Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
?енона Фіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку зявилася Моя сповідь [109]. Tут він дуже чітко заманіфестував культурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: Я могу стараться изучать й заявлять, по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могу способствовать его образованию, но навязывать ему что-нибудь задуманное мною а priori я никогда бы не решился! Сповідь завершувалася словами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: ...надеюсь, что трудом й любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними...
Того ж 1862 року гурток київської молоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в Современной летописи журналу Русский Вестник статтю Общественные вопросы. З цього приводу цензура звернулася за розясненнями до київського генерал-губернатора кн. І. І. Васильчикова, який конфіденційно повідомив про справу комуністичного товариства та рух хлопоманів, процитував свідчення Антоновича. Князь писав, що молодий чоловік хорошо знает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно и верно оценивает настоящее политическое его положение, здраво й логически доказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности соединения Южной Руси с Польщею. Генерал-губернатор свідчив, що фактів про неблагонамеренные стремления Антоновича та його товаришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки. Зауваживши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формального дозволу на його організацію не давала), проте статтю все ж можна опублікувати: літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котрі беруть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій [110].
Стаття була опублікована того ж року, а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставив свої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише через десять років [111].
Поліція простежила поїздку Антоновича до Петербурга, де він зустрічався з редактором Основи Василем Білозерським. Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю про відносини в українському суспільстві, складену Т. Рильським і доповнену за порадами Білозерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом Грицько Чорний). Завязалися тісніші стосунки з українцями в Петербурзі. На той час київську Громаду (наприкінці 1862 р.) відвідав Пантелеймон Куліш, на якого тоді молодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарував усіх, лаючи Основу та її редактора. Антонович закинув Кулішеві згаряча, що це, мовляв, негарно поводитися так зі своїми приятелями [112]. Це особисте негативне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя...
Тимчасом польські революціонери спробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.
Напередодні повстання 1863 р. Антон Мйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боніфатійович сказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підуть із польською громадою. Ваша справа, говорив він, мусить мати для вас фатальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або будуть заслані, або переїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинити опір. Наша (українська. A. P.) справа зможе на тому тільки виграти, коли з двох наших ворогів сильніший буде знищений [113].
Тоді поляки вирішили діяти методом погроз, а після придушення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвідчивши про його участь у ньому [114]. Боячися арешту, Антонович, за свідченням Павла Житецького, навіть надумав тікати в Галичину і вже зовсім зібрався був, та його нібито зміг переконати не робити цього Житецький [115].
Однак на тому справа не скінчилася. Польські арештанти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у 1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огризка, де всі звинувачення повторювалися. Згодом, уже на схилі життя Антоновича, з польського боку цю історію описав Равіта-Гавронський [116].
У квітні 1904 р. Антонович повідомляв Б. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгу Равіти-Гавронського. Сюжет справді задирающій і напрямок чудний, зазначав учений, репетиція всіх чудасних думок і ілюзій інсургентов 1863 року та в добавок і мені там достається і епітетов і вимишленних фактов чимало, дуже б хотілось отвітити, та сил не хватає, може, трохи укріпившись, літом візьмусь за се діло, та тепер ніяк не зможу [117].
Антонович так і не встиг дати власні детальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про ті часи. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: Что мы увлекались, были оптимистами зло верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшую и положению нашего края, и его будущности, и общим требованиям европейского прогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло, половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направлению, другая, оставшаяся половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском, азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу в каком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutates mutandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошли бы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем