Geum.ru

Національна академія наук україни київський університет права

Вид материалаДокументы
Розділ 3. обмеження політичних прав та свобод громадян в україні
Подобный материал:
1   2   3

РОЗДІЛ 3. ОБМЕЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ГРОМАДЯН В УКРАЇНІ


Проблема обмежень прав і свобод громадян є однією із важливих сторін взаємовідносин держави та громадян, яка значною мірою обумовлює реальність проголошених прав і свобод. У свою чергу історія становлення та розвитку державності невід’ємна від пошуку оптимальних параметрів взаємовідносин влади і людини, які завжди були стержневими, визначальними в державах будь-якої формації. Багато в чому налагодження таких взаємовідносин залежить також і від доцільності та ступеня наявності й застосування правових обмежень. З огляду на це, справедливим є твердження, що положення, які обмежують відповідні права, є необхідними в будь-якому суспільстві і державі, оскільки без них використання прав може призвести до анархії та свавілля. Більш того, встановлення державою обмежень певних прав і свобод громадян, яке викликане нормальним процесом функціонування та розвитку суспільства, є цивілізованим засобом регулювання міри свободи індивіда в суспільстві [40]*.

Слід зазначити, що питання обмеження певних прав ще здавна привертало увагу філософів та вчених-правників і розглядалося як у контексті обмеження прав держави, так і в контексті обмеження прав конкретної особи. Так, Є. М. Трубецький зазначає, що безмежна свобода окремої особи була б не тільки запереченням права, а й прямою протилежністю добру. Зовнішня свобода особи завжди була обмежена свободою інших осіб в тій мірі, в якій цього потребує добро [13, с. 68−69]. На думку відомого вченого Б. О. Кістяківського, необмеженість повноважень державної влади і цілковите поглинання особистості, приреченої на беззаперечне підкорення державі, надає державі звіриного вигляду [14]. Торкаючись обмежень свободи людини О. П. Куніцин визначає, що свобода людини обмежується, перш за все, свободою інших людей, а також кількістю прав, які їй належать, та її фізичними та моральними силами, необхідними для здійснення права [15]. Таким чином, ще з давніх часів категорія права об’єктивно пов’язується з його обмеженням.

Як відомо, обмежувати означає установлювати певні межі чого-небудь; зв’язувати щось обмежувальними умовами, лімітувати; не допускати поширення чого-небудь, локалізувати. У юридичній літературі обмеження права визначається по-різному. При цьому оперують поняттями «обмеження права», «правове обмеження», «обмеження прав людини». На думку професора В. І. Гоймана, обмеження права (свободи) – це здійснюване на передбачених законом підставах та в установленому порядку звуження його обсягу [16, с. 26−27]. Обмеження юридичні визначаються як встановлені законом вилучення із правового статусу громадянина в силу певних обставин. О. В. Малько визначає правове обмеження як правове стримання протизаконного діяння, яке створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта і суспільних інтересів в охороні і захисті; це встановлені в праві межі, в рамках яких суб’єкти повинні діяти; це виключення певних можливостей в діяльності осіб [17, с. 59].

Обмеження прав людини визначається як легітимна діяльність держави, спрямована на виконання її охоронної функції щодо введення деяких обмежень у здійсненні прав і свобод з метою захисту конституційного устрою, моральності, здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави. При цьому слід зауважити, що частіше обмежуються не права, а визначаються їх межі. Аналізуючи приведені точки зору, підкреслимо деякі моменти. Перш за все, навряд чи доцільно говорити про те, що правове обмеження являє собою правове стримання протизаконного діяння, оскільки не завжди обмеження пов’язуються з реальним порушенням закону. Тому більш чітким було б визначення обмеження як правового засобу недопущення діянь, які мають потенційну загрозу або порушують стан суспільних відносин. Але точніше було б говорити про звуження певного права, ніж про визначення його меж, оскільки суб’єктивне право і визначає межі певної поведінки. Загалом, всі приведені визначення зближує ряд моментів. По-перше, це наявність відповідних обставин, з якими пов’язується необхідність введення обмежень. При цьому зазначимо, що такі обставини певною мірою опосередковуються наявністю відповідних цілей застосування обмежень. По-друге, обмеження пов’язані із звуженням обсягу відповідних суб’єктивних прав. На нашу думку, такий підхід є найбільш доцільним при розгляді питань обмежень прав громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів.

Слід також зазначити, що категорії «правове обмеження», «обмеження права» та «обмеження прав людини» дуже близькі за змістом, але їх ототожнювати не доцільно. Вважаємо, що ці категорії співвідносяться як загальне та особливе. Якщо правові обмеження являють собою категорію більш широкого порядку і можуть бути визначені як сукупність елементів механізму правового регулювання, то обмеження права є категорією більш суб’єктивною і дозволяє конкретизувати певне обмеження як з позицій обсягу відповідного права, так і з позицій особливостей певного суб’єкта – носія конкретного права. Ще більш деталізованим є поняття обмеження прав людини.

