Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материала

Документы

Содержание 3. Державний устрій

Подобный материал:

• У вищих навчальних закладах України порівняно нової, але достатньо ефективної системи, 107.25kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
• ІДіП –нормативна-історико-юридична наука, яка вивчає генезу, становлення та еволюцію, 1546.22kb.
• Назва реферату: Макроекономіка як наука. Національний продукт Розділ, 343.57kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни "історія вчень про державу, 839.26kb.
• План Масштаби геологічного часу. Основні підрозділи геологічної Історії Землі > Різке, 93.38kb.
• З м І с т вступ 2 Історія вчень про злочинність, 209.92kb.
• Назва реферату: Діяльність М. Грушевського Розділ, 93.7kb.
• Директива esomar щодо маркетингових досліджень у фармацевтиці, 43.24kb.
• Національна Академія Наук України Київський університет права, 449.91kb.

3. Державний устрій

За формою правління індійські держави були монархічними. Pecпублік в Індії у стародавні часи не було. На думку деяких дослідників, влада царів, князів-магараджів тут не була деспотичною. Це припущення вони мотивують, по-перше, тим фактом, що надто самоізольованими, замкненими були общини, сільські громади; по-друге, тим, що правителі повинні були виконувати особливу дхарму — певні обов'язки: захищати країну, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, опікувати вдів, сиріт, хворих, організовувати роботу, спрямова­ну на ліквідацію наслідків стихійних лих, епідемій, запобігати голодові тощо. Треба пам'ятати і про те, що царі та князі управляли країною, по суті, за участю брахманів. Звичайно, ці обставини накладають відби­ток на характер і повноту царсько-князівської влади. Такою всеохоплюючою, твердою, як у Єгипті чи Вавилоні, вона, напевне, не була, од­нак міцність ЇЇ все-таки відчувалась у країні. Владу царів (раджів і кня­зів-магараджів) обожнювали. Брахмани вчили, що цар є бог або на­місник бога і його розпорядження треба виконувати як такі, що похо­дять від бога. У законах прямо сказано, що цар є "великим божеством з тілом людини". Цар мав "право життя і смерті" над своїми підданими (крім брахманів), володів величезними багатствами, численними па­лацами, маєтками, рабами. За будь-який непослух, особливо бунтар­ство чи підбурювання до нього, винних карали мученицькою смертю. Проте вищої релігійної влади він не мав.

В управлінні державою цар спирався на великий і розгалужений апарат урядовців — чиновників. Найважливішим з них був візир. Існу­вало також три відомства, три головні галузі управління, що здійсню­вали основні функції держави: фінансове, військове і відомство пуб­лічних (громадських) робіт.

При царі існувала рада (матрипарішад), що складалася з верхівки світської знаті, вищих урядовців. Для царя її рішення мали дорадчий характер. Зате рекомендації і поради брахманів були майже обов'язко­вими до виконання.

Безпосередньо допомагали цареві управляти його радники — мантрини і магаматри та деякі вищі урядовці — свого роду міністри. Серед них були брахмани. Призначав їх усіх цар з числа "хоробрих, досвідче­них, шляхетного походження і випробуваних" людей. Саме вони ра­зом з представниками від більших міст входили у раду. На всі інші, дрібніші посади в центрі та на місцях призначення урядовців прово­дили ці радники і міністри.

Дуже важливим було фінансове відомство, на чолі якого стояв головний збирач податків. Він керував великим штатом чиновників, які або контролювали збір податків, або (дрібніші) самі їх збирали. Податки сплачували всі вільні люди, крім брахманів та знаті. Ними були обкладені міста і села, рудники, ліси й сади, стада й торговельні шляхи, ринки й заїжджі двори та ін. Цареві належало віддавати п'ятдесяту частину кожного стада худоби, золота чи срібла, від шостої до десятої частини врожаю зернових культур, плодів саду, лікарських трав і ко­ріння та ін. Брахманські школи складали спеціальні збірники вказівок, де точно зазначали скільки і чого саме кожна людина повинна платити цареві і брахманам, які повинності виконувати. Наприклад, кожний се­лянин, кожний ремісник, крім сплати податків, повинен був щомісяця один день працювати на царя і т.п.

Значну суму становили й штрафи, які накладали суди на винних, що скоїли проступки чи злочини, а також судові мита та ін. Податки і побори стягували не тільки грішми, а й натурою — продуктами, які йшли на прогодування царського двору, війська, царських слуг і рабів, брахманів, чиновників. Чиновники за свою службу отримували плат­ню натурою або грішми, але частіше одержували в користування зе­мельні наділи з рабами.

Щодо військового відомства, то верховним головнокомандувачем військових сил був цар, його міг заступати візир. Існувала військова рада, що складалася з ЗО членів, розподілених на 6 колегій. Кожна колегія мала свого голову. Колегії відали різними родами військ, їх постачанням, транспортом.

