Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку міста

Вид материала

Содержание

Особенности формирования заемного капитала банков
Проблеми і роль управління активами і пасивами комерційного банку
Рябчиков М.А., к.е.н., керуючий
Грошово-кредитна політика як складова загальноекономічної політики держави
Спрощення податкової системи в сфері малого підприємництва
Монетарні трансмісії в структурі механізму монетарного регулювання за умов фінансової нестабільності
Податкове планування в системі антикризового механізму
Пільгове оподаткування: позитивні та негативні аспекти
Інструменти підвищення ефективності управління банківською ліквідністю
Банківська система україни в умовах її інтеграції
Актуальні проблеми формування системи оподаткування нерухомого майна, відмінного від землі, в україні
Напрями розвитку банківської системи україни в посткризовий період

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 39

Таблица 2. - Основные положения стратегий управления банковской ликвидностью

Стратегия	Основные положения
Управление активами	Накопление банком ликвидных средств в виде денежных средств и легко реализуемых ценных бумаг.
Управление пассивами	Заем быстрореализуемых средств в количестве, необходимом для покрытия спроса на ликвидные средства.
Управление активами и пассивами	Одновременное накопление ликвидных активов для удовлетворения ожидаемого спроса на них и покупка активов на рынке в случае возникновения неожиданных потребностей в ликвидности

В современной практике банки используют последний вид стратегии управления ликвидностью, так как он позволяет использовать одновременно сильные стороны стратегий управления активами и управления пассивами, нивелируя их отрицательные последствия, такие как снижение уровня доходности при создании чрезмерных резервов ликвидности и высокий уровень процентного риска и риска неплатежеспособности при ориентации на поддержание ликвидности через покупку активов на денежном рынке в моменты образования разрывов ликвидности.

Следует учесть, что при разработке стратегии управления ликвидностью банка менеджерам необходимо заранее предвидеть возможные ситуации развития внешней среды (фазу экономического цикла, динамику изменения процентных ставок и соотношение ценовых показателей различных секторов финансового рынка, уровень развития рынка ценных бумаг, особенности региональной экономики, ее отраслевой структуры и т.д.), а также влияние внутренних факторов (динамику численности клиентов и их распределение по различным отраслям и секторам экономики, размер банка, качество кредитного портфеля и портфеля ценных бумаг, долю стержневых депозитов в привлеченных ресурсах банках и т.д.). Кроме этого, стратегия управления ликвидностью должна предусматривать сознательное изменение активов и пассивов и их основных соотношений в сторону формирования более стабильной структуры банковских операций.

Таким образом, при разработке стратегии управления ликвидностью банка его менеджеры должны заранее предвидеть возможные ситуации развития внешней среды, учитывать приоритетные задачи развития банка, его внутренние возможности и выработать для каждого сценария свои критерии создания резервов ликвидности и их отдельных составляющих.

Литература

1. Роуз Питер С. Банковский менеджмент: предоставление финансовых услуг. - М.: Дело ЛТД, 1995. – 743с.

УДК 330.142.22

Резниченко А.А.

Донецкий национальный университет

Панасенко А.А., к.э.н., доцент

Макеевский экономико-гуманитарный институт

steinwolf13@mail.ru

ОСОБЕННОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ ЗАЕМНОГО КАПИТАЛА БАНКОВ

Наличие необходимых финансовых ресурсов и способность их мобилизации являются определяющими условиями существования банковского учреждения. В банковской деятельности, с ее четко выраженной финансовой направленностью, проблема формирования финансовых ресурсов имеет несравнимо большее значение, чем для любых иных хозяйствующих субъектов. Задачи модернизации украинской банковской системы, достижение ее соответствия потребностям развития отечественной экономики обуславливают решение проблем привлечения финансовых ресурсов из различных источников, формирования приемлемой структуры капитала и эффективной ресурсной базы банковских учреждений, что требует интенсификации разработок в данной области. Однако глубоких теоретических исследований отечественных ученых о сущности и содержании заемного капитала на сегодняшний день недостаточно. Неразработанность теории заемного капитала обуславливает различное и подчас противоречивое толкование авторами данной категории. Для всех хозяйствующих субъектов источники финансирования делятся на три основные группы: собственные, привлеченные и заемные. Однако, банковская отрасль имеет несколько иное деление основных каналов финансирования. Ни одно финансовое хозяйство, кроме банковского, не функционирует в условиях незначительной доли собственных средств в составе используемых в своей финансовой деятельности ресурсов. Луданов О.В. подчеркивает: «Особенность собственного капитала банка по сравнению с капиталом других предприятий заключается в том, что собственный капитал банка составляет примерно 10%, а на предприятиях около 40-50% [1]. Масштабы привлечения финансовых средств банковскими учреждениями и финансовая свобода их использования выделяют банки из среды хозяйствующих субъектов. Экономическое содержание и функциональная роль заемных ресурсов банков коренным образом отличается от понятия «заемные средства предприятий». Специфика банковской отрасли формирует особенности предметной области «финансы банка» и финансовых отношений по формирования и использованию заемных средств.

Необходимо отметить, что заемный капитал по своей природе объективен, однако исторически имеет субъективную форму выражения. Определяющим в понятии «заемный капитал» является слово «заемный». В современной экономической литературе нет четкого определения места заемного капитала банка по отношению к заемным и привлеченным средствам, а некоторые авторы не вдаваясь в различия этих понятий, часто используют их как синонимы, подменяя одно другим. Внесем ясность в данный вопрос. Привлеченные ресурсы представляют собой все средства клиентов, в т.ч. Национального банка и других кредитных организаций, размещенные в соответствии с договорными условиями на различных банковских счетах, отраженных в пассиве баланса банка. Заемные ресурсы, в свою очередь, входят в состав привлеченных, т.к. полностью соответствуют критериям данной экономической категории [2]. Различают две юридически-правовых формы заемных ресурсов – это кредиты, полученные от других банков (в том числе НБУ) и ценные бумаги субординированного долга.

На выбор того или иного источника заемных капитала влияют следующие факторы:

относительная стоимость конкретного источника;
предельные сроки погашения;
уровень надежности источника;
правила и ограничения по использованию;
доступность;
кредитные возможности банка-заемщика - размер капитала, рейтинг, возможности реализации коммерческих бумаг и т.д.

Процесс управления заемными средствами имеет определенные особенности, на основании которых менеджеры формируют стратегию управления банковским капиталом:

Гибкость управления: в каждый момент времени необходимо четко определять, сколько и на какой период необходимо иметь банку заемных средств.
Высокая чувствительность к изменениям рыночной процентной ставки: ссуды в основном предоставляются под плавающую ставку или на короткие периоды времени.
Краткосрочный характер операций заимствования: самыми популярными являются однодневные ссуды и кредиты со сроками погашения до двух недель.
Невозможность применения ценовых методов управления, поскольку ставку по займу устанавливает кредитор.

Итак, менеджмент банка может частично повлиять на стоимость заемных средств, поддерживая высокую репутацию своего учреждения, повышая ее надежность и платежеспособность и улучшая финансовые показатели деятельности [3].

