Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку міста

Вид материала

Документы

Содержание Удосконалення напрямів фінансово-кредитних важелів регулювання розвитку регіонального апк Формування інноваційної інфраструктури в регіонах україни Проблеми формування ефективної регіональної інноваційної політики Фінансування інноваційного розвитку регіонів

Подобный материал:

• Про затвердження програми Про основні напрямки соціально- економічного розвитку міста, 80.16kb.
• Програма економічного І соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік Вступ, 1866.11kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Посланн я президента україни до верховної ради україни європейський вибір. Концептуальні, 763.19kb.
• Формування інвестиційної політики міста, 403.62kb.
• Програма соціально економічного та культурного розвитку міста Корюківки на 2012 рік, 744.15kb.
• Програма соціально економічного та культурного розвитку, 1213.86kb.
• Програма соціально-економічного розвитку міста Котовська Одеської області, 1607.63kb.
• Прогнозів економічного І соціального розвитку, 527.66kb.
• Національний інститут стратегічних досліджень міста районного значення україни: проблеми, 1390.42kb.

УДОСКОНАЛЕННЯ НАПРЯМІВ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ВАЖЕЛІВ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО АПК

Економічне регулювання в сільському господарстві в будь-яких умовах вимагає доповнення у вигляді фінансових і кредитних важелів. Особливо це важливо в умовах наявних кризових явищ українського ринку, коли має місце різка зміна цінових і фінансових пропорцій, а також загальних умов відтворення і самої економічної системи. Необхідно враховувати, що саме фінансово-кредитні важелі здатні скоректувати наявні диспропорції у розвитку АПК і економіки.

Фінансова підтримка повинна здійснюватися в рамках конкретних програм і проектів. Надання фінансової підтримки (пільгового кредиту, дотацій) супроводжується встановленням з боку держави умов. Це можуть бути рівень ефективності виробництва, якість продукції, виконання квот, частка сільського господарства в доходах, порідність худоби та ін. Державні ресурси повинні використовуватися з жорстким дотриманням цільового призначення, а виробники, що отримали фінансову підтримку, нести економічну відповідальність за непродуктивне використання коштів. У конкретних умовах України украй важливо залучати підприємства для участі своїми грошовими коштами в проектах. Необхідно, зокрема, створити можливості в сучасній несприятливій ситуації для пайової участі інвестора або виробника. Залежно від змісту програми це можуть бути податкові пільги до продукції, що реалізовується, пільгове кредитування і державні гарантії при кредитуванні, розповсюдження практики прискореної амортизації тощо. При проведенні такої політики більшість субсидій носитимуть характер субвенцій, оскільки вони мають цільовий характер, повертаються при порушенні умов надання і складають лише частину витрат, разом з власними коштами. Аналогічний підхід необхідно здійснити щодо пільгового кредитування. Останнє поступово повинно розповсюджуватися не на сферу виробництва або форму господарювання, а призначатися для тих, що беруть участь в тій або іншій програмі або проекті. При цьому можливі переваги для проектів у пріоритетних галузях.

Поліпшення кредитного механізму тісно пов'язано з розширенням мережі кооперативних банків і кооперативних кредитних спілок. Для підтримки їх створення з боку держави доцільно встановити нижчий поріг для величини статутного капіталу, пільги за розміром резервного фонду, субсидування частини витрат на формування банків, навчання персоналу, придбання устаткування тощо.

Дуже важливо виділити пріоритетні напрями фінансово-кредитної підтримки держави. При вирішенні цієї задачі слід мати на увазі важливу закономірність, – чим більша кількість пріоритетів, тим більше навантаження на бюджет і складніший механізм регулювання. Враховуючи стан бюджету і незбалансованість механізмів регулювання, кількість таких пріоритетів повинна бути різко обмежена, це по-перше, а по-друге, вони повинні бути максимально привабливими для виробників. Останнє повинно сприяти практичній реалізації пайового принципу участі в програмах і проектах.

До найважливіших умов надання фінансово-кредитних ресурсів для господарств повинні стати наявність планів або проектів реконструкції, модернізації або розвитку бази зберігання і переробки, наявність працівників і перш за все керівників з потрібною кваліфікацією, документів про стан підприємства і оцінкою можливостей ефективного виробництва. Одночасно дуже важливо гарантувати певну стабільність фінансової підтримки. Необхідно законодавчо закріпити зобов'язання держави, у тому числі і у разі затримки при розрахунках. Так, найважливішим напрямом реалізації стратегії стабілізації збуту і постачання переробного підприємств АПК повинен бути механізм конкурсних закупівель. Конкурс по закупівлі продукції на бюджетні кошти завжди передбачає розміщення достатньо крупного державного (регіонального) замовлення, отримання якого повинне бути вигідним для будь-якого підприємства.