Значний інтерес викликає характеристика функцій правових обмежень. Визначаючи такого роду функції як основні напрямки впливу правообмежуючих засобів на інтереси суб’єктів права та підкреслюючи, що створення умов для задоволення інтересів контрсуб’єктів і суспільних інтересів являє собою основну функцію правових обмежень, О. В. Малько виділяє також наступні функції: а) функцію соціального контролю; б) мотиваційну функцію; в) виховну функцію; г) комунікативну функцію. Відповідно, здійснюючи функцію соціального контролю, правові обмеження виступають одним із засобів цього контролю. З їх допомогою законодавець і правозастосовувач координують ту чи іншу діяльність фізичних та юридичних осіб, наприклад, шляхом визначення в нормативних і правозастосовчих актах шкідливих дій, в яких суспільство і держава не зацікавлені, які караються за законом. Правові обмеження – досить жорстокий спосіб корекції поведінки, що відхиляється від права, і приведення її до правомірної форми (до норми). Мотиваційна функція правових обмежень полягає у тому впливі, який здійснює вся система правових обмежень на внутрішній світ людини: її інтереси, потреби, цілі, мотиви, волю, установку тощо. Саме через мотиваційний канал багато в чому здійснюється соціально-психологічний механізм дії права. Виховна функція відображає вклад правових обмежень у формування правосвідомості та правової культури громадян, моральних якостей особистості. Виховний вплив правових обмежень значною мірою обумовлює профілактичний аспект застосування правових обмежень. Комунікативна функція знаходить свій прояв у тому, що правообмежуючі засоби являють собою певну юридичну інформацію, виступають особливим засобом зв’язку між суб’єктом управління та його об’єктом [17, с. 75−76].

В умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів дуже важливим є чітке визначення на законодавчому рівні переліку прав і свобод які не можуть бути призупинені в період дії цих режимів. Такий підхід багато в чому обумовлює ступінь правової захищеності громадян, слугує важливим чинником протидії проявам свавілля з боку окремих працівників державних органів.

В одному із найбільш ґрунтовних досліджень, присвячених проблемам обмеження прав громадян в умовах надзвичайних правових режимів виконаним С. В. Пчелінцевим, зазначається, що у багатьох країнах Європи найбільш розповсюдженим підходом є встановлення вичерпного переліку прав і свобод, які не можуть бути призупинені в період дії надзвичайного або воєнного стану. Зокрема, до таких прав і свобод відносяться: 1) право на життя; 2) право не бути підданому катуванню, жорстокому ставленню та покаранню або такому, що принижує гідність; 3) право на свободу думки, совісті та віросповідання; 4) рівність перед законом; 5) недопустимість покарання, яке не передбачене законом; 6) гарантії справедливого судового розгляду та доступ до суду; 7) презумпція невинуватості; 8) право на кримінально-процесуальні гарантії – право на захист; 9) недопустимість примусу до визнання вини і заборона використання доказів, які отриманні з порушенням закону; 10) право не давати показання проти себе самого, свого чоловіка (дружини) і близьких родичів; 11) заборона позбавлення волі у зв’язку з неможливістю виконання договірних зобов’язань; 12) недопустимість повторного притягнення до кримінальної відповідальності за один і той самий злочин; 13) право на людську гідність.

В окремих країнах Європи на конституційному рівні передбачені й деякі інші права та свободи, які не можуть бути обмежені, в тому числі: 1) свобода наук та мистецтва (Туреччина); 2) доступ до всесвітніх та національних культурних цінностей (Румунія); 3) заборона загальної конфіскації (Люксембург); 4) право на гідний спосіб життя (Кіпр); 5) право на громадянство і заступництво з боку держави (Албанія, Угорщина, Казахстан, Польща, Естонія); 6) заборона екстрадиції, видача громадянина іншій державі і видворення з країни (Албанія, Казахстан, Естонія); 7) право на охорону здоров’я (Албанія, Естонія); 8) право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, яка була заподіяна експропріацією (Албанія); 9) захист сім’ї, жінки та прав дитини (Албанія, Угорщина, Польща, Естонія); 10) права національних та етнічних меншин (Албанія, Угорщина, Казахстан, Естонія); 11) право на таємницю листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень (Вірменія); 12) заборона насильної асиміляції (Болгарія); 13) право на захист з боку держави та закону (Естонія); 14) право на соціальне забезпечення (Угорщина); 15) право визначати та вказувати або не вказувати свою національну, партійну та релігійну приналежність (Казахстан); 16) право на публічність судових рішень (Бельгія).

Не є в цьому плані винятком і Україна. Нагадаємо, що відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. Так, в умовах воєнного або надзвичайного стану не можуть бути обмежені такі права і свободи: рівність перед законом (ст. 24); право на громадянство (ст. 25); право на життя (ст. 27); право на повагу гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на звернення (ст. 40); право на житло (ст. 47); право на шлюб (ст. 51); рівність дітей у своїх правах (ст. 52); право на судовий захист (ст. 55); право на відшкодування державою моральної і матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов’язки (ст. 57); право на незворотність дії законів у часі (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); право на непритягнення двічі до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61); презумпція невинуватості (ст. 62); право на захист (ст. 63). На наше переконання, ці конституційні положення створюють надійний фундамент правової захищеності громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів, дозволяють чітко окреслити відповідні можливості органів держави та їх посадових осіб по відношенню до громадян.

У контексті питань, що розглядаються, особливе значення набуває питання про цілі та принципи застосування обмежень прав громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів.

Перш за все, слід зазначити, що в загальному вигляді цілі обмеження прав громадян отримали своє закріплення на рівні міжнародно-правових документів. Підкреслимо ту обставину, що ще у 1789 р. Декларацією прав людини і громадянина закріплено, що свобода полягає у можливості робити все, що не шкодить іншому [18, с. 55]. Більш чітко цілі обмеження прав і свобод отримали у Загальній декларації прав людини, яка була прийнята 10 грудня 1948 року Організацією Об’єднаних Націй. Так, відповідно до ч. 2 ст. 29 цієї Декларації, при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві [19, с. 10]. Можливість обмеження окремих прав, а також цілі такого роду обмежень знайшли своє відображення у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Зокрема, стосовно права на вільне пересування і свободи вибору місця проживання у ст. 12 Пакту зазначається, що такі права не можуть бути об’єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом і є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав та свобод інших. У відповідності зі ст. 18 свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб. Такого ж роду цілі обмежень встановлені до реалізації права на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (ст. 22 Пакту). Реалізація права безперешкодно дотримуватися своїх поглядів може бути пов’язана з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.

Цілі обмежень певних прав і свобод отримали своє відображення і в статтях Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [20, с. 173−175]. Так, у відповідності зі ст. 8, втручання публічної влади в здійснення права на повагу приватного та сімейного життя людини, її житла та кореспонденції не допускається за виключенням випадків, коли це передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, громадського порядку або економічного благоустрою держави, в цілях попередження заворушень або злочинів, охорони здоров’я, моральності або для захисту прав і свобод інших осіб. Такі ж цілі обумовлюють можливість обмеження свободи думки, совісті і релігії, свободи зборів і асоціацій (ст. 9, 11). Поряд із зазначеними вище вказується також на цілі захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя стосовно реалізації свободи висловлення думки (ст. 10). У Конвенції також зазначається, що під час війни або іншого надзвичайного стану можливе вжиття заходів, які пов’язані з відступом від своїх обов’язків лише тою мірою, якою це обумовлено надзвичайністю обставин (ст. 15).

Важливими в контексті питання, яке розглядається, є також положення Хартії Європейського союзу про основні права. Зокрема, дозволяючи накладати обмеження на основні права, параграф 1 ст. 52 встановлює ряд вимог, лише при повному додержанні яких обмеження можуть вводитися в дію. По-перше, обмеження мають бути передбачені законом. По-друге, обмеження повинні поважати основний зміст прав і свобод, щоб перешкодити створенню надмірних обмежень, які по суті рівнозначні ліквідуванню основного права. По-третє, будь-які обмеження мають відповідати принципу пропорційності (співрозмірності). Застосовуючи обмеження на здійснення прав і свобод, цей принцип може бути сформульований наступним чином: будь-яке обмеження не має йти далі тих цілей, що перед ним ставляться. По-четверте, обмеження мають бути необхідними. Умова про необхідність означає, що для введення будь-яких обмежень мають існувати об’єктивні чинники у вигляді конкретних суспільних проблем. Ця умова покликана виключити можливість свавільних обмежень прав і свобод, які, будучи формально законними, обумовлені лише суб’єктивними поглядами влади. По-п’яте, обмеження можуть накладатися лише з законною метою. Поряд з цим, ст. 54 Хартії говорить про заборону введення більш масштабних обмежень прав і свобод у порівнянні з тими, які передбачені нею.

Певні цілі обмежень отримали своє закріплення і в Конституції України. Наприклад, здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34). Щодо права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, його можливі обмеження пов’язуються з інтересами національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36). Обмеження щодо реалізації права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації пов’язується з інтересами національної безпеки та громадського порядку (ст. 39). Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей (ст. 44).

Аналіз приведених конституційних положень дає змогу говорити про те, що в широкому аспекті цілі обмежень прав і свобод громадян пов’язані з забезпеченням: а) публічних інтересів; б) приватних інтересів. Вважаємо, що такий підхід може бути екстрапольований до надзвичайних адміністративно-правових режимів.

Ієрархія цілей обмеження прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів передбачає наявність головної мети, загальних цілей, а також конкретних цілей обмеження прав і свобод громадян. Головною метою обмежень прав громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів виступає забезпечення безпеки суспільства і держави, а також безпеки інших людей, які опинилися в зоні дії таких режимів. Щодо загальних цілей, то вони обумовлюються специфікою того чи іншого виду надзвичайного адміністративно-правового режиму. Конкретними є цілі, досягнення яких пов’язується з конкретним результатом дії того чи іншого обмеження стосовно конкретної людини чи групи людей або до конкретних обставин.

Вважаємо, що цілі обмежень прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів являють собою забезпечений відповідними правовими засобами заздалегідь визначений результат зусиль держави в особі її органів, обумовлений необхідністю нормалізації суспільних відносин та обстановки, що склалася внаслідок виникнення ситуацій надзвичайного характеру.

Для характеристики обмежень прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів ключове значення мають відповідні принципи таких обмежень, які відіграють роль вихідних, основоположних ідей і відповідно до яких вони здійснюються.

Слід зазначити, що в літературі це питання певною мірою висвітлювалось. Зокрема, до принципів обмежень прав громадян відносяться принцип законності, принцип правопорядку, принцип поваги особистості, принцип абсолютизації прав і свобод людини, принцип рівності і відсутності дискримінації, принцип справедливості і публічного розгляду в суді, принцип домірності обмежень. С. А. Опалєва виділяє ряд концептуальних настанов, які могли б слугувати підставами правотворчої та правозастосовчої діяльності в сфері обмеження прав громадян, зокрема: 1) обмеження прав громадян повинні відповідати обстановці, що склалася в суспільстві; 2) своєчасність встановлення обмеження; 3) домірність або мінімальна достатність; 4) збалансованість інтересів особи, суспільства, держави при встановленні межі обмеження прав і свобод; 5) демократизм і цілеспрямованість встановлення краю обмеження; 6) рівність при застосуванні обмежень; 7) відсилання до закону і законність [21].

Вважаємо, що до принципів обмеження прав громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів слід віднести:

1. Принцип законності введення та застосування обмежень. На рівні міжнародно-правових документів та в конституціях зарубіжних країн введення та реалізація обмежень прав і свобод особи можливе лише у випадках, прямо передбачених законом. Являючи собою найважливіший принцип обмеження прав і свобод громадян, цей принцип виступає одночасно як принцип діяльності органів держави та їх посадових осіб щодо певних обмежень, а також як принцип реалізації взаємовідносин держави і особи в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів. Безперечно, реалізація цього принципу спирається на ряд умов, які мають визначальне значення. Це – єдність законності; гарантованість прав і свобод громадян; неприпустимість протиставлення законності й доцільності, невідворотність покарання за порушення закону [22, с. 34].

2. Принцип домірності обмежень прав і свобод громадян. Цей принцип слугує важливою гарантією забезпечення прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів, оскільки дозволяє стримувати відповідну діяльність, яка націлена на нівелювання негативних наслідків тих чи інших ситуацій надзвичайного характеру, в межах об’єктивно обумовлених конкретними обставинами. Відповідно до Принципів захисту прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайного законодавства, які сформульовані ООН, надзвичайні заходи, які застосовуються державою, мають бути домірними з вимогами моменту. Вони повинні відповідати мірі безпеки кризової ситуації і не можуть виходити за ті «суворі межі, яких вимагає становище, що склалося» (принцип домірності та пропорційності). Згідно з так званими «Сіракузькими принципами про положення, які торкаються обмеження та приниження прав в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права», ніякі обмеження, передбачені у Пакті не повинні застосовуватися з іншою метою, ніж та, з якою вони введені. Так, Р. А. Мюллєрсон зазначав, що можливість обмеження основних прав і свобод особи з метою забезпечення інтересів суспільства у цілому або прав і свобод інших осіб завжди містить у собі загрозу якщо не зловживань, то принаймні застосування обмежувальних заходів, які недомірні охоронюваному суспільному інтересові [23, с. 86; 154−155].