Литература:

Луданов О. В.Теоретические аспекты анализа финансового состояния коммерческого банка [Текст] / О. В. Луданов. - Нижний Новгород : ВВАГС, 2010. - 103 с.
Екшембиев Р.С. Персональные финансы в финансовой системе государства / Екшембиев Р.С. – М.: Магистр, 2008. – 320с.
Попов И. В. Практика управления кредитным риском в российских коммерческих банках / И. В. Попов. - Москва: МАКС Пресс, 2010. – 150с.

УДК 336.713

Рогожина А.С.

Рогожина І.С.

Макіївський економіко-гуманітарний інститут

ПРОБЛЕМИ І РОЛЬ УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ І ПАСИВАМИ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

За сучасних умов розвитку банківської діяльності головне завдання полягає в пошуку реальних шляхів мінімізації ризиків та отриманні достатніх прибутків для збереження коштів вкладників і підтримання життєдіяльності банку. Успішне вирішення цієї складної проблеми потребує використання багатьох методів, прийомів, способів, систем та розробки нових підходів до управління активами і пасивами банку.

Управління активами та пасивами — одна з основних складових банківського менеджменту, яка безпосередньо впливає на ефективність роботи фінансової установи та її здатність виживати у конкурентному середовищі.

У теперішній час тема управління комерційним банком інтенсивно досліджується науковцями з точки зору як сутності банківського бізнесу, так і реалізації управлінського процесу. Проблеми управління активами і пасивами розглядаються в працях П.Роуза, Дж.Сінкі, А.Мороза, Л.Примостки, О.Кириченка, С.Козьменка, І.Сала, В.Коваленко, О.Васюренка, О.Лаврушина Г.Панова, О.Ширінська та ін.

Збалансоване зростання обсягу активів і поліпшення їхньої якості є необхідною умовою досягнення і підтримання стабільного функціонування й розвитку комерційних банків, їхнього позитивного впливу на розвиток економіки України.

Збільшення банківських активів великою мірою визначається кредитним портфелем, що позитивно впливає на економіку країни та діяльність суб'єктів господарювання зокрема.

Управління активами та пасивами (далі УАП) — основний процес, у межах якого банки планують і реалізують свої прибутки та контролюють притаманні їхній діяльності ризики. Проблеми УАП мають комплексний характер, оскільки необхідно враховувати велику кількість факторів, які стосуються багатьох напрямів діяльності.

Управління активами й пасивами та його результати повинні відповідати певним вимогам. Ці вимоги накладають відбиток на саме управління і повинні обов’язково виконуватись на кожному етапі. Визначимо найважливіші принципи управління активами й пасивам.

Управління активами і пасивами має базуватись на державному підході при оцінюванні економічних процесів, явищ, результатів діяльності. Інакше кажучи, при управлінні активами і пасивами необхідно враховувати відповідність державній економічній, соціальній, екологічній, міжнародній політиці та законодавству.
Управління має носити науковий характер, тобто основуватись на положеннях діалектичної теорії пізнання, враховувати вимоги економічних законів розвитку, використовувати досягнення НТП і передового досвіду, новітні методи економічних досліджень.
Управління має бути комплексним. Комплексність управління вимагає охоплення всіх ланок і сторін діяльності, всебічного вивчення причинних залежностей в діяльності банку.
Однією з вимог до управління є забезпечення системного підходу, коли кожний досліджуваний об’єкт розглядається як складна динамічна система, яка включає ряд елементів певним чином пов’язаних між собою і зовнішнім оточенням. Вивчення кожного об’єкта повинно здійснюватися з урахуванням всіх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, взаємозалежності та взаємопідпорядкованості його окремих елементів.
Управління активами і пасивами має бути об’єктивним, конкретним і точним. Воно має будуватися на достовірній, перевіреній інформації, що реально відображає об’єктивну дійсність, а висновки мають бути обґрунтовані точними аналітичними розрахунками. З цієї вимоги витікає необхідність постійного вдосконалення процесу збору та обробки інформації з метою підвищення точності і достовірності розрахунків.
Управління покликане бути дійовим, активно впливати на процес діяльності банку і його результати, своєчасно виявляючи недоліки, прорахунки, упущення в роботі.
Управління активами і пасивами має проводитися за планом, систематично, а не час від часу. З цієї вимоги витікає необхідність планування управлінської роботи в банку, розподіл обов’язків з її виконання між виконавцями і контроль за її виконанням.
Єдність стратегічного (перспективного) і тактичного (поточного) планування означає відповідність тактичних планів стратегічним цілям, з метою забезпечення безперервності відповідного процесу.
Управління має бути оперативним. Оперативність означає вміння швидко і чітко проводити оцінювання ситуації, приймати управлінські рішення і втілювати їх в життя.
Моральне і матеріальне стимулювання творчої активності, успіхів і досягнень всього колективу та кожного його члена зокрема — умова досягнення високих результатів діяльності банку.
Один з принципів управління — демократизм. Передбачає участь у процесі управління широкого кола співробітників банку, що забезпечує більш повне виявлення передового досвіду і використання ресурсного потенціалу банку.
Управління має бути ефективним, тобто витрати на утримання управлінського персоналу мають давати багатократний ефект.

Основною метою управління активами і пасивами є запобігання чи виправлення дисбалансу та захист від ризиків банківської діяльності шляхом аналізу наслідків генеральної стратегії банку за структурою балансу і його рентабельності. Ця мета досягається шляхом оптимальної комбінації і оптимальних рівнів активів, пасивів та фінансового ризику банку.

Центральною ланкою управління активами і пасивами на практиці є конструювання структури балансу банку через послідовні процентні цикли при одночасній підтримці адекватної ліквідності і профілю ризику.

Отже, банківська система нашої держави, що обрала курс демократичного суверенного розвитку, не може існувати автономно і безпосередньо залежить від стану економіки країни, політики уряду та Національного банку України. Тому першочерговим завданням держави є створення необхідних умов для ефективної діяльності й подальшого розвитку та вдосконалення банківської системи України, її спрямування на реальні потреби поступального зростання економіки, виведення її з економічної та екологічної кризи.

Кожний банк повинен думати про мінімізацію своїх ризиків, зв’язаних з управлінням активами. Це потрібне для його виживання та для постійного розвитку банківської системи країни. Мінімізація ризиків - це боротьба за зниження втрат, інакше це має назву управління ризиками. Цей процес управління включає в себе: передбачення ризиків, визначення їх імовірних розмірів та наслідків, розробку та реалізацію заходів по запобіганню або мінімізації зв'язаних із ними втрат.

УДК 336.7.02

Рябчиков М.А., к.е.н., керуючий

Макіївське відділення ПАТ «Укрсоцбанк», м.Макіївка

Крутушкіна В.В., викладач

Макіївський економіко-гуманітарний інститут

ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА ЯК СКЛАДОВА ЗАГАЛЬНОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Сучасний етап розвитку перехідної економіки України, в період теперішньої фінансово-економічної кризи, висуває нові вимоги до економічної політики держави, які полягають у необхідності зміщення акцентів із зовнішньої орієнтації економіки на активізацію та стимулювання розвитку внутрішнього ринку [3]. Для цього грошово-кредитна політика Національного банку України (НБУ) як складова частина економічної політики країни, має забезпечити відповідне монетарне підґрунтя для виходу країни з фінансової та економічної кризи, тобто цінову стабільність та припинити зростання інфляції у довгостроковому періоді.

Питання, що формують теоретичні та законодавчо-правові засади грошово-кредитної політики, її інструменти та процес реалізації розглядали Гальчинський А.С., Геєць В.М., Галичин І.О., Івасів Б.С., Кулінець А.П., Лисенко Р.С., Міщенко В.І., Міщенко С.В., Нідзельська І.А., Савлук М.І., Сомик А.В., Стельмах В.С., Шульга С.О. та інші.

Погоджуючись із думкою більшості науковців, можна визначити, що найбільш повним і точним визначенням грошово-кредитної політики є розуміння її як комплексу взаємопов’язаних, спрямованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, що їх проводить держава через свій центральний банк. Грошово-кредитну політику часто називають монетарною, оскільки вона є політикою у сфері управління кількістю грошей в обігу. Зв'язок монетарної політики із загальноекономічною політикою держави наведено на рис.1.

Законом «Про Національний банк України» визначено: «грошово-кредитна політика – комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу» [1].

Основні засади грошово-кредитної політики на 2010 рік враховували тенденції розвитку вітчизняної економіки та грошово-кредитної сфери, передбачали комплекс змінних індикаторів фінансової сфери та систему заходів монетарної політики, спрямованих на забезпечення стабільності національної грошової одиниці, сприяння відновленню економіки та стійкості банківської системи [5].

Головною метою грошово-кредитної політики у 2010 році та надалі відповідно до Конституції України лишатиметься забезпечення стабільності грошової одиниці, що є основою для забезпечення збалансованого економічного розвитку, підвищення рівня занятості та реальних доходів населення [4].

У проведенні грошово-кредитної політики Національний банк має автономний статус, підтримує загальну економічну політику Уряду відповідно до Конституції та чинного законодавств України, маючи на меті забезпечення стабільності національної валюти. Дії Національного банку, спрямовані на стабільне довгострокове економічне зростання, концентруються в застосуванні монетарних заходів та інструментів [2].

Національний банк України для проведення монетарної політики яка направлена на стабілізацію фінансової системи країни використовує такі основні інструменти: здійснення операцій на відкритому ринку; процентна політика; встановлення мінімальних обов’язкових резервів для банків; здійснення операцій на валютному ринку; депозитні операції центрального банку та ін.

Література

Закон України „Про Національний банк України” від 20.05.1999 № 679-ХІV, зі змінами і доповненнями // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: ссылка скрыта.
Монетарна політика Національного банку України: сучасний стан та перспективи змін / За ред. В.С. Стельмаха. – К.: Центр наукових досліджень Національного банку України, УБС НБУ, 2009. – 404 с.
Дзюблюк О. Грошово-кредитна політика в період кризових явищ на світових фінансових ринках / О. Дзюблюк // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 5. – С. 20 – 30.
Монетарний огляд за ІІІ квартал 2010 р. / Департамент монетарної політики Національного банку України // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: www.bank.gov.ua.
Основні засади грошово-кредитної політики на 2010 рік (Департамент монетарної політики Національного банку України // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: www.bank.gov.ua.

УДК 336.221.4

Святенко І.М., к.е.н., доцент кафедри обліку і аудиту

Скидан О.М.

Макіївський економіко-гуманітарний інститут

СПРОЩЕННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ В СФЕРІ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Загальні питання застосування спрощеної системи оподаткування (сплати єдиного податку), її переваги і недоліки досліджувалися в цілому ряді робіт, однак задачу формування ефективного механізму оподаткування малих підприємств не можна віднести до цілком розробленої. Вимагають подальшого дослідження питання вивчення доцільності використання альтернативних систем оподаткування.

У результаті аналізу спрощеної системи оподаткування, у порівнянні зі звичайною податковою системою, нами визначено її переваги і недоліки.

До переваг спрощеної система оподаткування малих підприємств можна віднести:

скорочення кількості податків і зборів (обов'язкових платежів) та розрахунків, пов’язаних з обчисленням податкових зобов’язань;
податковий облік по єдиному податку надзвичайно простий, тому що по податкам і зборам, які не платить платник єдиного податку, він не ведеться;
замість різноманітних форм податкової звітності по податкам і зборам, що „заміняються” єдиним податком, один раз у квартал необхідно заповнювати одну форму;
можливе зменшення сум платежів по податкам і зборам у результаті переходу на спрощену систему оподаткування;
імовірність застосування штрафних санкцій знижується в зв'язку з скороченням кількості форм податкової звітності підприємства, істотною уніфікацією термінів надання звітності й сплати податків і зборів, скорочення кількості перевірок і їх тривалості, оскільки при альтернативних способах оподаткування скорочується кількість параметрів, які контролюють органи державної податкової служби та інші відомства;
платники єдиного податку можуть застосовувати спрощену форму ведення бухгалтерського обліку і спрощений План рахунків бухгалтерського обліку.

Всі ці переваги призводять до збільшення власних оборотних коштів платників, зниження трудомісткості ведення обліку та підготовки звітності, зменшення можливості бухгалтерських помилок, зниження імовірності несвоєчасного надання звітності та полегшення контролю за дотриманням термінів сплати.

Недоліками спрощеної системи оподаткування для платника податків у сфері малого бізнесу є:

невідповідність законодавчих актів по спрощеній системі оподаткування іншим законодавчим і нормативним актам;
нечіткі формулювання обмежень щодо застосування спрощеної системи;
відсутність „перехідних” положень, що регламентують особливості податкового обліку операцій, які починаються при одному способі оподаткування, а завершують при іншому;
тимчасовий характер спрощеної системи оподаткування і незрозумілих перспектив її застосування.

Детальний аналіз перерахованих вище переваг і недоліків є основою для прийняття суб'єктом малого підприємництва рішення про перехід на спрощену систему оподаткування, обліку і звітності. Як і будь-яке інше господарське рішення, рішення про перехід юридичної особи на альтернативну систему оподаткування повинне бути обґрунтованим і мотивованим. Цілком природно, що головним фактором, що впливає на прийняття такого рішення, є економічна доцільність, яка виміряється зниженням податкових платежів унаслідок зміни системи оподаткування.

Фактор мінімізації податкового тиску не є єдиним та визначальним фактором при прийнятті підприємцями рішення про перехід на одну з форм альтернативного оподаткування.

Одночасне існування декількох варіантів альтернативного оподаткування ставить юридичних осіб – платників – перед проблемою вибору, вирішення якої залежить від можливої сфери застосування тієї або іншої системи оподаткування; відповідних особливостей державного регулювання підприємницької діяльності; очікуваного економічного ефекту і навіть від суб'єктивних факторів (схильності до ризику особи, що приймає рішення, уміння комплексно оцінити наслідки переходу тощо).

