Geum.ru

Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материалаДокументы

Содержание


3. Державний устрій
Подобный материал:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   50

3. Державний устрій


Центральні органи влади й управління. Як і в інших країнах Стародавнього Сходу, в Китаї існувала деспотична форма правління з великим і громіздким державним апаратом. Це було потрібно для організації передусім великомасштабних суспільних робіт, зазвичай іригаційних, що зумовлювалося економічними потребами країни, не­обхідністю тримати в покорі масу рабів, бідні верстви власних грома­дян, а також експансіоністським характером давньокитайської держа­ви, яка постійно з кимось воювала, захищалась або нападала.

Тенденція до монополізації главою держави всієї повноти влади проявилася дуже швидко, ще в іньському Китаї, де спочатку не існувало чіткого порядку престолоспадкування — спадкували брати, сини, племінники. Наприкінці Інь престол передавався до найстаршого сина. Б цей час складається й адміністративний апарат, у якому чиновники з покоління в покоління обіймали одні і ті ж посади, які передавались у спадок, проте з дозволу вана.

Уже в період пізнього Шан (Інь) правитель зосереджує не тільки всі функції управління країною, організатора економіки, а й верховного жерця, військового вождя тощо. Це й знайшло відбиток у появі титула "ван" — верховного правителя всієї країни. В іньських написах іден­тичним терміном "ван" для позначення правителя держави є терміни "ді" і "цзи". "Ді" походить від слова "Шанді" — найвищого божества, представником якого на землі є"3емний ді", або "Нижній ді", тобто "ван". Згодом "ді" означало "імператор" або "цар". "Цзи" має буквальне зна­чення "син", а в даному випадку — це титул царя, "сина божества". Він широко вживався і в інші періоди історії Китаю.

Ван користувався необмеженою, деспотичною владою. Йому на­лежала вся земля в державі. Він був найбільшим рабовласником. Іньські написи засвідчують, що в державі все робилося з наказу вана: "Ван на­казав збудувати палац", "Ван наказав послати рабів прокопати канал", "Ван наказав цянам виступити у похід проти ту" тощо.

Все населення держави Шань-Інь, а також усі підлеглі племена по­винні були беззаперечно підкорятися вану; за непослух піддавали жор­стоким покаранням. Ван був верховним воєначальником, особисто очолював всі більші походи іньців проти сусідніх племен з метою за­гарбання нових територій і полонених, був також першосвящеником; тільки він мав право робити жертвоприношення Небові. Йому відда­вали шану як "синові Неба", і ця назва згодом (у ранньочжоуський період) перетворюється в офіційний титул — "Тяньцзи". Його нази­вають "батьком і матір'ю" підданих, народ не мав права вимовляти його ім'я, щоб не осквернити Неба. Померлого вана ховали у великій гробниці-могилі, приносячи в жертву і ховаючи у тій же могилі його слуг, рабів, дружину, численні дари — все, що могло служити йому в потойбічному світі.

Великою була влада вана і в початковий період Чжоу, коли вона поширювалась не тільки на царські володіння, а й на підлеглі тери­торії правителів різних рангів.

Розпад держави Чжоу потягнув за собою значне послаблення вла­ди вана. Зросло значення місцевих правителів, так званих чжоу хоу, які вийшли з його підпорядкування і стали укладати між собою на з їздах "клятвенні договори" про союз і взаємну підтримку. Проте утвердження династії Цінь, при якій країна знову була об'єднана, різко посилило могутність верховного правителя.