3. Принцип збалансованості інтересів особи, держави та суспільства при встановленні і застосуванні обмежень. Реалізація цього принципу значною мірою обумовлена необхідністю досягнення цілей обмеження прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних ситуацій. Поряд з публічними інтересами не менш важливо забезпечувати інтереси конкретної особи. В таких умовах важливо знайти оптимальне співвідношення реалізації публічних та особистих інтересів, для чого необхідно відпрацювання адекватних правових форм. Перед законодавцем постає складна задача – забезпечити баланс інтересів окремого індивіда, суспільства і держави. З одного боку – права людини, з другого – інтереси інших громадян, суспільства і держави. У цьому випадку потрібно чітко з’ясувати точку рівноваги. Не можна допустити надмірного, очевидного не відповідного ситуації, що склалася, обмеження прав громадян. Одначе не слід допустити і вседозволеності; це негайно призведе до свавілля, отже, створить загрозу інтересам суспільства і держави. Не викликає сумнівів, що закріплені в Конституції України підстави правомірного обмеження прав і свобод громадян сформульовані з урахуванням необхідності поєднання публічних та приватних інтересів та дотримання їх балансу.

4. Принцип рівності дії обмежень стосовно тих, на кого вони поширюються. Відповідно до з Загальної декларації прав людини, всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Положення про рівність прав повною мірою може бути віднесено і до їх обмеження. Рівність людей – це фактична, реальна однаковість їх соціальних можливостей у використанні прав та свобод людини й виконанні соціальних обов’язків. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Логічним продовженням цього є визнання рівної дії встановлених державою обмежень на всіх, на кого вони поширюються. Слід зазначити, що на практиці порушення цього принципу пов’язане в більшій мірі з випадками зловживання владою окремих посадових осіб. Ці факти недодержання принципу рівності припускаються державними службовцями в порушення всіх норм, правил, обов’язків, в прямому протиріччі з їх службовим призначенням.

5. Принцип тимчасовості та часової визначеності обмежень. Цей важливий принцип пов’язаний з введенням обмежень громадян в чіткі часові рамки. Мінімальні стандарти норм про основні права людини при надзвичайному стані передбачають, що терміни останнього ніколи не повинні переходити межі періоду, який суворо потрібен для відновлення нормальної обстановки, причому максимальний термін дії надзвичайного стану (виключаючи воєнну агресію) визначається конституцією. Скасування надзвичайного стану спричиняє автоматичне відновлення всіх прав та свобод, які були скасовані (обмежені), і ніякі надзвичайні методи не повинні зберігатися. Згадувані раніше Принципи захисту прав і свобод в умовах дії надзвичайного законодавства містять положення про те, що будь-які надзвичайні заходи повинні носити виключно тимчасовий характер (принцип тимчасового характеру). Конституція України акцентує увагу на тому, що можливі обмеження прав і свобод в умовах дії воєнного або надзвичайного стану встановлюються із зазначенням строку дії цих обмежень (ч. 2 ст. 64). Згідно з Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану», надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більше як на 30 діб і не більше як на 60 діб в окремих її місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб (ст. 7 Закону). Безперечно, що встановлення на законодавчому рівні часових меж дії обмежень прав громадян слугує важливою гарантією їх дотримання та охорони. При цьому слід мати на увазі, що поряд з часовими межами встановлення обмежень прав громадян велике значення має ще одна характеристика, яка прямо співвідноситься з часовими параметрами дії обмежень. Мова йде про те, що встановлення обмежень має відповідати об’єктивним обставинам ситуації, яка склалася, і обмеження повинні застосовуватися саме в той час, коли вони потрібні. З іншого боку, не можна допускати продовження дії обмежень тоді, коли об’єктивної потреби в них вже не існує.

6. Принцип неприпустимості обмеження дії правових презумпцій. Правообмеження, які використовуються в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів, розрізняються за силою інтенсивності. Окремі заходи таких правових режимів носять досить жорсткий характер. У цей час влада оперує силовими методами управління, стає більш жорстким адміністративний примус [24, с. 80]. З огляду на це, особливого значення набуває належна реалізація усього комплексу правових гарантій, серед яких провідне місце займає реалізація правових презумпцій і, перш за все, − презумпції невинуватості. Не випадково на конституційному рівні закріплена неможливість обмеження положень ст. 62 Конституції України, яка формулює сутність цієї презумпції. Поряд з цим, на наш погляд, законодавчого закріплення потребує й інша правова презумпція − презумпція правомірності дій і правової позиції громадянина. Здебільшого це презумпція характерна для провадження за скаргами громадян на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Вважаємо, що реалізація такої презумпції значною мірою буде слугувати правовій захищеності громадянина, особливо в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів.