Аналізуючи вищесказане, бачимо, що стимулюючий вплив спрощеного оподаткування в сфері малого бізнесу залежить не від арифметичного зменшення податкового тиску, а від поліпшення інших не менш важливих складових податкової системи, а саме: порядку встановлення і введення в дію податків, їх кількості, прав і обов'язків платників податків. Те, що платники одержали можливість платити меншу кількість різноманітних податків, право ведення спрощеного бухгалтерського обліку і документації, зіграло вирішальну роль для підприємців при виборі методу оподаткування і поліпшило умови їх господарювання. А це - основна задача податкового стимулювання, що покликано поліпшувати умови господарювання і сприяти економічному росту.

Література

1. Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 р. № 2063-III.

2. Указ Президента України «Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» (зі змінами та доповненнями, внесеними Указом Президента України від 28.06.1999 року № 746/99).

УДК338.23:336.74

Сліпченко Т.О., викладач кафедри економічної теорії

Тернопільський національний економічний університет

info@dentaldepo.com

МОНЕТАРНІ ТРАНСМІСІЇ В СТРУКТУРІ МЕХАНІЗМУ МОНЕТАРНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗА УМОВ ФІНАНСОВОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

Питання механізму передачі грошових імпульсів реальним процесам в економічній системі є одним з найскладніших і найбільш спірних у сучасних монетарних концепціях. Монетарний трансмісійний механізм є системою тих економічних важелів, які можуть функціонувати й пристосовуватись до економічної кон’юнктури в той час, як фіскальні та адміністративні методи означають державне втручання в економіку 3, с. 3. У теорії та практиці монетарної політики особливо важливою проблемою є визначення суті передавального, або трансмісійного механізму (трансмісії) даної політики та вивчення дії його каналів. Визначення значущості того чи іншого з них дає змогу краще зрозуміти взаємозв’язок між фінансовим та реальним секторами економіки і на цій основі приймати рішення щодо тактичних цілей грошово-кредитної політики. Сучасна економічна наука не має остаточної відповіді на те, як зміни в монетарній політиці впливають на реальний та фінансовий сектори економіки. Як наслідок, сучасне розуміння механізму грошової трансмісії містить широкий діапазон методів впливу монетарної політики на економічну систему. Найчастіше передатний процес розглядається як дія трьох елементів: регулювання портфеля, наявності кредитних ресурсів та ефекту багатства. Основними методами (каналами) впливу можна виділити: канал процентних ставок, канал валютного курсу, канал ціни активів і кредитний канал 2, с. 32.

Варто зазначити, що ряд вчених виділяють канал очікувань в монетарному трансмісійному механізмі, який характеризує вплив змін у грошово-кредитній політиці на очікування економічних агентів щодо майбутніх цін і макроекономічної ситуації та, відповідно, на їхні рішення щодо споживання, заощадження, інвестицій, виробництва 1, с. 25. В умовах фінансової нестабільності, невизначеності економічної кон’юнктури внаслідок невисокої довіри до урядової та монетарної політики формуються песимістичні очікування та блокуються стимули до економічного зростання. Наявність негативних очікувань економічних суб’єктів може зумовити порушення у роботі передавального механізму монетарної політики, нівелювати вплив її інструментів, спричинити значне відхилення фактичних значень від цільових показників монетарної політики. Як результат – неадекватні зміни процентної ставки на фінансовому ринку або реакції сукупного попиту на динаміку процентної ставки, що дестабілізує кредитний ринок, підриває інвестиційний процес і зменшує вплив монетарної політики на макроекономічні показники. Варто зазначити, що центральний банк може стабілізувати інфляційні очікування шляхом проведення прозорої монетарної політики та встановлення таргетів інфляції, отримавши в даному випадку додатковий сигнальний інструмент – встановлену інфляційну ціль 4, с. 49. Таким чином, при встановленні значення тергетуючого рівня інфляції, центральний банк може використовувати канал інфляційних очікувань для підвищення ефективності монетарної політики.

Зауважимо, що основним фактором успішного запровадження таргетування інфляції і є наявність в центрального банку чіткої картини, як функціонує економіка, застосування якого інструменту монетарної політики є доцільним в тій чи іншій макроекономічній ситуації, з яким часовим лагом дані інструменти впливають на реальну економіку, відповіді на ці питання можна отримати визначивши структуру та оцінивши ефективність трансмісійного механізму.

Варто зазначити, що основним каналом механізму монетарної трансмісії в Україні є канал валютного курсу, а основним інструментом і джерелом зростання пропозиції грошей - валютні інтервенції. Процентний канал не відіграє значної ролі в монетарному трансмісійному механізмі. Вплив облікової ставки НБУ поряд з іншими офіційними процентними ставками на процентні ставки за міжбанківськими кредитами овернайт є статистично незначущим, що свідчить про недостатню дієвість процентної політики в регулюванні грошово-кредитного ринку, а відповідно й обмежені можливості впливу НБУ на сукупний попит та інфляцію. На сьогодні загрозою для української економіки є нездатність монетарного трансмісійного механізму саморегулювати ситуацію. Актуальними до розгляду є питання використання цінних паперів центральним банком в реалізації монетарної політики, що підвищило б ефективність монетарного трансмісійного механізму. Варто зазначити, що трансмісійний монетарний механізм ефективно діє в довготерміновій перспективі. В короткотерміновій перспективі часто виникає потреба у застосуванні фіскальних та адміністративних важелів.

Отже, визначення переважаючих, основних каналів механізму передачі імпульсів грошово-кредитної політики реальному сектору економіки дозволяє сформувати підходи та принципи до вибору центральним банком оптимального монетарного режиму, а також визначити найефективніші інструменти монетарного регулювання.

Література

Міщенко В. Монетарний трансмісійний механізм в Україні. Стаття 3. Напрями вдосконалення трансмісійного механізму грошово-кредитної політики на основі зарубіжного досвіду / В. Міщенко, А. Самик, С. Шульга // Вісник Національного банку України. – 2007. – № 12. – С. 24–29
Монетарний трансмісійний механізм в Україні: Науково-аналітичні матеріали. Вип. 9 / В. І. Міщенко, О. І. Петрик, А. В. Сомик, Р. С. Лисенко та ін.  К.: Національний банк України. Центр наукових досліджень, 2008.  144 с.
Стельмах В. Монетарна політика як один із ключових факторів економічного зростання / В. Стельмах // Вісник Національного банку України. – 2002. – №1. – С. 2-9.
Петрик О. І. Цілі та основні режими сучасної монетарної політики / О. І. Петрик // Вісник НБУ. – 2006. – № 6. – С. 6–13.

УДК336.741.236.1

Філатова О.М., аспірант

Національний університет державної податкової служби України, м.Ірпінь

ПОДАТКОВЕ ПЛАНУВАННЯ В СИСТЕМІ АНТИКРИЗОВОГО МЕХАНІЗМУ

Однією з негативних рис ринкової економіки є її циклічний характер. Чим більш розвинутою є країна, тим вагоміші її соціально-економічні втрати при розгортанні криз. ось чому питання формування ефективного механізму реалізації антикризової політики залишається актуальним для всіх урядів і господарських суб’єктів.