Необхідно розробити механізм залучення підприємств переробної промисловості до виконання державних і регіональних замовлень через розширення їх участі в конкурсах, що проводяться бюджетними установами. Конкурсна система закупівель сільськогосподарської продукції для потреб регіону стимулює розвиток аграрного ринку, перерозподіляє бюджетні кошти на користь конкурентоздатних сільськогосподарських товаровиробників; прискорює реформу виконавчої влади, оскільки забезпечує підвищення ступеня відкритості процедур державних закупівель. Здійснення закупівельних і товарних інтервенцій сільськогосподарської продукції на конкурсній основі для регіональних потреб забезпечують: підвищення ефективності витрачання державних фінансових ресурсів; певний вплив держави на процес ціноутворення, максимальну гласність і відкритість процедури витрачання бюджетних коштів; створення конкурентного середовища, необхідного для розвитку підприємницької ініціативи, за допомогою високого рівня конкурсних вимог, а також становлення аграрного ринку; залучення до співпраці із забезпечення потреб держави сільськогосподарською продукцією постачальників будь-якої форми власності на основі кваліфікованого відбору.

В сучасних умовах у зв'язку з малим обсягом бюджетне фінансування може бути використано в основному як механізм запуску і коректування тих ринкових процесів, які здатні підсилити державну дію у напрямі підвищення стійкості АПК. Забезпечення необхідних пропорцій стійкого економічного зростання агропромислового комплексу у відносно короткий час можливе лише на основі вдосконалення умов виробництва, якісного оновлення засобів праці й застосування прогресивних технологій. Перехід до безперервного інноваційного процесу дасть можливість комплексно вирішувати економічні, соціальні, технічні, екологічні проблеми стійкого розвитку агропромислового комплексу.


УДК 338.49(477)

Гнатенко М.К., здобувач

Харківська національна академія міського господарства

Gnatenko.marina@mail.ru

ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В РЕГІОНАХ УКРАЇНИ


Орієнтація України на розбудову інноваційної сфери вимагає обґрунтування та розробки системи підтримки та реалізації її інноваційного потенціалу. Головним чинником при цьому має стати формування базових активних інфраструктурних елементів, що повинні створити умови для ефективної діяльності найбільш життєздатних суб'єктів інноваційного підприємництва.

Завдяки різним елементам інноваційної інфраструктури вирішуються такі основні задачі підтримки інноваційної діяльності: інформаційне забезпечення, виробничо-технологічна підтримка інноваційної діяльності, задачі сертифікації та стандартизації інноваційної продукції, підтримка ефективних розробок та реалізації інноваційних проектів, проведення презентацій інноваційних проектів та продуктів, консультативна допомога, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів для інноваційної діяльності та інші.

За цих обставин актуальності набуває існування розвиненої регіональної інноваційної інфраструктури, що організовує та оптимізує зв'язки між суб'єктами інноваційної діяльності та забезпечує безпосередніх учасників інноваційного процесу необхідними ресурсами у максимально короткий термін.

Формування елементів і підсистем інноваційної інфраструктури повинне охоплювати усі ланки інноваційного процесу (освіту – науково-технічну діяльність – виробництво – споживання). Виділимо базові елементи інноваційної інфраструктури.

1. 
   Організаційно-господарська інфраструктура (технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційні підприємства), дослідно-експериментальна інфраструктура (технологічні центри, інститути, лабораторії, дослідно-експериментальні центри); проектно-конструкторська інфраструктура (проектні інститути, проектно-конструкторські фірми, бюро). Призначенням цих елементів інфраструктури є матеріально-технічне забезпечення інноваційної діяльності.
   
2. Фінансово-економічна інфраструктура (бюджетні, позабюджетні, венчурні, страхові фонди); інформаційно-комунікаційна інфраструктура (Інтернет, науково-технічні фонди Наукової бібліотеки, інформаційні бази даних); кадрова інфраструктура. Метою діяльності даного елементу інфраструктури є ресурсне забезпечення інноваційної діяльності.
   