7. Принцип забезпечення відповідних процесуальних можливостей. Реалізація цього принципу тісно пов’язана з реалізацією принципу неприпустимості обмеження дії правових презумпцій, але при цьому має самостійне значення для забезпечення прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів, в тому числі при застосуванні передбачених законом обмежень. Взаємовідносини громадян з відповідними органами держави, їх посадовими особами значною мірою опосередковуються певними процесуальними можливостями, якими за законом наділені громадяни для реалізації і захисту своїх прав та свобод. Механізм взаємодії органів держави і громадян потребує чіткого адміністративно-процесуального регулювання. Важливий фактор забезпечення правової захищеності громадян, що вимагає чіткого, злагодженого функціонування всіх ланок органів виконавчої влади. Чітка процесуальна регламентація всіх сторін взаємовідносин громадян і державних органів є дієвим засобом попередження виникнення конфліктних ситуацій в цій сфері, а також вирішення правових спорів в точній відповідності з законодавством. Особливого звучання це набуває в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів, коли складність ситуації, певні екстраординарні обставини слугують, на думку окремих посадовців, виправданням нехтування вимогами відповідних процесуальних норм. Такий підхід є неприпустимим.

8. Принцип інформаційного забезпечення застосування обмежень. Найважливішою передумовою реалізації громадянами всього спектру прав і свобод, які їм належать, виконання відповідних обов’язків, використання засобів охорони прав виступає належна інформованість про це. У досить складних умовах надзвичайних адміністративно-правових режимів інформація виступає не тільки важливим чинником забезпечення правопорядку, а й відіграє важливу гарантуючу роль. Реалізація цього принципу пов’язана з необхідністю врахування вірогідного та суб’єктивного характеру інформації, що пов’язана з певними життєвими обставинами, своєчасністю її надходження. Це знаходить своє відображення в необхідності своєчасного отримання такого обсягу інформації, який би давав змогу, з одного боку, достатньо обґрунтувати певне управлінське рішення, а з іншого – дозволив би громадянам адекватно реагувати на таке рішення, формувати свою поведінку у відповідності з певними вимогами. Взагалі, право на інформацію являє собою базову категорію і лежить в основі реалізації всіх передбачених Конституцією прав, свобод і обов’язків громадян. Це право являє собою не тільки інструмент, найважливіший засіб реалізації правового статусу особи, але й гарантію забезпечення належного ходу і результатів її взаємин з органами держави, їх посадовими особами в сфері державного управління. Постійні потоки різної інформації служать своєрідним каталізатором виникнення і забезпечують динаміку правовідносин між різними суб’єктами. Безумовно, що особливості реалізації широкого спектру заходів надзвичайного характеру потребують належної поінформованості громадян. Рішення про їх застосування повинні бути доведені до останніх у визначеному порядку. Особливо це торкається випадків обмежень прав і свобод, покладання на громадян додаткових обов’язків у зв’язку з обставинами, обумовленими надзвичайністю ситуації. Концептуальними в цьому плані є положення ст. 57 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

9. Принцип підконтрольності застосування обмежень. Реалізація цього принципу пов’язана з необхідністю постійної перевірки дій та рішень уповноважених державних органів, які направлені на встановлення та реалізацію відповідних обмежень в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів. Важливість такого роду перевірки обумовлена необхідністю отримання об’єктивної інформації про реальний стан речей в зоні дії того чи іншого надзвичайного режиму, проведення аналізу динаміки обстановки, що склалася, визначення шляхів та можливостей для її ефективної та оперативної стабілізації. Особливого значення реалізація цього принципу набуває в контексті забезпечення прав і свобод громадян, по відношенню до яких і застосовуються певні передбачені законодавством обмеження. При цьому повинні використовуватися можливості не тільки спеціалізованих контролюючих органів, а й можливості громадського контролю, в тому числі з боку правозахисних організацій.

10. Принцип правової захищеності громадян при застосуванні обмежень. Реалізація цього принципу пов’язана із застосуванням широкого комплексу правових та організаційних заходів, спрямованих на недопущення будь-яких проявів порушень прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів. З одного боку, реалізація цього принципу передбачає створення надійної правової бази, чіткого визначення законодавством виключного переліку обмежень, які можуть застосовуватись до громадян, а з іншого – наявність відповідних правових інститутів та механізмів, які достатньою мірою забезпечували б можливість реалізації та захисту відповідних прав і свобод. З огляду на це, важливого значення набуває діяльність органів держави, яка пов’язана зі здійсненням постійного контролю за додержанням вимог закону щодо обмежень прав громадян. Поряд з цим, органи держави повинні надавати громадянам змогу використовувати в повному обсязі всі передбачені законом можливості для захисту прав і свобод в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів. Ще одним важливим аспектом реалізації цього принципу виступає можливість застосування до осіб, які порушують права і свободи громадян, заходів юридичної відповідальності.