Антикризова політика – свідомі цілеспрямовані дії щодо промислового циклу з метою зменшення глибини криз, стабілізації економічної кон’юнктури і збільшення темпів економічного зростання. Існує точка зору щодо держави як єдиного суб’єкту формування такого механізму. На наш погляд, така постановка питання в методологічному сенсі помилкова. Безсумнівно, що держава в антикризовому регулюванні відіграє провідну роль. проте певною мірою в антикризовій стабілізації приймають участь і провідні корпорації, а також наднаціональні органи. адже ж криза (особливо в сучасних умовах глобалізації економічних відносин) розповсюджується далеко за межі країни, де вона народжується, й до того ж від неї потерпають майже всі економічні суб’єкти.

Додатковим аргументом щодо багатьох суб’єктів, які приймають участь у формуванні антициклічної політики й механізму її реалізації є те, що будь-які суб’єкти господарської діяльності безпосередньо беруть участь у формуванні державного бюджету як платники податків. А податковий механізм регулювання суспільного відтворення, на наш погляд, реалізується, з одного боку, як чинник формування матеріального підґрунтя антикризового розвитку країни, а, з другого – як елемент механізму реалізації антикризової політики.

У якості чинника формування матеріального підґрунтя антикризового розвитку податковий механізм виступає, коли податки виконують фіскальну функцію – функцію формування бюджету країни. Адже бюджет – це факт прояву сутності держави, яка тільки й може виконати свої функції, коли є бюджетні кошти. Але формування бюджету – процес суперечливий. з одного боку, коштів завжди бракує, і держава намагається посилити податковий тиск на платників податків, чим гальмує розвиток виробництва, оскільки обмежує інвестиційні кошти суб’єктів господарської діяльності. З другого боку, щоб надати можливості економічним суб’єктам активізувати виробництво, бути конкурентоспроможними (й таким чином уникнути негативних кризових процесів), держава має проводити зважену податкову політику, чим в кінець кінців може обмежити надходження коштів до бюджету. Отже, стає питання про розв’язання такої дихотомії. на наш погляд, механізмом подолання означеної суперечності є податкове планування.

Податкове планування має базуватися на певних методологічних засадах. перш за все, це контроль за додержанням податкового законодавства, правильністю нарахування й обчислення податків, повнотою і вчасністю їх сплати до бюджету, а також контроль за сплатою неподаткових надходжень, встановлених законодавством. Такий контроль здійснюється державою, є невід’ємною функцією державної податкової адміністрації України.

Контролю за надходженнями до бюджету має передувати прогнозування надходжень. отже окрім аналізу податкових й інших платежів Законом України „Про державну податкову службу в Україні”, а також Указом Президента України від 13.07.2000 №886 і Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.07 №778 „Про затвердження положення про державну податкову адміністрацію України” на державну податкову адміністрацію покладено відповідну функцію – функцію прогнозування податкових надходжень. Виконання цієї функції передбачає ретельне дослідження вивчення впливу макроекономічних показників на надходження податків та розробка пропозицій щодо їх збільшення й зменшення втрат бюджету.

У процесі податкового планування мають узгоджуватися інтереси економічних суб’єктів різних рівнів: держави, місцевих органів і безпосередньо платників податків і зборів. Щодо України, то необхідна координація дій обласних державних адміністрацій в АР Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації України, інших органів центральної виконавчої влади та Верховної Ради України.

Основні етапи бюджетного планування наступні:

- аналіз економічних і законодавчих чинників, що вплинули на виконання доходів державного бюджету у попередньому році;

- аналіз прогнозних значень доходів бюджету на наступний рік;

- підготовка пропозицій щодо проекту основних напрямів бюджетної політики на наступний рік;

- визначення напрямів удосконалення законодавства з питань оподаткування з метою забезпечення сталого розвитку економіки та збільшення дохідної частини бюджету.

У чому ж ми бачимо зв'язок податкового планування з антикризовим регулюванням? – у тому, що для запобігання криз і циклічних коливань, держава має організовувати (й забезпечити коштами) проведення так званих громадських робіт: розвиток будівництва доріг, мостів, розвиток ринкової й соціальної інфраструктури тощо. Окрім організації виробництва держава має здійснювати закупівлю у компаній надлишкової продукції, щоб запобігти їх розоренню. До цього треба додати ще й необхідність з боку держави здійснювати соціальні платежі.

Таким чином, виважена податкова політика держави, податкове планування надходжень до бюджету і витрат – один з вагомих елементів антикризового механізму.

УДК 336.221

Фільо М.М., аспірант кафедри податків і фіскальної політики

Тернопільський національний економічний університет

ПІЛЬГОВЕ ОПОДАТКУВАННЯ: ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ АСПЕКТИ

Практика використання податкових пільг без належного законодавчого і наукового тлумачення ускладнює податкову систему і стає на заваді ефективності розвитку податкових відносин. Особливої актуальності ця проблема набуває у зв’язку з прагненням України побудувати прозорий та ефективний механізм пільгового оподаткування, що потребує певних напрацювань вітчизняних вчених з урахуванням досвіду представників західної фінансової думки у сфері здійснення пільгового оподаткування.

У вітчизняній науковій літературі проблеми пільгового оподаткування висвітлені не досить широко. Серед вітчизняних науковців та практиків, які досліджували ці питання, доцільно виділити праці Ю.Б. Іванова, Т.І. Єфименко, А. М. Соколовської, І. О. Луніної та ін.

Так, за даними Світового банку, податкові пільги мають низку позитивних та негативних властивостей. До позитивних ознак податкових пільг можна віднести можливість [1]:

– заохочення участі приватного сектора в соціальних програмах;

– прийняття рішень приватним сектором, а не урядом;

– зменшення державного контролю за використанням пільг.

До негативних ознак належать їх потенційна неефективність та необ’єктивність, зокрема:

– зменшення податкової бази, а отже й можливостей для скорочення податкової ставки;

– ускладнення податкового законодавства;

– функціонування податкових пільг поза межами бюджетної системи;

– створення регресивнішої системи оподаткування.

Попри негативні ефекти, породжені застосуванням податкових пільг, історія фіскальної думки не знає жодної країни, вільної від пільг у царині податків [2, С. 45]. Принципи надання податкових пільг складаються з трьох груп: принципи справедливості (рівності, доступності, узгодження інтересів, соціальної справедливості); організаційно-правові принципи (незворотності, стабільності, компетенції, єдиного підходу, правового врегулювання, пріоритетності податкового законодавства); принципи обґрунтованості податкових пільг (переваги інноваційної та інвестиційної спрямованості, економічної обґрунтованості, наукової обґрунтованості, економічної ефективності, відповідності пріоритетам соціально-економічної політики держави) [3, С. 192 - 196].

Зазначені принципи необхідно встановити на законодавчому рівні. Закріплення принципів надання податкових пільг буде “направляти й стримувати законодавчу владу, маючи для неї еталонне значення”. Також потрібно враховувати, що надання пільг не лише призводить до втрат бюджету.

Якщо пільга має не соціальний, а економічний характер, то її надання в кінцевому рахунку повинно збільшити податкові надходження. Наприклад, надання податкових пільг, спрямованих на стимулювання впровадження енергоощадних технологій, дасть змогу знизити енергоємність ВВП, економічний зміст чого полягає у зменшенні валових витрат на паливно-енергетичні ресурси при виробництві продукції, що сприятиме збільшенню прибутку підприємства, а отже, – і росту надходжень від податку на прибуток [4, С. 257].