Відносно відомства публічних (громадських) робіт, то відразу треба зазначити, що воно не набуло такого розвитку і не мало такого зна­чення, як у Вавилоні чи Єгипті. В Індії протікає значно більше рік, ніж у названих країнах, отже, і потреба у системі іригаційних споруд була дещо меншою. Але й тут будували канали й водойми, осушували значні масиви заболочених земель. До того ж йшла боротьба з джунглями, які постійно наступали на поля; джунглі очищали і для здобуття нових плодоносних земель. Отже, відомство громадських робіт потрібне було для керування усіма вказаними роботами, які виконували раби, вайші та шудри. За освоєння нових земель землеробів і навіть цілі сільські общини звільняли на декілька років (3-5) від сплати податків.

Місцеве управління. Згідно з вченням брахманів, держава тоді процвітає, коли цар розумно і добре керує своїми підданими. Тому орга­нізації управління як в центрі, так і на місцях надавали великого зна­чення. Країна була поділена на провінції, на чолі яких стояли, як пра­вило, царевичі (сини правителя). Провінції ділили на округи на чолі з окружними начальниками, що "думають про всі справи". До складу округів входили сільські поселення і міста. Сільські райони також були чітко поділені за кількістю господарств — на десятки, двадцятки, сотні, тисячі. На чолі цих адміністративних одиниць стояли відповідні упра­вителі (старости десяток і двадцяток, сотські, тисяцькі), що одержува­ли царську платню. Села теж мали своїх старост. їх основним обов'яз­ком було управляти життям поселення, наглядати за порядком, боро­тися з порушниками цього порядку і злочинцями. Найважливіші пи­тання сільської громади вирішували на сходках жителів. По селах існу­вали ще й ради старійшин. Старости й інші управителі збирали з підлег­лого населення продукти, які регулярно доставляли в столицю цареві. Грошові податки збирали відповідні царські урядовці.

У містах теж існувала чітка система управління. На чолі кожного міста стояв царський урядовець — управитель міста. При ньому ство­рювали колегіальний орган — міську раду, що складалась з шести ко­легій по п'ять членів у кожній. Кожна колегія мала чітко визначену сферу діяльності: 1) колегія, що керувала ремісничим виробництвом; 2) відала торгівлею; 3) вела облік населення; 4) забезпечувала місто во­дою і продовольством; 5) стягувала податки і мита; 6) організовувала і контролювала торгівлю іноземних купців.

Діяльність усіх місцевих органів управління контролювали спеці­альні урядовці на чолі з окремим міністром. У кожне село, міський ок­руг чи більше поселення призначали урядовців-контролерів, які нагля­дали за діяльністю службових осіб на місцях. Зловживання службовим становищем, згідно з законами, карали звільненням з посади та кон­фіскацією майна. Існував ще інститут секретних царських інформаторів та агентів, які наглядали за урядовцями різних рангів та за злочинця­ми, що відбули покарання.

Отже, апарат управління в Індії був великий, розгалужений, цент­ралізований. Нестійкі і неміцні економічні, торговельні зв'язки між окремими регіонами країни компенсувались, власне кажучи, центра­лізацією органів управління, їх чисельністю і чіткою організацією. І як тільки цю централізацію порушували, єдина держава розпадалася на відокремлені самостійні частини.

Судова система. Суд в Індії в стародавню епоху не був відокремле­ний від адміністрації. Правосуддя, згідно з вченням брахманів, вважа­ли одним з найважливіших обов'язків держави, царя. Отже, найвищим суддею був цар, який розглядав справи за участю вчених-брахманів. Зауважимо, що далеко не кожна людина могла звернутися зі скаргою безпосередньо до царя. Він же розглядав і скарги щодо рішень нижчих судових інстанцій, тобто водночас був найвищою апеляційною інстан­цією. Здійснювали судочинство і царські радники, міністри, кожному з яких для розгляду справ виділяли для допомоги по три вчених-брахмани. Судочинство на місцях здійснювали відповідні урядовці — пра­вителі провінцій, округів, міст спільно з брахманами, котрі добре зна­ли священні книги. Цар міг призначити, зазвичай із брахманів, і про­фесійних суддів, які виїжджали або постійно діяли на місцях. У сільських місцевостях по громадах діяли суди самих громад зі старостою на чолі. На кожні десять сіл призначали колегію у складі трьох суддів, яка була апеляційною інстанцією стосовно рішень громад.

Якщо рішення суду не задовольняло сторони, то вони могли звер­нутися у вищу інстанцію.

Збройні сили були надзвичайно важливою опорою держави. В Індії існувало професійне військо, поділене на різні види — піхоту, кінноту, колісниці, бойові слони. Існував і флот. Воїни отримували за службу платню або земельні ділянки (насамперед командири). При необхід­ності скликали ополчення, в яке йшли всі вільні люди, крім брахманів, високих урядовців і шудрів. За наказом царя кожен правитель провінції, округу, міста і т.д. повинен був поставляти певну кількість воїнів.