В ціньсько-ханьському Китаї формується централізована деспо­тична імперія. Перемогу централізаторських тенденцій можна пояс­нити низкою сприятливих обставин і причин. Це, зокрема, етнічна ду­ховна і культурна спільність більшості населення Китаю, яка почала формуватися в результаті асиміляції племен ще в Іньській державі. Власне іньське суспільство, іньська народність, культура лягли в осно­ву китайської народності та культури. Це комплекс соціально-еконо­мічних причин, який об'єктивно вимагає створення єдиної системи господарства, єдиного внутрішнього ринку, єдиної системи мір, ваг, грошей, митної політики. Це усвідомлення найдалекогляднішими пред­ставниками правлячих кіл Китаю необхідності об'єднання, припинен­ня постійної міжусобної боротьби "всіх проти всіх", що дуже послаб­лювала країну. їхня підтримка політики створення міцної централізо­ваної влади виразилася у поширенні в епоху Чжаньго ідеології легістів, тобто прихильників міцної бюрократичної держави, строгих, обов'яз­кових для всіх законів, які б становили основу державного управління.

"Влада — це те, чим володіє лише правитель", — писав у IV ст. до н.е. Шан Ян, один з ідеологів легізму і державний діяч Ціньської імперії. Діяльність легістів, котрі відстоювали в якості домінуючих інтереси правителя, держави, казни, була відповіддю на сваволю місцевих пра­вителів, розвиток приватної земельної власності, що загрожувала тра­диційній системі експлуатації селянсько-общинних мас.

Власне Шан Ян провів серію реформ, про які вже згадувалося і які вели до централізації царства Цінь (введення єдиного податку на зем­лю залежно від розміру землеволодіння, чіткого адміністративно-те­риторіального поділу, кругова порука в десяти- і п'ятидвірках, заборо­на кровної помсти, введення єдиної міри, ваги тощо).

Політика легістів у царстві Цінь завдала серйозного удару головно­му противнику централізації — потомственній титулованій аристо­кратії, оскільки згідно з новим положенням про ранги знатності вони присвоювались не у зв'язку з аристократичним походженням, а за зас­луги перед правителем.

Засновник Ціньської династії Інь Чжен, котрий прийняв у 221 р. до н.е. титул найвищого імператора — хуанді, відомий в історії під іменем Цінь Шихуана, знову зосередив у своїх руках всю повноту вла­ди. Він правив жорстоко, свавільно, нещадно розправлявся з всіляки­ми проявами невдоволення — чи то знаті, чи широких верств населен­ня. Вся зброя у приватних осіб була конфіскована, знищені приватні замки, інші оборонні споруди. За його наказом були живими закопані вземлю 460 конфуціанців, котрі виступали проти сваволі імператора, спалено численні стародавні книги, манускрипти.

Владу монарха у ціньсько-ханьському Китаї знову почали обожню­вати. Вважалось, що він отримує повеління всемогутнього Неба на управління країною, яка називалася "Піднебесною". Небесний влади­ка дає йому в управління і населення всієї країни, а також землі далеких некитайських "варварських" народів. Отже, вже тоді насаджувалась думка про китайського імператора як владики всіх китайських, а також відомих і невідомих некитайських земель. Саме в ці часи появляється твердження, що "всюди під обширним Небом немає такої землі, яка б не належала вану".

В розпорядженні верховного правителя знаходився численний, розгалужений апарат управління, на який він опирався, здійснюючи свою владу. До його складу, з одного боку, належали близькі та дальші ро­дичі правителя, а з іншого — його особисті слуги та довірені урядовці. Це відобразилося на назвах службових осіб і їх становищі в державі.

У джерелах епохи Шан (Інь) зустрічається близько 20 офіційних титулів. Цих службових осіб за їх функціями можна розділити на три категорії. До першої належать цивільні урядовці, які допомагали вану в різних видах адміністративної роботи. До другої — військові команди­ри (вищих рангів), до третьої — різні дорадники, консультанти, літо­писці, ворожбити та ін.

У період Чжоу центральні органи управління стали ще більше роз­виненими і різноманітними. Уточнено розподіл функцій між органа­ми й окремими урядовцями. При цьому, як засвідчують джерела, чжоуці в управлінні державою багато чого перейняли в іньців. Тому тут збе­рігалась значна спадкоємність у структурі та функціях державного ме­ханізму.