Відповідно до довідника пільг № 55 на 01.11.2010 року діяло 307 видів пільг щодо 12 податків і зборів. Втрати бюджету від надання цих пільг сягнули 24 800 803,874 тис. грн. (табл.1).

Таблиця 1. - Втрати бюджету внаслідок пільгового оподаткування по видах податків, зборів [5]

Назва податку	Кількість отриманих пільг (всього)	Cума втрат бюджету внаслідок пільгового оподаткування (тис.грн.)
Податок на додану вартість	31 887	22 643 989,568
Податок на прибуток підприємств	1 269	1 438 685,775
Плата за землю	8 593	641 434,105
Податок з власників транспортних засобів	15 618	67 134,294
Місцеві податки і збори	5 616	6 117,447
Збiр за забруднення навколишнього природного середовища	3	1 451,519
Збір за спеціальне водокористування	23	1 880,639
Державне мито	6	109,412
Платежі за користування надрами	1	1,115
Всього	63 016	24 800 803,874

Основну частину склали втрати податку на додану вартість, що дорівнювали 22643989,568 тис. грн. Наступні за величиною витрати зумовлені пільгами з податку на прибуток підприємств - 1438685,775 тис. грн. Витрати місцевих бюджетів пояснюються головним чином наданням пільг з плати за землю, що склали 641 434,105тис. грн. [5].

Слід наголосити, що для подолання кризових явищ у економіці, сприяння інноваційному розвиткові, реформування податкової системи України та пошуку додаткових резервів для наповнення дохідної частини бюджету необхідні кардинальні зміни в наданні податкових пільг [6, С.51]. Отже, передусім необхідно створити систему якісного моніторингу податкових витрат для проведення аналізу ефективності їх впливу на окремі сектори економіки, а також надання надалі тільки економічно обґрунтованих, інноваційно спрямованих і соціально ефективних податкових пільг. Це дасть змогу впорядкувати пільгове оподаткування, виключивши, зокрема, пільги з ПДВ, які пов'язані з особливостями його справляння та в інших країнах пільгами не вважаються (наприклад, пільги з оподаткування операцій із надання фінансових послуг).

Література

Why Worry About Tax Expenditures? / The World Bank PREMnotes, Economic Policy. – №77 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта.
Система податкових пільг в Україні у контексті європейського досвіду / А. М. Соколовська, Т. І. Єфименко, І. О. Луніна та ін. – К. : НДФІ, 2006. – С. 183.
Налогообложение: проблемы науки и практики – 2009: Монография. / Пор ред. проф.. Ю.Б. Иванова. – Х.: ФЛП Либуркина Л.М.; ИД «ИЖЕК», 2009. – 296 с
Єфименко Т.І. Пільги у системі оподаткування в Україні // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 2 – Ч. 2. - С. 255–260.
Зведений звіт про втрати бюджету внаслідок пільгового оподаткування по видах податків, зборів (обов'язкових платежів) станом на 01.10.2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ov.ua/control/uk/publish/article?art_id=133895&cat_id=133904
Головань М. М. Про реформування системи пільгового оподаткування // Фінанси України. – 2009. - № 11. – С. 47 – 52.

Науковий керівник: д.е.н., доцент кафедри податків і фіскальної політики ТНЕУ Десятнюк О.М.

УДК336.713.13

Хараман В.С., здобувач

Донецькій національний університет економіки і торгівлі

імені М. Туган-Барановського

haravika@mail.ru

ІНСТРУМЕНТИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКОЮ ЛІКВІДНІСТЮ

Управління ліквідністю банківської системи є одним із пріоритетних завдань центральних банків. Це пов’язано з тим негативним впливом, як недостатньої так і надлишкової ліквідності на всіх рівнях банківської системи. Саме тому підтримання оптимального рівня вільної банківської ліквідності є важливою передумовою розвитку та стійкості банківської системи, стабільності національної грошової одиниці та зниження інфляційних процесів в країні.

Проблеми управління банківською ліквідністю у вітчизняній науковій літературі досліджували М.Д. Алексеєнко, О.В.Васюренко, О.Д. Вовчак, О.В. Дзаболюк, Б.Л. Луців, І.О. Лютий, Л.О. Примостка, М.В. Савлук, В.С. Стельмах та ін. Однак незважаючи на значну увагу науковців і практиків до визначення стану ліквідності банківських установ і розроблення методів його прогнозування, в основному це питання розглядалось у на мікрорівні, а не всієї банківської системи.

Одним із різновидів індикативного регулювання ліквідності банків та банківської системи в цілому є економічні нормативи, виконання яких відповідно до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні є обов’язковим для усіх банків України [1].

Основним інструментом регулювання ліквідності банків нині є постійно діюча лінія рефінансування для надання банкам кредитів овернайт. На основі проведеного аналізу динаміки обсягів кредитування через ті чи інші механізми встановлено, що протягом 2005 - 2010 рр. рефінансування банків здійснювалось головним чином через надання кредитів овернайт, що свідчить про спрямованість політики Національного банку щодо регулювання ліквідності банківської системи на її миттєву складову [2, 4].

У багатьох зарубіжних країнах Європейського союзу, а також Росії, для регулювання ліквідності банків центральними банками надаються внутрішньоденні кредити.

Використання цього виду кредиту зазначеним країнам дозволяє оперативно підтримувати миттєву ліквідність банків протягом одного робочого дня. Його запровадження позбавило банки необхідності підтримувати значні залишки коштів на кореспондентських рахунках для проведення поточних розрахунків, що позитивно вплинуло на зниження рівня надлишкової ліквідності банківської системи. Внутрішньоденні кредити не відносяться до монетарних операцій центрального банку. Вони надаються на умовах безоплатності в межах операційного дня та переведення до категорії кредитів овернайт без відповідних штрафних санкцій. Використання зазначеного інструменту дозволяє підвищити ефективність управління банківською ліквідністю та розрахунків в економіці, вивільнити кошти банків для проведення інших активних операцій, прискорити оборотність їх коштів та підвищити ефективність банківської системи в цілому. На нашу думку, наявність в арсеналі інструментів Національного банку України внутрішньоденних кредитів дозволило б при запровадженні вимоги зберігання коштів обов’язкових резервних вимог на окремому рахунку в Національному банку України, як це передбачено чинними нормами права [3], забезпечити ефективне управління ліквідністю банківської системи України у разі виникнення надзвичайних обставин та суттєвого погіршення ситуації на грошово-кредитному ринку.

Література

Інструкція НБУ “Про порядок регулювання діяльності банків в Україні” від 28.08.2001 р. № 368 зі змінами від 17.12.2007 року // [Електронний ресурс]. – Електрон. Текстові дані (829 байт). –da.gov.ua/
Статистична інформація щодо основних показників діяльності банків України [Електронний ресурс]. – Електрон. Текстові дані (829 байт). –Режим доступу:
Положення НБУ “Про порядок формування обов’язкових резервів для банків України” від 16.03.2006 р. № 91 зі змінами від 2 квітня 2008 року// [Електронний ресурс]. – Електрон. Текстові дані (829 байт). –da.gov.ua/
Ліквідність банківської системи України: Науково-аналітичні матеріали. [Текст] / Вип. 12 / В.І. Міщенко, А.В. Сомик та ін. – К.; Національний банк України. Центр наукових досліджень, 2008. – 180 с

УДК 336.71.1(477)

Хімійчук О.М.

