Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку міста
| Вид материала | Документы |
- Про затвердження програми Про основні напрямки соціально- економічного розвитку міста, 80.16kb.
- Програма економічного І соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік Вступ, 1866.11kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Посланн я президента україни до верховної ради україни європейський вибір. Концептуальні, 763.19kb.
- Формування інвестиційної політики міста, 403.62kb.
- Програма соціально економічного та культурного розвитку міста Корюківки на 2012 рік, 744.15kb.
- Програма соціально економічного та культурного розвитку, 1213.86kb.
- Програма соціально-економічного розвитку міста Котовська Одеської області, 1607.63kb.
- Прогнозів економічного І соціального розвитку, 527.66kb.
- Національний інститут стратегічних досліджень міста районного значення україни: проблеми, 1390.42kb.
На сучасному етапі розбудова інноваційної інфраструктури сучасного виробництва стане найважливішим кроком на шляху до вирішення стратегічних державних пріоритетів. Належний рівень інноваційного забезпечення – це шлях до довгострокового зростання в умовах вичерпності ресурсів екстенсивно-індустріальної моделі національної економіки.
Уперше термін "інновація" був введений австрійським економістом І.Шумпетером у роботах "Теорія економічного розвитку" (1912 р.) і "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942 р.). Шумпетер зазначає, що прибуток виникає з впровадження новітніх розробок науково-технічного прогресу, він у свою чергу, спонукає підприємця вводити все нові й нові інновації і дає йому для цього необхідні кошти [1].
Саме Й. Шумпетер започаткував аналіз та метод класифікацій інновацій, для кращого вивчення інноваційних факторів.
Залежно від сфери застосування нових винаходів та ідей розрізняють такі види інновації: продуктові, технологічні, ринкові, організаційні, маркетингова інновація, соціальна інновація, екологічна інновація.
Новизну інновацій оцінюють за технологічними параметрами та з ринкової позиції. За технологічними параметрами розрізняють інновації продуктові і процесні.
З розвитком сучасної економіки поняття "інновація" широко розповсюджується на організаційні методи. Тепер можна говорити про інновації у галузі управління кадрами, у галузі касових розрахунків, використання функціональних структур, торгової політики тощо.
Підготовка, обґрунтування, освоєння і контроль за впровадженням нововведення називається інноваційним процесом.
Інноваційний процес — це послідовність подій, під час яких інновація визріває в інноваційній ідеї до конкретного продукту, технології, структури або послуги і розповсюджується у господарській практиці і суспільній діяльності.
Установлено, що на ефективне протікання інноваційних процесів впливає цілий ряд факторів, які можна розділити на економічні, технологічні, організаційно-управлінські, правові, професійна підготовка кадрів.
Вітчизняний промисловий комплекс створювався за індустріальним принципом і тому не дуже чутливий до інновацій. Систематично проходить зменшення виробництва наукоємних видів продукції і заміна їх на більш прості і дешеві. Галузевий і науково-технічний комплекс України опинився незадіяним – промисловість майже не реалізує вітчизняних розробок [2, c.63]. Підприємствам вигідно закуповувати технологію і устаткування, які вже діють і випробувані, ніж з ризиком фінансувати розробку нових технологій і виробляти необхідне устаткування.
За останні роки питома вага витрат підприємств в Україні на дослідні розробки у загальному обсязі фінансування інноваційної діяльності коливалася від 8,9% в 2002 році, 16,2% в 2006 році, до 10,7% в 2009 році. У період 2000-2009рр. почала зростати питома вага надходження коштів на інноваційну діяльність за рахунок асигнувань з державного бюджету – з 0,4% у 2000р до 1,6% у 2009р. [3].
За період незалежності України фінансова підтримка держави, особливо у сільському господарстві, була обмеженою, непослідовною і навіть не забезпечувала паритетності у міжгалузевому товарообміні. У 2006-2007рр. показник державної фінансової підтримки був нижчим ніж у розвинутих країнах і його збільшення в 2008-2009рр. помітних зрушень у галузі не дало. Даний фактор в свою чергу впливає на інноваційний розвиток сільського господарства, оскільки виробники самостійно не здатні сприяти зростанню технічного рівня аграрного виробництва, впроваджувати ресурсозберігаючі та чисті технології, вводити систему консультування як з вітчизняними, так і з іноземними сільськогосподарськими виробниками [4].