Найвищим після вана сановником в період Чжоу був сян. Він без­посередньо керував всіма вищими урядовцями, виконував різні дору­чення вана — державні та особисті, зосереджував всі нитки управлін­ня країною. Від імені вана він здійснював верховне судочинство, за його дорученням командував армією тощо. Сяном зазвичай був якийсь родич правителя або особливо довірена інша особа.

В числі інших вищих сановників джерела подають ще трьох го­ловних дорадників вана. Один з них називався великим вихователем (тайбао), другий — великим вчителем (тайші), третій — великим на­ставником (тайфу). Вони виховували і навчали спадкоємця престолу, а коли він ставав ваном, то були його довіреними дорадниками.

Безпосереднє управління найважливішими галузями державного життя здійснювалося вищими державними урядовцями. Особливе місце серед них посідає п'ять осіб. Це: сима — вищий військово-адмі­ністративний чиновник, який командував військом. Вище від нього в цій сфері стояли тільки сян і, звичайно, ван. Сикун відав громадськи­ми роботами, питаннями землеробства, торгівлі, ремесла, наглядав за справністю іригаційних систем. Ситу займався питаннями, пов'яза­ними з повинностями населення, сплатою податків, стягненням дани­ни з підлеглих народів. Сикоу відав накладенням покарань. Ще один вищий чиновник відав культом. Він контролював виконання релігій­них обрядів, принесення жертв предкам чжоуських ванів та ін.

В столиці, зокрема при палаці вана, було немало інших високих чинів. Вони обслуговували палац, все палацове господарство, викону­вали різні доручення вана і найвищих чиновників, оберігали царську скарбницю, забезпечували палац усім необхідним.

Важливу роль відігравали в період Чжоу писарі та історіографи, в руках яких знаходились ведення документації, різних книг, хронік та ін.

Отже, в Стародавньому Китаї оформляється типова двірцево-вотчинна система управління з трьома основними відомствами: внутрішніх справ, військових справ і громадських робіт. Ці ж засади управління збереглись і в наступні періоди, хоча створення централізованої імперії зумовило деякі зміни у центральному апараті. Як засвідчують джере­ла, ван Цінь Шихуан "навів порядок у країні, ввів єдине законополо­ження і єдину (нову) систему управління".

Найближчим помічником імператора (у ціньський період) стає перший дорадник — ченсян, котрого призначає сам імператор. Він очолює роботу всього державного апарату і реалізує всі вказівки імпе­ратора. Важлива роль належить тайвею — командувачеві всіма зброй­ними силами імперії. Особливе місце в центральному апараті посідав шаофу, що відав збором податків "з гір, морів, штучних водойм і озер". В його підпорядкуванні знаходились службовці, котрі відповідали за будівництво і ремонт зрошувальних споруд, водойм і збір податків за користування іригаційними спорудами; також ті, хто збирав податки за видобуток солі, розробку корисних копалин, виплавку заліза та ін.

За зберігання зібраного з населення продовольства відповідав "на­чальник імператорських складів". Питання судочинства і покарань належало до компетенції тінвея; він "відав усіма законами про покарання". Окремі чиновники здійснювали управління різними народами і племенами, що залежали від імперії. Були чиновники, які відали спра­вами, пов'язаними з членами імператорського роду. Один з чинов­ників відповідав за царських охоронців; інший — за вартових царсь­кого палацу; ще інший — за здійснення релігійних обрядів у палаці, принесення жертв. Спеціальні чиновники розслідували всілякі змови, злочини, спрямовані проти імператора.

Поведінку, працю, побут царських чиновників контролював один з найвпливовіших сановників — юйші дафу, який мав численних по­мічників, інформаторів, шпигунів. Цей сановник відповідав і за дер­жавний архів, зберігав різні документи, звіти, міжнародні договори та ін. Отже, ці троє сановників — ченсян, тайвей і юйші дафу — дістали назву "трьох гунів", "підвалин" Ціньської імперії.