Марич М.Г., асистент

Буковинська державна фінансова академія, м.Чернівці

Maxbs12@rambler.ru

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ В УМОВАХ ЇЇ ІНТЕГРАЦІЇ

У СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ ПРОСТІР

Інтеграція банківської системи України у світовий фінансовий простір відкриває нові можливості для розвитку вітчизняного фінансового сектору та містить загрози, які посилюються під дією фінансової кризи. За цих умов постає проблема пошуку шляхів та пріоритетів розвитку банківської системи України в умовах її інтеграції.

Проблеми та перспективи розвитку напрямів забезпечення стабільності банківської системи розглянуто в працях вітчизняних науковців і практиків: В.І.Міщенка, Т.С.Смовженко, С.М.Козьменко, М.І.Савлука, В.С.Стельмаха.

Завданням даної роботи є дослідження розвитку банківської системи України у процесі її інтеграції у світовий фінансовий простір, виявлення загроз фінансовій безпеці держави та розробка заходів щодо стабілізації ситуації у вітчизняних банках.

В процесі аналізу спостерігається зростання ризиків банківської діяльності. За перше півріччя 2009 р. збитки банків становили 14,3 млрд. грн., більше половини втрат (9,1 млрд. грн.) припало на банки І групи. Збитки банків виникли внаслідок зниження процентних доходів, значних відрахувань в резерви, погіршення якості кредитних портфелів, значних адміністративних витрат.

Входження іноземного капіталу у банківський сектор є об'єктивною необхідністю, зважаючи на його низький рівень капіталізації. Сукупний балансовий капітал банків України є меншим, ніж в інших країнах, і складає 5,2% від ВВП. У Росії він складає 9,1%, а в країнах Центральної Європи – 40%.

Іноземний капітал у банківському секторі Україні представлений 23 країнами. Найбільшу частку в загальній сумі іноземного капіталу становить капітал Австрії, Кіпру, Франції, РФ.

Іноземний капітал у банківській системі достатньо диверсифікований по країнах-донорах, на українському ринку банківських послуг представлені такі потужні світові групи, як австрійська Raiffeisen Zentralbank, італійські UniCredit Group та Intesa San Paolo, французькі BNP Paribas та Credit Agricole, шведська SEB, російські ВТБ і Сбербанк та ін..

Слід зазначити, що фінансово-економічна криза негативно вплинула на настрої інвесторів і з 2009 р. почалось згортання бізнесу окремими іноземними банками: голландською групою ING Group, німецьким Dresdner Bank, французьким банком BNP Paribas, італійською групою UniCredit.

У звіті агентства «Moody’s» [2] зазначено, що західні банки (Raiffeisen, Erste Bank, Societe Generale, UniCredit) зіштовхнулися зі скороченням дохідності вкладень у розвиток дочірніх структур у Прибалтиці, Угорщині, Хорватії, Румунії, Болгарії, Україні, Казахстані, Росії.

Аналітики вітчизняного рейтингового агентства «Кредит-рейтинг» прогнозують, що іноземні материнські групи можуть скоротити підтримку своїх дочірніх компаній внаслідок подальшого зниження обсягів кредитування населення і реального сектору економіки, зростання недовіри між суб'єктами ринку, послаблення позицій України на світовому ринку капіталів [3].

Проблеми з виплатами зовнішніх боргів виникли у багатьох банків та призвели, зокрема, і до погіршення позицій України на світовому ринку капіталів. У березні 2009 р. банк «Фінанси та Кредит» не зміг повністю розрахуватися за синдикованою позикою із Standard Bank, Raiffeisen Zentralbank та «Банком ВТБ». Тривають переговори щодо реструктуризації заборгованості банків ПУМБ і Кредитпромбанк.

Враховуючи специфіку і проблеми розвитку вітчизняного банківського сектору, можна зробити наступні висновки:

Розвиток банківського сектору України характеризується погіршенням показників: з початку 2009 р. зменшились чисті активи, балансовий капітал, кредитний і депозитний портфель, зросла проблемна заборгованість.
В умовах фінансово-економічної кризи довіра іноземних інвесторів до вітчизняного банківського сектору знизилась: у 2009 р. частка іноземного капіталу в статутному капіталі банків зменшилась, почалось згортання бізнесу окремими іноземними банками.
Вразливість банків з іноземним капіталом: з початку 2009 р. у цих банках відбулось більш суттєве скорочення активів, власного капіталу, чистого прибутку, депозитів та кредитів юридичних осіб.
Скорочується підтримка дочірніх компаній в Україні через погіршення стану іноземних материнських груп.
Проблемні банки можуть бути розпродані іноземним інвесторам за безцінь, щоб позбутися боргів та необхідності розраховуватись з клієнтами.
Значні запозичення банків за кордоном у передкризовий період призвели до необхідності суттєвих виплат.

Отже, підтримка банківської системи України в умовах її інтеграції має бути спрямована на відновлення платоспроможності банківської системи і забезпечення ефективного кредитування економіки.

Література

West European ownership of East European banks during financial and macroeconomic stress. – Moody's Global Credit Research Feb 17, 2009.
Шулик В. Банковская система Украины – прогноз «нагативный» / В.Шулик // Кредит-рейтинг монитор. – 2009. – № 7. – С. 2 – 5.
Корнилюк Р. Час розплати: як банки повертатимуть зовнішіні борги / Р.Корнилюк//Фондовый Рынок. – 2009. – № 28. – С. 5 – 17.

УДК 336.226.212.1

Хом’як М.С., к.е.н., доцент

Бугіль С.Я., к.е.н., доцент

Львівська державна фінансова академія

S_bugil@ukr.net

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ НЕРУХОМОГО МАЙНА, ВІДМІННОГО ВІД ЗЕМЛІ, В УКРАЇНІ

Податок на нерухоме майно, відмінне від землі, є новим для сучасних суб'єктів оподаткування в Україні, і його закріплення в податковому законодавстві вимагає особливої уваги.

Податок на нерухоме майно може стати стабільним та істотним джерелом доходів місцевих бюджетів України. Аргументами даної думки є: відповідність податку принципу отримуваних вигод – локальне розташування об’єктів нерухомості дозволяє децентралізовано надавати місцеві суспільні послуги; відносно рівномірний розподіл об'єктів оподаткування по території країни; наявність в органів місцевого самоврядування даних для адміністрування цього податку; стабільні податкові надходження.

Дослідження з майнового оподаткування в Україні знаходять відображення в багатьох роботах українських учених. У них розглядаються теоретичні основи оподаткування нерухомого майна, теперішній стан оподаткування об’єктів нерухомості в Україні, зарубіжний досвід оподаткування нерухомого майна, фіскально-адміністративні проблеми запровадження податку на нерухомість в Україні, шляхи удосконалення системи оподаткування нерухомого майна в Україні [1-5].