На наш погляд, стимулювання інноваційної діяльності в сільському господарстві має забезпечуватися шляхом: застосування пільг для всього циклу інноваційного процесу; звільнення від податків, включаючи валютні кошти наукових установ, діяльність яких здійснюється за рахунок державного бюджету; звільнення від оподаткування коштів, спрямованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку наукових кадрів; впровадження заходів з підвищення доходів сільськогосподарських виробників; створення системи інноваційних банків та венчурних фондів; активізація фінансування з державного бюджету.
У сучасній економіці різко зростає роль інновацій, вони стають об’єктивним елементом функціонування економіки. Інновації в економіці є основою підвищення конкурентоспроможності підприємства, росту якості продукції. Інновації є цілеспрямованим процесом створення, розробки, впровадження і використання ідей з метою отримання економічної чи соціальної вигоди.
Література.
- Шумпетер Й. Теория экономического развития. – М.: Прогресс, 1982. – 455 с.
- Забарна Е. Сучасні організаційні форми інноваційної діяльності / Е.Забарна // Економіст . – 2004. – № 6. – С.63-65.
- Офіційний сайт Державного комітету статистики. - www.ukrstat.gov.ua
- Дем’яненко М.Я. Державна підтримка як фактор забезпечення конкурентоспроможного аграрного виробництва / М.Я Дем’яненко, Ф.В.Іванина // Економіка АПК. – 2009. – №9. – С.3-9.
УДК 332.1
Прохорова В.М., асистент кафедри обліку і аудиту
Полтавський національний технічний університет ім. Юрія Кондратюка
pro_viktorija@mail.ru
МІСЦЕ ТА РОЛЬ ІННОВАЦІЙНОЇ СКЛАДОВОЇ У СТРУКТУРІ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Сучасний стан економіки України характеризується значними територіальними диспропорціями. З метою підвищення конкурентоспроможності регіонів, враховуючи як внутрішні, так і зовнішні чинники їх соціально-економічного розвитку, розробляється регіональна політика.
Забезпечення наукових засад формування політики регіонального соціально-економічного розвитку передбачає дослідження її структури та суб’єктно-об’єктної бази. Об’єктом політики регіонального соціально-економічного розвитку є весь спектр соціально-економічних процесів, що відбуваються на конкретній території. Суб’єкти регіональної політики безпосередньо виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів. До основних суб’єктів регіональної політики відносяться: «центральні органи законодавчої і виконавчої влади, органи регіонального управління та місцевого самоврядування» [1].
Дискусійним питанням серед науковців-регіоналістів є визначення структури регіональної політики. Представники Львівської школи регіоналістики, зокрема академік М.Долішній у своїй монографії «Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети» зазначає, що «враховуючи природу регіональних процесів, держава має сформувати чітку політику дій щодо розвитку всіх сфер суспільного життя: соціальної, промислової, аграрної, екологічної, гуманітарної, науково-технічної» [2].
Доповнюючи наведений перелік, доцільно зазначити, що в сучасних умовах найважливішим аспектом регіональної політики України є її інноваційна складова.
У Концепції державної регіональної політики України до першочергових завдань, які передбачається вирішити для досягнення головної мети державної регіональної політики, віднесено «здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів з урахуванням особливостей їх потенціалу» [3].
Одним з основних принципів, на яких ґрунтується державна регіональна політика, вітчизняні науковці виділяють пріоритетне застосування інноваційного підходу, що полягає, передусім, у структурних трансформаціях господарських комплексів регіонів на користь інноваційних технологій, забезпеченні взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у реалізації довгострокових науково-технічних програм.
Дослідження основних складових політики регіонального соціально-економічного розвитку дозволяє визначити її структуру, яка представлена на рисунку 1.
Рис. 1. - Структурні складові політики регіонального соціально-економічного розвитку
Світовий досвід формування регіональної економічної політики свідчить про ефективне застосування інноваційно-інвестиційних програм щодо вирішення стратегічних завдань, спрямованих на подолання територіальних диспропорцій економічного розвитку регіонів.