У Ціньській імперії чітко проявляються ознаки східної деспотії, що виникає в Китаї, — державної форми, якій притаманні необмежений характер влади правителя, двірцева система управління, наявність трьох основних відомств у державному управлінні, поєднання суворої централізації з системою общинного самоуправління.

Крім трьох основних відомств, що продовжують розвиватися, вдос­коналюватися, розростатися, як у Ціньський період, так і ранній при династії Хань (206 р. до н.е. - 25 р. н.е.), в центральному апараті держа­ви існували й інші відомства: судове, обрядів, землеробства, ремесла, імператорського двору, двірцевої охорони. їхні керівники завжди запрошувались до імператора на наради, де обговорювались важливі питання державного життя.

В імперії Хань державний апарат Китаю серйозних змін не зазнав: вся ціньська система органів і службових осіб продовжувала діяти.

Обов'язки першого міністра, канцлера продовжував виконувати ченсян. Щоправда, спочатку їх було два — "лівий" і "правий", потім — один. Функції його розширились: належало розробляти фінансову політику держави, іншими словами, складати бюджет, контролювати надходження і видатки. Він же відповідав за оборону країни, військові приготування.

Оформилось особливе відомство обрядів, яке очолював верхов­ний жрець. Уніфіковані релігійні ритуали мали служити соціальному згуртуванню, вихованню населення у дусі признання непорушності та святості існуючих порядків. Характерно, що верховний жрець здійсню­вав нагляд над створеною в 124 р. до н.е. імператорською академією, Що готувала кадри високопоставлених урядовців.

Створено відомство цензури, очолене верховним цензором. Чи­новники цього відомства пильно стояли на варті існуючих порядків як У центрі, так і на місцях. Вони були "очима і вухами" імператора, стежи­ли за благонадійністю службовців всієї держави, розслідували відповідні справи.

Загалом порівняно з державним апаратом інших давньосхідних дес­потій навіть центральний апарат Стародавнього Китаю вирізнявся багаточисельністю, більшим обсягом повноважень, що визначало й більшу соціальну значущість, питому вагу, престиж чиновництва.

Місцеве управління. Держава, яка виникла в Китаї у період пізнього Шан (Інь), не була єдиним, цілісним організмом з міцною централізуючою владою. Навпаки, джерела зображають Стародавній Китай як сукупність великої кількості територіальних колективів чи володінь зі своїми вождями — правителями, котрі підпорядковувались верховній владі іньського вана. Відомо декілька термінів їх титулів (мож­ливо, рангів) — фан, хоу, бо, цзи та ін. Потім їх називають терміном "чжоухоу".

Між цими правителями-вождями і ваном склалась певна система взаємовідносин, близька до системи сюзеренітету — васалітету. Чжоу­хоу повинні були регулярно з'являтися у вана, що було виразом ви­знання влади останнього, підпорядкування йому. Ван мав право вида­вати їм розпорядження стосовно різних аспектів господарського жит­тя, військової справи. Місцеві правителі були зобов'язані приводити вану при потребі свої ополчення, присилати людей і рабів для вико­нання громадських робіт, а також доставляти різну данину — зерно, рис, худобу, пшеницю, коней, частину мисливської здобичі та ін. Дос­тавляли також полонених — рабів, захоплених у війнах.

Отримувана ваном від місцевих правителів данина мала для ньо­го не тільки важливе господарське значення, а й не менш важливе політичне: вона засвідчувала підпорядкованість, покірність чжоухоу вождів різних племен, у тому числі й некитайських. З іншого боку, при нападі ворогів кожен із чжоухоу міг розраховувати на військову допомогу вана.