3. Нормативно-правова інфраструктура (юридичні та консалтингові фірми); експертно-сертифікаційна та патентна інфраструктура (патентні відомства, державні та приватні компанії з правами проведення та реєстрації інноваційних проектів, а також сертифікації інноваційної продукції); комерційно-комунікаційна інфраструктура (торгівельні мережі, виставкові комплекси, транспортна система). Призначення – загальносистемне забезпечення інноваційної діяльності.
   

Інноваційна інфраструктура в Україні пройшла певний етап свого становлення. Про це свідчать результати функціонування технопарків, бізнес-інкубаторів та низки інноваційних центрів. Проте, на думку дослідників, інноваційна інфраструктура в Україні не розвинена, не охоплює всіх ланок інноваційного процесу і не має системності, сформовано лише окремі її елементи, інноваційна інфраструктура розвивається безсистемно і без належної підтримки держави.

Крім того, подальшого вивчення вимагає питання формування інноваційної інфраструктури в регіонах України, а саме:

1. При створенні визначальних ланок в системі інноваційної інфраструктури слід формувати їх як невід’ємну частину міжнародних економічних взаємовідносин.

2. На регіональному рівні необхідно створювати спеціалізовані інформаційні технології, як основні елементи для залучання і об’єднання зацікавлених суб’єктів інноваційної діяльності. Формувати їх доцільно за принципом ідентичності і можливості входження в міжнародну інформаційну мережу.

3. Спираючись на спеціальні інформаційні технології, необхідно формувати регіональні технічні центри з впровадження інновацій, як базові елементи інноваційної інфраструктури. При чому технічні центри впроваджувати відповідно до потреб і можливостей як наукових закладів, так і виробничих структур за принципом: замовник – виконавець.

4. Спираючись на науково-технічні дослідження та напрацювання технічних центрів з впровадження інновацій, слід створювати відповідні кластери, центри трансферу технологій, бізнес-інкубатори та інші угрупування з впровадження інновацій відповідно до потреб регіону. 

5. Формування регіональної інноваційної інфраструктури необхідно здійснювати на підставі обґрунтовано розроблених обласних програм інноваційного розвитку і затверджених національних програм, як інноваційного розвитку, так і розвитку економіки в цілому.

Література

1. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи. - Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 278 с.
   
2. Стеченко Д.М. Інноваційні форми регіонального розвитку: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2002. – 254с.
   
3. Шнипер Р.И. Регион: Экономические методы управления. – Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние, 1991. – 320 с.
   
4. Инновации в производстве (социально-экономический аспект): Монография: А.И. Амоша, Н.А.Лобанов, Л.Н. Саломатина, В.В. Шубик, И.П. Воротникова АНХ ИЭП Киев, Наукова думка, 1992.
   
5. Проблеми управління інноваційним розвитком підприємств у транзитивній економіці: Монографія /За заг. ред. С.М.Ілляшенка. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2005. – 582 с.
   

УДК 32:001.895

Гончар Н.О., аспірант

Науково-дослідний економічний інститут при Міністерстві економіки України, м.Київ

natali.gladkaja@rambler.ru

інструменти державної інноваційної політики:

зарубіжний досвід


На порозі XXI століття найважливішою та ключовою умовою прискореного соціально-економічного розвитку є ефективна інноваційна політика. Зважаючи на амбіційні цілі української влади до 2020 року увійти до числа найбільш економічно розвинених країн світу, саме цей фактор стає ключовим у загальній економічній політиці держави.

Україна змушена прийняти інноваційний виклик. Сьогодні питання стоїть так: або скорочення економічного, промислово-виробничого потенціалу країни буде компенсовано на передовому науково-технічному, технологічному рівні, для чого буде потрібно різке збільшення інноваційної активності, або країна буде відкинута назад не тільки за обсягом продукції, що випускається, а й за її технологічним можливостям, відстане назавжди у всіх видах свого розвитку від високорозвинених країн.

За кордоном виробництво наукоємної продукції забезпечують всього 50-55 макротехнологій. Сім найбільш розвинених країн, володіючи 46 макротехнологіями, займають 80% цього ринку. США щорічно одержують від експорту наукоємної продукції близько 700, Німеччина - 530, Японія - 400 млрд. дол.

У світовій економічній науці вважається доведеним, що внесок наукових досягнень у зростання ВВП може перевищувати 50%. Обсяг світового ринку наукоємної продукції складає сьогодні 2 трлн. 300 млрд. дол. США. З цієї суми частка країн Європейського Союзу - 35%, США - 25%, Японії - 11%. Частка ж України складає всього 0,1%. 

