Geum.ru

Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материалаДокументы

Содержание


3. Державний устрій
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   50

3. Державний устрій


Як і у Вавилоні, держава в Єгипті мала характер своєрідної монархії — деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої) належала одній особі — монархові, котрий правив за допомогою централізованого, бюрократично організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію.

Причини деспотичної влади монархів крилися у специфічних при­родних умовах цього регіону, збереженні поземельної, сусідської об­щини, у відсутності впродовж тривалого часу, а потім слабкому роз­витку приватної власності на землю, в необхідності проведення вели­кого обсягу загальнодержавних, громадських (зокрема, іригаційних) робіт, необхідності тримати у покорі велику кількість рабів та ін.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалі­зованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи ти­тул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілува­ли землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл по­цілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідом­ляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу засвідчують храми, спо­руджені на їх честь, грандіозні усипальниці – піраміди та інші будівлі, які споруджували впродовж десятиліть сотні тисяч людей. Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля — закон; законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала і верховна виконавча, і судова влада, він був верховним воєначальником, іноді — й верховним жерцем.

Були, звичайно, періоди, коли влада фараона слабшала, їх убивали, усували з трону, особливо жерці, коли зміцнювались номи, домінували 9 відцентрові сили. Але незабаром деспотична влада фараонів зміцнюва­лась і держава знову централізовувалась. Об'єктивні передумови впли­вали на це постійно. Насамперед, це необхідність будування і підтри­мання в робочому стані величезної, складної мережі каналів, водойм та інших іригаційних споруд. Така праця була не під силу не тільки окре­мим господарствам, громадянам, а навіть номам. Для її виконання необхідно було об'єднувати зусилля всієї держави, а це вимагало міцної лади. Без сильної влади, що здійснювала загальний нагляд і керівництво виконанням усіх цих робіт, Єгипет швидко б занепав.

Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фарао­ни спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосеред­жуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царсь­ких скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царсь­ких робіт, його називали "начальником усієї держави, півдня і півночі", "начальником усіх вельмож", йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Релігійна ідеологія підтриму­вала високий престиж візира, його оголосили "пророком справедли­вості", верховним жерцем бога Тота, бога законів і порядку, і вірили в те, що його устами говорить сам бог Тот, який, в свою чергу, є візиром бога Ра.

Візир зосереджував усі важелі державного управління. Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали йому про всі справи, від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити без­межність його влади. Він був підпорядкований тільки фараонові, який у разі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Вели­ку раду десяти — дуже важливий орган у системі управління, що була також, цілком імовірно, найвищою судовою інстанцією країни (не ра­хуючи фараона). В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Високим державним сановником був головний скарбник і одночас­но хоронитель царської печатки. Функції його були ширші, ніж назва посади. Насправді йому підпорядковувались не тільки державна скар­бниця, але ще й державні склади, комори, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою — зерном, худобою, птицею, плодами тощо. Тому його ще називали "завідува­чем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл". Він скріплював Царською печаткою всі державні документи, угоди, закони. Над ними стояли тільки фараон і візир.

Головному скарбнику безпосередньо допомагали два "скарбники фараона", які завідували каменоломнями, срібними і мідними рудни­ками, копальнями. Вони відповідали за поставляння будівельних ма­теріалів для царських робіт, могли ввозити їх з інших країн. Вони ви­конували також функції військового і морського міністрів.

Важливу роль відігравав "начальник усіх царських робіт" — так би мовити, міністр громадських (публічних) робіт. Існував ще ряд інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, зокрема "єдиний друг фараона", "фараонів знайомець" та ін.

Далі йшли правителі номів — номархи, яких призначав фараон зі знаті. Вони були наділені великою владою на місцях — законодавчою, виконавчою, судовою, військовою. Іноді влада номархів настільки зро­стала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засно­вували свої династії, воювали між собою і з зовнішніми ворогами, бу­дували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштувався розгалужений чиновницький апа­рат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними сек­ретарями, писцями тощо, з властивими для них формалізмом, бюрок­ратизмом, тяганиною, хабарництвом. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудника­ми, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, керували поліцією.