Система чжоухоу збереглась і у період Чжоу. До неї входили бра­ти, сини, племінники й інші родичі та соратники вана, які отримали "свої" території після завоювання Іньської держави, царства і тери­торії, що раніше знаходились під владою Інь тощо. Отже, чжоуське завоювання не змінило статусу дрібних правителів у іньську епоху. Вони, правда, повинні були з'явитись до двору чжоуського вана, ви­разити свою покірність і отримати від вана грамоту на право управ­ління відповідною територією. Невиконання ними зобов'язань, зокре­ма несплата данини, суворо каралися: ван ішов на них війною. „ Водночас саме існування системи чжоухоу засвідчує недосконалість, нетривкість політичного об'єднання держави в епоху Чжоу. Відсутність міцних зв'язків між окремими регіонами, єдиного внутрішнього рин­ку, етнічна різноманітність населення, відмінності у рівні суспільно-економічного розвитку різних регіонів — все це утруднювало об'єднан­ня, сприяло виникненню відцентрових тенденцій.

За таких умов влада чжоуського вана щораз більше слабшала, зростала могутність окремих місцевих правителів. Внаслідок цього v VIII ст. до н.е. держава Чжоу по суті розпалася на велику кількість майже незалежних царств, які вели між собою безперервну жорсто­ку боротьбу.

Непоодинокими були випадки, коли декотрі місцеві правителі, об'єднавшись, протиставляли себе, навіть воювали з чжоуським ваном. У 681 р. до н.е. виникла так звана ліга князів, куди входило 36 князівств як своєрідне автономне об'єднання у складі Чжоуської держави. Вона була визнана ваном, представник котрого був присутній на її зборах. Правителі всіх князівств з'являлись на ці збори особисто в супроводі вищих сановників.

Невпинна міжусобна боротьба привела до того, що в VII-V ст. до н.е. в Китаї виділилось п'ять могутніх князівств, правителі яких при­своїли собі титул "ба-вана" ("правитель-гегемон"). Вони підпорядку­вали собі всі дрібніші князівства і території. Це були Ці, Цзинь, Цінь, Сун і Чу. Чжоу перетворилось в таке ж володіння, як і інші царства, може, навіть слабкіше від названих п'яти, хоча його правитель носив титул вана, а правителі царств-гегемонів формально вважались його васалами.

У V—III ст. до н.е. Китай вступив у епоху "Князівств, що борються", коли 7 найбільших з них вели напружену боротьбу за лідерство у країні. Поступово їхні правителі стали суверенними, ніким не обмеженими монархами, перестали підпорядковуватися чжоуському правлячому домові, захоплювали чужі землі та міста, змушували слабших прави­телів платити данину. Аж до кінця епохи Чжоу ці царства становили основний тип державних утворень у Китаї. В кожному царстві був влас­ний апарат управління, причому принципи його організації та діяль­ності як у чжоуського вана, так і в окремих царствах майже нічим не відрізнялися. До характерних його ознак відносились, наприклад, багаточисельність посад і чиновників загалом, своєрідна структура апа­рату з "потрійністю" посад — три гуни, дев'ять цінів, двадцять сім дафу тощо, незначна роль жрецтва.

В умовах політичного розпаду держави Чжоу у Китаї тривалий час не існувало чіткого адміністративно-територіального поділу. Країна складалась із величезної кількості різних за розмірами князівств, во­лодінь, наділів, общин. Значна частина території окремих царств і князівств перебувала під юрисдикцією спадкової аристократії, там не існувало монаршої адміністрації.

У середині IX ст. до н.е. в Західному Чжоу з'являються перші елементи територіального поділу. Тут введено округи, що були податковими і військовими одиницями. Приблизно з VII ст. до н.е. правителі І царств починають боротьбу з аристократією за повноту влади. Одним з проявів цієї боротьби було, власне, встановлення чіткого і ста­більного територіального поділу.

В окремих царствах створюються адміністративні повіти, очо­лені чиновниками, яких присилали з центру. Вони повністю несли відповідальність перед правителем царства. Це згодом відіграло ве­лику роль у ліквідації самої удільної системи, зміцненні влади цент­ру на місцях.

У 350 р. до н.е. Шан Ян провів адміністративну реформу в царстві Цінь. Територію імперії поділено на провінції та округи (36, потім 40); округи ділились на повіти, волості й тіни — адміністративні одиниці, до складу яких входило по 10 общин.

На місцях діяла складна система управління. Очолювали провінції губернатори, котрі призначалися правителем і перед ним несли відпо­відальність. В округах діяли начальники (теж призначалися правите­лем). Губернатори і начальники округів зосереджували цивільну вла­ду. Військова перебувала у відповідних командирів військового відом­ства. Тільки у прикордонних областях у руках губернаторів зосереджувались цивільні та військові повноваження. Судові функції перебували в руках окремих судових чиновників (губернського чи окружного судді). Знаходились там і представники інших центральних відомств — іригаційних робіт, двору, фінансового тощо.

У повіті справами керували начальник і два його помічники, один з яких допомагав у вирішенні управлінських справ, інший — у прове­денні слідства і розшуку правопорушників. До компетенції чиновни­ка, який очолював волость, передусім належало забезпечити надход­ження податків і натуральних поставок, порядок, розгляд спорів між населенням, виявлення злочинців. Він мав двох заступників.

Аналогічні функції були у начальника тіна і двох його помічників. Община, незважаючи на руйнування общинного землеволодіння, про­довжувала відігравати роль відносно самостійної адміністративно-те­риторіальної одиниці. Керівництво справами тут перебувало в руках старости і "батьків-старійшин" — фулао. Староста ("лічжен") спочат­ку обирався з їх середовища, згодом став призначатися царськими уря­довцями.

Нижчий адміністративний персонал, починаючи з волосних ста­рійшин та кінчаючи тінною і общинною адміністрацією, не входив до складу чиновництва, а отже, не отримував державної платні. їх утримували відповідні територіальні колективи. В тінах і общинах представники адміністрації, як і інші общинники, платили податки, виконували трудові повинності, але мали владні функції, — аж до мо­білізації селян-общинників для захисту своєї території від нападу ворогів. На чолі міського самоуправління стояла рада старійшин (сань-лао) та міський голова.

В імперії Хань адміністративний поділ серйозних змін не зазнав: область, повіт, волость, місто, село (община). Один з імператорів у І ст. до н.е., намагаючись зміцнити центральну владу, розділив всю те­риторію імперії на 13 великих провінцій — чжоу. Потім, у зв'язку з розширенням території, кількість їх постійно зростала.

Певні зміни відбувались у способах комплектування й утримання чиновницького апарату. Тривалий час у Китаї вирішальна роль у сис­темі управління належала аристократії. її представники обіймали май­же всі вищі посади в центральних і місцевих органах управління, в армії, передаючи їх у спадок. Крім того, широко практикувалась передача у володіння представникам аристократичних родів, військово-службо­вої знаті різних за величиною і значенням територій.

Серйозні зміни відбулись тільки в III ст. до н.е., коли вся величезна армія чиновників Ціньської імперії була поставлена на державне гро­шове і натуральне забезпечення. Начальники центральних відомств, наприклад, отримували по 2 тис. даней (60 тис. кг) зерна на рік; їх зас­тупники — по 1 тис. даней; інші чиновники центрального апарату — від 300 (9 тис. кг) до 600 даней зерна.

В епоху Хань вводиться екзаменаційна система підбору на державні посади. Вперше спеціальні екзамени для бажаючих вступити на дер­жавну службу були встановлені в 121 р. до н.е. при імператорі Уді.

Характерною рисою управлінського апарату стародавнього Китаю, крім його численності, був суворий бюрократичний контроль, систе­ма взаємного стеження, доносів, кругової поруки, коли за проступок чи злочин чиновника відповідали й ті, що працювали поруч з ним та його начальники.

Збройні сили. Армія відігравала у Стародавньому Китаї велику роль, що пояснюється як частими оборонно-наступальними війнами, так і селянськими повстаннями.

В державі Інь постійної професійної армії не існувало. Хоч іньський ван мав професійні збройні загони, але вони не були численними. Військові походи здійснювались за допомогою ополчень, які надава­лись у розпорядження вана підвладними правителями (чжоухоу). Спо­чатку такі ополчення були невеликі — 3-6 тис. воїнів, але в міру роз­ширення території держави і, відповідно, кількості населення все більше зростали.

Воїни мали бронзову зброю і поділялись на дві основні частини: піхоту і колісниці. В епоху Чжоу армія професіоналізується, виникає певна система набору до неї. Кожен селянський двір повинен був виді­лити по одній людині. Крім того, населення поставляло тяглову худо­бу, вози, провіант і фураж. Наприкінці періоду Чжоу в армії появ­ляється ще один рід військ — кіннота. Найнижчою військовою оди­ницею була п'ятірка солдатів; далі — десятка, двадцятьп'ятка, 100, 500 і 2500 воїнів. Вони об'єднувались у армії — по 12500 осіб. Почали по­являтися річні і морські військові флотилії.

Основною стала армія вана. Армії окремих областей чи князівств мали допоміжний характер. Воїни, які входили в армійські групи, роз­міщувались у військових поселеннях і таборах. їм виділялась земля, з якої вони вирощували врожай, розводили худобу. В епоху пізнього Чжоу налічувалось вже 14 армій, які були в розпорядженні вана. Поса­ди командувачів армій та їх груп часто передавались по спадкоємству.

В цей же період появився і спеціальний апарат управління війська­ми. Очолював армію полководець, який призначався імператором. Крім цього головного полководця були полководці прості, полководці у прикордонних землях тощо. Вони командували групами армій або окремими арміями. Були й інші військові чини: командири відділів, молодші командири та ін. Існувала військова рада, яка регулярно скли­калася імператором і засідала у храмі його предків. Головні полководці отримували від правителів грамоту на право командування військом, печатку. Вони приймали присягу від воїнів.

В період роздріблення кожне царство мало свою армію з тими ж родами військ, тією ж структурою.

В середині IV ст. до н.е. в царстві Цінь Шан Ян провів військову реформу. Ціньське військо було реорганізовано і переозброєно, вве­дено залізну зброю. Бойові колісниці виключено із складу армії. Збільшено кількість кінного війська, зросла його роль. Армію розді­лили на п'ятірки і десятки воїнів, пов'язаних круговою порукою. Вої­ни, котрі проявили боягузство, суворо карались — аж до смертної кари включно.

В імперії Цінь значно зросла чисельність збройних сил, комплек­тування яких проводилось шляхом мобілізації чоловіків з 23-річного віку. Збройні сили централізовано, місцеві армії ліквідовано. Верхов­ним головнокомандувачем був сам імператор. Над командним скла­дом встановлено нагляд: його здійснювали спеціальні інспектори (юйші), яких призначав імператор, а вони вважались його представ­никами.

В період імперії Хань все чоловіче населення за винятком вищих урядовців та жерців, багатих купців і банкірів було зобов'язано відбути військову повинність (у віці від 23 до 56 років). Ця повинність поділялась на три види: місячна служба в повіті чи окрузі; річна служ­ба у війську; служба з охорони кордонів. На охорону кордонів без вка­зання строку служби зазвичай посилались опальні чиновники, борж­ники, які втратили волю, злочинці, бродячі торговці та ін.

Від військової служби можна було відкупитися, дозволялось замість себе наймати іншу людину. Населення і далі зобов'язане було нести гужову, дорожну повинності, забезпечувати армію кіньми, продукта­ми харчування, фуражем, будувати оборонні споруди. Поступово по­чали формуватися і постійні збройні сили, які перебували на утриманні держави. Це були частини, що охороняли столицю, імператорські маєтки, палац тощо. В II ст. до н.е. ери їх кількість сягала 20 тис. На них покладались і поліцейські функції. Зокрема, вони ловили розбійників, грабіжників, злодіїв. Начальник імператорської гвардії, начальник тіло-охоронців вана займали важливе місце при дворі.

