Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку міста
| Вид материала | Документы |
- Про затвердження програми Про основні напрямки соціально- економічного розвитку міста, 80.16kb.
- Програма економічного І соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік Вступ, 1866.11kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Посланн я президента україни до верховної ради україни європейський вибір. Концептуальні, 763.19kb.
- Формування інвестиційної політики міста, 403.62kb.
- Програма соціально економічного та культурного розвитку міста Корюківки на 2012 рік, 744.15kb.
- Програма соціально економічного та культурного розвитку, 1213.86kb.
- Програма соціально-економічного розвитку міста Котовська Одеської області, 1607.63kb.
- Прогнозів економічного І соціального розвитку, 527.66kb.
- Національний інститут стратегічних досліджень міста районного значення україни: проблеми, 1390.42kb.
В умовах ринкових відносин інноваційна діяльність стає основою розвитку підприємств і організацій та підвищення їх конкурентоспроможності. Про це свідчить досвід розвинутих країн, де організація економіки за кластерною моделлю та розвиток інноваційної діяльності набули пріоритетного значення в державній економічній політиці. Так, на кінець 2008 року на території ЄС функціонувало понад дві тисячі різноманітних кластерних об’єднань, для яких характерне скорочення витрат завдяки спільній кооперації та посилення конкурентних переваг на ринку [1, с.5].
За М. Портером кластери це об’єднання взаємозалежних компаній, спеціалізованих постачальників продукції і послуг, фірм у споріднених галузях, а також пов’язаних з їх діяльністю організацій (університетів, науково-дослідних центрів, агентств зі стандартизації, торговельних об’єднань) у певних сферах, що конкурують, але при цьому успішно співпрацюють [2, с. 258].
Перспективність запровадження кластерної моделі розвитку економіки підтверджується багатим зарубіжним досвідом та практикою в окремих регіонах України. Так, в Україні перші кластери були створені в Хмельницькій (будівельний, швейний, продуктовий і туристичний) та Івано-Франківській (Тисменицькій хутряний кластер і кластер народних промислів «Сузір’я») областях. Пізніше появились виробничі та інші спеціалізовані кластерні утворення в інших областях України. Формування і реалізація політики створення виробничих та інших спеціалізованих кластерів стає реальним напрямком підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки.
Кластери можуть включати як значну кількість підприємств і організацій, так і об’єднувати декілька як великих, так і малих підприємств. Вони тісно співпрацюють з органами регіональної і місцевої влади. Економія в кластерах іде від дії зовнішніх чинників, які виникають завдяки інтеграції, кооперування, спеціалізації і розподілу робочої сили між фірмами, утриманню замовників на їх продукцію.
На регіональному рівні кластерні об’єднання підприємств і організацій є більш конкурентоспроможними, а також економічно і фінансово більш стійкими у порівнянні з відособленими компаніями. Процес ефективного функціонування кластерного утворення можливий лише при наявності складної сукупності зв’язків. Вони стосуються потоків ресурсів, продукції, робочої сили, інформації тощо. Ці зв’язки формують системи взаємодій і виступають провідним чинником створення кластерів різного виду. Упорядкування сукупності зв’язків створює сприятливі умови для виникнення та розвитку систематичних та безпосередніх взаємодій між учасниками кластера; виникають нові можливості для більш масштабної реалізації на практиці інтелектуального потенціалу та інновацій з орієнтацією на синергічний ефект.
В активізації регіонального розвитку економіки провідна місія відводиться інноваційним кластерам в якості венчурних фірм, технопарків, інноваційно-технологічних центрів, бізнес-інкубаторів як осередків технологічного прогресу. Вони створюються в регіонах з урахуванням їх потенціалу, структури економіки, видів господарської діяльності та базуються на знаннях.
Місія інноваційних кластерів, що базуються на знаннях, полягає в забезпеченні інфраструктурних умов функціонування взаємодіючих підприємств, організацій і установ, формуванні висококваліфікованого персоналу та його використання в процесі економічної діяльності.
В інноваційних кластерах ідеї та інформація є ключовими факторами нововведень, які можуть вільно циркулювати в їх межах. Нові кластерні структури забезпечують маркетинговий супровід взаємодії базових, суміжних, допоміжних та обслуговуючих організаційно-функціональних складових, розробляють рекламну програму, диверсифіковану мережу підприємств і організацій, виставки, консультаційні бюро відповідних послуг.