Високорозвиненим зарубіжним країнам з ринковою економікою вдалося відпрацювати різноманітні ефективні інноваційні адміністративні та економічні механізми.

До прямих методів економічного регулювання, як правило, належать: державне інвестування у вигляді фінансування (цільового, предметно-орієнтованого, проблемно-спрямованого), кредитування, лізингу, планування і програмування, а також державне підприємництво. 

Особливе місце в системі прямих економічних заходів впливу держави на інноваційні процеси займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в області наукових досліджень, а також кооперацію університетів із промисловістю. 

У Канаді пряме стимулювання НДДКР державою полягає в наданні державних гарантій та державному фінансуванні НДДКР. В Японії держава здійснює бюджетне субсидування та пільгове кредитування НДІ, державних корпорацій, дослідницьких центрів, що здійснюють НДДКР спільно з приватними компаніями. У Німеччині уряд здійснює фінансову підтримку у розвитку довгострокових і ризикових досліджень у ключових галузях науково-технічної та виробничо-господарської діяльності. 

Непрямі методи регулювання інноваційної діяльності за кордоном, в основному, спрямовані, з одного боку - на стимулювання інноваційних процесів, а з іншого - на створення сприятливих економічних умов і соціально-політичного клімату для науково-технічного розвитку.

Серед непрямих методів управління традиційно виділяють податкове і амортизаційне регулювання, кредитну і фінансову політику, цінове регулювання, політику протекціонізму, лібералізацію податкового та амортизаційного законодавства. 

Найважливішу роль відіграють податкові пільги, що використовуються для заохочення тих напрямків діяльності корпорацій, які бажані з погляду держави, в тому числі пільги, спрямовані на стимулювання науково-технічного прогресу, експорту та ділової активності інноваційного бізнесу.

Також у високорозвинених країнах широко застосовується прискорена амортизація обладнання як стимул для оновлення виробничих фондів. Так, у США встановлено термін амортизації в 5 років для обладнання та приладів, що використовуються для НДДКР. У Японії система прискореної амортизації введена для компаній, що застосовують або енергозберігаюче обладнання, або обладнання, яке сприяє ефективному використанню ресурсів і не шкодить навколишньому середовищу. Застосовуються різноманітні норми прискореної амортизації - від 10 до 50%. 

Крім цього за кордоном загальноприйнято стимулювати НДДКР урядовими гарантіями шляхом надання довгострокових кредитів для перспективних напрямків досліджень.

За оцінками вітчизняних фахівців Україна, використовуючи зарубіжний досвід, цілком могла б поборотися за 10 макротехнологій з тих 50-55, які визначають потенціал розвинених країн. Це авіаційні та космічні технології, технологія нафтовидобутку і переробки, електронно-іонні, плазмові технології, біотехнології, атомна енергетика та паливні елементи, інформаційні технології та ін. 

Проте в цілому політика держави в інноваційній сфері як і раніше позбавлена ефективних конструктивних механізмів її дієвої реалізації. Незважаючи на прийняття в останні роки десятків нормативно-правових актів, які так чи інакше стосуються сфери інноваційної діяльності, відсутність дієвої системи комплексного державного нормативно-правового регулювання цієї діяльності є одним з важливих стримуючих чинників її розвитку. 

Література

1. Семиноженко В. Україна у 2020 році: дві версії / В. Семиноженко // [Електронний ресурс] / Режим доступу: www.dknii.gov.ua
   
2. Кисельов В.Н. Инновационная политика и национальные инновационные системы Канады, Великобритании, Италии, Германии и Японии/ В.Н.Кисельов и др. // [Електронний ресурс] / Режим доступу: ссылка скрыта
   

УДК 32.001.895

Дерманська Л.В., аспірант

Тернопільський національний економічний університет

d_lydmula@mail.ru

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ


Основна проблема формування інноваційного механізму, пристосованого до світових потреб, полягає у створенні сприятливих фінансово-економічних чинників, які сприятимуть розвитку і стимулюванню інноваційної активності в сучасних ринкових умовах. Важливим аспектом даної проблеми є регіональна складова національної інноваційної системи. Саме реалізація ефективної регіональної інноваційної політики сприятиме розвитку малих і середніх підприємств, зокрема, у менш благополучних регіонах, застосуванню більш досконалих методів виробництва (якісних і екологічно безпечних процесів, впровадження технологічних розробок і методів інноваційного менеджменту), розробці нових видів продукції та послуг, використанню нових можливостей в глобальній економіці.

