баланс прав та свобод людини досягається саме через кореляцію конституційних гарантій гідності і безпеки, оскільки в своєму прагненні забезпечити гідне існування людини держава не повинна переходити межу безпеки й окремих громадян, і суспільства загалом. У результаті чого безпека так само, як і гідність, може тлумачитися в таких аспектах: політична безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека тощо.
Водночас, ми не повинні забувати про такий невід’ємний елемент правового статусу людини, як її обов’язки. В цьому сенсі не можна не погодитися зі словами О. Пушкіної: «Система прав і свобод людини і громадянина є нерозривно пов’язаною з системою правових обов’язків людини, оскільки практично завжди визнання спільних та рівних прав за окремими індивідами означає ніщо інше, як накладання на них принаймні мінімальних правових обов’язків, які передбачають необхідність спільного дотримання загальних правових норм». Серед обов’язків, що безпосередньо закріплюються Конституцією, маємо назвати насамперед такі: дотримуватися Конституції і законів України; захисту країни; охорони культурної спадщини; не заподіювати шкоди природі; поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права; сплати податків і зборів. Не вдаючись до теоретико-нормативної експлікації змісту кожного з них, наголосимо лише, що всі вони можуть бути визначені винятково як: а) обов’язки, що покладаються на особу як наслідок її поважного ставлення до прав і свобод інших осіб; б) обов’язки, що накладаються на особу як наслідок підтримання існування держави, охорони її територіальної цілісності та незалежності. В цьому сенсі конституційні обов’язки, на нашу думку, слід інтерпретувати не як свого роду обмеження в правовому статусі людини, а саме як органічне й необхідне доповнення цього статусу, яке гарантує не лише правове життя людини, а й відповідне правове існування та правовий розвиток держави й соціуму загалом.
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ГРОМАДЯН В УКРАЇНІ
До групи політичних прав і свобод належать ті з конституційних прав, які покликані забезпечити реальне народовладдя, дійсну участь громадян в управлінні справами держави і суспільства. Ці права і свободи випливають з факту громадянства, природного правового зв'язку громадянина зі своєю державою і у більшості випадків не належать іноземцям та особам без громадянства, які проживають на території відповідної держави. Політичні права і свободи визначають можливості громадян брати участь у здійсненні влади, у керівництві державними справами та в суспільно-політичному житті. Певна термінологічна різниця між цими двома юридичними і філософськими категоріями полягає в тому, що «права» для своєї реалізації здебільшого потребують сприяння держави, а «свободи» здійснюються громадянами самостійно, і від держави вимагається лише не обмежувати можливості для реалізації цих свобод [29]*.
За своїм призначенням усі політичні права і свободи можна поділити на дві великі групи. Перша об'єднує права, покликані забезпечити громадянам можливість реальної участі в управлінні державними справами (право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб). До другої належать права, які забезпечують активну участь громадян у суспільно-політичному житті (право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації) [31]*.
Конституція України надає громадянам України широкі політичні права і свободи:
- право вільно обирати місце проживання, свободу пересування, право вільного покидання території України та повернення в Україну в будь-який час (ст. 33);
- свобода світогляду та віровизнання (ст. 35);
- право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36);
- право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських та місцевих референдумах, виборче право при обранні державних органів та органів місцевого самоврядування (ст. 38);
- право збиратися вільно й мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, демонстрації (ст. 39);
- право надсилати в державні органи влади й управління, органи місцевого самоврядування, до посадових та службових осіб цих органів індивідуальні чи колективні письмові звернення;
- право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);
- право на правову допомогу, право знати свої права й обов'язки (ст. 57, 58);
- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями (ст. 56) [32]*.
2.1. Свобода думки і слова
Сьогодні повноцінне життя людини немислиме без права вільно висловлювати свої думки, переконання, без доступу до інформації. Без свободи слова неможливе існування демократії. У Конституції України записано: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (ст. 34). Зазначимо, що свобода думки і слова — це можливість виражати власну думку, погляди та переконання в будь-якій формі, яка не заборонена законом, і таким чином впливати на суспільно-політичні процеси. Реалізація цього права має бути забезпечена відсутністю цензури. Свобода слова має слугувати захисту суспільства від держави, виступати посередником між владою та народом [37]*.
До політичних свобод належить також можливість кожного шукати, одержувати й поширювати різноманітну інформацію.