При створенні та визначенні організаційно-функціональної структури і стратегічної місії інноваційних кластерів необхідно враховувати загальні особливості щодо їх впливу на регіональний розвиток економіки, зокрема:
- інноваційна діяльність в усіх її фазах споріднена з тривалим терміном очікування і високим ризиком неотримання прогнозованого кінцевого результату;
- здійснення інноваційних проектів вимагає значних затрат, відволікання на тривалий час масштабних фінансових ресурсів у виді інвестицій в наукові дослідження і розробки , експериментальне виробництво, випробування;
- зародження інновацій у виді ідей, задумів, їх дослідницьке обслуговування, проектне втілення і практичне підтвердження, реальне застосування вимагає об’єднання і координації робіт у межах одного цілісного циклу «наука-техніка-виробництво».
Активізація регіонального розвитку економіки на засадах використання інноваційних кластерів очевидно є реальним лише з допомогою державного регулювання і підтримки, зважаючи на недосконалість ринкових відносин в Україні.
Література
- European Commission. The concept of clusters and cluster policies and their role for competitiveness and innovation: main statistical results und lessons learned. Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communitis. 2008. 84 p.
- Портер М. Э. Конкуренция. – М.: Изд. дом «Вильямс». 2005. - 496 с.
УДК 330.322.1(477.87)
Танчак Я.А., аспірант
Львівська державна фінансова академія
jarunatanchak@mail.ru
СТАН І ПРОБЛЕМИ ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ
Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності. Економічна ситуація, яка склалась зараз в Україні, дуже складна. Найголовнішою причиною, що сприяла економічній кризі та утримує перехід України на траєкторію економічного зростання є низька інвестиційна активність.
Залучення капіталу важливе у тих сферах економіки України, активізація яких допоможе вивести її з кризового стану. Однією з найбільших галузей світової економіки є туризм. Вагоме місце в структурі господарського комплексу України займає Карпатський регіон. Найбільшою перевагою для прогресивного розвитку даного регіону є його рекреаційні властивості [2]. Особлива рекреаційна роль українських Карпат визначається сприятливими ресурсними факторами для організації зимового відпочинку, туризму і гірськолижного спорту. Інвестиційний проект може бути реалізований в тих регіонах, де для цього є найкращі умови. Дослідження економічного розвитку окремих регіонів ведуться у багатьох країнах світу. Дана робота присвячена описанню стану та проблем інвестиційного розвитку Карпатського регіону [1].
Рекреаційні ресурси саме українських Карпат є досить значними, але перетворення їх в сучасні рекреаційні системи з високою конкурентною здатністю вимагає значних зусиль науковців, проектувальників і менеджерів. Оскільки, навіть значний туристичний потенціал ще не дає гарантії успішного розвитку туристичної індустрії. Для підвищення ефективності роботи туристичної сфери економіки необхідно регулювати цим процесом як на загальнонаціональному рівні, так і в регіонах.
Загалом, в умовах економічних змін туристична індустрія даного регіону стикається з багатьма проблемами. Ці проблеми визначаються невизначеністю ринкової ситуації, сезонною нестабільністю попиту на туристичні послуги, жорсткою конкуренцією в галузі, недостатністю фінансових ресурсів, труднощами використання стандартних методів і підходів при встановлені цін на послуги витягів, недостатньою кількістю кваліфікованих кадрів, низьким рівнем матеріально-технічної бази, суперечливістю українських законів, які служать відштовхуючим фактором для іноземних інвесторів, участь яких у рекреаційних процесах є обов’язковою складовою відродження галузі.
Важливим моментом в рекреаційній діяльності і туризмі Карпатського регіону є фінансова підтримка місцевого розвитку. В сучасних умовах через дефіцит бюджету держава виділяє невеликі кошти на розвиток рекреаційної індустрії в Карпатському регіоні, то залучення іноземних інвесторів у вигляді створення власних підприємств, лізингових та ф’ючерсних компаній сприяло б перетворенню його в один з найпрестижніших курортів.
Сьогоднішній соціально-економічний стан карпатських областей є в немалій мірі результатом відсутності чіткої державної регіональної політики в Україні. Механiзм реалiзацiї державної програми розвитку туризму доцiльно запроваджувати у такiй послiдовностi: вибiр стратегiї розвитку з можливих альтернативних варіантів; вибiр та обґрунтування доцiльностi запровадження ефективного вapiaнту розвитку туризму; розробка програми та оцiнювання доцiльностi запровадження програмних заходiв; монiторинг, контролювання та регулювання процесу запровадження програмних заходiв. Це дасть змогу визначати, якi змiни слiд вносити у державнi та регiональнi програми розвитку туризму для пiдвищення його ефективностi та як реалiзовувати цю програму [4, с.16].