Однак на сьогоднішній день формування регіональної інноваційної системи знаходяться на початковому етапі розвитку. Її організаційні елементи функціонують незалежно один від одного. Створювана інфраструктура інноваційної діяльності потребує доопрацювання, оскільки не виконує значної частини функцій, що визначають ефективність інноваційної діяльності (захист прав інтелектуальної власності, венчурне фінансування, страхування ризиків) 1, с.4-5.

Аналізуючи структуру національної інноваційної системи, слід зазначити, що при досягненні результативності регіональної інноваційної політики виникає подвійна дилема. Перша дилема пов'язана з теорією, так, більшість теорій, концепцій і досліджень залишаються достатньо розпливчастими, не відбувається узагальнення ефективних концепцій на основі регіонального досвіду, які були зроблені в останні роки 3, с.253-254.

Друга дилема полягає у тому, що ефективна модель інноваційної політики одного регіону використовується в якості джерела для розвитку іншого, не враховуючи при цьому його усіх конкретних економічних, фінансових, ресурсних умов 2, с.290-292.

У зв’язку з цим необхідний обмін досвідом учасників інноваційних процесів, що надасть змогу використовувати допоміжні інструменти і методи, які дозволять приймати ефективні рішення, уникати неточних висновків багатьох теоретичних концепцій, досягнутих в різних регіонах. Використання оцінки, регіонального прогнозування, тестування і навчання повинні стати важливими напрямами у вирішення даної проблематики.

Однак існує ряд інших важливих чинників, що перешкоджають впровадженню інновацій на регіональному рівні, а саме:

- брак власних коштів;

- слабка фінансова підтримка з боку держави;

- низький платоспроможний попит на нові продукти;

- висока вартість нововведень;

- високий економічний ризик;

- недостатній інноваційний потенціал підприємств;

- дефіцит висококваліфікованого персоналу;

- слабка стимулююча роль законодавчої бази, що регулює інноваційну діяльність;

- нерозвиненість ринку нових технологій.

Тому, першочерговими заходами у сфері підвищення ефективності функціонування регіональної інноваційної політики є:

- інтеграція ресурсів та інтелектуального потенціалу науки, промисловості та бізнесу для інноваційної діяльності;

- вдосконалення механізмів взаємодії між учасниками інноваційного процесу, включаючи організацію взаємодії державних наукових організацій та державних вищих навчальних закладів із промисловими підприємствами, з метою просування нових технологій у виробництво, підвищення кваліфікації виробничого персоналу. А також інноваційні заходи повинні сприяти обміну досвідом між регіонами через ряд супутніх заходів, включаючи створення міжрегіональних мереж;

- проведення дієвої економічної політики щодо учасників інноваційного процесу, стимулювання позабюджетного фінансування, створення інституційних та правових умов для розвитку венчурного інвестування у наукоємні проекти;

- спільне фінансування регіональних інноваційних програм та проектів;

- здійснення конкурсів для всіх регіонів з метою виявлення ефективного практичного досвіду в управлінні інноваційними процесами регіону.

Враховуючи все вищесказане, ми вважаємо, що регіональна політика повинна бути направлена на заохочення інновацій, щоб підготувати регіони до умов нової економіки і подолання міжрегіонального технологічного розриву, що потребує застосування нових інструментів і методів управління.

Література

1. Шило Л.А. Регіональний аспект інвестиційно-інноваційного розвитку Текст / Л.А. Шило // Фінансовий ринок України. -2009. - №1. – С.3-6.
   
2. Hassink R. The learning region: a constructive critique./ Hassink R., Rutten R., Boekema F. //: The Learning Region: Foundations, State of the Art, Future . Cheltenham: Edward Elgar.- 2007. – P. 252-271.
   
3. Moulaert F. Territorial Innovation Models: A Critical Survey/ Moulaert F., Sekia F.// Regional Studies. – 2003. -№ 37. – Р. 289-302.
   

УДК 332.122:001

Дорошенко В.В., к.е.н., доцент

Донбаська національна академія будівництва і архітектури, м.Макіївка

dvv_10@bk.ru

концепція IнновацIйного розвитку теплопостачання міст України


Сучасний стан домінуючого на сьогодні централізованого теплопостачання великих міст спричиняє подальше загострення багатьох взаємопов’язаних проблем соціально-економічного розвитку України, і які вже висуваються на міжнародний рівень. Характерними рисами вітчизняного теплопостачання, в першу чергу – великих міст, на сьогодні є:

1. Нездатність реалізувати головну місію теплопостачання – забезпечити вимоги більшості населення як основних теплоспоживачів до якості опалення і ГВП.
   
2. Висока енергоємність виробництва, транспортування та споживання теплової енергії спричиняє загрозу енергетичній безпеці держави, так як більш 70% природного газу – основного виду палива для виробництва теплової енергії, імпортується, що спричиняє монопольну залежність від його постачальників.
   
3. Високий рівень забруднення зовнішнього середовища через спалення органічного палива на теплоджерелах (в т.ч. - зверх необхідної кількості через низький ККД котлоагрегатів), величезні втрати теплової енергії (в застарілих теплових мережах, неенергоефективних будівлях), завищені витрати електричної енергії на перекачку зверхнеобхідної кількості теплоносія (що викликає необхідність додаткового спалення органічного палива для виробництва електроенергії).
   
4. Високий рівень собівартості послуг теплопостачання (тарифів), неприйнятний для більшості населення, що викликає зростання соціальної напруги, витрату значних державних коштів на виплату субсидій та пільг.
   

Вирішення цих проблем – складний і тривалий в часі процес, який потребує комплексного підходу до реформування і розвитку теплопостачання, що включає нормативно-правове регулювання, зміни в управлінні, інформаційному забезпеченні, фінансуванні, мотивації енергозбереження тощо. Всі ці зміни і заходи повинні базуватися на чітко визначеній стратегії реформування теплопостачання, заснованій на інноваційному розвитку як єдиному шляху вирішення проблем сучасного теплопостачання. Інструментом реалізації цієї стратегії має бути програма реформування і розвитку теплопостачання, створена на основі електронної моделі теплопостачання міста як системи єдиної сукупності взаємозв’язаних з точки зору синергетичної результативності функціонування системи, локальних систем. Розробка стратегії інноваційного розвитку теплопостачання передбачає аналіз резервів і перспектив впровадження інновацій як техніко-технологічного характеру (впровадження альтернативних видів палива, нетрадиційних джерел енергії, інноваційних технологій, обладнання, матеріалів тощо), так і інновацій в оптимізації схемних рішень з розвитку теплопостачання (в першу чергу – щодо децентралізації теплопостачання). Якщо перші не викликають сумнівів у перспективності їх впровадження, і головна мета - обґрунтування доцільності їх впровадження на кожному етапі реформування системи, то впровадження інновацій в схемних рішеннях – проблема найбільш гостра і дискусійна.

Враховуючи сучасний стан теплопостачання, концепцію децентралізації теплопостачання слід розглядати як інноваційну, конкурентоздатну, перспективну систему теплозабезпечення споживачів з точки зору вирішення як соціальних, так і еколого-економічних проблем, що доведено досвідом і зарубіжних країн, і міст України. Дана концепція передбачає поширене впровадження поквартирного теплозабезпечення населення багатоповерхового житлового фонду (в першу чергу – газовими теплогенераторами) і автономного - інших теплоспоживачів - об’єктів виробничої і невиробничої сфери (на сьогодні власники приватного житла, об’єктів промисловості, соціально-побутового сектору і ін. вже визнали переваги автономного теплозабезпечення і масово відмовляються від послуг централізованого теплопостачання).

Головна проблема реалізації цієї концепції в програмах реформування і розвитку теплопостачання - прийняття рішень з визначення зон її доцільного застосування, порядку відключення окремих теплоспоживачів від системи централізованого теплопостачання, визначення зон, де доцільним є збереження централізованого теплопостачання (з використанням переваг когенерації, використання місцевих, нетрадиційних видів палива тощо). Перспективними для реалізації даної концепції розвитку теплопостачання є міста, де теплопостачання здійснюється виключно котельними, міста, де фактично відсутнє централізоване гаряче водопостачання. Першочерговими об’єктами для поступового впровадження поквартирного теплозабезпечення є райони з низькою компактністю теплових навантажень, нові будівлі, будівлі, розташовані поза зоною доцільності дії теплоджерел, будівлі, приєднані до теплопостачальних систем з найвищою в місті собівартістю теплової енергії і т.д.