Регіональні програми сприяють вирішенню проблемних питань регіонів, підвищенню рівня їх соціально-економічного розвитку, забезпеченню темпів якісного зростання національної економіки в цілому.
Враховуючи світовий досвід формування регіональної економічної політики та сучасні проблеми України і стан її науково-технічного потенціалу, доцільно зазначити, що інноваційна складова політики регіонального соціально-економічного розвитку є провідним елементом у її структурі, оскільки інноваційний шлях розвитку економіки України є головним стратегічним орієнтиром економічної політики держави [4].
Література
- Регіональна політика: методологія, методи, практика / НАН України, Інститут регіональних досліджень; Відповід. ред. М. Долішній. – Львів, 2001. – С. 15.
- Долішній М.І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети /М.І. Долішній. – К. : Вид-во «Наук. думка», 2006. – С. 18.
- Указ Президента України «Про Концепцію державної регіональної політики» від 25.05.2001 р. № 341/2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта.
- Постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006 р. № 1001 «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року» // Офіційний вісник України від 09.08.2006. – 2006. – № 30. – С. 36.
УДК 332.1(477)
Разумцев В.В., к.е.н., доцент
Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля, м.Луганськ
Zablodin@ yandex.ru
ЗБАЛАНСОВАНИЙ РОЗВИТОК РЕГІОНІВ УКРАЇНИ:
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
У економічних реаліях нашого часу регіони України опинилися за ситуації, коли стратегічні цілі, що стояли перед ними, і завдання, істотно розширені на рахунок передачі значного об'єму управлінських питань з державного на регіональний рівень, не повною мірою забезпечені механізмами і ресурсами їх досягнення. Одним із способів розв’язання ситуації, що склалася, і формування ефективного механізму, що забезпечує збалансований розвиток регіону, є визначення джерел внутрішнього зростання і розвитку регіональних економік, адекватних специфічним характеристикам конкретних регіонів і загальним тенденціям економічного розвитку в глобальному і національному контексті.
При цьому збалансованість характеризує різні аспекти розвитку регіональних економік: збалансованість по цілях і ресурсах; збалансованість між різними сферами суспільного виробництва, галузями, територіально-виробничими частинами регіональної економіки; досягнення балансу між управлінням і самоврядуванням в регіональному розвитку, між ринковим механізмом і механізмом державного регулювання регіональної економіки; збалансованість інтересів в системі регіональної економіки (приватних і суспільних, соціальних і економічних і т.п.); збалансований розвиток промислових центрів і периферійних або навіть депресивних територій усередині економічної системи регіону.
Трактування регіону як соціально-економічної системи припускає (з позицій системного і синергетичного підходів), що його успішний збалансований розвиток багато в чому обумовлений якістю, кількістю і різноманітністю системних зв'язків між господарюючими суб'єктами. Отже, забезпечення збалансованого розвитку регіональної економіки припускає створення і розвиток інтеграційних технологій і багатоканальних механізмів взаємодії всіх її елементів.
У формуванні механізму збалансованого розвитку регіону через економічні інтереси, особливостей функціонально-ролевих характеристик і ресурсних можливостей господарюючих суб'єктів особливу роль грає партнерство різномасштабних бізнес-структур. Це пояснюється тим, що спеціалізація і кластеризація організацій в сукупності формують основу інновацій і конкурентоспроможності. Саме активне використання потенціалу міжфірмової співпраці дозволяє акумулювати достатні умови і ресурси для збалансованого інноваційного розвитку російських регіонів. При цьому особливий інтерес представляє не просто взаємодію різномасштабних суб'єктів бізнесу, а його вбудовування в регіональну економічну систему, що міняє складність і характер структури регіону, а також динаміку її розвитку. У основі даного висновку лежать наступні взаємозв'язані концептуальні положення:
По-перше, аналіз конкурентних переваг малих, середніх і крупних підприємств свідчить про те, що недоліки структур одного типу в контексті збалансованого розвитку компенсуються достоїнствами структур іншого типу.
По-друге, хоча потенціал малих підприємств в ринкових умовах господарювання розглядається нарівні з потенціалом крупних компаній, в даний час стан малого бізнесу і рівень його інноваційної діяльності є украй обмеженими через історичні передумови, несприятливе інституційне середовище і ресурсні обмеження. Після фінансової кризи малі підприємства опинилися в більш уразливому положенні в порівнянні з великими, що привело до скорочення об'ємів, фінансових результатів і напрямів їх діяльності. У ситуації, що склалася, крупний бізнес може виступати як буфер, що знижує негативну реакцію малого бізнесу на дію несприятливих чинників зовнішнього середовища, і основне джерело фінансування інноваційної діяльності малих підприємств.
По-третє, з позицій синергетики топологічно правильне об'єднання структур (відповідно до власних функцій і тенденцій організації середовища), що розвиваються з різною швидкістю і знаходяться на різних стадіях розвитку, приводить до швидшого розвитку створеної структури і економії ресурсів.
По-четверте, регіони є полі компонентними складними відкритими системами з нелінійними процесами, великою кількістю позитивних і негативних прямих і зворотних зв'язків. Розвиток таких систем відбувається багато в чому під впливом процесів самоорганізації. Самоорганізація складної системи і придбання нею необхідній стійкості в ході розвитку починається в ареалі області стійкого стану регіональної системи, званої аттрактором. Під аттрактором розуміються «реальні структури у просторі та часі, на які виходять процеси самоорганізації у відкритих нелінійних середовищах», які виступають своєрідними цілями еволюції.
По-п'яте, за ситуації, коли регіональні межі носять віртуальний характер, саме малий бізнес забезпечує максимальну прив'язку господарської діяльності до регіонального середовища. Практично всі технології взаємодії різномасштабних суб'єктів бізнесу роблять позитивний вплив на розвиток механізму збалансованого розвитку економіки регіону. Причому особливе значення грає не ізольовано дана роль малого, середнього і крупного бізнесу в реалізації пріоритетів регіонального розвитку, а дослідження їх взаємодії, яка здатна не частково нівелювати негативні і підсилити позитивні чинники мезоекономічної динаміки, а впливати на якість структури і розвиток системи регіональної економіки в цілому. Крім того, через розвиток вказаних партнерських відносин можливе балансування рівня соціально-економічного розвитку в регіональній структурі «центр-периферія», оскільки в даний час практично відсутні реальні механізми трансмісії інновацій від агломерації до інших територій регіону. Взаємодія суб'єктів бізнесу дозволяє погоджувати, скоординувати інтереси певних груп організацій і, задіявши механізми ієрархічної і неієрархічної координації, сформувати збалансовану систему регіональних інтересів і сконцентрувати ресурси на пріоритетних цілях розвитку регіону.
Таким чином, механізму збалансованого розвитку регіональної економіки в даний час є взаємодія різномасштабних суб'єктів бізнесу, оскільки інституційні ресурси, що накопичуються в ході і в результаті міжфірмового партнерства, сподобна створити критичну масу умов, необхідних для збалансованого інноваційно-орієнтованого розвитку регіону.
Література
- Регіональна політика та механізми її реалізації. / за ред. М.І. Долішнього. -К. : Наукова думка, 2003. - 489 с.
УДК 332.0218:355.691.2
Рибіна О.І., аспірант
Сумський державний університет
Helen_rybina@mail.ru
РЕФОРМУВАННЯ ЗАЛІЗНИЧНОЇ ГАЛУЗІ ЯК ПЕРЕДУМОВА У ВИРІШЕННІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ КРАЇНИ
Залізничний транспорт сьогодні є найбільш фундаментальним соціально-економічним утворенням господарського комплексу України. Проте зміна економічних умов, кризові явища в економіці країни, що поширились на залізничний транспорт, необхідність залучення інвестицій і впровадження нових технологій обумовлюють необхідність реформування галузі. Додається до цього і постійно зростаючий вплив зовнішньоекономічних чинників, таких як глобалізація ринків товарів і послуг, вимоги Євросоюзу щодо майбутніх форм господарювання залізниць у сфері міждержавної взаємодії.