Держава повинна втручатися у діяльність Карпатського регіону для того, щоб зберегти рекреаційно-туристичні ресурси, які часто використовуються не за призначенням, що завдає значної шкоди самому регіону і Україні в цілому. Для цього необхідно скласти карти туристичних ресурсів кожної області даного регіону, здійснити їх оцінку, визначити першочерговість їх освоєння, розробити систему заходів щодо охорони природних ресурсів і відновлення пам’ятників культури [3, с.73-74], сформувати критерії оцінки привабливості канатних доріг.
В Україні ж дотепер не створено обґрунтованої системи державної підтримки інвестиційної діяльності підприємств. Як наслідок цього, в інвестиційній діяльності країни утворилося замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, що, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей суб’єктів господарювання та держави. Вивести Україну з цієї ситуації може лише науково обґрунтована інвестиційна політика держави.
Отже, перед державою постає складне і досить делікатне завдання: залучити в країну іноземний капітал, не позбавляючи його власних стимулів і направляючи його заходами економічного регулювання на досягнення суспільних цілей. Однак, притягуючи іноземний капітал, держава не повинна припускати дискримінації національних інвесторів. Крім того, держава повинна здійснювати контроль за інвестиціями, оскільки часом інвестиції у туризм породжують ріст темпів інфляції.
Література:
- Інвестування: Підручник / В.М. Гриньова, В.О. Коюда, Т.І. Лепейко, О.П. Коюда. – К.: Знання, 2008. – 452 с.
- Лавицкий А.С. Рекреаційний розвиток Українських Карпат: проблеми та шляхи їх розвитку / А.С.Лавицкий, Г.С.Домарадзька //Діло. – Львів, 1995. – №6. – Січень.
- Менеджмент туристичної індустрії: Навч. посібник/ Школа І.М. та ін.; За ред. І.М.Школи. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2005. – 596с.
- Музиченко-Козловська О.В. Економічне оцінювання та регулювання туристичної привабливості території / Автореф. дис. … канд. економічних наук: Національний університет „Львівська політехніка”. – Львів, 2007. – 21с.
УДК 338.1(477)
Тарабановська С.В., здобувач
Луганська філія Інституту економіко-правових досліджень НАН України
Zablodin@ yandex.ru
ПОКАЗНИКИ ДИСПРОПОРЦІЙ У РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
Особливістю адміністративно-територіального устрою України є політичні регіональні відмінності у принципах його створення, що пов’язане з тим, що ці окремі регіони були протягом недавньої історії включені до адміністративних систем різних країн. Так, наприклад, українська етнічна територія на початку ХХ ст. була периферійною в значній за розмірами Російській імперії і тому була поділена на досить великі за площею адміністративні одиниці ― губернії. Українські землі в складі Польщі (на 1931 р.) ділилися на воєводства. І якщо кожна окрема частина території України на той час була впорядкованою і майже однорідною за індексом параметрів по площі і кількості населення, то сучасний рівень індексу цих параметрів не можна вважати пропорційним. При тому, що найбільша за площею область Одеська (33,2 тис. кв. км) переважає найменшу ― Чернівецьку (8,1 тис. кв. км) більш ніж у чотири рази, площі з найменшими показниками сконцентровані на заході, що, напевне, відбиває події недавньої історії. Показовими є індекси розмірів областей (і Автономної республіки Крим ( АРК) до їх середнього значення по Україні. Так найменші індекси характерні для західних областей – Чернівецької (0,3), Івано-Франківської (0,5) тощо, в той же час найбільші для східних і південно-східних – Одеської (1,4), Дніпропетровської, Харківської, Чернігівської (1,3) і т.д.
Диспропорції в розрізі областей спостерігаються і в кількості населення, що пов’язане з ступенем промислового розвитку. Регіонами з максимальною кількістю населення є Дніпропетровська, Донецька, а також Луганська, Львівська, Одеська та Харківські області, при цьому за деякими виключеннями все-таки виділяються регіони із максимальною кількістю населення ― на сході, та регіони з мінімальною кількістю ― на заході. Різниця досить відчутна ― у 4-5 разів. Вказані історичні тенденції є однією з головних причин диспропорційного розвитку регіонів держави.