Проте формування законодавчої бази з оподаткування нерухомості проходить досить важко, відзначаються суттєві недоліки, які перешкоджають уведенню податку на нерухоме майно, відмінне від землі Тому доцільним є проведення детального аналізу законопроектів про запровадження податку на нерухоме майно, відмінне від землі, встановлення їх недоліків та розробка рекомендацій щодо усунення цих недоліків.

Для цього пропонується ряд взаємозв'язаних рекомендацій щодо формування системи оподаткування нерухомого майна, відмінного від землі, в Україні за такими напрямами:

Через відсутність єдності у визначенні поняття нерухомого майна в Цивільному і Господарському кодексах України при розробці окремих положень з оподаткування нерухомого майна можуть виникнути труднощі, пов’язані з ідентичним визначенням об’єкта оподаткування. Тому на законодавчому рівні необхідним є узгодження і доопрацювання законодавчих актів і розробка податкового законодавства (Закону про податок на нерухоме майно (нерухомість), в якому поняття нерухомого майна як об’єкта оподаткування буде чітко визначено та ідентично основним законодавчим актам держави.
Для запобігання необґрунтованому перерозподілу коштів від оподаткування нерухомого майна необхідно чітко визначити основні напрями витрачання податкових надходжень. Кошти від сплати податку можуть бути використані на ремонт шкіл, дитячих садів, медичних установ, проведення водопроводів і каналізації, забезпечення централізованого опалювання і поліпшення інфраструктури об'єктів нерухомості, впорядкування прибудинкових територій, будівництво соціального житла тощо.
Окремо слід наголосити на тому, що використання неоподатковуваного мінімуму може виключити з об'єктів оподаткування прибуткову нерухомість (наприклад, квартири, будинки й інші будови, що здаються в оренду, але мають розмір менше встановленого оподатковуваного мінімуму). Досвід зарубіжних країн показує, що прибуткова нерухомість може бути оподаткована за ставкою 10% від чистого доходу (за даними договорів оренди) або мати ставку в 1% від вартості об'єкта нерухомого майна.
Для запобігання можливій негативній реакції майбутніх платників податку доцільною є розробка програми по роботі з громадськістю щодо роз'яснення позитивної сторони введення податку на нерухоме майно (міцного взаємозв'язку між системою майнового оподаткування і рівнем суспільних послуг, застосування залікової системи оподаткування), пояснення механізму формування і стягнення даного податку за допомогою радіо, телебачення, масового розповсюдження друкарської продукції.
Державне регулювання, розробка стандартів і інструкцій з оподаткування нерухомого майна, аналіз і контроль функціонування системи нерухомого майна можуть здійснюватися Міністерством фінансів і Державною податковою адміністрацією України; оцінка, формування баз даних з характеристиками нерухомого майна – бюро технічної інвентаризації; стягнення податку, формування культури сплати податку, облік об'єктів оподаткування і платників податку, перевірка податкової звітності – органами Державної податкової адміністрації на місцях (податковими інспекціями).

Література

Податковий кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України від 19.11.2010 р. [електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта.
Лекарь С. Світовий досвід у справлянні податку на нерухоме майно ∕ Лекарь С. ∕∕ Економіст – 2008.- № 6. – С. 23–27.
Мазур І.М. Особливості впровадження майнового оподаткування в Україні на прикладі податку на нерухомість ∕ І.М. Мазур Н.В. Габельчук ∕∕ Науково-інформаційний вісник. – 2010. – № 2. – С. 60–67.
Мельник В.М. Податок на нерухоме майно: фіскально-адміністративні проблеми запровадження в Україні ∕ В.М. Мельник, М.М. Мельник ∕∕ Фінанси України – 2008. – № 3. – С. 61–67.
Мировой опыт налогообложения недвижимости [Електронний ресурс], 2010. – Режим доступу: .ru/document.php?id=6150.

УДК 336.71.1(477)

Храпкіна В.В., к.е.н., доцент

Семенєнко Ю.С.

Макіївський економіко-гуманітарний інститут

НАПРЯМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В ПОСТКРИЗОВИЙ ПЕРІОД

Банківська система займає домінуюче місце у фінансово-кредитній системі України. Стабільне функціонування банківської системи є важливим чинником фінансової безпеки держави. Світова фінансова криза істотно вплинула на розвиток вітчизняної банківської системи, тому в кризовий та посткризовий період виникла гостра необхідність удосконалення процесу регулювання банківської діяльності.

Сучасна практика функціонування банківської системи України свідчить, що до найвагоміших напрямів дій НБУ по стабілізації банківської діяльності мають належати:

- контроль не лише за діяльністю конкретних банків, а, насамперед, прозорості діяльності та розкриття інформації банками та забезпеченням її (інформації) правдивості, а також запровадження прямих заходів підтримки банківської системи. Так, рефінансування з боку НБУ, незважаючи на всі недоліки й непрозорість, стало одним з факторів, що дозволили утримати банківську систему від краху в перші місяці кризи. Тому не доречно відмовлятися від такого інструменту підтримки ліквідності банків, оскільки під час кризи для більшості банків рефінансування було єдиним джерелом отримання коштів.

Залишається актуальною підтримка й сьогодні, оскільки ще зараз деякі банки вимагають фінансової підтримки від НБУ. Однак, саме процедуру видачі таких кредитів потрібно вдосконалити, насамперед, у частині контролю над використанням отриманих коштів;

- завоювання довіри населення до державної системи гарантування внесків і депозитів (щоб у вкладників завжди була впевненість у тому, що вони за будь-яких обставин отримають свої заощадження). У цій частині Уряду слід долучитися до збільшення обсягів ресурсів у Фонді гарантування депозитів, передбачивши під час розробки державних бюджетів найближчих років, переспрямування частини прибутку НБУ на такі цілі;

- реабілітація все ще проблемних, але потенційно платоспроможних несистемних банків через чітко визначену та дотримувану процедуру активізації механізмів «злиття та поглинання», «покупки і приєднання», створення «банку поганих активів» тощо;

- недопущення впровадження заходів, які можуть спонукати населення до виведення коштів з національної банківської системи. Так, наміри впровадити оподаткування прибутків з депозитів поряд із дозволом відкривати рахунки за кордоном може призвести до виведення великих депозитів за межі країни;

- відмова від «швидких» заходів, які можуть помітно ускладнити становище значного кола банків. Так, НБУ своєю постановою №273 від 6 липня 2010 р. зобов’язав банки до 1 січня 2012 р. збільшити розмір регулятивного капіталу до рівня не нижче 120 млн. грн. Зрозуміло, що в посткризовий період нарощування капіталу не є «легким» завданням, тому для групи середніх і малих банків можуть виникнути проблеми в результативній діяльності;

- у довгостроковій перспективі необхідно підвищувати рівень грамотності суспільства у фінансовій сфері, в т.ч. через систематизоване пояснення дій центрального банку керівництвом. Це не призведе до повної ліквідації кризи недовіри, проте дозволить забезпечити повернення довіри, як тільки відновляться основи економічної стабільності.

Реалізація заходів щодо стабілізації банківського сектору сприятиме відновленню основних функцій банківської системи та спрямуванню кредитних ресурсів на розвиток національної економіки.

УДК 338.124.4

Blog

Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку міста

Содержание