Європейська практика реформування визначила три базові організаційні моделі ринкової трансформації залізниць – модель розділення, інтеграційну та холдингову моделі [1]. Перша передбачає відокремлення функцій управління залізничними перевезеннями від управління інфраструктурою залізниць з обов’язковим розділенням бухгалтерських рахунків. Розмежування може бути або організаційним, або інституційним. Друга передбачає створення високопродуктивного суспільного залізничного транспорту на базі ефективного монопольного утворення, яким за суттю нині є залізничний транспорт України. А холдингова модель є усереднене інституційне утворення, що поєднує характерні риси двох моделей – розділення та інтеграційної. В основі її впровадження лежить намагання зберегти традиційно усталену організаційну структуру залізниць, але яка найбільш успішно конкурувала на внутрішньому та міжнародному ринках залізничних послуг [2].
Основними принципами реформування європейських залізниць є:
- збереження державного контролю над залізничною галуззю;
- відмова державних органів від втручання у господарську діяльність і децентралізація управління окремими видами діяльності;
- передача регіональним представництвам влади частини бюджетних коштів для компенсації компаніям-перевізникам збитків від місцевих і регіональних пасажирських перевезень;
- поетапне проведення реформ протягом тривалого часу.
Перелічені принципи є основним завданням і зобов’язанням держави, які вона бере на себе з метою забезпечення безперебійного функціонування транспортної системи [3]. В Україні сьогодні залізнична галузь працює стабільно і прибутково, все ж виникають обставини, що змушують рухатися далі на шляху реформування: зношеність рухомого складу перевищує 70%, а коштів на оновлення вистачає лише на 25% від потреби. Упровадження інформаційних технологій, нових технологій у сферах експлуатаційного, технічного, фінансового управління, впровадження систем управління якістю продукції залізничного транспорту, зростаючі вимоги до якості пасажирських послуг – усе це потребує рішучих дій менеджменту залізничної галузі.
Крім того, зростання інвестицій за рахунок внутрішніх джерел вимагає значного збільшення тарифів на перевезення і скорочення витрат. Але обидва ці фактори мають істотні обмеження через низку суб’єктивних факторів (платоспроможність користувачів послуг залізничного транспорту, податкова та бюджетна політика тощо).
Залучення недержавних інвестицій при діючій системі господарювання ускладнено необхідністю надання іноземним інвесторам державних гарантій і неврегульованості ряду правових та інших питань організаційної структури залізничного транспорту [4].
Для інвестування реструктуризації та розвитку залізничного транспорту України в сучасних умовах існує 5 основних джерел: бюджетні інвестиції; власні кошти Укрзалізниці; кредити банків і міжнародних фінансових організацій; доходи від спільної діяльності; лізинг. На сьогоднішній день залізниці визначили такі пріоритетні напрямки інвестування: модернізація головних шляхів, розвиток міжнародних транспортних коридорів, відновлення парку пасажирських і вантажних вагонів, електро- й дизель-поїздів, електровозів, колійної техніки.
Отже, реформування системи залізничного транспорту сьогодні є об’єктивною необхідністю. Воно є першим кроком на шляху інституційної адаптації залізничного транспорту України до стандартів ЄС, а також застосування прозорих ринкових механізмів. В першу чергу реформування вимагає якісного удосконалення законодавчої бази і організаційної структури, для чого необхідний системний, комплексний підхід.
Література
1. Естіваль Ж.П. Організаційні моделі залізниці: національні критерії побудови / Ж.П. Естіваль. // Залізничний транспорт України. – 2005. - №5-6. – с. 67-69.
2. Мукмінова Т.А. Реформування залізничної галузі: ключові аспекти / Т.А.Мукмінова // Залізничний транспорт України. – 2006. - №3. – с. 10-13.
3. Гриценко Н.В.Напрямки реформування та державне регулювання розвитку залізничного транспорту України / Н.В.Гриценко, Ю.В.Єлагін. // Залізничний транспорт України. – 2010. - №2. – с.10-12.
4.Проблемы экономики и управления на железнодорожном транспорте: Материалы Международной научно-практической конференции. – К.: КУЭТТ, 2006. – 372 с.
УДК 332.1
Рогозян Ю.С., аспірантка
Донбаський державний технічний університет, м.Алчевськ
Zablodin@ yandex.ru
БАЛАНСОВИЙ ПІДХІД ДО ПОБУДОВИ