Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
?нтонович познайомився зі студентами-медиками: Миколою Ковалевським, про якого говорили, що він хоче бути малоросійським імператором, та Федором Панченком, який дав Володимирові Кобзаря та розповів про Кирило-Мефодіївське братство.
Попервах Антонович входив до так званої української гміни студентів поляків. Тут поступово він виділився як один із впливових лідерів, розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько хлопомани.
У своїх споминах Антонович писав, що наприкінці 1850-х років у колі хлопоманів виникла думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності. Було вирішено під час вакацій (квітень серпень) пішки подорожувати по Україні в селянському одязі. За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Внаслідок того, підсумовував учений, народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Ми бачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену народню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякого нужденного [91]. Особливо цікавими були подорожі в землі колишніх Запорізьких Вольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці Старої Січі юнакам показували могилу кошового Сірка і оповідали багато переказів. Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно памятали Запоріжжя і могли доволі категорично розказати про його побут.
Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, котрих вчили в національному напрямі [93]. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. У школі навчалися двоє родичів Шевченка, небіж Панченка, а з іншого бокумайбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школа містилася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, і дружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антонович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Школа припинила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р. [94]. Вона фактично дала мінімальний результат і не виправдала сподівань. Проте ця невдала спроба не знеохотила молодих народолюбців.
В усіх заходах групи Антоновича, як стверджував він сам, були проведені принципи українства і демократії з різкою критикою шляхетського побуту і шляхетських теорій [95]. Почалася конфронтація з польською шляхтою краю та польською гміною в університеті.
На схилі років у своїх мемуарах Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства: Якби намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійному взгляді загально панував католицький фанатизм, затим був шовіністичний патріотизм польський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, у вірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила свою самостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона між народами свята мучениця... У відносинах суспільних загально признавався шляхетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, котрий волею Бога і природи був утворений на те, щоб володіти краєм і людьми... Шляхетське суспільство розпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої, нижчої верстви з погордою і чванством [96]. Особливу роль у систематизації поглядів і устремлінь шляхти Антонович відводив єзуїтам та їхній таємній діяльності. Дуже гостро змальовував учений у мемуарах стосунки панів із селянами й православним духовенством.
Сам Антонович та його близькі оповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особі провінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, вже в той час визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу. Постемпський нібито пропонував Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобути кафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він зрікся своєї українсько-демократичної пропаганди. Коли ж умовляння не подіяли, Постемпський, як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Китаєві, але коли стало відомо про фізичну вправність Антоновича як фехтувальника та доброго стрільця, паничі відступили [97].
Напруження стосунків зі студентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна в університеті видавала рукописний журнал Publicysta, який редагував Мйодушевський, а серед авторів був Антонович. Останній гостро дискутував із редколегією, особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою Богдана Хмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захистити гетьмана, він демонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у І859 р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відновити Польщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати місцеві проблеми. Антонович і Рильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бути частиною Польщі [98].
Після таких гострих сутичок постало питання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборах гміни було прийнято рішення про заснування власне української громади й остаточний вихід із польської. До цього пристало 15 ч?/p>