До адміністративних одиниць вищої ланки відносяться АРК і 24 області. Серед областей тільки дві (Волинська і Закарпатська) є такими, у яких назва не співпадає з назвами обласного центру. Стосовно кількості адміністративних одиниць у зазначених регіонах, то тут спостерігаються значні відмінності. Кратність (співвідношення кількості) сягає кілька разів. Так, наприклад, кількість сільських районів у Вінницькій і Харківській областях більша ніж у Чернівецькій та Івано-Франківській областях в 2,1 рази. При цьому на один район Івано-Франківської та Тернопільської областей припадає понад 30 сільських рад, в той час як цей показник по Луганській або Дніпропетровській області складає 11-12. Нерівномірність проявляється також у коефіцієнті співвідношення кількості районів в області до середнього по Україні. Різниця між мінімальними та максимальними складає 2,5 рази. Дуже непропорційним по регіонах є показник кількості населених пунктів різного типу та підпорядкування, що зумовлює певну недосконалість адміністративно-територіального поділу на рівні середньої адміністративної ланки. Значною непропорційністю відзначається кількість міст по регіонах. Територіальний інтервал цього показника досить значний (від 9 до 51 міста). Значною кількістю міст (в межах 19-51) виділяються традиційно промислові регіони (особливо Львівщина та Донбас).Найменша кількість відповідно в областях традиційно непромислових або слаборозвинутих у цьому відношенні. За кількістю міст обласного та республіканського підпорядкування на першому місці знаходяться також промислові регіони: Донецька область (28 міст), Дніпропетровська (13) Луганська (14), а також регіони, які концентрують управлінські функції: Київська область (13) та Автономна республіка Крим (11). Приблизно ж такі тенденції промислового розвитку відбиває показник кількості селищ міського типу по окремих регіонах України. Більш ніж третина з них (302 з 891) концентруються лише в трьох областях (Донецькій, Луганській та Харківській). Протилежна територіальна тенденція спостерігається стосовно кількості сільських рад по регіонах. При значних територіальних диспропорціях (від 202 по Луганській до 662 по Вінницькій області) найбільша їх кількість припадає на західні та центральні регіони, найменша - на південні та східні.
При визначені спроможності регіональних центрів до виконання своїх функцій важливим є показник людності. Усі такі центри в Україні за людністю переважають друге за показником місто регіону, причому, в деяких випадках цей показник досить значний, наприклад: Харків і Лозова – у 16 разів; Київ і Біла Церква – у 12 разів; Одеса і Ізмаїл – у 11 разів тощо). Мінімальний показник складає 1,4 рази - Ужгород і Мукачеве. При цьому усі регіональні центри належать до великих міст. З них у п’яти кількість населення перевищує 1 млн. мешканців: Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Одеса, Харків. Ще три центри мають більш ніж 500 тисяч мешканців: Запоріжжя, Львів, Миколаїв. Населення чотирьох найменших за людністю регіональних центрів становить трохи більше 200 тисяч мешканців: Ужгород, Тернопіль, Луцьк, Рівне. Співвідношення між людністю регіонального центру та людністю другого в регіоні за величиною міста, а також значні співвідношення між такими показниками відносно центрів між собою свідчать про диспропорцію розселення, що певним чином впливає на функціонування адміністративно-територіальної системи.
Дуже помітні диспропорції адміністративно-територіальної системи на рівні районів і міст обласного підпорядкування. Майже в 40% районів кількість населення та площа території в 1,2 рази і більше перевищує середньообласні показники. Середні значення площ районів в окремих регіонах характеризуються значною тенденцією зростання із заходу на схід і південний схід. Найвищі значення спостерігаються в Автономній Республіці Крим, Херсонській, Чернігівській областях. Найменші – в Чернівецькій, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Однак в межах регіонів диспропорції ще більші. Наприклад, співвідношення між максимальним і мінімальним розміром площ районів у Київській області сягає 6 раз, в Херсонській області 5,1 разів тощо. Середня кількість населення у районах окремих областей та Автономної Республіки Крим, коливається в межах двохкратного перевищення, найвищі середні значення населення по районах спостерігаються в західних областях та АРК, в інших територіях України - цей показник приймає середні та найнижчі значення.
Література
- Карпінський Ю. Аналіз проблем сучасного стану адміністративно-територіального устрою України [Електронний ресурс] - www.adm.dp.ua
УДК 330.322:001.895(477)
Товстик Е.В., старший преподаватель
Хоптюк О.В.
Макеевский экономико-гуманитарный институт
Olesyamail@i.ua
РАЗВИТИЕ ИННОВАЦИОННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В УКРАИНЕ
Научно-технический прогресс занимает ведущую роль в экономическом росте. В экономической конкуренции ведущее место занимают страны, создающие благоприятный климат для научно-технического прогресса, который предоставляет условия для непрерывного внедрения в производство новых видов различных технологий, материальных ресурсов и техники. В современной экономике инновации занимают первое место, поскольку они выступают элементом ее функционирования, так как без новшеств невозможно создать условия для эффективного развития производства.