В період раннього Хань створюються дві постійні армії — північна і південна. Вони розміщалися близько столиці та в далекі походи не ходили. Для цього існували інші війська.

Для Стародавнього Китаю постійним явищем було здійснення екс­пансіоністської політики, особливо в часи Ціньської і Ханьської ди­настії. Саме в період першої з них починається серія агресивних по­ходів проти В'єтнаму. Ханьська династія вела тривалі завойовницькі війни проти сусідніх народів сюнну, цянь, проти давньокорейської держави Чосон. Джерела повідомляють, що анексія чужих територій часто супроводжувалася повним знищенням корінного населення. Іде­ологічно ця політика обґрунтовувалась вченням про верховенство "Сина Неба" над всіма землями, всіма народами — далекими і близь­кими.

Виходячи з її засад всі народи світу, особливо сусідні, близькі, роз­глядалися тільки як данники і васали Китаю, не зважаючи на те, які на­справді були між ними стосунки. Називалась ця політика "цаньші" — "поїдання" сусідніх земель (подібно до того як шовковичний черв'як поїдає листя).

У боротьбі з сусідніми народами, які часто виявляли жорсткий опір, китайські правителі широко застосовували політику "придушення одних варварів, використовуючи інших варварів", тобто нацьковуван­ня одних народів на інші. В результаті такої агресивної, експансіоністсь­кої політики Китаю його територія постійно зростала.

Судова система. Впродовж тривалого часу в Стародавньому Китаї суд не був відокремлений від адміністрації. Судові функції виконува­ли численні представники державного апарату. Верховним суддею був ван, у періоди розпаду і децентралізації — правителі окремих царств, і згодом — імператор єдиної держави. Крім цього, до складу цент­рального державного апарату входив чиновник, який відав питання­ми суду і покарань. У часи Чжоу він називався сикоу. Ще один відпо­відав за розшук злочинців.

В епоху Цінь усі важливіші судові справи проходили через руки тінвея і двох його помічників. В епоху Хань питання верховного судо­чинства, крім імператора і тінвея, належали ще одному членові імпе­раторської ради. На місцях розгляд судових справ належав керівникам відповідних адміністративних структур.

Зі створенням Ціньської імперії в усіх округах введено посаду особ­ливого судового чиновника. Судові спори розглядали начальники во­лості. Дрібні конфлікти у межах общини розглядали органи общин­ного самоуправління (фулао і лічжен) на підставі звичаєвого права. В усіх місцевих адміністративних структурах велика кількість різних чи­новників почала займатися питаннями організації боротьби зі злочин­ністю, розшуком злочинців та віддачею їх до суду.

В Ціньській імперії, власне, виникає спеціальне судове відомство на чолі з тінвеєм і великою кількістю провінціональних суддів. Судові функції, отже, відділяються від адміністративних. Але, здається, це сто­сувалося тільки кримінальних справ. Провінціональний суддя був од­ночасно начальником місцевих в'язниць. Судове відомство строго на­глядало за застосуванням кримінальних та інших законів. Водночас як у Ціньський, так і в Ханьський період судові справи мали повне право розглядати і різного рівня адміністративні органи. До компетенції су­дових і адміністративних органів належала також боротьба зі зловжи­ваннями своєю владою чиновників.

Цивільні спори, сімейні, спадкові розглядали переважно адмініст­ративні органи, починаючи з повітової адміністрації і вище. Отже, якщо у повіті справа не була вирішена, то вона скеровувалась губерна­тору провінції, а при потребі той скеровував її в центр, начальнику судового чи іншого відомства. В якості останньої, найвищої інстанції, виступав імператор.