Але такі свободи покладають на кожну людину, особливо на журналістів, відповідальність за зміст інформації. Наприклад, у шкільній газеті написали, що Ви прогулюєте уроки, а Ви насправді хворіли. Ще більш небезпечно, коли людину безпідставно звинувачують у крадіжці. В останньому випадку відповідно до законодавства можливе навіть притягнення до кримінальної відповідальності за наклеп.
Окрім того, свобода слова зв'язана з моральними цінностями, етичними нормами суспільства. Тому свобода думки і слова має обмеження, але лише такі, що записані в Конституції України, тобто в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34).
Конституція України посилається на закони, які мають регулювати здійснення свободи думки і слова та права на інформацію. В Україні такими законами є:
1) Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., який закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.
Під інформацією Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.
Основними принципами інформаційних відносин проголошено: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Право на інформацію згідно з Законом забезпечується:
- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечуваній б у встановленому порядку доступ до інформації;
- вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів (обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством);
- створенням механізму здійснення права на інформацію;
- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Цей закон регулює також режим доступу до інформації, доступ громадян до інформації про них, право власності на інформацію, охорону права на інформацію та неприпустимість зловживання правом на інформацію;
2) Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р.
Цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів.
Під друкованими засобами масової інформації (пресою) в цьому Законі розуміють періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.
Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.
Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів посадовими особами державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю.
Закон визначає також неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації. Друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення інших кримінальне караних діянь.
Забороняється використання друкованих засобів масової інформації для втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може привести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника.
3) Закон України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» від 24 грудня 1993 р. Цей Закон регулює суспільні відносини, зв'язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання діяльності архівних установ.
2.2. Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України
Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання. Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини (ст. 13), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї. Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й посилюється тією обставиною, що із свободою пересування і виберу місця проживання тісно пов'язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.
Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно виїжджати за межі України та безперешкодно повертатися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України". Згідно із Законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у таки випадках: якщо він обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; у нього неврегульована аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання; проти нього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; підлягає призову на строкову військову службу; свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; до нього подано цивільний позов до суду; за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції.
Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава припиняє свою дію по закінченню визначеного часу (відбуття покарання, виконання зобов'язань», закінчення строку військової служби тощо) [36]*. Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.
2.3. Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації
Розвинута система громадських об'єднань – невід'ємний елемент громадянського суспільства. З Їх допомогою люди можуть спільно вирішувати загальні проблеми, задовольняти та захищати свої потреби й інтереси. Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необґрунтованого втручання держави в громадське життя. Конституційне право на свободу об'єднаним є юридичною основою створення й діяльності політичних партій, професійних спілок та інших громадських організацій.
Названі конституційні положення конкретизуються в Законі України від 16 червня 1992 р. "Про об’єднання громадян”, який регламентує зміст права об'єднання, його основні державні гарантії, порядок їх створення, діяльності, реорганізації та ліквідації.
Об'єднання громадян – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, конгрес асоціація, фонд, спілка тощо) визнаються політичною партією або громадською організацією. Зокрема, політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які головною метою мають участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, і в'язаних спільними інтересами за родом професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Вони здійснюють нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці, доглядають за житлова-побутовим обслуговуванням працівників, утримують культурно-освітні заклади, будинки відпочинку, профілакторії, санаторії, туристичні та спортивні установи. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах належність або неналежність до політичних партій громадських організацій. Конституція гарантує вільність вступу в об'єднання і перебування в ньому, виключає будь-який примус. Членство у будь - якій або профспілці не може бути умовою заняття посади в державній організації чи взагалі служити підставою для обмеження прав та свобод людини. Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій і членства в них встановлюються тільки Конституцією і законами України.
Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильництва, на розпалювання міжетнічної ворожнечі; посягання на права й свободи людини, здоров'я населення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а, також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах й організаціях.
Заборона діяльності об'єднання громадян здійснюється лише в судовому порядку. Держава гарантує політичним партіям і громадським організаціям рівні умови для виконання ними своїх завдань, що служить фактичною і юридичною підставою для реалізації громадянами України свого права на об'єднання.