11. Принцип відшкодування шкоди, заподіяної громадянам у зв’язку з реалізацією обмежень їх прав та свобод. Реалізація державними органами відповідних заходів надзвичайних адміністративно-правових режимів може завдавати громадянам певну майнову шкоду. Наприклад, такого роду шкода може завдаватися при вилученні у громадян для тимчасового використання необхідного для потреб оборони майна, в тому числі і транспортних засобів, при виконанні військово-квартирної повинності з розквартирування військовослужбовців в умовах режиму воєнного стану. Природно, що у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція) (ч. 1 ст. 353 Цивільного кодексу України). Ця процедура здійснюється відповідно до Порядку відшкодування шкоди особам, які постраждали від надзвичайних обставин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1992 р. № 562. Відповідно до ч. 2 ст. 353 Цивільного кодексу України, в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реалізація цього принципу безпосередньо пов’язана з завданням забезпечення прав та інтересів громадян, які опинились в зоні дії надзвичайних адміністративно-правових режимів.

Базовими, вихідними положеннями щодо застосування обмежень в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів є положення ст. 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права та свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції.

Таким чином на конституційному рівні визначені чіткі параметри застосування обмежень прав і свобод громадян в умовах дії воєнного або надзвичайного стану, які складають правову основу для подальшого законодавчого регулювання цих питань.

У контексті питань, що розглядаються, важливою вважається характеристика правових заходів, які реалізуються в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів і певною мірою пов’язані з обмеженням прав і свобод громадян. Вичерпний перелік такого роду заходів отримав своє закріплення в законодавстві.

Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військовому командуванню надається право разом з органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, а якщо це неможливо, − самостійно запроваджувати та здійснювати такі заходи правового режиму воєнного стану: 1) запроваджувати трудову повинність для працездатного населення, не залученого до роботи в оборонній сфері та сфері його життєзабезпечення і не заброньованого за підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та воєнного часу, з метою залучення до виконання робіт, які мають оборонний характер, а також ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, які виникли в період дії воєнного стану; 2) використовувати потужності та трудові ресурси підприємств, установ і організацій усіх форм власності для потреб оборони, змінювати режим їх роботи, проводити інші зміни виробничої діяльності, а також умов праці відповідно до законодавства про працю; 3) вилучати для тимчасового використання необхідне для потреб оборони майно міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, територіальних громад, підприємств, установ і організацій усіх форм власності та громадян, у тому числі згідно з Положенням про військово-транспортний обов’язок − транспортні засоби, споруди, машини, механізми, обладнання та інші об’єкти, пов’язані з обслуговуванням транспорту, та видавати про це відповідні документи встановленого зразка; 4) встановлювати охорону важливих об’єктів національної економіки України, які забезпечують життєдіяльність населення; 5) запроваджувати комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також встановлювати спеціальний режим світломаскування; 6) встановлювати особливий режим в’їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів; 7) перевіряти документи у громадян, а в разі потреби проводити огляд речей, транспортних засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України; 8) у порядку, визначеному Конституцією і законами України, порушувати питання про заборону діяльності політичних партій, громадських організацій, якщо вона загрожує суверенітету, національній безпеці України, її державній незалежності і територіальній цілісності, життю громадян; 9) здійснювати контроль за роботою підприємств зв’язку, поліграфічних підприємств, видавництв, телерадіоорганізацій, театральних, концертно-видовищних та інших підприємств, установ і організацій культури, використовувати місцеві радіостанції, телевізійні центри та друкарні для військових потреб і проведення роз’яснювальної роботи серед військ і населення; регулювати роботу цивільних телерадіоцентрів, забороняти роботу аматорських приймально-передавальних радіостанцій особистого і колективного користування та передачу інформації через комп’ютерні мережі; 10) у разі порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану вилучати у підприємств, установ і організацій усіх форм власності, окремих громадян радіопередавальне обладнання, телевізійну, відео- і аудіоапаратуру, комп’ютери, а також у разі потреби інші технічні засоби зв’язку; 11) забороняти торгівлю зброєю, сильнодіючими хімічними і отруйними речовинами, а також алкогольними напоями та речовинами, виробленими на спиртовій основі; 12) вилучати у громадян вогнепальну зброю та боєприпаси, холодну зброю, а у підприємств, установ і організацій також навчальну та бойову техніку, вибухові, радіоактивні речовини і матеріали, сильнодіючі хімічні та отруйні речовини; 13) забороняти призовникам і військовозобов’язаним змінювати місце проживання без відома військового командування; 14) встановлювати для фізичних і юридичних осіб військово-квартирну повинність з розквартирування військовослужбовців та розміщення військових частин, підрозділів і установ; 15) встановлювати порядок використання сховищ, споруд та інших об’єктів для захисту населення, а також для задоволення потреб оборони; 16) проводити евакуацію населення з місць і районів, небезпечних для проживання, а також підприємств, установ, організацій та матеріальних цінностей, які мають важливе державне, господарське і культурне значення; 17) запроваджувати в разі необхідності нормоване забезпечення населення основними продовольчими і непродовольчими товарами, ліками; 18) усувати з посад керівників державних підприємств, установ і організацій за неналежне виконання ними своїх обов’язків, призначати виконуючих обов’язки керівників зазначених підприємств, установ і організацій.

У Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану» заходи правового режиму надзвичайного стану фактично поділяються законодавцем на основні та додаткові, причому додаткові заходи можуть здійснюватися при умові виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення (ст. 17 Закону), а також у зв’язку з масовими порушеннями громадського порядку (ст. 18 Закону). Відповідно до першої групи заходів віднесені: 1) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вводиться надзвичайний стан; 2) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; 3) посилення охорони громадського порядку та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства; 4) заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом; 5) заборона страйків.

Перелік додаткових заходів режиму надзвичайного стану у зв’язку із надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру включає: 1) тимчасова чи безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання, з обов’язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових жилих приміщень; 2) встановлення для юридичних осіб квартирної повинності для тимчасового розміщення евакуйованого або тимчасово переселеного населення, аварійно-рятувальних формувань та військових підрозділів, залучених до подолання надзвичайних ситуацій; 3) тимчасова заборона будівництва нових, розширення діючих підприємств та інших об’єктів, діяльність яких не пов’язана з ліквідацією надзвичайної ситуації або забезпеченням життєдіяльності населення та аварійно-рятувальних формувань; 4) встановлення карантину та проведення інших обов’язкових санітарних та протиепідемічних заходів; 5) запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності; 6) мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності, для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з обов’язковою компенсацією понесених втрат; 7) зміна режиму роботи підприємств, установ, організацій усіх форм власності, переорієнтація їх на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт; 8) усунення від роботи на період надзвичайного стану, в разі неналежного виконання своїх обов’язків, керівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного стану, та покладення тимчасового виконання обов’язків зазначених керівників на інших осіб.

З метою ліквідації стихійного лиха чи катастроф у мирний час може здійснюватися цільова мобілізація, обсяги і строк проведення якої визначаються в Указі Президента України про введення надзвичайного стану.

У виняткових випадках, пов’язаних з необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, допускається тимчасове переведення або залучення на добровільній основі працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначених робіт за дозволом відповідного керівника аварійно-рятувальних робіт та за умови обов’язкового забезпечення безпеки праці. Забороняється залучення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їх здоров’я.

Відповідно до додаткових заходів правового режиму надзвичайного стану у зв’язку з масовими порушеннями громадського порядку законодавцем віднесені: 1) запровадження комендантської години (заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби); 2) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках − проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян; 3) заборона призовникам і військовозобов’язаним змінювати місце проживання без відома відповідного військового комісаріату; 4) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв та речовин, вироблених на спиртовій основі; 5) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів, а у підприємств, установ і організацій − також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин; 6) заборона виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку; 7) регулювання роботи цивільних теле- та радіоцентрів, заборона роботи аматорських радіопередавальних засобів та радіовипромінювальних пристроїв особистого і колективного користування; 8) особливі правила користування зв’язком та передачі інформації через комп’ютерні мережі; 9) порушення у порядку, визначеному Конституцією і законами України, питання про заборону діяльності політичних партій, громадських організацій в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Зазначені в Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану» заходи можуть запроваджуватись в межах зони надзвичайної екологічної ситуації, що передбачено Законом України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації».

Це дає змогу наступним чином сформулювати поняття обмежень прав і свобод громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів. Обмеження – це об’єктивно обумовлена інтересами суспільства, держави та громадян, опосередкована досягненням відповідних цілей та заснована на законі реакція держави на обставини надзвичайного характеру, яка знаходить своє вираження у відповідній діяльності державних органів, пов’язаної зі звуженням правових можливостей особи на певний чітко визначений період, необхідний для нормалізації обстановки та подолання наслідків надзвичайної ситуації.

ВИСНОВКИ


Розглянувши тему політичних прав і свобод людини та громадянина можна зробити наступні висновки:

1. Політичні права, свободи і обов'язки виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина й держави, згідно з принципом "Дозволяється все, що не забороняється Законом". Інші норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

2. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

3. Політичні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4. Їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.

5. Реальність політичних прав, свобод і обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Вони охороняються відповідними нормами всіх галузей права.

6. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму й справедливості, і служать всебічному розвиткові і вихованню особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, функціонуванню всього державного і політико-правового механізму.

Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони – показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна "візитна картка". Увесь арсенал громадянських, економічних, соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові України.