Найчисленнішою категорією була категорія писців і наглядачів. На ці посади мали доступ усі вільні. Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, хоча примусово спадкового закрі­плення громадян за певними спеціальностями не існувало. З епохи Се­реднього царства зберігся документ, у якому батько, віддаючи свого сина у школу писців, наставляв його: "Я бачив побої. Зверни серце своє до книг. Немає нічого вищого від них. Як у воді, плавай у книгах, і ти знайдеш в них опору: писець ніколи не був жебраком".

Для службовців нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. З розряду писців, наприклад, вийшло чимало ви­щих сановників Єгипту.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, зде­більшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскіль­ки останніх призначали на державні посади, а чиновники діставали сан • жерців. В епоху Нового царства особливо зросла роль жерців у суспільстві і державі. Чимало жерців було призначено на високі дер­жавні посади: один із них був начальником флоту, інший — очолював усіх лікарів. У цю епоху небачено збагатились храми. За часів Рамзеса III, як засвідчують документи, храми володіли до 15 % усієї придатної до обробітку землі, до 500 тис. голів худоби, мали 53 майстерні, 88 кораблів, десятки тисяч рабів; на них працювали тисячі селян. Храмам належали каменоломні, копальні, рудники.

Збройні сили. У період Стародавнього і навіть частково Середнього царства Єгипет не мав великої постійної армії. Професійною військо-БОю силою були тільки загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внут­рішнього порядку і кордонів — лівійські, нубійські лучники та ін. Військову охорону мали храми, збирачі податків. Така сама ситуація була і в номах. Крім того, в Єгипті здавна існувала поліція з нубійсь­ких негрів.

За необхідності скликали ополчення, основну масу якого станови­ли селяни й ремісники. Кожен ном поставляв певну кількість війська. Такий же обов'язок покладали на храми та на інших великих земле­власників.

Після вигнання гіксосів Єгипет мілітаризується, стає великою агресивною державою, небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї — колісниці, згодом — бойові слони. Роль воїнів у суспільстві і державі зростає. Вони одержу­ють додаткові пільги, за службу — оплату, в тому числі земельні ділян­ки, рабів. В епоху XIX династії (XII ст. до н.е.) з'являються наймані (го­ловним чином лівійські) війська, роль яких і потенційна вага в армії дедалі зростають. Наділений привілеями клан воїнів стає все більш замкненим, професійним. Воєначальники, військові командири що­раз більше впливають на державні справи. Іноді вони навіть проголо­шували себе фараонами, в тому числі іноземці (XXII династія, від X ст.до н.е.).

Суд. Судові органи в Єгипті не були відокремлені від владних чи адміністративних. Вищі службові особи в державі одночасно виступа­ли як судді. Отже, верховним суддею був фараон — земний бог, що ніби втілював найвищу справедливість. Внаслідок цього він міг будь-яку справу розглядати особисто, як і змінити рішення будь-якої іншої судової інстанції. Зазвичай здійснення верховного судочинства фара­он доручав візирові. Тільки деякі справи, наприклад про державну зраду, він розглядав особисто.

В свою чергу, візир розглядав справи або одноособово, або як го­ловуючий Ради десяти, що, як зазначалось, виконувала судові й адмі­ністративні функції. В епоху V-ої династії як вищий судовий орган виникає "Палата шести", яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі справи. До її складу, який затверджував фараон, входили вищі сановники держави.

У період Нового царства виникла ще судова "колегія 30 суддів", до складу котрої входили знатні громадяни найбільших міст країни.

У номах найвищу судову владу здійснював номарх. Він розглядав справи або самостійно, або за участю інших сановників, урядовців (знавців закону і звичаїв). У містах судочинство виконували правителі міст, в общинах дрібні, місцеві справи і спори розглядали старости общин. Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однако­вим. І ті й інші порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшко­дувати певну суму. Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішен­ня суддя не мусив умотивовувати: він прикладав до чола особи, котра виграла процес, зображення бога істини і справедливості, і це означа­ло виграш справи. Стосовно санкції, то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий, або визначити іншу, свою.

Крім державного існувало ще судочинство храмове, де жерці-ієрархи судили усіх нижчепоставлених жерців, залежне селянство, котре мешкало в храмових маєтках, рабів.

Доказами в судовому процесі були: власне зізнання, покази свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події (наприклад, при осквер­ненні могил). Застосовували тортури. Римський історик Марцелін зга­дує, що єгиптяни були дуже стійкими до перенесення тортур, болю. Про ордалії прямих згадок немає, хоча, напевне, їх теж застосовували.