Темпы развития инновационной деятельности стали общепризнанным направлением развития общества и заметно ускорились, а масштабы инноваций продолжают нарастать. Особенно значимых результатов в этой деятельности достигли страны, которые быстро развиваются на основе инновационных достижений, - Германия, Япония, США. В Украине также имеются объективные предпосылки для формирования инновационной экономики. Инновационная ситуация в современной Украине характеризуется наличием квалифицированных инженерных и научных кадров (по данным Госкомстата на 2009 год в Украине 13866 докторов наук в экономике, 81169 кандидатов наук), большим интеллектуальным потенциалом, запасом значительных технологических и фундаментальных заделов, наличием научно-производственной базы (1340 организаций, выполняющих научные исследования и разработки).
Интеллектуальный продукт, производимый в результате инновационной деятельности играет большую роль в создании конкурентоспособной продукции, которая имеет высокую степень новизны и наукоемкости, но в настоящее время усиливается влияние негативных факторов, сдерживающих развитие инновационной деятельности: не достаточно финансовых ресурсов на реализацию инвестиционной деятельности; отсутствуют стимулы для инновационных внедрений; низкий платежеспособный спрос воздействует сворачиванию спроса на научно-техническую продукцию со стороны государства и негосударственного экономического сектора. Опыт развитых стран показывает, что без большой поддержки местных органов власти и государства невозможно обеспечить быстрый инновационный рост.
Специфичность инновационной сферы заключается в повышении риска вложений финансовых средств и в продолжительности окупаемости инновационных проектов, так как нестабильность большинства предприятий, кризис экономического состоянии и ориентация руководителей предприятий на близлежащие цели способствовали тому, что финансовая база проведения инвестиционной политики была подорвана (в 2009 году финансирование инновационной деятельности за счет собственных средств составило 5169,4 млн.грн., за счет государственного бюджета 127 млн.грн., за счет иностранных инвесторов – 1512,9 млн.грн., из других источников – 1140,6 млн.грн.)
Однако, если финансовые ресурсы, имеющиеся в наличии, ограничены, то переход от экстенсивных методов совершенствования к интенсивным, реформирование процесса обновления продукции в условиях перехода к рыночным отношениям, рациональное расходование всех видов ресурсов и оптимизация цикла создания, производства и эксплуатации новой техники является актуальной проблемой активизации инновационной деятельности.
Выход Украины из кризисных ситуаций на новый, социально-экономический уровень целесообразно осуществлять на основе эффективной научно-технической политики, направленной на преумножение национального богатства Украины за счет масштабного использования ресурсосберегающих технологий в народном хозяйстве; широкомасштабного развертывания финансовых, организационных, экономических и других аспектов повышения эффективности инновационной деятельности.
Таким образом, можно сделать вывод о том, что устойчивости подъема промышленного производства и стабилизации промышленных предприятий можно достичь переводом экономики на инновационный путь развития на основе масштабной реализации результатов разработок и научных исследований в области выпуска высокотехнологической продукции и современных интенсивных технологий.
Для того, чтобы в научно-технической сфере активизировать инновационную деятельность, необходим организационно-экономический механизм, управляющий инновационной деятельностью предприятий и направленный на поиск и разработку технических решений, а также ориентирован на формирование и своевременную реорганизацию структур, которые осуществляют инновационные процессы. Воплощение в жизнь данного механизма приведет к получению экономического, технического и социального эффекта, который связан с обеспечением высокого качества и технического уровня продукции; к повышению эффективности производства, процесса разработки и эксплуатации продукции; к сокращению сроков подготовки и освоения выпуска новой продукции.
Литература
- Волков О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін. Економіка та організація інноваційної діяльності: Підручник (третє видання). – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 662 с.
- Калюжный И.Л. Особенности организационно-экономического механизма управления инновационной деятельностью предприятий / И.Л.Калюжный, Т.В. Калюжная // Вісник СевДТУ. - Вип. 92: Економіка и фінанси: зб. наук. пр. — Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2008.
- Офіційний сайт Державного комітету статистики України. - tat.gov.ua
УДК 332.122:001
Трач Г.
Брежнєва-Єрмоленко О.В., старший викладач
Дніпродзержинський державний технічний університет
kafedraET@bigmir.net