Значну проблему для функціонування діючих систем теплопостачання створюють будівлі-теплоспоживачі, в яких значна частина квартир від’єднана від систем централізованого теплопостачання, через що теплоджерела працюють в умовах значного недовантаження. Рішенням проблеми може бути поступове переключення теплового навантаження таких систем на теплоджерела більш ефективні і, в той же час, також недозавантажені, і реалізація такої схеми дій в подальшому. Рішенням цієї проблеми може бути бюджетне фінансування заходів з поквартирного теплозабезпечення малозабезпеченого населення із збереженням сплати за послуги на рівні діючих в місті тарифів на теплову енергію (від централізованих систем теплопостачання) на період компенсації бюджетних витрат тощо.

Реалізація даної концепції з метою вирішення проблем теплопостачання потребує системного підходу до розробки стратегії реформування теплопостачання, визначення інтегрального критерію функціонування системи теплопостачання міста з урахуванням соціальних, економічних, енергетичних та екологічних наслідків.


УДК 369.041

Доценко О.Ю., аспірант

Національний гірничий університет, м.Дніпропетровськ

DotsehoOY@gmail.com

ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ


Однією з головних умов активізації інноваційного розвитку на місцевому рівні є його належне фінансове забезпечення. Сьогоднішня ситуація у фінансовому секторі України характеризується відсутністю довгострокової стратегії інноваційного розвитку, дефіцитом джерел фінансових ресурсів, нерозвиненістю ринку капіталів і, як наслідок, обмеженням можливостей щодо використання якомога більшого числа джерел фінансування інновацій. Усі ці негативні явища зменшують потенційні можливості регіонів щодо впровадження інноваційних проектів та гальмують подальший інноваційний розвиток не тільки регіонів, а і в цілому країни.

Тому особливої актуальності набувають питання фінансування інноваційного розвитку за рахунок різноманітних зовнішніх джерел з підвищенням у цьому процесі ролі місцевих органів влади. Інноваційний розвиток регіону призводить до зростання місцевої економіки й дозволяє досягати поставлених цілей регіонального розвитку шляхом стратегічних змін. Можна відзначити наступні закономірності інновацій на місцевому рівні:

• інновації збільшують потенціал регіону;
  
• інновації носять цілеспрямований характер, забезпечуючи економічне зростання;
  
• практична реалізація інноваційної політики регіону знаходить своє відображення в соціально-економічній та інвестиційній політиці;
  
• інноваційна політика має на увазі безперервність розвитку й постійне вдосконалення.
  

Основними джерелами фінансування інноваційних процесів, відповідно до світової практики, покликано вважати: власні кошти (прибуток та амортизаційні відрахування); банківські ресурси; індивідуальні інвестори; іноземний; інвестиційні фонди; бюджетне фінансування; венчурний капітал.

Аналіз статистичних даних, свідчить що у структурі фінансування інноваційної діяльності в Україні за останні роки найбільшу питому вагу складають власні кошти, тобто підприємства орієнтовані на власні можливості. З 2006 до 2008 частка обсягів фінансування власними коштами знижується відносно загального рівня фінансування інноваційної діяльності. За останні роки сильно зросла частка інших джерел фінансування. Загалом обсяги фінансування інноваційної діяльності в промисловості мають тенденцію до зростання та за останні 8 років збільшились майже в 5 разів - з 1757,1 до 11994 млн. грн. Щодо бюджетного фінансування, то простежується тенденція збільшення фінансування за рахунок коштів державного бюджету та коливання обсягів фінансування коштами місцевих бюджетів. Але частка бюджетного фінансування дуже незначна - 2,8% з держаного бюджету та 0,1% з місцевого у 2008 році [1].

Основні фактори, які стримують розвиток фінансування інноваційної діяльності в регіонах України є:

• високий ступінь ризику довгострокових інноваційних проектів
  
• нестабільність законодавства підприємницької, інноваційної та податкової сфер;
  
• брак попиту на продукцію НДДКР;
  
• відсутність необхідної інноваційної інфраструктури;
  
• нестача довгострокових коштів та їхня висока вартість;
  
• нерозвиненість фондового ринку;
  
• несприятливий інвестиційний клімат.
  