2.4. Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним
Це право означає гарантовану громадянам України можливість як безпосередньо, гак і через своїх представників здійснювати всю повноту влади. Дане право розвиває закріплене у ст.. 5 Конституції України положення про народовладдя, яке має узагальнений, декларативний характер. А конкретно встановлюється право громадян на участь у проведенні референдумів і вільних виборів та бути обраними в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Закріплене у ст. 38 Конституції України право громадян повністю відповідає міжнародним нормам, зокрема, передбаченому у п. "а" ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права положенню про право кожного громадянина без будь-якої дискримінації та без обґрунтованих обмежень брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників". Ефективне та безперешкодне здійснення цього права потребує конкретизації в законодавстві, встановлення відповідних правил, процедур, заходів правового захисту. Всеукраїнський й місцеві референдуми є конкретними інститутами прямого та безпосереднього народовладдя. За їх допомогою громадяни реалізують свої право на участь в управлінні державними справами.
Право громадян обирати й бути обраним стоїть у центрі всіх процесів формування органів держави, тобто має владно утворюючий характер. Загальні вибори органів державної влади та органів місцевого самоврядування надають народові унікальну можливість контро я за діяльністю цих органів, включаючи повну зміну влади. Вибори є вільними і здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Право обирати мають громадяни України які на день проведення виборів досягли 18- ти років, за винятком осіб, яких визнано судом недієздатними. Право бути обраними мають особи залежно від виду виборів, зокрема, народним депутатом може бути обраний лише громадянин України, який на день виборів досяг 21-го року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Депутатом місцевої Ради може бути обраний громадянин, який має право голосу і на день виборів досяг 18-ти років. Право доступу до державної служби означає, що громадянам України має бути забезпечена реальна можливість займати за виборами, конкурсом, або призначенням посади в державних органах та їх апараті і здійснювати відповідні державні функції. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали від повідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України і Закон України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу" визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.
2.5. Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації
Це право призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні. За юридичним змістом воно гарантує громадянам України можливість вільно і необмежене виражати, обговорювати, роз'яснювати, переконувати й поширювати у будь-якій формі (в межах закону) свої думки, переконання і погляди з усіх питань суспільного, політичного, економічного та суто культурного життя країни, зокрема, важливих питань, пов'язаних з обговоренням проектів законів і рішень загальнодержавного й місцевого значення. Ст. 39 Конституції України зобов'язує організаторів проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій завчасно сповіщати про це органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, що гарантує органам влади можливість втручання, коли ті чи інші заходи спрямовані до цілей, які суперечать законові. Здійснення щойно перерахованих політичних свобод забезпечується наданням громадянам та їх організаціям громадських приміщень, вулиць, майданів, можливості широко розповсюджувати відповідну інформацію, використовувати для цього пресу, телебачення і радіо. Обмеження щодо реалізації даного права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, задля охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Відповідальність за порушення передбаченого порядку організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення. Зміст ст. 39 Конституції відповідає положенням міжнародних договорів. Так, у ч. 1 ст. 20 Загальної декорації прав людини встановлено, що "кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціації", а у ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначається право на мирні збори. Користування цим правом не піддягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в демократичному суспільстві, в інтересах громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб”.
2.6. Право направляти Індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів
Закріплене у ст. 40 Конституції України право на звернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод громадян, зміцнення зв'язків населення з державним апаратом, участі громадян в управлінні державними справами. Звернення громадян у державні органи місцевого самоврядування сприяє посилення контролю народу за їх діяльності, боротьбі з тяганиною та бюрократизмом. Праву громадян на особисте звернення, направлення індивідуальних чи колективних звернень відповідає обов'язок органів та посадових осіб, яким вони направленні, уважно, в установленому порядку та у встановленні строки розглянути їх прийняти щодо них законні обґрунтовані рішення. Положення цієї статті Конституції конкретизовані в Законі України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян". Закон виділяє три види звернень: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги. Оскарженими можуть бути дії або бездіяльність в управлінській сфері, внаслідок яких: порушень права та законні інтереси чи свободи громадянина, створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнено до відповідальності. Звернення подаються до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб. У зверненні має бути викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви, скарги, вимоги, проханім. Звернення обов'язково має бути підписаним Анонімні звернення не розглядаються. Забороняється відмова у прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови. Якщо звернення не входить до повноважень тих органів, куди воно направлене, воно у строк не більше п'яти днів пересилається за належністю відповідному органові чи посадовій особі. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Забороняється переслідувати громадян і членів їх сімей за подання звернення. Не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом. Звернення розглядаються і вирішуються у строк не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, невідкладно.
Слід також звернути увагу, що серед закріплених Конституцією України юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина спеціально передбачено право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).
Кожний також має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України).