Шляхи подальшої активізації фінансування інноваційного розвитку можна поділити на три групи:

1) спрямовані на стимулювання інноваційної діяльності, поліпшення інвестиційного клімату;

2) активізація інвестиційної активності населення, банківського та небанківського сектору активізація розвитку фондового ринку;

3) підвищення ефективності фінансування інноваційної діяльності за рахунок активної участі органів влади.

Таким чином, найдоступнішими джерелами фінансування інноваційного розвитку для підприємств регіонів залишаються власні кошти (прибуток і амортизаційні відрахування) та залучені кошти (інвестиційне фінансування), набуває поширення фінансування за рахунок позичених коштів (кредит та венчурне фінансування) та комбіноване фінансування.

За рахунок бюджетного фінансування інновацій повинен вирішуватися комплекс сучасних проблем місцевого рівня: економічних, пов'язаних з виробництвом високоефективної конкурентоспроможної продукції; екологічних, гарантуючих екологічно чисте середовище; технологічних, пов'язаних із застосуванням високих маловідходних, безвідхідних технологій, що гарантують випуск продукції нових поколінь високої якості й попиту споживачів; соціальних, пов'язаних зі створенням нових робочих місць і підвищенням доходів населення регіону.

Удосконалення процесів фінансування інноваційного розвитку передбачає врахування національної стратегії економічного розвитку і державної інноваційної політики; здійснення моніторингу фінансування інноваційних об’єктів, інформаційного забезпечення, прогнозування інноваційного процесу і планування обсягів фінансування, оперативного управління, інституційного й економічного забезпечення.

Література

1.Статистичний щорічник України за 2008 рік. За редакцією О.Г. Осауленка. Державний комітет статистики України. - Київ, 2009, 567с.


УДК 330.322.5 : 336.763(477)

Дранник Е.В., здобувач кафедри «Фінанси»

Донецький державний університет управління

80677245849@mail.ru

Підвищення інвестиційної привабливості цінних паперів України

Для забезпечення довгострокового економічного зростання та підсилення ролі держави у процесі збалансованої розбудови фінансового ринку необхідно проводити фінансову політику, яка повинна базуватись на прийнятній для нашої країни концепції політики економічного зростання; створити фінансовий ринок, що відповідає таким якостям, як відкритість, справедливість і необоротність; забезпечувати узгодженість між усіма ланками фінансової та податкової системи.

Бурхливий розвиток світового фінансового ринку, супроводжується появою нових фінансових інструментів і технологій у сфері обігу цінних паперів, що вимагає постійного регулювання та поліпшення його умов функціонування [1]. Тому метою дослідження є аналіз динаміки обсягів випуску пайових і боргових цінних паперів, які є одним із показників ефективного функціонування фондового ринку України.

Важливою особливістю українського фінансового ринку є недостатня ефективність діяльності інститутів спільного інвестування: обсяги зареєстрованих ними випусків цінних паперів у 2010 році демонструють тенденцію до постійного збільшення обсягів зареєстрованих випусків акцій корпоративними інвестиційними фондами.

Незважаючи на в цілому позитивні тенденції, слід зауважити, що вибір ліквідних фінансових інструментів на ринку цінних паперів України досить обмежений для внутрішнього інвестора. Утім, поки що фондовий ринок істотно не впливає на стан фінансового ринку зокрема та економіки в цілому.

Останні десятиліття ознаменувалися появою і активним розвитком інструментів, похідних від вторинного ринку, – ринку цінних паперів. До фінансових інструментів, в основі яких лежать інші, простіші фінансові документи, відносяться фінансові деривати (деривати). Як правило, основою дериват є фінансовий інструмент, що обертається на готівковому ринку, наприклад, облігація або акція. До фінансових деривативів належать: ф'ючерси, опціони, опціони на ф'ючерсні контракти і свопи, депозитарні розписки та ін. Усі ці інструменти відіграють важливу роль в управлінні ризиками.

Поступовий розвиток фондового ринку в Україні виявив цілу низку проблем (високий ступінь маніпулювання, асиметричність інформації, низька ліквідність і капіталізація). У зв’язку з цим є нагальна потреба в удосконаленні інфраструктури вітчизняного ринку цінних паперів поряд із механізмом державного регулювання.

Негативним чинником є також офіційно не заборонена спекуляція на різниці курсів цінних паперів однієї емісії в різних регіонах. У розвинених країнах таке дестабілізуюче явище неприпустиме. Держава однаково повинна прагнути і до єдиного грошового обігу, і до незмінного на всій території курсу національної грошової одиниці та ринкового курсу цінних паперів.